Учень дощу ІІ

Світило сонце, яке Хаол не дуже любив. Не плили хмари по небу, які могли б хоч якось розрадити. Не шелестіли дерева. Тільки шумів водоспад десь вдалині. Та співали птахи, завзято пурхаючи з гілки на гілку.

Хаол дивився на них і не розумів, що може бути веселого в житті. В серці оселилася порожнеча. А в душі… Зникли будь-які надії та сподівання. Не було ані гніву, ані образи. Лиш тихий сум, який повністю захопив Хаола.

По табору ходили курсанти зі своїми командирами-паладинами. В вогняних були металеві обладунки тут і там прикрашені випуклим тисненням, що нагадувало справжнє мереживо, створене з металу. У сонячних — ідеально відполіровані лати, які віддзеркалювали все навколо, наче справжні дзеркала.

Хаол поглянув на всіх цих людей лиш раз. Він так часто бачив це екіпірування, що не мав сенсу розглядувати його ані секундою більше. Тільки на одному хлопцеві чарівник затримав свій позбавлений життя погляд — на курсанті його власної школи, в якого обличчя було, як в одного з рідних вчителів.

«Такі самі щоки, очі, чоло… — сумно розглядав він парубка років 13. — Він як вчитель Кайто. Тільки молодший… — відвернувся. — І скільки в того вчителя дітей…?»

Що в його класі Заол починав бути схожим на Кайто, що в молодших бігав якийсь хлопчисько як дві краплі, що цей парубок…

— Видно знається Кайто не тільки на ботаніці… — тихо підсумував Хаол.

Та було вже якось все одно. І на власні жарти, які більше не здавались смішними. І на збіги. І на свою спостережливість.

Але думки знову повернулися до школи. Знову. Навіть тоді, коли йому це вже було не цікаво і не потрібно.

— Чому? — тихо запитав Хаол сам себе та обійняв коліна, дивлячись на траву. — Чому він покинув мене? Чому не прийшов? Не знайшов. Він забув про мене?

«Може в нього були важливіші справи?»

— Важливіші за мене, — відвів він знесилений погляд у сторону.

«А для кого я маю хоч якусь важливість?» — поклав скроню на коліно.

— Але ж він обіцяв, — намагався Хаол заспокоїти та переконати себе.

Змусити повірити, довіритися, знову наповнитися готовністю чекати. Чекати стільки, скільки знадобиться.

«А він казав «клянуся своїм омаре», як раніше? — сумно питав той самий голос. — Він клявся? Давав свою вчительську клятву?»

— Ні, — скорботно опустив погляд.

В горлі стояв клубок. Брови згиналися від жалю. Але в душі вже не було сил аби плакати чи боротися. Не було надії, аби продовжувати чекати. Зникла будь-яка віра.

«Хіба біля моря так багато солдатів, аби шукати цитадель настільки довго?»

— Замовкни, — перевернув він голову на інший бік.

«Наставник не прийде за мною. Він забув. В нього виявилися справи важливіші. За мене. За моє життя,» — зморщилося підборіддя.

— Я люблю наставника, — з тремтінням прошепотів Хаол ніби для самого Ракора.

«Але він тебе — ні,» — жорстко сказав той самий голос.

— Шкода, — опустив обличчя та заховав його між колін.

Закрився руками.

Птахи продовжували співати. А сонце — світити, напікаючи голову.

Як несподівано Хаол почув галас. Усі в таборі різко пожвавилися. Почали кричати «дивися», «летить», питати що то і хто.

Чарівник знесилено підняв голову та обернувся. Все ж таки якась крапля, крихточка надії все ще була всередині. Душа все ще чекала на вчителя, хоч і більше не вірила в те, що він прийде.

Очі помітили золотий блиск, що спускався з верхівок дерев.

«Золотий промінь,» — скорботно відвернувся Хаол.

І що робити далі? Він не хотів зустрічатися з ним. Не хотів бачитися чи говорити. Нічого не хотів. Може до школи?

«Та кому та школа треба? — зневажливо відвів погляд у сторону. — І кому я сам у тій школі потрібен?» — похнюпив голову.

— Хаоле! — донісся далекий зойк, від якого зупинилося серце.

