Учень дощу ІІ

Шелестіло листя дерев, співали птахи. А візок похитувався зі сторони в сторону і їхав.

— Ти так виріс, — милувався Ракор, розглядуючи Хаола. — Змужнів… — тримав долоню на його спині, ніби частково обіймав.

— А ви… — сумно дивився він на вчителя, боючись образити. — Змінилися… Наставнику, що з вами трапилося? — занепокоєно зсунув брови. — У снах ви виглядали інакше…

— Ти також там виглядав інакше, — поцілував у чоло. — В снах ти завжди був такий, як в школі. Маленький, худенький. Справжній грозовий чарівничок, — потішно помотав носом.

— Нащо ви так говорите? — неприйнятно відсунувся.

— Тобі не подобається? — вмить злякався Ракор. — Більше не буду. Тільки не тікай, — схвильовано надавив долонею, не даючи відсторонитися ще більше.

— Таким чином називають себе тільки маги, які хочуть спростити нашу мову та наблизити її до людської, — гидко зморщився. — Я — не людина. І говорити я так не збираюся. Я — маг Злітаючого журавля, а не грозовий.

— Вибач-вибач. Я думав серед людей ти звик, що вони кажуть саме так.

— Я — не вони. І ви — не вони. Не кажіть більше в такій манері. Ви — вчитель, а не якесь поверхневе людисько, яке не може вивчити, як нас називати правильно. Не принижуйте себе.

— Добре-добре. Вибач, хмаринко, — невпевнено обійняв його. — А хмаринкою я можу називати тебе? — подивився в очі. — Дощиком? Журавликом? Так, як раніше. Таке в тебе не викликає дискомфорту?

— Ні, — відвів погляд, ніби образився і надувся. — Все добре. Так ви можете називати мене.

По грудям пройшлося приємне тепло.

— Добре, моє пташенятко, — ласкаво посміхнувся та провів долонею по його волоссю.

Хлопець здригнувся від дрібних сиріт. Було щось затишне в таких прізвиськах та словах. Щось миле, рідне, знайоме, що нагадувало про гарні часи у школі, поряд з Ракором. І через що хотілося знову стати дитиною, такою, якою він мав би бути. Робити дитячі речі, вередувати, ховатися за вчителів, тримати їх за руку, переходячи дорогу. Просто переживати ніжне тендітне дитинство, яке в нього забрали.

— І все ж що сталося з вами? — покосився учень на вчителя. — І чому в снах ми виглядали інакше?

— Ну, — опустив одну долоню, продовжуючи другу тримати на його спині, — ти в снах виглядав так, як я тебе пам’ятав зокрема по тій причині, що моя підсвідомість створювала твій образ в моєму сні, а твоя душа потім займала його. Тобто, поки саме твоя душа не приходила до мене у сон, той образ тебе, що мені снився, був узятий з моїх спогадів. Він поводився так, як тоді, виглядав, говорив… А коли ти приходив до мене, то твою свідомість одразу поміщало в той образ тебе, що снився мені. Воно завжди так працює. Якщо ти комусь снишся і ти приєднуєшся до його сну через тариге — тебе поміщає саме в твоє тіло. Тобто ти не можеш самостійно ходити і дивитися на того себе, що сниться комусь. Якщо ж ти не снився тому, до кого прийшов, у цей момент, то образ тебе створюється вже з твоєї пам’яті та свідомості. Взагалі цей образ можна змінювати, коли ти створюєш його сам, але для цього треба володіти певною майстерністю.

— М. А ви чого виглядали інакше? Також зі спогадів? Але ж ви бачите себе кожного дня в дзеркалі.

— Хах… — сумно посміхнувся Ракор. — Я виглядав інакше, бо не хочу приймати свої зміни... Я так сильно змінився? — подивився підлітку в очі.

— Угу… — співчутливо кивнув Хаол. — Ви зовсім інші стали… Не такі, як приходили до школи. Тоді ви були дуже молоді і веселі, а зараз…

— А зараз я який? — ласкаво слухав.

— Змучені. І втомлені…

— Я не спав останні дві ночі. Тебе все шукав, — потішно сколихнув його. — І нарешті знайшов.

