Учень дощу ІІ

На наступний день Хаол прокинувся так само від дзвону. Знехотя розплющив очі, встав з ліжка і відчув неприємний запах. Усе тіло було якимось липким, мокрим, смердючим. За звичкою махнув на себе долонею, бажаючи стати чистим, однак нічого не відбулося.

«А, — зморщився він. — Я не маю більше магії.»

— Треба водою помитися, — сонно пробубонів під ніс, заправляючи постіль.

«Скільки вже років я цього не робив? Вже і не пам’ятаю, як митися треба. Намилитися і змити все? Н-да… Усіх магів вчать, що з віком поступово перестаєш їсти, митися та випорожнюватися, а в людей цим треба займатися щодня… — протер обличчя. — Збоченці. Скільки часу витрачається даремно…» — важко зітхнув.

Запитав у Гране, як та де він може помитися.

— Взагалі, — відповідав той, крокуючи до їдальні, — в нас прийнято перед сном митися, а не вранці. Але якщо встигнеш до пар — пам’ятаєш де в нас роздягальня? Там є двері у душову. Головне у жіночу не йди — там окріп зі стелі ллється.

— «Душову»? — насупився Хаол, не розуміючи, що це за слово.

Гране зітхнув:

— Поїмо — покажу, як користуватися, — продовжив їсти.

Маг спантеличено кивнув.

Після трапези Гране дійсно повів його до роздягалень, завів у чоловічу та показав душову. Це була довга і прохолодна кімната, із лейками на стелі та перегородками по боках.

— Воду використовуй ощадливо, — пішов Гране до однієї з кабінок, яка нічим не прикривалася від спільного проходу. — Отут є кран, — показав Хаолу. — Не стій під водою довше, аніж треба. Качати її — таке собі задоволення, — втиснувся у куток та відкрив кран, від чого з лійки під стелею пішла тепла вода. — Тож, якщо використаєш усю — тобі ніхто «дякую» не скаже, — закрив кран. — Отут гачок для рушника та речей, — показав гачок на краю перегородки. — Для кожної душової використовується лівий гачок, тож правий — не твій, — махнув за собою та повів назад до роздягальні, де якраз всі переодягалися в навчальну форму.

Хаол послідував за ним.

— Отут в нас шафки, — показав він цілу стіну вузьких шафок, притиснутих одна до одної. — Тут ми зберігаємо особисті речі, рушники, мило і так далі. Кожна шафка закривається на ключ, тож не бійся, що хтось візьме щось твоє. Взагалі, коли ти приїхав то тобі мали виділити шафку, — подивився на хлопця.

Той кивнув і відкрив одну, де вже лежала його форма з учорашнього дня, рушник, мило і мочалка.

— Угу, — задумливо кивнув Гране на це. — Отут загалом наш курс, — вказав на сусідні шафки від Хаола, — Тож поряд будемо. Залиш свою ложку тут, переодягайся і певно ходімо на пари. Вони вже мають початися. Якщо запізнишся — вчителі по голові не погладять.

— Добре… — засмучено зітхнув Хаол та послідував настановам Гране.

— Не сумуй, — похлопав він його по плечу. — Вечері усі митися будемо. Дивно, що ти згадав про це тільки зараз, якщо по землі повзав на тренуванні, — оглянув брудний одяг Хаола.

— Та якось… — ніяково дістав сорочку зі штанами.

— Ну, загалом, отак в нас. Поквапся, — відкрив свою шафку. — В нас зараз магознавство.

Зайнявши пусте місце позаду усіх курсантів, Хаол почав слухати лекцію по магознавству. І предмет цей здався йому вкрай дивним. У ньому розказували про побут магів, як вони себе поводять, які мають звички, які слова використовують. Слухаючи все це, в Хаола виникало дивне відчуття, ніби його вивчають подібно до гарної риби у ставку. Розглядають, спостерігають, записують, як себе поводить. Можливо ще і схеми якісь малюють.

