Учень дощу ІІ

— Але командире! — вражено заявляв Роа, у стороні спілкуючись із тим самим паладином зі своєї цитадель. — Я відчув магію! Хіба ми не маємо довіряти своїм відчуттям?

— Маємо. Але ця ситуація трохи інакша.

— І чим саме? Адже ви давали присягу служити магам! Чому ми не можемо зараз забрати його? Він маг! Я відчув це! Я відчув поклик! Коли він торкнувся мене!

— Так, я тебе розумію… — намагався долонею заспокоїти його.

— Тоді чого ви не дієте? — насупився він. — Як лідер свого курсу я вимагаю вас дати пояснення! — стукнув палицею в землю.

— Роа, ми не можемо сліпо діяти, не знаючи з чим маємо справу. Чи дійсно він грозовий маг, чи тільки видає себе за нього…

— Але поклик! — перебив хлопець. — Його неможливо підробити! Чи ви не вірите мені? Не довіряєте?

— Роа, ти ще занадто молодий, аби зрозуміти, що саме ти відчув. В тебе замало практики. А навіть якщо ти дійсно відчув той самий поклик, ми все одно не можемо діяти наосліп. Ми не знаємо в якому стані душевна рівновага цього хлопця. Що з його ахором та взагалі із магією. Зараз він ходить у срібному обладунку, — жестом звернув увагу на це. — А срібло дуже добре проводить струм. Якщо в нього станеться якесь потрясіння, яке він не зможе контролювати, можуть постраждати інші. Краще дочекатися золотого променя та його перевірки, а потім вже діяти, зважаючи на його слова. За ним вже поїхали. Золоті промені приходять швидко, тож не турбуйся. А поки що хай все залишається так, як зараз. Якщо він вже стільки часу провів серед курсантів водяної крові і досі їм не нашкодив, отже він звик до цих умов. А різке висмикування з них може призвезти до душевного потрясіння. Навіть якщо воно буде хорошим, в нього все одно може статися імпульс чи криз. Ми не знаємо в якому стані його сила, — повторив ще раз, аби Роа це точно зрозумів. — І ми маємо зважати на це.

— Добре, — незгідно відвернувся він.

— Не турбуйся, — похлопав по плечу. — Ми не забудемо цього хлопця і прослідкуємо, аби золоті промені не допустили помилки в його перевірці.

— Я просто хочу допомогти йому. Він — маг, — насупився. — І його місце точно не тут, — покосився у сторону свого курсу, що обступив Хаола.

Паладин у срібному обладунку вже пішов.

— Я вірю тобі і згоден з тобою. Але ми маємо бути обережними. Все ж мова про грозового мага, а не про земляного чи водяного. В них захована велика руйнівна сила…

З компанії підлітків почувся розгніваний крик Хаола:

— Скільки разів я вам це казав?!

Командир переполохано глянув туди. А Роа одразу побіг.

— Ми не знали, що то правда… — збентежено відповідав Ахон, який спостерігав за усією тією розмовою між дорослими паладинами. — Командир завжди казав, що то неправда…

— НЕПРАВДА?! — заволав Хаол. — Я — МАГ! Я завжди казав, що я маг! Тільки коли мене почали карати за це — перестав! Я навіть показував магію командиру, аби він точно повірив мені! І що я отримав?! Він запер мене у карцері на два дні! — змахнув долонею.

Курсанти грозової крові шоковано перезирнулися.

— Ви ув’язнили мага? — запитав хтось з них у підлітків в металі.

— Нам сказали, що він приніс небезпечний амулет, — незручно відповів Гране.

— Маги так затято не б’ються, — засумнівався той самий, з яким Хаола постійно ставили під час тренувань. — Ти не можеш бути магом. Маги фізично слабкі і дуже крихкі. А ти не такий.

— Хочеш сказати це комплімент? — нахабно подивився Хаол йому в очі.

— Гей! — підскочив Роа та став між ними. — Що тут відбувається? Заспокойтеся, — виставив руки у сторони.

— В мене був вибір уникнути тренувань? — знову запитав Хаол, дивлячись їм в очі. — Був вибір не одягати обладунок? — хлопнув по своїм грудям, від чого задзвеніли срібні «лусочки». — В мене був хоч якийсь вибір не взяти до рук меч?

— Ви змусили мага битися? — не могли повірити курсанти в блакитному.

— Ми також думали, що ти маг напочатку, — намагався захиститися Ахон. — Але потім ти сказав, що бачився із золотим променем, він тебе не забрав, отже ми вирішили, що ти не маг, а просто хлопець з багатої родини. Не знаю. Аристократ якийсь. Може байстрюк магічний. Але ти сам напочатку казав, що ти не маг. Так, схожий і багато про магів знав. Але ж ТИ САМ казав, що ти магом не є! — вражено заявив він.

Підлітки грозової крові спантеличено подивилися на Хаола, не розуміючи навіщо він так казав.

— Я тоді втратив ахор! — вперто стиснув той кулаки. — Втік! Не знав, що мене чекає далі! І я посварився зі своїм вчителем! — заявив з надривом. — Я не хотів повертатися до школи! Але я залишався магом! Я завжди ним був!

— Так, годі, — став Роа поперед Хаола, дивлячись на хлопців у металі і закриваючи мага своїм тілом. — Не треба більше сваритися, — намагався він зупинити все, аби Хаол мимовільно не нашкодив комусь.