— Але ж не могли за цей час з’явитися зморшки та сивина, — тихо вразився Хаол. — Їм треба більше часу.

— А, це… — відвернув Ракор голову і змахнув пальцями.

Усе волосся розплелося та наново зібралося в акуратний пучок. Окталла розійшлася та зійшлася знову, утримуючи пасма.

— Хвилювання, — нарешті відповів викладач. — Сивина з’являється не тільки від старості, але і від надмірного довгого хвилювання, — повернувся до хлопця. — Я за тебе хвилювався. Не знав де ти, що з тобою, — засмучено дивився в очі, передаючи весь свій сум. — Хаоле, ми одразу відправили на твої пошуки золотих променів. Але коли пройшов цілий місяць, а вони так нічого і не знайшли, втратили будь-який слід, не могли принести мені хоч якихось звісток про те де ти навіть гіпотетично можеш бути, я… — стиснув губи. — Я почав думати, що ти загинув, — зморщилося його підборіддя. — Хаоле, я жив з цією думкою весь цей час, до поки ти не прийшов до мене уві сні. Я думав, що тебе більше немає… — стрімко обійняв його, не бажаючи показувати сліз, що випали з очей. — Я не вберіг тебе. Не захистив.

В Хаола стиснулося горло від таких слів, а погляд гірко опустився донизу.

— Я хотів покинути школу, — продовжував Ракор, задихаючись від горя. — Хотів кинути все це і сам піти до Анкори. Сказати, що я не в порався. Я переконував Умана, що мені не місце у школі, якщо я такий поганий вчитель.

— Але ви гарний вчитель, — тужливо покосився на нього.

— Жахливий, — стиснув очі та учня, не в силах пережити внутрішній біль. — Я накричав на тебе. Сказав багато дурного. Довів тебе до сліз. Це не вчитель, а монстр, якому не місце серед дітей.

— Ви гарний вчитель, — обійняв його, намагаючись переконати в цьому. — Нащо мені повертатися до школи, якщо там не буде вас?

— Хаоле… — відсторонився та подивився в дитячі очі. — Твої слова дуже приємні, але я їх не заслужив. Ти через мене втік. І через мене пережив весь той жах знову.

— Не через вас.

— А через кого? Адже я не стримався і накричав на тебе.

— Через мене, — похнюпив голову. — Якби я вас слухався то ви б не накричали…

— Хаоле…! — змучено схопив його в обійми та почав хитатися зі сторони в сторону. — Ти самий слухняний учень на світі! Такого слухняного і доброго хлопчика я ніколи не бачив! Не вини себе! Єдиний, хто винуватий в усьому цьому то це я! Я накричав на тебе! Я налякав! Я довів тебе до сліз! Ти в цьому не винуватий!

— Винуватий, — забився обличчям до його шиї, ховаючись від усього навколишнього світу.

— У чому? У чому ти винуватий? — трагічно не розумів Ракор.

— Я — проблема. Я завжди створюю проблеми… — шморгнув носом, починаючи плакати.

— Не кажи так! Ти гарний хлопчик! Які проблеми ти можеш створювати? Ти моє пташенятко! — притулився губами до маківки. — Мій милий журавлик! Рясний дощик! Волелюбна хмаринка! Які проблеми ти можеш створювати?

— Хіба у вас не було проблем через мою втечу? Хіба не було проблем через те, що я порушив правила? А вчителі? Вони всі вважають мене поганим. Скільки проблем я приніс школі? — зморщився. — Скільки проблем духовному батьку? Золотим променям, паладинам? Я — проблема.