Хаол витягнувся та зазирнув у зошит когось попереду.

— Гей! — обурився такому викладач. — А ти чому нічого не пишеш? Вже все знаєш?

Хаол заклякло глянув на нього:

— Ну…

— Назви мені основні страхи водяних магів! — махнув вчитель на нього та склав руки на грудях.

— Ну… — потупив він погляд.

Думки почали перебирати різні варіанти.

«В мене водяна кров. Я боюся висоти і темряви… Може в них так само?»

Паладин чекав на відповідь.

— Ну… — задумливо протягнув Хаол. — Висоти…? — невпевнено підняв погляд на викладача. — Темряви…?

— До якого віку вони бояться висоти? — кивнув чоловік на нього.

— Ну…

«Хто його знає. А як вони все життя висоти бояться? Та ні, навряд, — відвів погляд у сторону. — Ну… Хай буде до випускного,» — повернувся до викладача.

— До закінчення школи, — відповів Хаол.

— Припустимо, — невдоволено прийняв паладин відповідь. — Якого матеріалу вони уникають?

Хаол знову задумався: «Якщо я боюся металу, бо він проводить струм, Вайо — того, що легко горить, а Вічно сяюче сонце — скла, отже…»

— Матеріалу, який розчиняється у воді? Або дуже сильно поглинає воду? — подивився на чоловіка.

— Паперу, — повчально кивнув той.

Хаол обурено насупився:

— Папір розмокає і руйнується у воді. Я казав про таке.

— Ти сказав про розчинення. Папір не розчинається.

Маг зціпив губи:

— Добре, — видав він, через небажання. — Тоді я не знаю відповіді на ваші запитання.

Вчитель зверхньо хмикнув.

— Бо не існує магів, про яких ви запитали.

Увесь курс шоковано обернувся до Хаола.

— Є маги Безкрайньої гладі та маги із водяною кров’ю, — ткнув Хаол пальцем у парту. — А водяних магів не існує. Ваше запитання поставлене не коректно. Отже і відповіді на нього немає.

Викладач вражено підняв брови.

— І маги можуть образитися, якщо ви будете називати їх таким чином, — продовжив Хаол. — Особливо неприємно це звучить від паладинів, які мають це знати, — склав руки на грудях.

— Хм, — відгукнувся вчитель. — Отже такі деталі ти вже знаєш. А чи знаєш ти за яким принципом маги шукають собі друзів?

Хаола аж перекосило від такого елементарного запитання:

— По школі, крові та кольору магічних сил.

— Якого кольору магічних сил у магів не буває? — продовжував викладач, шукаючи інформацію, яку той не знає.

— Білого. Це дика магія, яка буває тільки у драконів та інших магічних створінь.

— Що собою представляє магічний імпульс?

«Ви зараз серйозно?»

— Спонтанне вивільнення магічної сили, яка нагніталася, через сильні емоції. Імпульс відбувається швидко та тотожний максимальним силам мага.

Паладин вже відкрив рот, аби ще щось запитати, як Хаол продовжив:

— Може статися, як через гарні, так і через погані емоції.

Вчитель закрив рот.

— Добре, — відповів він, після короткої паузи. — Ти знаєш доволі багато.

— Бажаєте запитати щось ще?

— Де ти все це дізнався?

— На власному досвіді.

— Судячи зі вчорашньої події, коли магічна куля розбилася у безпосередній близькості до тебе — в тебе висока толерантність до магії. Інших магія могла б обпекти, але ти від неї не постраждав. Багато часу провів серед магів?

— Все життя.

— Хм. Рідкість для напівкровки. Зазвичай, маги кидають напівкровних дітей ближче до 5-6 років. Це з магами вони можуть зберігати контакт протягом усього життя. Напівкровним повезло менше.

— У малу школу можуть віддати одразу після народження, — не погодився Хаол, згадуючи власний досвід.

— Можуть, але так роблять не всі.

