Учень дощу ІІ

Сонце вже наближалося до обрію, забарвлюючи небо в помаранчеві та червоні кольори. Неспішно плили хмари із золотим ореолом навколо себе. Дув теплий вітерець. А Хаол сидів посеред возу над начаклованим столом та складав з паперу квіти, формуючи букет. Ракор тим часом знаходився на місці кучера, керував возом по пустій дорозі і читав рекомендації лікаря, щодо подолання страхів.

Одна сторінка, друга, третя.

— Фух, — важко видихнув чоловік, коли завершив. — Це буде нелегко та зовсім нешвидко, — склав аркуші один до одного та вирівняв по торцю. — Багато часу проведемо в стані тариге, моделюючи різні ситуації із безсмертними, — відклав рекомендації у кошик та обернувся до Хаола.

Той вже відкладав сьомий бутон у сторону.

— Чи великий букет ти хочеш зробити? — запитав Ракор. — Чого не зробиш по одній квітці кожного виду та не помножиш за допомогою магії?

— Наставнику, — несхвально подивився він на вчителя, беручи новий аркуш, — кожну квітку треба скласти самому — тоді це по-справжньому. А махлювання із магією — це зневажливо та нещиро. Моє кохання справжнє. Тож і квіти мають бути складені по-справжньому, — повернувся до складання.

— Просто ми скоро приїдемо. Впевнений, що встигнеш доробити? — огледів наявні тільки бутони. — До того ж ми взяли йому подарунок, ти робиш букет… Не думаєш, що це занадто? — підняв погляд до хлопця. — Ми нарешті знайшли тебе, повертаємо до школи. ЦЕ — вже значний подарунок для Вайо. Він тільки через це має горіти від радості, як востаннє.

— Наставнику, — насупився той, стоячи на своєму та продовжуючи складати бутон, — я завжди дарував йому букети. Тож мовчіть. Це наше кохання, не ваше.

— Просто не хочу, аби ти перестарався.

— Не перестараюся. А навіть якщо і так — то що з того?

— Дисбаланс у стосунках ніколи не призводить до чогось хорошого, — сумнівно висловився Ракор. — Якщо багато даєш — маєш і багато отримувати.

— Я даю Вайо все, що можу та хочу.

— А він тобі?

— Наставнику! — з осудом глянув на нього. — Це моє кохання, не ваше! Про оту свою вчительку думайте! — ображено опустив погляд і продовжив складати.

— Просто хочу дати пораду, — відвернувся викладач до дороги. — В мене досвіду у цій темі значно більше, аніж в тебе. А щодо Зоани, — підняв він погляд до хмар. — Ми з нею давно вже не бачилися. Перший час після твого зникнення вона намагалася втішити мене, але потім я накричав на неї і ми більше не спілкувалися.

— Ви посварилися? — ніяково покосився на спину наставника.

— На кшталт того. Вона намагалася розрадити мене словами. Але тоді слова були мені непотрібні.

Хаол опустив винуватий погляд.

«Якби не я — цього б не було. Якби я не втік — наставник би не сумував. Він би не посварився зі своєю вчителькою. Все б в них було добре. І та дитина була б. А через мене знову все погано,» — відвернув обличчя, що скривилося від душевного болю.

— Сподіваюся у неї зараз все добре, — спокійно продовжив Ракор. — Можливо зв’яжуся із нею якось, після того, як повернемося. Впевнений, вона буде рада новині про твою знахідку, — обнадійливо посміхнувся та обернувся до хлопця. — Хаоле! — занепокоєно підскочив до нього і швидко обійняв, сідаючи поряд. — Що таке? — зазирнув в обличчя. — Що сталося?

— Нічого, — проковтнув він біль, який сидів у горлі. — Все добре, — шморгнув носом та повернувся до складання квітів.

— Хаоле, не бреши мені, — насупився вчитель. — Я бачу, що щось не так.

