Кладовище, якого всі боялись
Вітер стих не відразу — він піднявся ще могутніший, коли діти ступили на старий цвинтар. Сухе листя закрутилося у повітрі, хапаючи їх за ноги, волосся пищало від поривів, а свист у щілинах між скрипучими хрестами звучав, наче таємничий передзвін. Сонце, зніяковівши, сховалося за хмару — мовби саме небо дало зрозуміти, що веселощі в цьому місці давно втратили силу.
Іван ішов останнім, ступаючи то сюди, то туди, ніби намагався вискочити з сюжету, який сам же й придумав.
— Це дурна ідея… дуже дурна ідея… — бурмотів він, відводячи погляд від похилених, покритих мохом хрестів, що виглядали як старенькі спини, скручені під вагою часу.
Соломія затягнула шапку на вуха й відрізала:
— Ми ж маємо підказку.
Максим дістав із кишені зім’яту записку, яка важила в його руці, як справжній амулет.
— Тож що ми шукаємо? — запитав Іван, ледве не кричачи.
— Те, що знайдемо, — відповіла Соломія, і в її голосі прозвучав дзвінкий тріск, наче рейка, що от-от лусне.
Максим підвів погляд:
— Розділимося рядами. Очі — під ноги.
— Ага, — буркнув Тимко, — бо якщо дивитися вгору, можна зіштовхнутися з привидом просто в обличчя.
— Дякую за ідею, — прошипів Іван, але рушив вперед.
Між старими плитами, перекошеними й вицвілими, зарослими мохом і бур’яном, вони рухалися тихо, неначе не хотіли порушити спокій покинутих могил. Деякі хрести не мали жодного напису — просто свідчення чийогось минулого, що вмерло серед цих дерев.
Раптом Тимко завмер і вигукнув:
— Дивіться!
Вони притихли одне в одного, підступаючи до блискучого дивного предмета на траві між могилами.
— Це… — прошепотів Максим, коли вони опинилися поруч.
В парі стояли гумові чоботи. Чорні, блискучі, ніби щойно вийняті з відра з добривом.
— Привид залишив? — запанікував Іван, хапаючи Соломію за плече.
— Ти вигадник, — зневажливо відкинув Максим, але не зупинявся.
Тимко нахилився й принюхався:
— Пахнуть… добривом?
— Хіба хтось працює на городі серед могил? — здивовано вигукнув Іван.
— Чоботи з’явилися тут зовсім не випадково, — сказав Максим, окинувши навколо пильним поглядом. — Хтось був тут нещодавно. І залишив їх навмисно.
Бублик сидів на одному з кам’яних надгробків, спостерігаючи за ними жовтими, мов мідь, очима. Він ніби промовляв: «Ви близько… але ще не зовсім».
— Ми щось знайдемо, — прошепотів Максим, а голос у нього звучав раптом зовсім по-дорослому впевнено.
— Або воно знайде нас, — тихо додав Тимко.
І у цю мить кожен із них відчув: істина ось-ось вирине з-під моху й розкриє правду — приховану серед тихих хрестів і чорних гумових чобіт.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!