— Що? — вмить обернувся Хаол, забувши про будь-яку печаль.

— Хаоле! Хаоле! — ніби у паніці гукав його знайомий голос.

— Ні, — піднявся хлопець, не зводячи погляд з напрямку, з якого це лунало.

Серце почало калатати, наче скажене. Очі шукали. Помітили рух. Хтось метався по натовпу курсантів, смикаючи окремих підлітків.

— Хаоле! Де Хаол? Хтось бачив Хаола? — метушливо заглядав Ракор в обличчя дітей.

— Наставнику! — крикнув Хаол і відчув, як закляк, як тіло не поворухнулося, коли так сильно хотілося бігти. — Наставнику! — зірвався з місця.

— Хаоле? — розгублено відпустив він хлопця та озирнувся, намагаючись зрозуміти звідки звук.

— Наставнику! — скривилося його обличчя, бажаючи заплакати.

— Хаоле? — повернувся в його сторону і побачив обличчя. — Хаоле! — вражено розкрив очі з ротом та розставив руки із великими блакитними рукавами. — Хаоле! Хмариночко! — також скривився, не в силах стримати сльози.

— Наставнику! — розштовхнув усіх на своєму шляху.

— Пташенятко! — побіг на зустріч та схопив в обійми.

Хаол врізався йому прямо в груди, ледь не збиваючи з ніг.

— Хмариночко! Хаоле! — торочив Ракор, притискаючи його до себе так сильно, як тільки міг. — Журавлику мій! — болісно заплющив очі, пускаючи сльози. — Хлопчику мій! Маленький! — притиснувся губами до скроні, намагаючись заспокоїтися.

— Наставнику! — волав Хаол в його обіймах. — Наставнику! Я думав ви забули про мене!

— Ніколи! — сильніше стиснув учня, відчуваючи, як розривається серце від таких слів. — Я ніколи б не забув про тебе! Дощику мій! Хлопчику! — потерся носом об волосся. — Хаоле! — поклав долоню йому на потилицю і притулив до себе. — Хмариночко…!

«Я сумував!» — з’єднав руки на його спині, відчуваючи, як по щоках течуть гарячі сльози.

— Вчителю…! — скривився він та заволав від болю. — Наставнику! — заховав обличчя біля його шиї.

— Так, мій маленький, — схвильовано поцілував у волосся, гладячи по спині. — Так, моє пташенятко. Я з тобою, — з тремтінням кивнув. — Я з тобою, — шморгнув носом.

«Я з вами, — стиснувся в грудку, намагаючись сховатися серед просторого блакитного одягу. — З вами,» — заплющив очі.

— Малесенький мій… — почав качатися Ракор зі сторони в сторону, ніби бажаючи заколисати. — Як ти? — відсторонився головою, узяв за щоки та подивився в очі.

Хаол побачив обличчя. Це не був той самий Ракор, якого він пам’ятав. Це був старший чоловік, схожий на нього. Зі зморшками, темними колами під очима, куточками губ, направленими донизу і сірою, зовсім нездоровою шкірою. Волосся його було розпатлане, незважаючи на пучок в окталлі. Тут і там стирчали сиві волоски.

Хаол витягнувся від жаху, що пробрав до самих кісток:

— Скільки років я провів тут?! — у паніці схопив його зап’ястя.

— Вічність, — миттю відповів викладач. — Цілу вічність, — схопив його та знову міцно обійняв.

— Наставнику! — притулився Хаол до самого серця. — Наставнику! Я хочу назад! До школи! До вас! — обхопив його тіло, не бажаючи нікуди і ніколи відпускати.

— Звісно, звісно, — заплющив він очі, знову почавши гойдатися зі сторони в сторони. — Ми поїдемо назад… Поїдемо до дому. До школи, — болісно притиснувся губами до його волосся.

— Так, — жалісливо шморгнув він носом.

Оточуючі схвильовано перезиралися між собою. Поглядували на двох магів у золотих обладунках, що зосереджено спостерігали за єднанням вчителя із учнем.