— Дуже багато. Рідних батьків замінюють вихователі та вчителі. Діти-чарівники власним батькам не дуже потрібні.

— Так, у магів інша структура сім’ї. Для них більшу роль відіграють вчителі у школах, аніж рідні батьки. Згодом, вони починають називати та сприймати за батьків саме вчителів…

Хаол відвів погляд у бік. Сама собою спливла картина, як Ракор розповідав йому казку на ніч, закутавши у ковдру, наче малу дитину.

«Хочу до наставника!» — самотньо та несвідомо заволали думки.

«Я йому не потрібен…» — опустив Хаол голову.

В очах з’явилися сльози, а будь-який запал для дискусії зник.

Вчитель, побачивши, що балакучий новачок більше не хоче зривати йому заняття своєю обізнаністю, продовжив лекцію. А Хаол задумався про життя, про власне становище в цьому місці.

Закінчилася одна пара, почалася наступна. Все тіло вкрили сироти, а Хаол здригнувся від холоду. Сам собою згадав про Вайо і його приємне тепло.

«Він вогняної природи… — сумно розмірковував Хаол, пригадуючи їх міцні обійми. — Певно він непокоїться, через мене… Майже стовідсотково непокоїться, — відвів погляд у сторону, — що зі мною та де я…»

Так хотілося до нього. Обійняти, поцілувати, заспокоїти від будь-яких тривог. Але зараз Хаол не наважився б зустрітися із ним. Не в цьому вигляді, не без ахору та з поясненнями, як саме він його втратив.

«Треба написати йому листа. Написати, що зі мною все гаразд і я неодмінно повернуся до нього. Але не зараз…»

Відкрив зошит на парі, почав жваво писати. Вчителя він майже не слухав, а коли той роздратовано викликав Хаола до дошки, намагаючись привернути увагу до свого заняття, хлопець без зайвих проблем вирішив рівняння, якому тільки вчили цей курс. Повернувся на своє місце, бажаючи якнайшвидше завершити з листом та відправити його до Вайо. Однокурсники провели Хаола поглядами, знову дивуючись тому, що він усе знає.

По закінченню цієї пари, чарівник вирвав з зошиту сторінку зі своїм листом, склав по середині та підійшов до паладина, який роздавав накази їх курсу. Мимохідь вклонився за звичкою.

— Вибачте, командире, — звернувся він до чоловіка так, як його називали інші. — Я хочу відправити листа до свого хлопця, аби він знав, що зі мною все добре і не хвилювався. Він не знає, що я тут.

— Лист до хлопця? — спантеличився паладин.

— Так, — кивнув. — Він вчиться у школі Червоної лілії. У шостому класі, — ще раз кивнув, ніяково тримаючи лист обома руками.

— Червоної лілії? Адже це магічна школа. Ми не можемо доставляти листи до неї. До того ж ми не знаємо її точного місцезнаходження.

— В сенсі? — спустошено перепитав Хаол.

— В нас є зв’язок тільки зі школою Безкрайньої гладі, бо ми напряму їй підпорядковуємося. Якщо хтось з неї накаже нам віднести послання до інших шкіл — ми отримаємо інформацію про їх місцерозташування та дозвіл на наближення до них. Без цього ми не маємо ані права, ані можливості зв’язатися із кимось з інших магічних шкіл.

Хаол просто опустив плечі:

«Тобто… Я взагалі не маю ані з ким зв’язку, поки я тут…?» — впустив погляд на підлогу.

— Ти можеш скористатися звичайною поштою, — продовжив паладин. — Але вона доставляє листи тільки людям.

В Хаола весь світ пішов з-під ніг.