— Я зруйнував ваші стосунки із вчителькою, — гірко відвернувся, полишаючи папір. — Якби я не втік, ви б не посварилися.

— Не кажи так! — міцно обійняв його.

— А як ще казати? — з болем подивився на нього. — Ви накричали на неї, через те, що я втік.

— Хаоле… — подивився в очі. — Ти в цьому взагалі не винуватий. Тож я накричав, а не ти.

— Але якби я не втік…

— Якби золоті промені знайшли тебе, — виправив Ракор. — Хаоле, — серйозно казав він, — годі винити себе в тому, що ти пропав. Ти в цьому не винуватий. Винуватий я, бо накричав на тебе, винуваті золоті промені, що не знайшли. Винуватий той самий промінь, що залишив тебе і побіг за мною. Якби він не залишив тебе — ти б нікуди не зник. Адже ти був ще неподалік від школи.

— Але я відрізав собі ахор!

— Через страх. Це не рахується. Ти не винуватий у тому, що боявся.

— Але…!

— Годі, — чітко і м’яко перебив наставник. — Ти — не винуватий.

— Але… — затихнув Хаол.

— Ні.

— А…

— У-у, — помотав головою.

Хлопець опустив обличчя.

— От і добре, — пригорнув Ракор його до себе. — Все добре, журавлику, — поцілував учня в маківку. — Я сам розберуся із Зоаною. Бо це мої стосунки, а не твої, — лагідно посміхнувся, опустивши погляд до нього. — А ти розберися зі своїми стосунками, — відсторонився. — Через півгодини ми вже будемо біля Червоної лілії. Встигни все доробити, — оглянув паперові квіти. — І думаю непогано буде, якщо ти поїси, — погладив його плече. — В тебе дуже насичений день сьогодні.

— М, — надув він губи та обійняв наставника.

— Хах, хочеш пообійматися? А як же подарунок для Вайо?

— Хіба йому 7 квітів мало? — влягся на плечі старшого. — Хай радіє тому, що мене нарешті побачить.

Ракор по-доброму розсміявся.

Їхали вони ще достатньо довго, аби Хаол почав хвилюватися перед зустріччю з коханим і недостатньо довго, аби встигнути все, що він хотів. Поступово у повітрі почало пахнути чимось горілим.

— Наставнику, — посміхом пригладжував підліток свій одяг, — як я виглядаю? Все добре? — повернувся до нього.

— Хаоле, ти завжди акуратно виглядаєш, — поправив тканину на його плечах.

Той з сумнівом покачав головою та взяв букет в руку, поправив пелюстки бутонів, паперове листя.

— Хвилюєшся, як перед першим побаченням, — посміхався Ракор, спостерігаючи все це.

— Воно і буде першим, наставнику. Ми так довго не бачилися з ним.

— А сни? Адже ти казав, що ходив до нього.

— Звідки я знаю чи були вони для нього реальними? Чи сприймав він їх так, ніби це я справжній приходжу до нього?

— Теж правда, — неоднозначно кивнув. — Але це легко з’ясувати, якщо подивитися на магічну силу. Його духовний батько мав би помітити це.

— Ой…! — махнув Хаол рукою. — Все одно у снах Вайо себе не контролював, як ви кажете, тож я жодним чином не міг зрозуміти знає він, що то справжній я, чи ні, — знову поправив букет та підняв погляд до вулкану, перед собою, з верхівки якого підіймався стовп чорного диму, що розсіювався серед хмар. — А ви знаєте де саме знаходиться Червона лілія? — спантеличено глянув на вчителя.

— Звісно, — начаклував він журавля на своїх колінах. — Он її видно, — кивнув на схил гори та змахнув руками, підіймаючи птаха в повітря.

Журавель замахав крилами, прямуючи до магічної школи. Хаол провів його поглядом, придивляючись до простору між дерев.

— Стільки наросло, — намагався розгледіти він хоч щось, — що взагалі нічого не видно.