— Хмариночко… — шморгнув Ракор носом, видихнув у спробі взяти себе в руки, і знову відсторонився головою, метушливо оглянув Хаола. — Ти так виріс… — швидко витер свої сльози. — Такий вже великий, — втішно посміхнувся. — Ще трохи і одного зросту зі мною будеш. А колись в мене під рукавом ховався. Пташенятко, — із сумною веселістю потряс своїм носом, ніби умиляючись. — Але чому ти в обладунку? — опустив погляд на срібло, зовсім не розуміючи, що воно тут робить. — Хто змусив мою дитину надягнути це? — озирнувся, із стриманим невдоволенням шукаючи поглядом винуватця.

Вогняні паладини зі своїми курсантами, сонячні, грозові… Ракор дійшов до водяних і затримав очі на командирі.

— Ти? — прямолінійно запитав він чоловіка. — Мою дитину, — відпустив Хаола та попрямував до паладина, ледь стримуючи усе, що він хотів сказати і зробити. — Мого учня. Зі Злітаючого журавля, — стиснув зуби та підійшов впритул.

— Вибачте, — швидко випалив той. — Такі…

— На коліна! — смикнув Ракор рукою вниз і паладин рухнув так, як було сказано.

Хаол занепокоєно відступив:

«Це заклинання примусу?»

— Мою дитину, — з ненавистю нахилився вчитель. — Мою улюблену дитину. Якій місце у магічній школі. Ви приховували від мене?! — дав такого сильного ляпаса, що рознеслася луна по околиці.

Весь паладин відхилився у сторону. А щока вмить почервоніла.

Хаол стривожено глянув на золотих променів, боючись, що вони можуть покарати його наставника за таке. Але безсмертні навіть не поворухнулися. Вони стояли наче кам’яні. Без жодних емоцій спостерігаючи за тим, що відбувалося.

— Я повторю ще раз, — прошипів Ракор крізь зуби до паладина. — Хто змусив мого учня одягнутися в метал? Чи вам невідомо, що цього робити не можна?! — вліпив по другій щоці не менш сильно.

— Такі правила, вчителю, — схвильовано відповів той. — Усі курсанти мають носити обладунки.

— Мій учень — курсант?! — оскаженів викладач. — Подивися на нього! — схопив голову чоловіка та наче лялькову повернув до Хаола. — Він схожий на паладина?! Він схожий на напівкровку?! В нього «маг» на чолі написано! — відступив та з ноги повалив командира на землю. — ЯКОГО БІСА ВИ ХОВАЛИ ВІД МЕНЕ МОЮ ДИТИНУ?! — заволав він так, що можна було оглухнути. — Ми відправили золотих променів до вас чи не одразу! Якого біса ви не віддали Хаола?! Якого біса не сповістили мене, що він у вас?! Га?! — нахилився. — Я в кого питаю?!

— Золотий промінь його не забрав. А потім при перевірці в нього магічна сила не рухалася.

— Тому що він серед вас весь час був! Звісно вона в нього завмерла! — змахнув руками. — В нього синдром повільної магічної сили! — вказав на Хаола. — Якого біса вона мала б рухатися, якщо поряд немає нікого з вогняною чи сонячною кров’ю?! — вирівнявся та з ненавистю зиркнув на золотих променів.

Хаол навіть помітив, як вони сіпнулися від цього.

— «Золотий промінь не забрав»? — повторив Ракор слова цього паладина. — Чи можу я дізнатися якого біса золоті промені більше не виконують своїх прямих обов’язків?! — рішуче направився до них. — Га?! — схопив одного за вухо та нахилив, заглядаючи в очі зверху вниз.

— Вчителю, ми розберемося в причині цього, — швидко випалив той, кого тримали.

— Розберетеся? — зі знущанням перепитав він. — Мій учень декілька місяців знаходився у цитаделі де на постійній основі є контакт з металом. Як ви з цим розберетеся? — підвищив тон. — Він пропустив купу занять. Втратив магічну форму. Взагалі незрозуміло в яких умовах перебував і як вони сказалися на його емоційному та фізичному стані! Як ви з цим розберетеся?! Га?! — нахилив нижче. — Він засмагнув! — оскаженіло закричав. — Ви хоч уявляєте собі з чим він стикнеться, коли повернеться до школи?! — глянув на другого. — До школи Злітаючого журавля! Де діти глузують з тих, хто засмагнув! — відпустив чоловіка і дав йому заслуженого ляпаса. — Ваша некомпетентність зводить з розуму! Якого біса той золотий промінь не знайшов мого учня?! І не сповістив мене про те, де він знаходиться! — витягнувся від гніву, що переповнював.