«Як це…? — з’явилися сльози в очах. — Я тут не можу навіть листа до Вайо написати? Я тут, як бранець? Чому я взагалі тут опинився?!» — розвернувся та пішов до «свого» курсу, намагаючись не заплакати. — «Як там Вайо? Що з ним? Він точно хвилюється, а я навіть заспокоїти його не можу! Чому я опинився тут? Я хочу до Вайо!» — з тремтінням втягнув соплі. — «Треба тікати, — кивнув, намагаючись взяти себе в руки. — Тікати та йти до Вайо. Він кохає мене. Скажу, що на мене напали та відрізали ахор. Він поділиться своєю магією. Зігріє, — витер очі зап’ястям. — Так, — кивнув. — Не знаю, що буду робити далі. Але щось придумаємо. Знайдемо варіант. Буду в них біля школи жити. Там тепло. Не змерзну.»

«Або повернуся до наставника,» — запропонували думки.

«Ні! — ображено смикнув він рукою. — Не повернуся! Я йому не потрібен! Він мене не любить! І бачити я його не хочу!»

Та все ж виникло сильне бажання, аби вчитель його обійняв та заспокоїв, зігрів, заховав у довгому омаре, оберігаючи від всього світу.

Хаол відвернув голову, ніби ця ідея викликала в нього неприйняття.

Під час обіду він знову отримав юшку, кашу, салат і десерт.

«Тут взагалі буває локшина?» — самотньо зітхнув Хаол, мішаючи суп.

Так хотілося знову взяти палички, сьорбнути бульйону, засмоктати локшину і зморщитися від крапель, що попали на обличчя. Так хотілося хрустіти рибою у клярі. Так хотілося гризти рисові чіпси та пити гарячий чай. Сісти із кимось за низький столик і наповнити піали чаєм. Поїсти солодощів, повеселитися. Скласти декілька фігурок з паперу. А потім піти на ставок та спустити кораблі на воду. Влаштувати перегони з Войши і Горане.

«Хочу до школи…» — несвідомо сказали думки.

«Хай, навіть, якщо вчителі мене не люблять… — знітився Хаол і шморгнув носом. — Хочу назад…» — протер очі зап’ястям.

Однокурсники знову помітили, що щось не так. Ніяково перезирнулися між собою.

Під час зборів на тренування, Хаол знову сховався у вбиральні і прочекав там весь час, поки всі надягали обладунки. Свого комплекту він так і не торкнувся.

«Все одно тікати буду, — пішов він на вулицю за іншими. — Скажу, що не вмію одягати його і все. Навіщо намагатися, якщо вже за пару днів мене тут не буде?»

Побачив командира, який зовсім не був радий такому його зовнішньому вигляду. Хаол сказав йому те, що і планував — не вміє він справлятися із обладунками, тому буде так, як є.

— Хай тобі однокурсники допоможуть, — обурено видав паладин. — Якщо завтра з’явишся у такому самому вигляді — отримаєш догану.

«Якщо я взагалі завтра все ще буду тут,» — знехотя кивнув Хаол і став зі «своїми».

Підлітки вишикувалися.

Знову була пробіжка, розминка, смуга перешкод. На цей раз Хаол справився трохи краще, аніж вчора — не стояв біля стіни, цілу вічність намагаючись залізти на неї, а одразу оббіг. Схопив кулю з магією, пройшов по тонкій дощечці, став на край стіни та обережно спустився, сплигнув. Пройшов усю решту перешкод і став у кінець черги.

«Магія…» — міцно обійняв він сферу, почавши висмоктувати з неї все, що міг.

Магії в ній було мало і була вона доволі слабка, тож Хаол навіть не помітив, як уся вона скінчилася. Сполохано вирівнявся. Глянув на сферу, що вже не світилася. І швидко помінявся нею з найближчим у черзі.

«Так, — обхопив він нову кулю. — Краще не привертати до себе зайвої уваги,» — озирнувся, шукаючи місце, по якому він зможе втекти.

Мур був високим. Хоч на його верхівці і ходили дорослі паладини, Хаол не вважав це місце вдалим для втечі.

«Навіть, якщо я залізу туди і десь сховаюся, як мені спуститися з іншої сторони? Потрібна мотузка, чи що… — закотив очі, відводячи погляд у сторону. — Так роздумую, ніби я втримаю себе на тій мотузці і не вб’юся, щойно почну спускатися.»