— Хах! Вулканічні породи дуже родючі! Ти будеш це вчити на уроках Кайто, — провів долонею по його маківці.

— Наставнику! — обурено прибрав його руку та швидко пригладив волосся. — Не псуйте мою зачіску!

Ракор усміхнувся.

Дуже скоро вони під’їхали до якоїсь стежини, в стороні від якої стояла компанія старшокласників у червоних вбраннях та курила саморобні цигарки, від чого над ними формувалася ціла хмара білого диму.

— Наставнику… — зморщився Хаол, прикривши долонею губи і ніс.

— Гей, молоді люди! — зупинив він віз та піднявся, аби було видно його золотий вчительський пояс.

Старшокласники переполохано глянули на нього.

— А вчителі знають про ваші збори? — подивився Ракор одному прямо в очі.

— Хах… — невпевнено усміхнувся юнак. — Так то так, вчителю, — нервово облизав свої губи. — Вийшли спробувати разочок, — кинув цигарку на землю та задавив носком.

Інші метушливо викинули і свої цигарки.

— Вчителю, — склали вони руки, шанобливо вклонилися, а потім стрімко втекли до школи, махаючи долонями біля обличч та омаре, намагаючись відігнати запах тютюну.

Ракор провів їх поглядом і красномовно подивився на Хаола:

— Ганяй Вайо так само. Нічого тобі дихати цим димом, — зійшов на землю.

— Вайо? — не розумів хлопець. — Але ж він не курить, — зістрибнув слідом за наставником.

— Скоріш за все буде, коли виросте, — змахнув на віз, накладаючи заклинання, аби ніхто в них нічого не вкрав, поки вони будуть в іншому місці. — У Червоних квітів майже 80% магів курить у дорослому віці. Культурна особливість, — покачав головою. — Ходімо, — махнув за собою та пішов стежиною.

— А в нас яка культурна особливість? — узяв Хаол букет з маленьким пакунком і поспішив за викладачем.

Ракор підняв погляд до хмар:

— Задумливість? Насправді це непросте запитання, — поглянув на підопічного. — Бо як такі погані звички нам не притаманні. Хіба що малорухливий спосіб життя, якщо його можна вважати за звичку.

— А в інших школах що?

— У Безкрайньої гладі алкоголізм. У Великого каменю — ненажерливість. Хоча знаючи їх життя — хай їдять стільки, скільки хочуть, — зітхнув викладач.

— А у Легкого вітру?

— Оці шумлять постійно, — зморщився. — А Вічно сяюче сонце просто самозакохані. Хоча деколи це навіть гірше, аніж куріння, чи алкоголізм. Такі особистості неприємні трапляються, що жах, — здригнувся.

— Вайо не такий, — тихо не погодився Хаол. — Він зовсім не самозакоханий.

— Я ж і не кажу, що Вайо такий. Взагалі, всі ці стереотипи навіяні, через не таку велику кількість дебоширів, якщо так подумати. Безкрайня гладь не завжди п’яна, а Червоні квіти — накурені. Однак притаманні їм саме ці звички. Бо якщо вони починають це робити — інші школи витримують значно менше, аніж вони самі, — вражено зітхнув, згадуючи, як він сам курив у відпустці із вчителями Червоних квітів і як відходив від цього ще два дні.

— Сподіваюся, — опустив Хаол погляд та поправив букет, — що Вайо не буде курити. Мені цей запах зовсім не подобається.

— Подивимося. Але ти переконай його не починати, — погрозив йому пальцем. — Бо як почне — потім відвикнути дуже важко.

— Угу, наставнику.

Скоро стежка закінчилася і перейшла у сходи, які здалися Хаолу якимись дуже знайомими, не дивлячись на те, що він тут бував вперше.

— Почекаємо тут, — зупинився Ракор, перед першою сходинкою. — Далі починається територія їх школи, а нам туди неможна.

