Учень дощу ІІ

Наступними днями Хаол перестав бути схожим на себе попереднього. Вся підлеглість, слухняність і тихість кудись безслідно зникли, ніби їх ніколи не існували. Він почав огризатися на кожну образу, косо дивитися на всіх, хто так само косився на нього. Не боявся бійок, а іноді навіть провокував їх. Лайка лилася з його роту тим більше, чим довше з ним спілкувалися.

Під час тренувань Хаол перестав ухилятися чи боятися вдарити Шано. Більше він нікого не жалів. Бив з розмаху, з усієї сили. Якщо його не сприймають за мага, не вірять, що він чарівник і не збираються йому допомагати, то чого він має боятися скривдити їх?

Магічна сила в нього не рухалася, тож мимовільна блискавка точно не завдала би нікому шкоди. Хоча деяким так хотілося прописати струмом прямо в голову.

Всього два рази Хаол тренував бій із Шано, не жаліючи власних сил, перед тим, як командир вирішив дати йому іншого напарника. Все ж таки чарівник виявився сильнішим і агресивнішим за ту дівчинку, яку він постійно збивав з ніг своєю вагою. Тепер Хаол тренувався із хлопцем. Та таким вертлявим, що чим довше вони билися, тим більше маг дратувався. Проте через декілька днів він зрозумів і його тактику, тож почав атакувати з неочікуваних сторін, аби той не встиг ухилитися. І робив Хаол це сильно, підло, з розмаху, ніби бажаючи дійсно пробити дерев’яним мечем металеві обладунки та проштрикнути плоть. Опонент кожного дня йшов від нього з синцями. Проте і самому Хаолу доставалося немало. Гематоми були на руках, ногах, спині і тулубі. Спаринг-партнер не гидував бити навіть між ніг. Добре що та ділянка також була захищена металом.

Після тренувань той хлопець, зазвичай, дякував Хаолу за гарну бійку і йшов переодягатися, забуваючи про всі ті удари, які він наносив та отримував. Для нього все це було лиш тренуванням, несправжнім боєм, після закінчення якого зникала будь-яка ворожість і підлість. Він навіть почав підсідати до Хаола під час їжі, щось розповідати, поки вони були зайняті іншою справою. Виникало відчуття, ніби він вважає Хаола своїм другом. От тільки для чарівника все це було інакше. Після тренувань його ворожість нікуди не зникала, бажання когось побити не йшло. Він продовжував бути злим і похмурим. Навіть зі своїм спаринг-партнером, коли той випромінював дружелюбність.

На пари Хаол ходив неохоче. Він знав все, чому вчили його однокурсників. Вся ця програма з математики, мови, географії та біології… Хаол вже чув це роки зо два тому. Про магів він все знав з власного досвіду. А військова справа була йому зовсім нецікава і він не вважав за потрібним її вчити. Тож сидів Хаол на тих заняттях і нудьгував на задній парті. Дивився у вікна, спостерігав за погодою та хмарами, які плили по небу. Зиркав на одногрупників, до яких не відчував жодних позитивних емоцій. Виривав сторінки з зошиту та складав з них фігурки. Хоч це його розважало.

Паперова жаба, що стрибає, якщо натиснути на задню частину. Лілія, що нагадувала про Вайо і те, як Хаол дарував йому букети з паперових квітів. Журавель, яких він таємно клав на поріг кімнати вчителя Ракора, аби висловити йому вдячність та власну прихильність.

«Символ визнання…» — зітхнув Хаол та ліг на парту, дивлячись на свого журавля. — «Вчителі їх люблять… Чим більше у вчителя журавликів, тим більше учнів його люблять, — легко вдарив пальцем по дзьобу. — А я ще і день духовного батька пропустив… Цікаво, наставник багато журавлів отримав? — опустив погляд на парту. — І чи був він щасливий від цього? Від того, що там не було мого журавля.»

«Якби я брав участь, — стрімко заговорили думки, — він отримав би так багато журавлів, що вони б у скриню не помістилися!» — сховав обличчя за передпліччями, ніби тікаючи від власного болю.

Серце розривалося, щойно він згадував вчителя. А нагадувало Хаолу про нього ледь не все. Місцеві педагоги, які були не такі веселі та цікаві, як Ракор. Обов’язки впродовж дня, у час, коли вони з наставником медитували або займалися на майданчиках для практики. Їдальня, у зовсім не схожій до якої, Хаол вперше обійняв Ракора посеред ночі, коли не міг заснути через кошмари. Озеро, на яке він приходив кожного дня та сидів на березі, згадуючи як багато часу проводив поряд із ставком у школі. Тим самим ставком, який нагадував про вчителя Ракора кожною своєю деталлю. Рибками, жабами, квітами та навіть очеретом.

«Я ховався в очереті від однокласників, а потім наставник мене підтримав і я дав їм відсіч…» — сумував Хаол.

