Гусак, якого боявся навіть Іван
Слідопити мовчки прямували в бік кладовища. Дорога пролягала повз городи, стежку біля озера і крізь стару частину села, де будинки були вже перекошені від часу.
Максим ішов першим. У кишені — записка, що тягнулася важким каменем. Він час від часу торкався її крізь тканину, ніби переконувався: вона досі з ними.
Іван — останній. Йшов із виглядом людини, яка вже попрощалась із життям, і озирається кожні дві хвилини, шукаючи камеру, що знімає хорор-реаліті.
Бублик ішов збоку. Хвіст ходив із боку в бік, мов маятник. Його очі ніби говорили: "Ви ще не усвідомили, у що влізли, еге ж?"
На краю села Максим різко зупинився.
— Ми що, йдемо пішки? Це надовго.
— Що пропонуєш? — запитала Соломія, втираючи піт із лоба.
— Велосипеди, — коротко відповів Максим.
Іван завмер. Потім повільно, з жахом у голосі, сказав:
— Я погано катаюсь…
Максим підбадьорив його так, як уміє лише він:
— Тим краще — якщо щось вилізе, воно з’їсть тебе першим.
— ЩО?!
— Та жартую. Може…
Вони розійшлися по домівках — хто за велосипедом, хто за шоломом, хто — попрощатися з мамою "на всякий випадок".
Через кілька хвилин усі були знову разом.
Кожен узяв свій велосипед.
Крім Івана.
— У мене тільки сестрин рожевий! З кошиком і квіточками!
— Поїдеш — або біжи, — сказав Максим, уже сидячи в сідлі.
Іван стогнав, але таки виліз на велосипед, з виглядом трагічного героя.
Через 10 хвилин: 4 велосипеди — і Бублик, який ішов збоку, глянув на них з таким виразом, ніби кіт зрікся будь-яких надій на людство.
— Готові? — спитав Максим, оглядаючись.
— НІ! — закричав Іван, чіпляючись за руль, як за останній шанс на життя.
— Поїхали!
І вони помчали.
До місця, де ніхто не шукає.
Але де, можливо, давно хтось чекає.
Ось розширена версія сцени — з повною комічною напругою, абсурдною драматичністю і героїчним гусаком:
Велосипеди летіли селом, як блискавки з педалями. Вітер свистів у вухах, пилюка здіймалася хмарою позаду, кури розбігались у паніці. Від дровітні до магазину лунало:
— Я ЖИВИЙ!!! — кричав Іван, трясучись на рожевому велосипеді з квіточками. Кошик попереду гучно тарахтів, а стрічки на кермі майоріли, мов прапори під час шторму.
Та раптом — СТОП! Різкий гальмівний звук.
Перед самісіньким кладовищем, прямо посеред дороги, з кущів… виринає гусак.
Не звичайний.
Гусак-монстр.
Сірий.
Величезний.
Очі — як у демонів.
Крила — розправлені.
Шия — натягнута, як у змії, що от-от кине смертельний удар.
— Це він! СІЛЬСЬКИЙ ГУСАК-МОНСТР! — завив Іван, вказуючи пальцем, як свідок інопланетного вторгнення.
Максим зірвався з місця:
— Прорвемося! Вперед, не зупинятись!
Але гусак не мав таких планів.
— Га-га-ГАААААААААА!!! — вирвалося з нього, з таким лунким ехом, що старі вікна на хаті поруч затремтіли.
Іван натиснув на гальма.
Але…
— ГАЛЬМ НЕМА!!!
— Я ПОМИРАЮ!!! — крикнув він, підстрибнув на велосипеді і, не роздумуючи, вистрибнув у кущі.
Рожевий велосипед поїхав далі.
Без пілота.
Без страху.
Просто… прямо на гусака.
Гусак, який не очікував атаки з боку дитячого транспорту, перелякано відійшов назад.
Рожевий велосипед торкнувся його лапи… і впав.
Гусак відступив.
Злісно загарчав.
Розправив крила ще раз.
А потім… пішов геть. Мов переможений самою абсурдністю ситуації.
Максим, Тимко й Соломія об’їхали місце бою, намагаючись не задихнутись від сміху.
Іван виліз із кущів, обліплений листям, але живий. Весь. Навіть гордий.
— Ну… це було гідно, — сказав Тимко, плескаючи його по плечу.
— Це було самогубство, — буркнув Іван, витрушуючи гілку з капюшона.
Максим підсумував:
— Перше випробування — пройдено.
І навіть Бублик, що сидів за кущем і все бачив, нарешті... моргнув.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!