— Добре, наставнику, — кивнув Хаол та відійшов у сторону, аби не заважати іншим учням та вчителям ходити по стежці.

Пройшла одна хвилина, друга, третя. Хаол знову поправив бутони у паперовому букеті, перевірив пакунок із подарунком. Пригладив волосся, відігнав комара. Нервово зітхнув, намагаючись зібратися до купи.

«Так, — кивнув, схвильовано переминаючись з ноги на ногу. — Квіти, подарунок, я, — огледів все. — Вайо має пам’ятати мене. І має впізнати, — знову кивнув. — Я приходив до нього у снах. Ми обіймалися, він цілував мене. Отже ще має кохати, — неспокійно вдихнув, пробуючи заспокоїтися. — Так. Ми багато говорили раніше. Багато базікали. В нас дружба. Ми багато знаємо один про одного. Кожного дня говорили вранці та перед сном, — кивнув. — Завжди пам’ятали. Він мені подарунки робив, — опустив погляд. — Картини малював. В мене вся кімната була ними завішана. Цікаво, він все ще малює? Може… Намалює мене ще раз?» — підняв брову.

Думки проносилися зі швидкістю світла. Про Вайо, їх зустрічі, численні розмови та подарунки. Як вони проводили час разом, бігали, цілувалися. Як познайомилися і в перший раз між ними промайнула іскра.

«Чи скоріше сказати «тепло»? — зашарівся Хаол. — Ніяково було,» — заховав погляд, пригадуючи в якому саме стані він був, коли Вайо похвалив його зовнішність. — «Цікаво, — вирівнявся парубок, — загорілих він любить так само, як білошкірих? — глянув на свою руку та покрутив її перед собою. — А що як ні? — відвернув нерішучий погляд. — Що як йому…?»

— Хаоле?! — почулося ошелешене зі сходів.

«Вайо?» — закляк Хаол та вмить глянув у сторону звуку.

Там стояв він, не в силах поворухнутися. Стояв та дивився на нього широкими очима. Швидко стукало серце. Рот ледь встигав хапати повітря.

— Вайо! — скрикнув Хаол та кинув усі свої подарунки. — Вайо! — зірвався з місця, стрімголов помчавши до нього.

Перестрибував сходинки, задихався. В грудях ставало тісно. В голові починало паморочитися. А серце калатало так, що пульсували навіть пальці.

— Вайо! — на всій швидкості налетів Хаол на нього, схопив в обійми та збив з ніг, зніс зі сходів, впавши у якісь кущі на схилі.

Той скрикнув від болю, ламаючи гілки своїм тілом.

— В тебе звичка таранити мене при першій зустрічі?! — запалився хлопець. — Чи що?!

— Хах! — перевернувся Хаол із ним, лягаючи спиною на поламані гілки. — Я скучив! — почав розціловувати обличчя.

— Я теж скучив, — розчулився Вайо. — Де ти був?! — ображено вперся руками йому в плечі та підняв свої груди. — Де пропадав?! — перелякано заглядав в очі. — Що з тобою?! — швидко огледів його. — Куди ти дівся?! — повернувся до очей.

— Вайо… — зітхнув Хаол і провів долонею по його щоці.

— Де ти був?! — ледь не в сльозах повторив Вайо.

— Зараз я тут, я повернувся, — стиснув його в обіймах, не відпускаючи нікуди на всьому світі.

Вайо засмучено притиснувся підборіддям до плеча:

— Ти знаєш як мені було? Я взагалі нічого не розумів! Нічого не знав! Я сумував за тобою! — кинувся на шию, міцно притискаючи до себе. — А ти був невідомо де! — пустив сльози.

— Тихше, димочку… — пригорнув його потилицю, починаючи шепотіти. — Я тут, я тут… З тобою… І я кохаю тебе… Так міцно, як тільки можу… — притиснувся губами до щоки.

— Як раніше? — жалібно запитував той.

— Може навіть сильніше. Дужче. Палкіше, — стиснув його міцніше.