Видихнув, намагаючись заспокоїтися. Обернувся до Хаола, що занепокоєно стояв на місці.

— Хмаринко, — м’якше звернувся Ракор до нього, все ще не до кінця відпустивши лють на всю цю ситуацію, — коли ти прибув до цитаделі? Ти зустрічався із золотим променем? Ти бачив його?

— Він прилітав, коли я вже був там… — тихенько відповідав він. — Але я з ним не зустрічався, — шморгнув носом. — Мені інші передали, що він приходив та дивився на молодші курси…

Ракор аж почервонів від такого. Ніс його зморщився, кулаки стиснулися, а м’яз на обличчі почав смикатися.

З золотої прикраси, що тримала волосся, пішли дрібні блискавки.

Один з безсмертних похапцем поклав великий палець йому на чоло і відновив душевну рівновагу.

— ПРИХОДИВ, АЛЕ НЕ ЗУСТРІВСЯ?! — оскаженіло повернувся Ракор до них. — Як це розуміти?!

— Ми з цим розберемося, вчителю, — швидко кивнули чоловіки. — Дізнаємося що саме завадило тому золотому променю та покараємо його.

— Таке опудало взагалі не має носити золотий обладунок! — заявив він.

— Погоджуємося, — кивнули вони. — Його дії — кричуща недбалість.

— Це ще м’яко сказано! — подивився кожному в очі спопеляючим поглядом, розвернувся та пішов до Хаола.

Хлопець занепокоєно відступив, боючись, що і на нього зараз кричати будуть.

— Не бійся, дощику, на тебе я злитися не буду. Мене тільки ці йолопи виводять, — дбайливо поцілував його в голову, взяв за руки та почав розглядати долоні.

Побачив мозолі, подряпини, декілька шрамів і навіть опік біля зап’ястя, що перетворився на пухир.

— Ні, я все ж не можу, — відпустив Ракор його руки, насилу стримуючи гнів. — Покличте усіх паладинів водяної крові, — змахнув долонею. — Вони понівечили мою дитину.

Хаол підібрав долоні до серця, схвильовано спостерігаючи за всім, що відбувалося.

Прийшли усі командири у сріблі, які відправилися із трьома курсами на змагання. Їх виявилося п’ятеро. Ракор наказав їм стати у лінію. Магією змусив рухнути на коліна. Кожному вліпив по щоці, не шкодуючи своєї долоні, яка одразу зцілювалася, завдяки чарівництву. Помахом пальця підняв їх руки до рівня грудей, розвернув долонями до неба, начаклував п’ять різок і почав нещадно бити, залишаючи червоні сліди після кожного удару.

Паладини морщилися від болю, стискали зуби, заплющували очі і тихо стогнали, але забрати руки не могли. Усі вони були підкорені одному магу наче маріонетки, в яких не залишалося нічого, окрім як прийняти свою долю та покарання, що ледь не ламало пальці.

Різки самі підіймалися, заносилися, і з розмаху били по шкірі, провокуючи специфічний ляск. Залишали по собі почервоніння, синці. А після і кров. Ракор не зупинявся ані коли побачив багряні краплі, що падали на землю. Ані коли паладини заплакали. Ані коли почали просити пробачення та благати зупинитися.

Хаол спостерігав за всім цим мовчки. Спочатку він відчував приємну помсту за весь той біль, що він пережив. Усі ці удари, сльози і прохання. Але ці тортури продовжувалися настільки довго, що він почав непокоїтися за подальшу долю наставника. А чи не покарають його за такі знущання?

— Вчителю… — тихенько підійшов він до Ракора, який диригував різками, наче оркестром. — Наставнику… — тужливо обійняв його збоку. — А вас не покарають за таке? — нерішуче глянув на чоловіків, що стояли на колінах вже червоні від болю, поки з їх рук стікала кров, а різки продовжували бити, хлюпаючи кров’ю на обладунки та землю.