— Хаоле… — жалісливо підняв його обличчя та схвильовано подивився в очі. — Ти — не проблема. Ти ніколи не був і не є проблемою. Проблема це ті, хто тебе кривдять. Але не ти. Не кажи, що ти приніс проблеми своєму духовному батьку. Він сам приніс їх вам обом. Ти був дитиною, він — дорослим. Ніколи не думай і не кажи, що в усьому тому винуватий ти. Тільки він сам. Золоті промені не виконали свої обов’язки. Вони знехтували власною роботою. Я не знаю, що тоді сталося і чому тебе не знайшли. Але я буду розбиратися з цим і буду вимагати справедливого покарання. Вони самі винуваті в тому, що тебе не знайшли. На тобі немає жодної провини за те, що вони самі не виконали свою роботу. Хай би ти заховався якнайдалі — це не виправдання для них чому вони тебе не знайшли. А паладини… — стиснув зуби. — Для них в мене немає пристойних слів. Вони приховували тебе від мене. Знали про те, що ти зник. Бачили, що ти схожий на мага. І при цьому не заявили про тебе, аби повернути до школи, а змусили одягнути обладунок та працювати руками. Щодо події з тими хлопцями в мене взагалі слів немає, — насупився. — Такий жах стався під носом у паладинів, а вони всі досі ходити можуть. Їх місце на плацу для страти.

— Але вони робили добрі речі для мене… — зі сльозами говорив Хаол. — Ахон захистив в бійці, допомагав іноді…

— Їх добрі дії не змінять того, що вони зробили з тобою, — суворо видав Ракор. — Хай хоч ноги цілують — вони вже завдали тобі страждань.

— Наставнику… — опустив він погляд, сповнений болю. — У ніч, після того, що вони зробили… — шморгнув носом. — Наставнику, я вирішив закінчити все це, — скривився, починаючи здавлено плакати.

— Що саме? — вмить занепокоївся вчитель.

— Усе… — задихався від слів. — Я вийшов на мур і… Хотів зістрибнути…! Закінчити все…!

— Дитино…! — перелякано схопив його в обійми та огорнув наче живий щит, не даючи нікому наблизитися, нашкодити, завдати нових страждань.

— Вони…! — продовжував Хаол, здригаючись від схлипів. — Я кричав, наставнику! Просив відпустити мене!

— Тихше, тихше… — притиснувся губами до маківки та заплющив очі. — Я тут… Я з тобою… — бурмотів у волосся, передаючи свій душевний спокій.

— А вони не відпускали, — жалівся, пускаючи сльози. — Коли я брикався то били і вимагали заспокоїтися. Вони казали, що не роблять зі мною нічого поганого! — заволав від болю.

— Покидьки, — прошипів Ракор крізь зуби.

— А потім… — проковтнув Хаол слова. — Наставнику, вони копирсалися в моєму ахорі! І не зважали, коли я просив їх припинити! Їм було все одно, наставнику! Все одно! Вони казали, що я сам винен! Що то я їх вимусив! А я казав їм, що можу сам! Я обіцяв це сам зробити! Але вони не вірили! Все одно! Їм було все одно! — несамовито закричав, ніби розривалася душа.

— Сам? — спантеличено відсторонився чоловік та подивився на хлопця. — Хаоле, вони змушували зробити це з собою на їхніх очах?

— Ні, вони… — шморгнув носом. — Наставнику, — підняв очі, — як ви думаєте, про що я говорю?

— Ем… — відвів незручний погляд. — Я не хочу це озвучувати.

— Наставнику, вони насильно мили мене… — жалібно замовк, боючись, що вчитель не сприйме це за проблему, що скаже, ніби це зовсім не так страшно, як Хаол зараз плачеться.

— Мили? — повернувся він до Хаола із насупленими бровами. — Але ж… Хмаринко, хіба ти сам не міг це зробити? — огледів його. — Ти ніби цілий… Чи вони нашкодили тобі перед цим? — занепокоєно подивився в очі.

— Ні, — вразливо зізнався. — Вони… — опустив погляд. — Просто затягли мене у спільну душову, роздягнули і тримали… — соромно стиснувся. — Я казав їм, що можу сам. Говорив, що зроблю це потім. Мені не подобалося там, наставнику. Там все… — відвів погляд. — Там усі були голі, — скривився.

— І вони бачили це? — обережно спитав.

— Могли бачити, — кивнув.

— Хмаринко… — турботливо обійняв і почав хитатися зі сторони в сторону, намагаючись заспокоїти. — Більше їх тут немає. Я їх покарав. І більше вони не подумають знущатися над кимось так, як над тобою. Пташенятко моє… — притиснувся губами до маківки.

