Сліди на кладовищі
Слідопити, ведені Бубликом, пересувались повільно між старими деревами і похиленими хрестами. Кожен їхній крок лунав надто голосно в навколішній тиші — бо навіть вітер здавався боязким, лише шепочучи в кронах свої таємниці.
П’ять очей пильно стежили за котом, який ішов уперед, немов знавець усіх доріг. Іван, що йшов останнім, озирнувся вже вп’яте. В його руках час від часу здригався ліхтарик, хоча все ще було достатньо світла, щоб не впасти в чергову яму чи не зачепитися за корінь.
— Може, ми даремно сюди прийшли?.. — прошепотів Іван, ковтаючи решту власної невпевненості.
— Якщо не зараз, то ніколи, — відрізав Максим, ніби командир, що не потребує доказів.
Соломія, що йшла трохи попереду, раптом різко присіла.
— Стійте! — прошипіла вона.
Всі затримали подих, і Іван ледве не наступив на Тимка, який теж зупинився поруч.
— Що сталося? — тихо спитав Тимко, присідаючи так само.
Соломія вказала на землю.
На м’якому ґрунті виднілися свіжі сліди — великі, глибокі, як справжні відбитки копит.
— Це її, — прошепотіла Соломія, і навіть вітер зупинився послухати.
— Галя тут була, — твердо промовив Максим. — Хтось водив корову між могил.
— Чи… чи її тут і залишили?.. — жахнувся Іван, відступаючи на крок. — Серед могил?!
— Іване, ти фантазер, — усміхнувся Тимко, та в його голосі звучав прихований страх.
У цю мить усі погляди звернулися до Бублика.
Кіт стояв напружено, мов статуя. Його спина була витягнута, вуха навострені, а жовті очі невідривно дивилися вперед. Він чекав неголосного сигналу.
— Тихіше… — прошепотів Максим.
І тоді, неначе хтось торкнувся краю їхніх нервів, попереду щось легесенько шарухнулося. Не вітер. Не птах. Куди глибше.
Бублик зробив крок уперед. Потім ще один. Його рухи були точні й обережні.
Слідопити, серце в яких билося так голосно, ніби хотіло вирватися з грудей, рушили слідом.
Вони вийшли на широку галявину, вкриту в ранковій росі й м’якому шамоті. Раптом тиша здавалася вагомішою за будь-який звук.
І саме там, серед затуманених силуетів хрестів і старих дерев, щось — велике й непорушне — чекало на їхні кроки.
Серця затріпотіли.
Відступити — більше не можна було.
Бо таємниця, що ось-ось постане перед ними, кликала: «Відважся знайти правду».
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!