— За таке — ні, — категорично відповів викладач. — Це фізичне покарання, а не магічне. Фізично людей бити можна.

— Навіть за допомогою магії? — здивовано підняв погляд до його обличчя.

— Так. Мене б покарали, якби я їм блискавку в голову пустив, — прошипів крізь зуби. — А побити різкою я і власними руками можу, — продовжував диригувати.

— Але… — з сумнівом подивився на паладинів. — Наставнику, — повернувся до нього, — припиніть. Ви не такий жорстокий, аби так довго карати.

— Хаоле, — зробив він паузу та глянув на підлітка, — тобі було погано, коли ти втік?

Той опустив погляд:

— Так, наставнику…

— Так от я також страждав. А саме ці люди не давали мені повернути тебе, — гнівно глянув на них, заніс різки вище та з усієї сили вдарив кожного по відкритих ранах.

Рознеслися жалібні стогони.

— Будемо вважати, що ви отримали те, що заслужили, — змахнув Ракор долонею, відпускаючи зі своєї магії, повернувся до Хаола та дбайливо обійняв.

Різки зникли. А чоловіки знесилено попадали, одразу притиснувши руки до грудей.

Хаол скорботно стиснув губи, дивлячись на все це.

«Вони страждають через мене… — опустив він погляд. — Завжди я є першочерговою проблемою…» — поклав долоні на спину вчителя і пригорнувся до нього.

— Але все ж краще тобі переодягнутися, — відсторонився Ракор та вказав на його зовнішній вигляд. — Ти не маєш ходити в металі. Це небезпечно.

— Я звик, наставнику, — сумно відповів Хаол.

— І це мені дуже не подобається. Ти не маєш звикати до такого. Ти не напівкровка. Ти — маг. Ходімо, — поклав долоню йому на плече і озирнувся. — Де твоя кімната тут? Я начаклую тобі тимчасовий одяг та поїдемо до школи.

— В мене немає своєї кімнати…

— А де ж ти спиш? — здивовано подивився на учня.

— Разом зі всіма… В одній кімнаті… — похнюпив голову.

— Що? — розширив Ракор очі. — Разом зі всіма? З якимись хлопцями? — нахилився та зазирнув йому в очі.

Хаол сумно кивнув.

— Жах, — осудливо вирівнявся чоловік. — А як в них будуть якісь недобрі наміри? Моєму учню взагалі треба індивідуальне місце, де він може бути у спокої, — суворо глянув на паладинів, що досі валялися на землі. — Ви навіть не уявляєте, що він пережив. А ви його до якихось хлопців селите. Сподіваюся, — заспокійливо повернувся до Хаола, — усі вони були твого віку і не ображали тебе? — зазирнув в очі.

Хлопець гірко скривив губи.

— Що? — занепокоївся Ракор, а серце його заклякло. — Що таке? — взяв за плечі та став прямо перед ним. — Тебе ображали?

— Мене… — шморгнув носом, збираючись ледь не заплакати. — Мене били…

— Били? — ошелешено завмер він.

Здалося, що в Ракора зупинилося не тільки серце, але і вся магічна сила.

— І, ну… — заховав Хаол погляд. — Вони… — шморгнув носом. — Вони…

— Що таке? — схвильовано наблизився. — Скажи на вушко, — підставив своє.

— Вони… — стиснувся. — Вони торкалися мене, — прошепотів ледь чутно, відчуваючи, як усе тіло згорає від сорому. — Вони робили…

— Не треба, — відсторонився Ракор і поцілував у волосся вище чола, передаючи свій душевний спокій. — Покажи хто. Я їм руки зламаю і зроблю так, що вони більше ні на кого не подивляться із такими думками.

Хаол швидко потряс головою.

— Чому? — заглянув Ракор йому в очі. — Ми зараз поїдемо. Ти їх більше не зустрінеш і вони тобі більше нічого не зроблять, — погладив скроню.

— Я сам винуватий у тому. Якби не я, всього того не було б…

— Дурня, — впевнено узяв його за щоки та підняв обличчя до себе. — Хаоле, люди самі обирають як їм діяти. І ти ні в якому випадку не несеш відповідальності за їх дії. Вони самі обрали так чинити з тобою. І відповідальні за це тільки вони. Що б ти не робив до цього, як би не виглядав і що б не говорив, якщо вони сказали, що ти винен в тому, що вони робили це з тобою — це повнісінька дурня. Тільки вони самі винуваті. І відповідальність тільки на них. Не на тобі.

