Ранкові страхи Івана
Іван не прокинувся ні від глухого дзвону будильника, ні від ранішнього гуркоту гусей у дворі діда Петра. Він прокинувся від моторошного передчуття, яке стискало серце, немов невидима рука.
Очі самі собою розплющилися, і перше, що спливло в пам’яті, було слово «кладовище». Друге — «корова». І лише третє — нагадування, що сьогодні його чекає запланована експедиція… за власною волею.
— О, ні… — прошепотів він, зариваючись обличчям у подушку. — Хай мене гуси з’їдять, але не сьогодні.
Саме в цю мить він відчув на потилиці пильний погляд, що пробирав до кісток. Повернув голову — і там, на самому краю ліжка, сидів Бублик.
Кіт не ворухнувся. Жовті очі його блищали так холодно, ніби промінь ліхтаря у засніжену ніч. Бублик мовчки оцінював Івана, ніби запитуючи: «Чи ти насправді зможеш це витримати?»
— Бублик, ТИ ЩО ЗНОВУ?! — вигукнув Іван, смикнув ковдру на підборіддя й упав на бік, мов у пастці.
Кіт лише позіхнув — повільно, майже театрально, — і, не подаючи жодних пояснень, неспішно зліз з ліжка й зник у напівтемряві кімнати.
О десятій ранку друзі вже зібралися під старим дубом — тим самим, що став їхньою затишною штаб-квартирою.
Максим пильно дивився перед собою, тримаючи в руках ліхтарик;
Соломія стояла поруч із блокнотом наготові;
Тимко щосили намагався не об’їдати свій пиріжок (хоч аромат яблук замість сиру його дивував);
А Іван стояв із виразом, який промовляв: «Прошу, відмовтеся від цієї ідеї!»
— Гаразд, команда, — почав Максим рівним голосом, — всі готові?
— Я ОДНОЗНАЧНО НЕ ГОТОВИЙ! — випалив Іван, піднісши руки до гори.
— Ми питаємо не про твою готовність сприймати небезпеку, — спокійно вставився Тимко, закінчуючи свій пиріжок.
Соломія лише зітхнула й дивом втрималася від того, щоб не зауважити, що погляд Івана був дещо кумедним у його власному відчайдушному стилі.
— А якщо там справді щось приховано? — мовила вона, так само тихо, як буряка, що пробивається крізь асфальт.
Максим оглянув друзів, потім ще раз поглянув на пожовкле папірці з підказкою, що дрижала в його руці: «Шукай там, де не шукають…» Нарешті він підвів голову й твердо промовив:
— Вирушаємо.
І навіть у його голосі, хоч він і звучав впевнено, ледве вловлювалася зрадлива нотка тривоги.
Тож вони рушили: слідом за запискою, слідом за моторошним передчуттям Івана, слідом за тінню минулого.
А справжня тривога — та, що пробирала їхні серця до кісток — тільки починалася.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!