До зустрічі у Лімбі

Кажуть, є світло в кінці тунелю. Райські ворота. Реінкарнація. Зірки, що освітлюють шлях тим, хто пішов. Усі ці теорії зводяться до одного: смерть — не кінець. Виходить, сумувати безглуздо. Головне — «вміти відпускати». Так кажуть люди. Чудова порада. Якби ще хтось пояснив, як.

Справа в тому, що в моєму світі зірки не блимають — вони вибухають. І вся ця розмова про нове життя здається мені не втіхою, а насмішкою. Мені байдуже, що буде після. Я ледве витримую зараз.

Може нам всім варто припинити намагатись перетворити трупи на щось гарне й чисте? І нарешті визнати правду: смерть — це кінець. Точка. Темрява і тиша. А все інше — просто спроба не збожеволіти від жаху, коли озираєшся назад, а там — нікого.

— Доброго ранку, красуня.

Хлопець з розпатланим волоссям і кирпатим носом піднявся з ліжка. З підлоги дістав пляшку з водою, жадібно випиваючи половину, після чого простягнув мені. Я взяла, не дивлячись. Пити хотілось шалено. Хто придумав похмілля? Бог чи Сатана? У когось з них жахливе відчуття гумору.

Він не поспішав одягатись. Я відвела погляд, шукаючи на підлозі свою сукню. Знайшла, натягнула. Тіло гуло, кожен рух давався з болем.

— Роздивляєшся мої книги?

Я справді стояла біля полиці, але книги цікавили мене не більше, ніж він сам. Просто чекала, поки мій нічний друг прокинеться, щоб можна було нарешті піти. Повітря в кімнаті було застійним, насиченим запахом тіла, тютюну, що в’ївся в штори, і ще чимсь солодкувато-кислим — слідом вчорашнього випивки. Якби не моє природне виховання, давно б уже зникла. Але квартирка у нього була непогана — простора, з високими стелями та новим паркетом. Шкода, якби б пограбували.

— Хочеш, розповім про них? — він не помічав, що говорить сам із собою. — Як щодо історії кохання? Дівчата таке люблять.

Я знайшла на підлозі туфлю. Одну. Де друга? Чорт.

— Це дуже романтична історія, — він не здавався, витягнув із полиці книгу й показав мені обкладинку. Сріблясті літери виблискували під світлом: «Три товариші».

— Якщо не брати до уваги, що Патриція в кінці помирає... Так, шалена романтика.

Я знайшла другу туфлю під стільцем. Натягнула. Підвелася.

— Ти читаєш?

Він подивився на мене так, ніби я щойно заявила, що вмію літати. Це було настільки кумедно, що я навіть усміхнулась.

На полицях побачила Ніцше. Сумніваюся, що його справді турбує «ідея надлюдини». Можливо, просто хотів звеличитися в очах дівчат. Або вважав, що в кожного поважного чоловіка має бути бібліотека. У будь-якому разі розпитувати не хотілось. Де моя сумочка?

— Ти дуже красива.

Це прозвучало майже як запрошення на другий раунд. Навіть трохи вразило: у мене болить усе тіло, а цей ще в бойовій готовності. А ось і сумка. Я підняла її з полу. Мабуть, вчора впала.

— Закриєш за мною двері? — я простягнула руку до ручки.

— А ми ще зустрінемося?

Його щирість була такою недоречною, що я аж завмерла. Ми навіть не знаємо імен одне одного, а він запитує таке. Раніше мені здавалось, що чоловіки хочуть лише дівчат, готових стрибнути в ліжко. Це дратувало. Але ось я серед них, а черговий йолопень хоче поговорити.

— Даси номер?

Він закрив собою двері, не даючи мені вийти. Я заперечно похитала головою. Говорити не хотілось. Жити не хотілось. Може, він повірить, що я наполовину німа?

Він зітхнув і відступив. Я висковзнула в дверний проріз, не озираючись. Рука все ж машинально помахала на прощання. Виховання бере своє.

Щойно вийшла з під’їзду, телефон завібрував. На екрані висвітилося знайоме ім’я. Я натиснула на кнопку відбою, і попрямувала до центрального парку. Весна. Перше тепло, спів птахів. Повітря свіже, нещодавно після дощу. Люди здавались щасливими. Їхні усмішки різали по живому, ніби всесвіт хотів посміятися мені в обличчя й шукав найбільш вишуканий спосіб.

Телефон знову завібрував. Денис. Колись найкращий друг або ж головна помилка життя — щось одне, а може, і те, й інше.

Ми познайомилися в перший день університету, коли я страшенно напилась на честь вступу і переплутала кімнату в гуртожитку. Денис був тим самим «переможцем», якого хлопці відправили мене проводжати. Бідолаха стукав до всіх підряд, поки хтось не впізнав у мені свою сусідку. Наступного ранку я навіть смутно пам’ятала його обличчя, а він, мабуть, пошкодував, що взагалі втрутився. Через пів року ми здружились. Як виявилось, тверезими ми навіть могли спілкуватися.

— Навіщо ти дзвониш?

Тиша. Він не очікував, що я відповім.

— Я стою на центральній площі, — його голос був теплим. Колись я готова була все віддати, щоб слухати його промови цілодобово. Він був моїм притулком. — Ти ж не кинеш мене тут одного?

Я неохоче назвала адресу. Те, що він тут, лякало. Ніби старе життя женеться за мною, а я навіть не знаю, де сховатись. Коли я переїхала, одразу вирішила: жодних жалкувань, фотографій, дзвінків. Але минуле не видаляється натисканням кнопки.