Все хороше він отримав від вчителя. Ту іграшку-рибу, ляльок, можливість спілкуватися з Вайо. Наставник завжди його підтримував, вчив магії, допомагав із хмаринкою і дощем. Хаол вчитися почав краще, коли вчитель Ракор прийшов до школи. Йому рідше стали снитися кошмари з духовним батьком. Душевна рівновага стабілізувалася. Та і взагалі якось добре завжди було поряд з наставником. Легко, весело, цікаво і спокійно.

Як вони кораблики спускали на воду, як до Золотої вежі їздили, на побачення із Вайо…

«Хочу до наставника,» — тужив він.

Навіть потроху забувалися оті крики, відштовхування, образи, перед тим, як Хаол втік. Він просто хотів назад. До вчителя. Нехай навіть Ракор більше і не любить його так, як раніше.

Йшли дні, а за ними тижні.

Хаола не влаштовувало життя паладина, якого він ніколи не бажав, тож протягом деякого часу маг слідкував за охоронцями. Тим, як часто змінюється варта, по якому маршруту вона ходить, де зберігаються ключі від деяких кімнат і як багато дублікатів існує. Хаол не планував втечу, бо без магії та грошей він просто не виживе назовні. Чарівник хотів «пограбувати» одну комору. Ну, як «пограбувати»? Нічого матеріального він з собою забирати не планував.

«Треба відновити магію,» — ставив Хаол перед собою конкретну мету.

І досягти він її міг, пробравшись до комори, де зберігали ті самі сфери, які використовували на тренуваннях. Так, Хаол міг би кожного дня просто брати по одній кулі, під час занять, на яких їх використовували, і просто всотувати магію, допоки є така можливість. Але це було б довго. Сфери в його курсу були слабкі та майже без магії. А от в старших курсів кулі світилися помітно сильніше, отже і магії в них більше.

Треба було лиш пробратися до комори, а там діло вже само піде. Проте це варто було б зробити непомітно, аби його не покарали. І бажано, щоб навіть не запідозрили.

Протягом декількох тижнів Хаол слідкував за всіма командирами. Випросив собі нічні чергування.

У конкретний день він пробрався до кімнати одного зі старших паладинів, викрав ключі, перевірив, який з них йому необхідний, заховав його, під час вільних годин відніс до майстра та зробив дублікат, а вночі повернув оригінал до його власника, ніби нічого і не відбулося.

Першої ночі, коли Хаол пробрався до комори із магічними сферами, він ледь не заплакав від щастя. Поклав долоню на одну кулю, починаючи всотувати її магію, на іншу.

«Як же це приємно,» — закотив він очі, насолоджуючись теплом, що повільно підіймалося руками до серця.

Хаол повністю спустошив біля шести сфер старшого курсу. Заховав їх у самий низ, аби не одразу було видно, що з ними щось сталося. Трохи всотав магії з інших ящиків, не в силах зупинитися. Видихнув, намагаючись контролювати себе, та пішов.

Поки крокував до роздягальні, аби заховати свій ключ у таємному місці, відчув, як кінчики волосся лоскочуть плечі. І від цього відчуття все всередині розширилося, наповнюючись радістю.

Заховав ключ, аби його ніхто не знайшов. Узяв якийсь шнурок та зав’язав собі хвостик, як у школі. Весь наступний день Хаол світився від щастя.

Цієї ночі він також навідався до комори, під час відбою.

А от наступної вирішив перепочити та краще виспатися, обдумати дні, коли буде найбільш непідозріло висмоктувати магію.

У сукупності, протягом наступних двох місяців, Хаол повністю висмоктав взагалі усі сфери по три рази. Командири постійно дивувалися куди дівається магія, ніби вона взагалі у кулях не затримувалася. Через що регулярно доводилося кликати мага, аби він знову наповнював їх. А Хаол і виду не подавав, що він знає у чому справа. Просто почав робити собі пучок на маківці, аби сховати від оточуючих зміну у довжині волосся.

На парах він почав непомітно медитувати, намагаючись знову відчути в собі перетікання магічних сил. Під час вільних годин — пробував практикувати магію на березі озера. Нехай повністю відновити свої можливості в нього не виходило, але сил вже вистачало на самі базові заклинання, як-то утримувати своє тіло в чистоті, або частково подавляти фізіологічні потреби. Хаол знову відчував себе магом, знову відчував наснагу до життя. І відчував, що всередині нього знову є те необхідне, що він втратив тієї ночі, після того, як сам намагався піти до золотого променя.

Деколи в Хаола виникала ідея спробувати піти до нього ще раз. Все ж таки він став сильнішим, войовничішим, проте… А що як золотий промінь все ж застосує заклинання примусу? Воно могутніше за будь-які фізичні сили. Та і чи побачить безсмертний в ньому чарівника, якщо магічна сила Хаола зупинилася?

Парубок тільки зітхав на всі ці думки та продовжував своє робити. «Красти» магію у паладинів в коморі, медитувати, практикуватися і думати, як діяти далі. Все ж він не збирався залишатися в цьому місці надовго.

«Щойно зрозумію що зі мною та зможу начаклувати собі їжу — піду, — твердо вирішив Хаол. — Сам дістануся до школи, якщо допомоги чекати немає звідки.»