Почав роздумувати, які ще є варіанти.

«Можливо якесь вікно, яке виходить назовні… Або двері… Та вони, скоріш за все, охороняються. А яке місце не охороняється тут? — озирнувся. — Паладинів, як комарів на ставку. І що робити тоді?»

Після смуги перешкод почався тренувальний бій. І яке щастя, що весь четвертий курс отримав дерев’яні мечі, а не справжні. Хаол видихнув із полегшенням. Проте не надовго.

— Ти вмієш битися? — спокійно поцікавилися одна з дівчат, яку йому поставили у пару.

Шано була худенькою та невисокою. Здавалося, що вона чи не найслабша зі всього курсу. І все ж вона була в обладунках, а Хаол — ні.

— Ну… — почав вагатися чарівник. — Один раз бійку влаштував, за яку мене покарали.

— На кулаках?

— У якомусь сенсі так, — неоднозначно кивнув.

— Краще було б, якби ти, все-таки, надягнув обладунки, — зітхнула дівчина і стала у бойову стійку.

Хаол наслідував її приклад, хоч і не зовсім розумів, що буде далі.

Нехай била вона не сильно та і не завжди попадала, Хаол міг тільки відступати, зовсім не бажаючи зіткнутися із металевими обладунками. То тут вивернеться, то там відступить.

«Якого біса я взагалі маю битися? — відступав він, як міг. — Мені заборонено наносити шкоду людям. Навіть, якщо вони в обладунках.»

Командири, спостерігаючи за всім цим, дратувалися тим більше, чим довше Хаол ухилявся.

— Та вдар ти її! — не витримав один з паладинів. — Нічого з нею не буде від одного удару!

Зі сторони почувся гуркіт металу та чоловічий крик. Хаол сполохано глянув туди. На землі лежав хлопець, якого раніше задирала Оаха, а над ним — сама Оаха.

— Паскуда! — сплюнув той в бік.

— Не будь ганчіркою! — перекинула вона меч в іншу руку.

«Якщо мене поставлять з нею, — стиснувся Хаол, — я на той світ відправлюся…» — проковтнув слину.

На щастя, до кінця тренування він стояв тільки проти Шано. Ну, як стояв? Скоріше тікав від неї. Хай удари в неї були не дуже сильні, та через брак будь-якого захисту, Хаол все одно пішов від неї у синцях.

— Ти ані разу меча в руках не тримав? — ненав’язливо запитав Гране, під час полудника.

— Мене шість років вчили, що я не маю права битися, — роздратовано бубонів Хаол під ніс, колупаючись в їжі, — а тут мене змушують взяти зброю до рук. Що за дурня?

Присутні перезирнулися.

— Де ж ти перебував шість років, що тобі забороняли битися? — запитала Оаха.

— Там, де зараз мене немає, — похмуро почав їсти.

— Хаол явно не в настрої… — важко зітхнула дівчина та відвернулася до інших однокурсників.

— А ти була б в настрої, якби тебе Шано побила? — посміхнувся Гране.

— Так, — усміхнулася Оаха. — Я б також вбити когось хотіла.

Після трапези, командири поділили їх на малі групи та відправили займатися буденними справами. Хтось пішов прибирати на дворі, хтось — у коридорах та класах, а деяких відправили качати воду, через що ті втомлено зморщилися, показуючи явне небажання займатися цим. Хаола з парою однокурсників послали на кухню.

Довелося мити посуд. Увесь посуд за весь день, після усіх курсантів та дорослих паладинів.

— Це займе цілу вічність… — шоковано розглядав чарівник гори тарілок.

— Хочеш, можеш попроситися качати воду, або готувати вечерю, — запропонував один з тих, з ким він мав розділити свою робою.

Хаол скривився. Не хотілося йому ані качати воду, ані готувати, ані мити посуд, ані прибирати.