— Чесно? — підняв він обличчя, заглядаючи в очі.

— Клянуся, — віддано відповідав Хаол.

— Доведи, — засмучено шморгнув носом, нагадуючи якусь милу ображену тваринку.

— Як, димочку? — провів долонею по його щоці. — Як мені довести?

Вайо втомлено опустився до його вуст, заплющуючи очі, та почав довгий ніжний поцілунок, сповнений самого щирого і чистого кохання. Хаол опустив повіки разом із ним, розчиняючись у Вайо, подібно до хмари у небі.

Вчитель Согнот, який супроводжував Вайо до Хаола, шоковано відвернувся. Зустрівся поглядом із Ракором. Той привітно вклонився. Согнот вклонився у відповідь і спустився до нього. Занепокоєно почав питати про Хаола, де він був, коли його знайшли і що взагалі сталося в березні. Ракор зітхнув, починаючи неголосно розповідати.

Поки вчителі говорили, то регулярно косилися на дві пари ніг на сходах, чиї власники продовжували лежати на землі та в кущах.

Цілувалися закохані довго, захоплено, так, ніби вони це робили в свій перший і самий останній раз, після якого їх знову розлучать на цілу вічність. Обіймалися, рухалися, терлися, ледь не у всієї школи на очах. І тривало це до такої міри довго, що всім навколо ставало ніяково. А хлопці цього і не помічали, зважаючи тільки один на одного у цей чарівний момент.

— Кхм, — незручно почулося в них над вухом в якусь неочікувану мить. — Хлопці, — стримано звертався до них Согнот, — підійміться. На вас вже ледь не вся школа дивиться. І Хаолу тут бути не можна. Спустіться до підніжжя вулкану.

— Але ж ми тільки почали, — вражено виглянув на нього рум’яний Хаол.

— Так, батьку, — наївно обернувся Вайо. — Ми тільки торкнулися один одного губами.

— А ці подробиці, — суворо подивився чоловік йому в очі, — мені казати не обов’язково. Встаньте, — зробив жест долонею.

Хлопці засмучено подивилися один на одного, зітхнули та почали підійматися.

Спочатку встав на ноги Вайо, обтрусив свою довгу червону одежу, подав руку Хаолу і ледь не впав на нього знову, відчувши наскільки він важкий. Хаол піднявся, ледь не як випускник. Високий, широкоплечий, загорілий. Він був вище Вайо трохи більше, ніж на півголови, хоча раніше вони були одного зросту. Ширший в півтора рази, із міцною статурою та м’язами, які проглядалися на руках навіть у вільному одязі. Від усього цього Вайо на його фоні здавався таким мініатюрним та худеньким, що ставало важко повірити в те, що вони одного віку.

— Ого… — пройшовся Вайо шокованим поглядом по тілу Хаола. — Ти змінився…

— Знаю… — засмучено опустив він очі.

Так хотілося повернути своє старе тіло. Нехай не таке високе, але білошкіре, худе, тендітне — таке, по якому одразу було видно, що він маг. А не якийсь паладин, чи ще гірше — просте людисько.

Хаол відвернув обличчя, зовсім не бажаючи приймати такі свої зміни. А от Вайо навпаки — прилипнув до нього збоку, наче реп’ях. Обійняв руками торс, обплів ногами ногу. Він тримався за Хаола, як мала дитина за ногу дорослого, який навіть не поворухнувся від її ваги. І заглядав в очі.

— Що ти робиш? — покосився Хаол на Вайо.

— Не відпускаю, — міцніше стиснув він коханого та поклав підборіддя на плече. — Мій ти. І нікуди більше не зникнеш. Зрозумів? — настирливо витягнувся до обличчя.

Хаол потішно усміхнувся, забуваючи про свій смуток.

