Новий слід
Соломія ледь чутно видихнула. Її погляд упевнено впав на Ігора, а руки повільно стиснулися в кулаки. У ній прокинулося те, що не дозволить їм відступити.
— Ти знаєш, куди вони її повели? — запитала вона тихо, але кожне слово звучало кристально чисто, мов удари годинникового дзвона.
Ігор повільно кивнув. Його обличчя виглядало спустошеним, та в цьому кивку було більше впевненості, ніж в будь-яких інших жестах.
Максим різко підвівся. Світла нічного неба здалося, від цього поруху, потьмяніло:
— КУДИ?! — пролунав його голос, рвучко перерізавши тишу між старими хрестами.
Ігор похитав головою, ніби вагався, чи варто відкривати ще одно імення зловмисників, що давно ховалися в тінях їхнього села.
— На… іншу ферму, — нарешті визнав він, і його слова затонули у шелесті трави.
Слідопити завмерли. Усі. Навіть Іван, який досі кузьмився за деревом із пульсуючим серцем, випрямився, мов снаряд, готовий вибухнути.
— ЯКУ ФЕРМУ?! — вирвалося з вуст Тимка так само несподівано, як спалах вогню серед ночі.
Ігор витер долонею піт із чола, ніби та крапля зраджувала його спокій:
— Я… я думаю… — почав він обережно. — Її вкрали, щоб продати.
— ЩО?! — зойкнув Іван, йому встигло здатися, що земля з-під ніг розверзлася. — Тобто це не якась вдала надвечірня витівка? Не жарт сільських хлопчаків?
— Ні, — тихо заперечив Ігор. — Це було заплановано. Я чув їхній голос, коли вони говорили про «замовлення». І один з них сказав: «Шукайте чисту, вгодовану й без мітки». І сміявся — таким грізним, що я залився потом.
Максим відчув, як у грудях його починає пекти злість. Він стиснув кулаки так, що пальці побіліли.
— Куди її відвезли? — спитав він раптом тихіше. Наче боявся, що будь-який занадто голосний звук зруйнує крихкий міст з доказів.
Ігор глянув убік, ніби намацуючи слово серед тіней:
— Я почув, що вони згадували «склад». Казали «біля старої ферми, за мостом, що веде до лісу». Там… ніхто не буває.
Ферма. Склад. Міст у темряві. Ці три ключі раптово склалися в карту порятунку. Найважливіший маршрут у житті кожного з них.
Максим повернувся до товаришів і ледве чутно мовив:
— Завтра зранку їдемо туди.
Соломія, стоячи поруч, додала:
— Ми заберемо Галю. Якою б ціною це не було.
Тимко зітхнув, але вогник мужності з’явився на його обличчі:
— Або… — він раптом витягнув пиріжок з кишені й стиснув його в кулаці, наче амулет, що не підведе,— або ми станемо героями цієї історії.
Іван подивився на друзів і ледве не посміхнувся:
— Інакше нас тут з’їсть здивування… або щось гірше. Але… героїчно.
Ніч огорнула їх своїм теплим плащем та мовчазним благословенням. Десь у небі замиготіла зірка, ніби спостерігаючи за ними. Бублик тихо проходив між могил, а потім зупинився, повернувся до дітей і глянув просто в їхні обличчя:
— Мяу, — наче сказав він: «Пригода ось-ось почнеться, а істина вже чекає за лінією горизонту».
І слідопити знали: завтра їхнє життя перетвориться на незабутній день, сповнений відваги, ризику й — зрештою — правди.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!