На роботі мені вручили стопку листівок. Реклама курсів англійської. Було навіть трохи смішно: я навчалась на міжнародній економіці, вільно володіла мовою, а тепер пропоную людям перше заняття безкоштовно. Ще один доказ, що життя — це фарс. Кості вже кинуті.

Коли минуле підійшло до мене зі спини, я відчула це миттєво. Легкий озноб і присмак гіркоти. Хотілось бігти геть, але я повернулась обличчям до нього.  Денис був усе той самий: вищий за мене на пів голови, з вічно скуйовдженим волоссям і сірими очима, які колись здавались особливими. І ця посмішка... Бридка, самовпевнена, наче він і досі вважає, що варто йому з’явитися — і я здамся.

— Цікавий колір волосся, — він усміхнувся, вдивляючись у мої блакитні локони.

Я не наважилася перефарбуватись повністю — поки що. Мамі подобався мій натуральний колір. Саме тому я вирішила його знищити. Якби у мене було достатньо грошей, я б зробила все, щоб в дзеркало на мене дивилась зовсім інша людина.

— Оголошення? — Денис присвиснув, скептично дивлячись на мене. — Хто б міг подумати?

Колись я вірила в ідеї. Писала статті про рівність, свободу слова, чесні вибори. Виступала на мітингах, переконувала себе, що це має значення. Тепер усі ці спогади були чужими, ніби я читала про себе в якомусь дешевому романі.

— Що ти тут робиш?

— Еля, — він хотів доторкнутися до мене, але я відсахнулась, повертаючись до своїх папірців. Вони знову падали, скотч не тримався на брудній стіні. — Тобі час повернутись. Я говорив із викладачами. Вони готові закрити очі на твою відсутність, лише кілька робіт, консультації — і ти отримаєш диплом разом з усіма. Я допоможу.

Мені не потрібен диплом. І мене не цікавили іспити. Життя в новому місті мене влаштовувало: воно було вбивчо нікчемним. Таким, як я і хотіла.

— Я не повернусь, — відповіла. — У мене тут робота і квартира. До того ж, проїзд дешевший.

Денис потягнув мене до себе, через що я упустила скотч, і він покотився під лавку. Тепер доведеться шукати.

— Подивися на себе, — він потряс мене, ніби я сьогодні не бачила своє відображення в дзеркалі. — У тебе вже є робота, є квартира! Еля... ти ж розумна. Ти не можеш просто — ну, отак, усе кинути. Вони б цього...

— Не треба.

«Вони б цього не хотіли». Я чула цю фразу десятки разів, ніби мертві здатні нашіптувати живим на вухо свої бажання. Я теж багато чого не хотіла, але це сталося. Розчарування і є, по суті, життя.

— Я не повернусь.

— Будь ласка, — Денис зробив нову спробу взяти мене за руку і в цей раз я дозволила. Його пальці були теплими. — Я буду поруч. Ти впораєшся з цим. 

Я дивилася на нього: хлопця, яким захоплювалась. І мене дратувало все: чубчик, який спадає на ліву сторону обличчя для створення більшої таємничості; його сірі очі неприродного кольору; і слова які він так спокійно казав, обіцяючи те, що не може виконати. Він завжди таким був. Любив багато і красиво говорити, але моя руйнівна рутина швидко б вивела його із себе.

Чотири роки. Стільки я кормила себе надією, що він побачить у мені дівчину, а не лише друга. Його музика стала моєю музикою, його фільми — моїми фільмами, його думки — моїми думками. Кожного разу, коли він обговорював зі мною свою нову дівчину, я збирала всю себе до купи, втискаючи нігті в долоні, аби зосередитись на цьому болю, а не на тому, що розривало груди. А він не бачив. Невже можна не помічати, що людина поруч з тобою згорає заживо?

Буває ж так: дивишся на того, без кого, здавалось, не можеш жити... і нічого не відчуваєш. Серце не пропускає удари, пульс не частішає, ніби це випадковий перехожий. І в мить стає абсолютно все одно, що він тебе не любить. Як це взагалі могло мати значення?

— Я не повернуся. Мені не потрібен диплом, а квартиру я продовжу здавати.

— Щоб прогулювати ці гроші? — скривився Денис. — Якщо хочеш піти, то хоча б забери свої документи, розберись зі справами, попрощайся...

— Навіщо?

Це було справедливо, але безглуздо. Я не поїду в університет і на роботу, не буду влаштовувати вечірку на честь переїзду. І точно не планую вислуховувати про життєві можливості й свій потенціал.

Денис зітхнув, розуміючи, що розмова не в'яжеться. Раніше ми могли балакати годинами, сидячи на даху з пляшкою вина. Тепер це здавалося мені сном з чужого життя.

— Бережи себе, — Денис обійняв мене, і я дозволила. Він був рідним і від того дуже чужим, як і все, що я залишила в минулому житті. — Я сподіваюся, ти повернешся. 

— І ти бережи себе, — я видавила щось схоже на посмішку.

Він пішов, а з ним і частина мене. Та частина, яка пила вино на даху і страждала від нерозділеного кохання. Напевно, в результаті, ми б все одно зійшлись. Але життя склалось інакше. Я повинна відпускати, щоб мене відпустило.

Скотч знайшовся під лавкою, і робота пішла своїм ходом. Головне — дожити до ночі. У темряві завжди легше дихати.