— Угу, наставнику… — жалібно кивнув той, вірячи кожному слову.

Сиділи вони так допоки будь-який сум Хаола повністю не зникнув.

Тепло так було хлопцю в ніжних обіймах наставника. Затишно. По-особливому приємно і головне — безпечно. Він міг би навіть заснути зараз і не боявся, що щось станеться. Ракор його не скривдить. Не завдасть болю. Не образить, не вдарить. Тільки накричати може. Але чи часто він кричав на нього? І чи часто це було спеціально?

— Наставнику, — тихенько заговорив Хаол, відпочиваючи в його обіймах, — вогняна кров завжди така, як у вас?

— Га? — підняв голову від його волосся та опустив погляд до хлопця, продовжуючи гладити йому спину. — Що ти маєш на увазі? — спокійно запитав.

Голос його був таким безтурботним і мирним, ніби й не було тільки що сліз, щемливої розповіді, сумної розмови. Хаол одразу забився якомога ближче до серця, ніби влягаючись в самій зручній та м’якій постілі, в якій він коли-небудь бував.

— Ну… Ви кричите іноді, — опустив погляд. — Різко розізлилися сьогодні. Почали паладинів карати… Навіть золотих променів сварили.

— Я вчитель магічної школи. Можу насварити хоч найсильнішого мага за його поведінку, — сумно посміхнувся.

— Так, але… Ем… — стиснув губи.

— Ти про мою запальність, — спокійно відповів Ракор на його попереднє запитання.

— Угу, — тихенько погодився і кивнув.

— Так. Це притаманне всім із вогняною кров’ю. Сильні емоції, що з’являються різко. Ось в тебе, як у водяної крові, емоції наростають потихеньку. Нехай вони і можуть бути спонтанними, але вони все одно захоплюють тебе повільніше, аніж мої мене. В тебе може промайнути пара думок, перед тим, як ти втратиш контроль, а я навіть подумати нічого не встигаю, як вже лютую, тягаючи всіх за вуха, — ніжно посміхнувся.

— Ви навіть зупинити себе не встигаєте… — засмучено заховав обличчя.

— Так, — невесело зітхнув Ракор. — Це буває проблемою. Спочатку емоції вибухають, а потім я розумію, що сталося. Однак в моїй крові є і плюси — заспокоїтися я можу так само швидко, як і запалитися. А твої емоції заспокоюються повільно. Як хвиля, що накотилася на берег, а потім поволі стікає назад у водойму, — провів долонею по його волоссю, продовжуючи голубити.

— А сила? У вас емоції сильні?

— Це вже суб’єктивно. Для когось мої емоції можуть здатися сильними, для когось — ні. Все це дуже важко оцінити, бо ми не можемо відчути те, що відчуває інший. Можемо тільки побачити його реакцію. А всі проявляють свої емоції по-різному. У когось запальна реакція: він кричить, бігає і лютує. А в когось — тиха, коли сидить і ніби нічого не відбувається, а в середині в нього цілі буревії з блискавками. Все це індивідуально. Проте я думаю, що у всіх сила емоцій приблизно однакова. Просто одні проявляють їх у всьому об’ємі, а інші — ні.

— М, — слухав Хаол.

— А що? До чого ти спитав?

— Та так…

— Говори, не бійся, — сколихнув його. — Я не буду сварити тебе, — злегка посміхнувся.

— Хотів дізнатися, чи спеціально ви тоді накричали на мене, — забився до вчителя.

В Ракора вмить зникла будь-яка веселість:

— Не спеціально, — міцно стиснув він учня, виражаючи всю свою тугу. — Я просто злякався, коли побачив тоді тебе у своєму ліжку. І перша думка, що прийшла мені в голову — що мене звинуватять у непристойних діях щодо тебе. І відправлять в Анкору, коли я нічого поганого не зробив. Думка про те, що все це легко перевірити, прийшла до мене, коли я вже вилив на тебе всі свої емоції, накричав та сказав багато зайвого. Я не хотів нашкодити тобі. Не хотів кричати, — скривився від провини. — Я просто злякався, — впився пальцями Хаолу в спину, притискаючи до себе ще сильніше.