— Я скучив… — знітився Вайо. — Де ти пропадав? — ліг щокою на плече. — Куди зник…? — сповзла його долоня по грудях Хаола до живота, як спантеличено застигла, ніби намацала щось. — А це в тебе що? — схопив поділ його сорочки та стрімко підняв, зазираючи до пресу.

— Вайо! — шоковано забрав поділ, миттю натягнув його назад і відскочив, ані на крок не відсторонившись від хлопця, який продовжував висіти на ньому. — Що ти робиш?!

— Хм… — розплився той у задоволеній посмішці, примружуючи очі. — А дай-но подивитися ще…! — взявся за поділ.

— Ні! — відсахнувся.

«Йому що, подобається?» — почало швидше битися серце.

— Ну дай-но роздивитися, — завзято витягнувся він обличчям до обличчя. — Я хочу розгледіти всі твої зміни…

— Хлопці, — суворо почулося над вухом від Согнота. — Спускайтеся, — надавив Хаолу на спину.

— Хіхі, — хитро вишкірився Вайо, зістрибнув на сходи, схопив Хаола за руку та стрімко побіг з ним до низу.

Той ледь не спотикався.

Согнот спустився слідом за хлопцями. Перезирнувся із Ракором.

— Так розумію, — із посмішкою почав вчитель Злітаючого журавля, дивлячись на підлітків, — моя пропозиція про спільну ночівлю все ж актуальна?

Хаол ніяково опустив погляд, сильніше стиснувши руку коханого. А Вайо аж підскочив, сяючи від радості так яскраво, що можна було замінити сонце.

— Батьку, дозволите? — стрімко глянув він на Согнота.

— Я проконтролюю, — стримано кивнув той, — аби не сталося ніяких непередбачуваних ситуацій із вогнем, — обмінявся поглядом з Ракором.

— А я пригляну за блискавками Хаола, — кивнув вчитель Злітаючого журавля.

— Сподіваюся, — неприємно скривився сам Хаол, — ви не будете з нами в одній кімнаті ночувати? — покосився на обох педагогів.

— Хах, ні! — махнув рукою Ракор.

— Якийсь нестримний ти став, — сумнівно прокоментував Согнот інтонацію та обличчя підлітка.

— Не зважайте, — заспокоїв його другий вчитель. — Я його тільки сьогодні забрав.

— У тому місці явно не слідкують за вихованням, — склав той руки в рукава. — Ані поклону, ані шанобливої мови.

— Ви натякаєте на те, що мій наставник погано виховав мене?! — обурено заявив Хаол, глянувши на того.

— Ні, тільки те, що ти зіпсувався. До зникнення ти мав приємніший характер.

Хаол глянув на наставника. Той неоднозначно повів головою, в цілому погоджуючись із цими словами.

— Але це не страшно, — миттю виставив Ракор долоні до Хаола. — Ти просто звик до іншого. Пройде трохи часу у школі і знову все буде, як раніше, — мило посміхнувся.

Хаол повернувся до Согнота, стискаючи кулак та руку Вайо:

— Не натякайте, — продовжив він тихше та спокійніше, — що мій наставник погано виховував мене. Він по-справжньому турбувався про мене. І за будь-яке погане слово на його адресу я готовий…

— Хаоле, — з осудом покосився Вайо на нього. — Це мій духовний батько. Не погрожуй йому.

— Я тільки захищав свого наставника, — глянув Хаол на коханого.

— Але для цього не потрібно нападати на мого. Вчитель Согнот пояснив, що він мав на увазі. І він твого вчителя не ображав.

Хаол стиснув губи та опустив погляд у сторону, погоджуючись заспокоїтися. Вайо зітхнув через ніс:

— Ти дійсно змінився. Раніше ти таким не був, — поцілував його в щоку.

— Сподіваюся ти не розлюбиш мене через такі зміни, — нахилився, підійняв свій букет із подарунком та вручив все Вайо. — Це тобі.

— Я люблю твої подарунки, — лагідніше подивився він в очі і прийняв усе, обійняв паперові квіти. — Такі, як раніше, — радісно розглядав він бутони, складені руками Хаола.