Хаол із сумнівом відвів погляд у сторону.

— Хмаринко, ти не віриш мені? — занепокоївся Ракор.

— Що ви з ними зробите, якщо я покажу хто?

— А що ти хочеш, аби я зробив з ними? Зроблю все, що зможу і за що нас не покарають.

— Хочу… Не знаю, — притулився до вчителя. — Хочу назад. Не хочу більше бути тут. Із ними. Я бачив їх кожного дня, — наповнилися очі сльозами.

— Дитино… — співчутливо огорнув його руками, наче крилами. — Покажи хто. Я сам їх покараю. Вони мають понести покарання. Бо щось я сумніваюся, що ці паладини карали хоч когось за їх неприпустимі дії, — з відразою покосився на командирів водяної крові, які досі не піднялися з землі.

Хаол шморгнув носом. Вказав спочатку на Ахона:

— Він тримав, — тихо зізнався.

Вказав на Гране:

— Він торкався.

— Дідько… — змучено притиснувся Ракор губами до волосся дитини. — Вони ще і вдвох це робили…

— Ви покараєте їх? — підняв погляд до вчителя.

— Так, — чесно зізнався він цим сумним очам. — Я не можу відпустити їх так просто, після того, що вони зробили з тобою, — погладив спину.

— Я не хочу того бачити, — опустив обличчя. — Наставнику, я піду переодягнуся. А потім поїдемо.

— Так, так, хмаринко, — відступив від нього, змахнув долонею і начаклував стопку одягу, створив чоботи у другій долоні. — Переодягнися в щось нормальне, — протягнув йому. — А я тут буду. Почекаю на тебе, — дбайливо поцілував у волосся.

— Добре, наставнику, — кивнув та взяв усе. — Хай вони не кричать сильно. Мені вони кричати не давали…

— Дідько… Звісно, дощику. Я зроблю так, що ти не почуєш їх голосів, — погладив плече. — А зараз біжи переодягатися, — втішно посміхнувся.

— Так, наставнику, — сумно вклонився і пішов до того будиночка, де влаштували казарму для четвертого курсу.

Переодягався Хаол стражденно повільно, спеціально розтягуючи час, який наставник приділив би покаранню Ахона і Гране.

«Хай страждають. І не кричать, — ображено думав він. — Хай це буде вічністю, яка для них ніколи не закінчується.»

Коли все ж переодягнувся, то оглянув себе. Це був звичайний блакитний одяг із тканинними чоботами, як в школі. Не шкільна форма, але також доволі зручне, легке, м’яке. Одразу якось спокійно стало на душі. Чи то магічна сила наставника заспокоювала, чи то Хаолу в принципі стало краще у тканині, яка нагадувала про школу.

Трохи причепурився. Розв’язав пучок та зробив собі хвостик, як у школі. Пішов назад до вчителя.

— Наставнику, — чутно гукнув він його, повертаючись до натовпу.

— Хаоле! — жваво обернувся Ракор, підскочив до того та розвернув, не даючи побачити, що він робив із тими хлопцями, які посміли скривдити улюбленого учня. — Готовий?

— Так, — сумно кивнув. — Поїхали до школи.

— Поїхали, — спокійно посміхнувся і пішов з ним до дороги, змахнув долонею назад, випускаючи покараних зі своєї магії.

На шляху до виходу з табору їм зустрівся той самий золотий промінь, якого покликали для перевірки Хаола. Ракор мимохідь привітався із шокованим безсмертним, та пройшов повз, не бажаючи затримуватися тут хоч на хвилину. На дорозі начаклував самохідний віз, допоміг учню залізти до нього, сів сам та рушив вперед.

— Нарешті ти тут, — міцно обійняв він Хаола, не в силах натішитися.

— Так, — сумно пригорнувся хлопець до нього. — Я сумував.

— А як я сумував ти собі навіть не уявляєш, — стражденно поклав скроню йому на волосся.