«В школі у цей час ми взагалі вже давно були вільними і могли займатися чим хотіли. Якого біса я маю робити людську роботу?» — гидливо торкнувся залишків ранкової каші на тарілці.

— Фє…

Та все ж довелося приступити до миття посуду. Хаол старався як міг. Торкатися столових приборів він не хотів, тож займався тарілками і чашками. У якийсь момент його вигнали з миття тарілок та сказали мити тільки чашки.

— Хто тебе посуд мити вчив?! — накричав на нього один з однокурсників. — Усі тарілки, після тебе, жирні та в плямах! Ти б сам їв з таких?! Тепер перемивати все, через тебе!

«Скажений,» — похмуро відвернувся Хаол, не розуміючи, що він зробив не так.

Коли ця «робота» закінчилася, вже був час вечері.

«Займалися цим хто зна скільки, — лютував Хаол про себе. — Накричали, я весь мокрий. Вічно все не так. Ще і руки тепер болять. Довбані паладини. З їх довбаними завданнями, — обернувся та скорчив пику тій мийці, біля якої він так довго мучився. — Треба тікати. Сьогодні ж.»

Повечеряв, майже не розмовляючи ані з ким. Пішов до роздягальні, узяв все для миття та відправився у душ, бажаючи хоча б помитися, перед втечею.

От тільки відкривши двері душової кімнати, хлопець закляк, не знаючи, як йому вдихнути та поворухнутися. Усюди були голі чоловічі тіла. Вони милися у кабінках, йшли по центральному проходу, прикриваючи стегна рушником, роздягалися та стояли під потоками води. Ці спини, сідниці, груди та інші частини тіл миготіли перед очима, наче їх були тисячі.

— Ні… — тихо відступив Хаол, не маючи сил відвести шокованого погляду. — Не треба… — впустив усе, що було в руках та закрив рот долонями. — Не треба…

Очі поступово вкривалися сльозами, тіло чинило опір будь-яким рухам, а всі думки зникли, залишивши по собі білий аркуш.

Хаол стояв та дивився вперед, не розуміючи, що робити далі.

— Гей, — хтось поклав руку йому на плече.

Чарівник сіпнувся, миттю повернувшись до загрози.

— Хаоле? — насупився Гране, побачивши його перелякане обличчя. — Щось сталося?

Той відштовхнув його і втік.

Хаол біг, не розбираючи дороги. Спіткнувся об поріг, впав, сів на підлогу, притиснувся спиною до стіни та обійняв коліна, стиснувшись в одну щільну грудку. Все тіло трусилося. Душа тремтіла. А думки лиш просили відпустити його, казали «не треба», «не хочу» і благали про місце, де він може бути в безпеці.

Декілька хвилин, декілька неможливо довгих хвилин Хаол не рухався, майже не дихав, коли нарешті відчув, що йому стає легше. Хай відчуття страху не покинуло його повністю, але він зміг піднятися, витерти обличчя від сліз та подивитися у сторону роздягальні.

«Помиюся, коли всі підуть,» — шморгнув він носом і поплентався на двір, майже не підіймаючи погляду.

Там був захід сонця, співали птахи, літали жуки, а Хаол мовчки тремтів, вкриваючись сиротами від холоду і страху. Хотілося назад, до школи, до теплої кімнати та в обійми. Обійми наставника, який надавить йому пальцем на чоло і вмить заспокоїть, начарує чаю, дасть солодощів, зігріє, втішить, скаже, що все добре і його ніхто не скривдить. А якщо і скривдить то його покарають.

«Хочу до Вайо…» — підняв погляд та побачив віз, із купою ящиків та бочок, який заїжджав на територію цитаделі.

Прослідкував за ним до дверей кухні. Наблизився, аби не привертати до себе зайвої уваги та підслухав розмову кучера з якимось паладином. Щось привезли. Протягом вечора і ночі віз мали повністю розгрузити, а вранці відправити назад.

«Це мій шанс!» — принишк Хаол.