— Пропоную рушати, — висловився Ракор. — А то в нас тут вже безліч очей та вух, — огледів натовп інших учнів в червоних вбраннях, які зайняли всі сходи.

— Згоден, — кивнув Согнот і пішов стежиною до дороги.

Ракор попрямував за ним. А закохані перезирнулися, легко поцілували один одного, взялися за руки та пішли слідом.

Старші знову привели їх до якогось постоялого двору, орендували дві кімнати та одразу дали зайняти підліткам свою — із двомісним ліжком.

Вечір був відносно тихий. Хлопці знаходилися у себе. Ракор майже одразу ліг спати. А Согнот почав грати сам з собою в настільні ігри, намагаючись розважитися, поки не прийде час до сну.

Деколи він ходив кімнатою, курив, щось їв, як несподівано почув запах гарі, який ширився з номеру хлопців. Поспіхом вийшов, побачив сірий дим, що виходив зі шпарини над дверима.

— Гей! Хлопці! — рішуче постукав він всередину. — У вас пожежа? Вайо! — знову почав тарабанити.

— Я все загасив! — з задишкою крикнув Хаол. — Начаклував дощ!

— Ще залити номер не вистачало… — з осудом прошепотів він. — Вайо! — стукнув в двері. — Займися дихальними вправами!

— Батьку! — схвильовано та безсило відгукнувся Вайо. — Йдіть! В нас все під контролем!

— Бачу я твій контроль, — покачав головою. — Тримай себе в руках!

— Ну батьку! Не заважайте! В нас все добре! Хаол вже все загасив!

— Хай ще не заллє! — кивнув.

— Не заллю! — відповів той. — У нас все добре! Ми все полагодимо, якщо зіпсуємо!

— Дивіться мені! — погрозив викладач пальцем.

— Батьку! — вже вимагав Вайо. — Йдіть спати! Ми не спалимо кімнату! Обіцяю!

— Я твої слова запам’ятав! — грізно видав Согнот, розвернувся та пішов. — Що за покоління? — покачав він головою, заходячи в їх з Ракором кімнату. — Ще не випустилися, — шепотів собі під носа, — а вже «кімнату запалюють», — покачав головою.

На ранок Хаол прийшов до свого наставника весь у дрібних опіках та синцях. Були навіть подряпини, сліди від зубів та прикушена губа. Ракор нічого запитувати не став, бо і так було зрозуміло звідки все це взялося. Тільки перевірив номер, перед тим як виселятися. Прибрав сліди гарі на стіні за ліжком та висушив підлогу під ним, до якої хлопці видно зазирнути не додумалися.

Хаол наполіг на тому, аби провести Вайо до його школи. Тож вони дійшли прямісінько до початку тих самих сходів. Закохані міцно обійнялися, стримано поцілувалися та попрощалися, обіцяючи один одному, що зв’яжуться по тих самих амулетах, коли Хаол повернеться до школи.

Протягом усього ранку хлопці були небагатослівні, тож коли вони всі попрощалися один з одним, Ракор все ж таким запитав Хаола, чого вони з Вайо майже постійно мовчали, хоча вчора не могли і однієї хвилини провести у тиші.

— Язик з губами болять, наставнику, — не дуже розбірливо відповів той.

Ракор здивовано подивився на нього, ніби пересвідчуючись в тому, що вуха його не обманюють, повернувся до дороги, намагаючись всіма силами триматися. Але не пройшло і трьох секунд, як він розреготався, схопившись за живіт.

— Ви один одного зовсім не жаліли!

Хаол з легким осудом покосився на викладача. Відвів погляд та несерйозно закотив очі.

Приємно було на душі, по-особливому легко та натхненно. Незважаючи на те, що все тіло боліло, як після довгої бійки.

«Це була особливо ніжна та пристрасна «бійка»,» — посміхався Хаол, рушаючи до школи.