— Мені тоді наснився кошмар, — жалісливо заявив Хаол. — Я прийшов до вас. Попросився поспати з вами. А ви дозволили. Я пам’ятаю це, — відвернувся, відчуваючи, як по щоках починають текти сльози. — Я пам’ятаю. А вранці, — шморгнув носом, — ви просто почали кричати на мене. Сказали, що я дурний, поганий. А я…

— Вибач мені, дитино… — болісно притулився скронею до скроні. — Я був сам не свій. Мене захопили емоції. Я… Мені немає виправдання за ці слова! Я вчинив жахливо з тобою! І я зовсім не пам’ятаю, аби ти просився до мене поспати! — змучено захитався з боку в бік.

— Але ж ви не спеціально? — підняв голову та подивився в очі, наповнені сльозами. — Не спеціально кричали? То емоції? То ви не контролювали?

— Ні, хмариночко, — щиро говорив він, відкриваючи душу. — Ні в якому разі я не хотів кричати та ображати тебе! Ні в якому! Я просто злякався! Не подумав! В голові все перемішалося! А коли ти почав тікати…! — замовк. — Хаоле, я з усіх сил стримав себе, аби не застосувати заклинання примусу, щоб ти зупинився! Я знаю, як ти боїшся його! Але після всього цього! Після того, що ти пережив…! — витримав болючу паузу. — Мені здається, що краще б я застосував його! Підбіг, обійняв та заспокоїв тебе! Я не хотів кричати на тебе! — говорив він мокрим очам, що дивилися прямо в душу, бажаючи дізнатись правду. — То емоції! Моя дурна вогняна кров! Я не хотів образити тебе! Не хотів! Адже ти знаєш, як я люблю тебе! — сколихнув його, намагаючись переконати у цьому. — Пам’ятаєш, що я так багато разів хвалив тебе! Казав, що ти молодець! Який ти хороший і добрий! А всі ті слова були сказані у пориві переляку! Я б сказав все те саме, навіть якби в мене у ліжку Даікон виявився! — змахнув рукою. — Я не хотів образити тебе! — взяв за плечі. — Не хотів кричати! Мене захопити емоції! З якими я не впорався!

— Скажіть, що любите мене, — жалібно попросив Хаол, викотивши нижню губу.

— Люблю! — заявив Ракор про це на весь голос. — Хаоле, ти найкраща дитина на світі, з якою я тільки був знайомий! Ти слухняний, добрий, чуйний! І дуже милий! Завжди вчасно робив завдання! Був старанний, спокійний! Ти моє щастя, яким я вихвалявся перед іншими вчителями! Ти б тільки чув, як вони нахвалювали твої успіхи в навчанні! А яка в тебе блискавка була! А хмари! Дощ! А згадай, як ми медитували кожного тижня, — сумно посміхнувся. — Чи пили чай. А як спостерігали за рибками? Навіть коли я сварив тебе, я не переставав тебе любити! Хаоле, я працював у малій школі. Був вихователем для маленьких магів декілька років! Потім у школу прийшов. З іншими дітьми спілкувався. Але такого милого хлопчика, як ти, я не зустрічав! У тебе є характер, — показово стиснув кулак, — старанність, бажання вчитися та дізнаватися нове! А яких ти мені журавликів дарував? Це справжній витвір мистецтва! — ніжно посміхнувся. — А коли ти почав посміхатися то я радості своєї заховати не міг! Навіть коли ти бурчав на мої милування тобою, ти не переставав бути милим, аби знову взяти тебе за щічки і, — радісно потряс своїм обличчям. — Ти найкраща дитина на світі, Хаоле! І я люблю тебе всім серцем! — міцно поцілував у чоло.

Хаол навіть зарум’янився та заховав погляд від таких похвал.

— А ти свого вчителя любиш? — з посмішкою зазирнув Ракор йому в очі.

— Так, — тихо буркнув той, ніби соромився зізнатися.

— Хмариночка моя! — схопив підлітка, наче м’яку іграшку, і стиснув в обіймах з усіх сил.

Хаол відвів ніяковий погляд. А руки стиснули наставника не менш міцно.