— Якби ти одразу сказав, що ти маг, — занепокоєно кричав Ахон через плече Роа, — ми б відправили тебе до школи! Це дійсно неправильно, що ти був з нами! Але ми повірили тобі! Твоїм словам про те, що ти не маг!

Хаол скривив губи.

Невже всі ці страждання були через нього самого? Всі ті дні, бійки, втома, праця і мозолі на руках. Невже він сам винен в усьому, що він пережив? В тому дні, коли його силою роздягнули і мили. В тій ночі, коли він ледь не зістрибнув з муру.

«Чому…? — з біллю в горлі та серці заплющив він очі. — Чому…?»

«То проблема в мені?» — запитав той самий внутрішній голос, якого Хаол вже так давно не чув і радий був би більше ніколи не чути. — «Я — проблема?»

«Ні, я не проблема,» — покрутив він головою, намагаючись відігнати цю думку. — «Я не проблема.»

«Ти сам винен у всьому.»

«Ні.»

«Ти сам втік зі школи. Сам відправився до цитаделі. Сам втік від золотого променя, який міг допомогти тобі. Сам повернувся до паладинів. Сам казав, що ти не маг.»

«Ні! Ні!» — в паніці схопився за голову та зігнувся. — «В мене були причини так робити, але я не винуватий! Я одразу хотів назад! Я одразу хотів до школи! І до наставника! Я ображався! Але я хотів назад!»

«Винуватий,» — впевнено заявляли думки. — «В усьому винуватий ти. Тільки ти.»

«Ні!»

Курсанти грозової крові занепокоєно відійшли від Хаола та відігнали всіх інших. Хтось побіг до командира.

«Ти сам обрав не митися, — нагадували думки про той самий день коли він зламався, коли був готовий зробити непоправне. — Ти сам це обрав. Тебе ніхто не змушував.»

«Ні!» — стиснув він волосся міцніше.

Зі спогадів виплила та картина. Як Ахон тримав його. Як Гране роздягав і торкався, мив, лазив своїми руками у волоссі. Як вони не чули його криків, як не зважали на пручання. І як давали ляпаси, змушували заспокоїтися, замовчати.

— ЧОМУ Я…?! — несамовито заволав Хаол.

Волосся оточуючих почало підійматися в повітря. Підлітки відступили ще на крок, відчуваючи, як наелектризовується атмосфера.

«Чому саме я все це переживаю? Чому саме зі мною все це трапляється? Чому саме я попадаю туди, де мені не місце? Чому саме мене зраджують ті, хто має захищати? Чому? Чому? Чому?»

— Чому наставник мене не знайшов?! — рухнув він на коліна. — Де він?!

«Він кинув тебе, — впевнено заявили думки. — Ти йому непотрібен.»

— Ні! — покрутив головою. — Він обіцяв! Він клявся! Він ніколи не зрікався своїх слів!

«То де ж він? Пройшло вже стільки днів. Де твій вчитель? Невже він не міг знайти тебе за стільки часу? Ти дав мало інформації? Ти дав мало даних, аби він зрозумів де ти? Море, солдати, кораблі. Він ЗНАЄ де ти. Але йому байдуже.»

— Ні! — пішли сльози з очей. — Йому не байдуже! Він любить мене!

«Не любить.»

— Він обіцяв!

«Нічого він не обіцяв. Він брехав.»

Хаол просто зігнувся та розплакався, взагалі не розуміючи, що йому тепер робити. От чому знову з’явився цей жорстокий та злий голос в середині? Чому він знову переконує в таких жахливих речах? І чому Хаол знову вірить йому?

«Плаксій,» — з відразою заявили думки.

Хаол безсило схлипнув, відчуваючи, як вивертається душа.

— Все добре, — почувся заспокійливий та дорослий голос поряд. — Все добре, ми тебе захистимо, — обійняв його чоловік в блакитному обладунку.

— Мені не потрібен захист! — з відразою відштовхнув Хаол його та підскочив на ноги. — Ви зрадили мене! — гнівно огледів всіх навколо. — Паладини… Ви не паладини! Ви кинули мене! Кинули напризволяще! Без ахору! Без нічого! Я був сам! Весь цей час тільки я один! — смикнув рукою, поки по щоках стікали гарячі сльози. — Що зі мною було?! Як я жив?! Та всім було байдуже! Навіть моєму вчителю! Він кинув мене! Забув! Я нікому на цьому світі не потрібен! Ані вам! Ані моїм батькам! Ані вчителям! Усі кинули мене! А ви ще називаєте себе захисниками! Ви — не захист! Ви…! — стиснув зуби. — Люди! — прошипів з ненавистю. — Звичайні люди, які мають над моєю магією більше влади, аніж я сам! Якого біса я маю постійно стримувати себе, перед такими, як ви?! — розчеперив пальці та створив блискавки з кожного пальця, які з’єднувалися в одну та тяжіли до землі.

Всі перелякано відскочили назад.

— Він втратив контроль, — шоковано але зосереджено заявив паладин в блакитному та махнув підліткам, аби вони відходили ще далі.

— Ось ви хто! — з ненавистю дивився Хаол на цей рух. — Тікаєте! Кидаєте! Ось вся ваша сутність! Страх! Ви вмієте тільки відходити! Бити! Кривдити! Але не захищати! А коли маг намагається захистити себе то жалієтеся на нього та кидаєте в Анкору! Навіщо люди взагалі потрібні, якщо все, що вони роблять — це забирають свободу та кривдять?! Ви скривдили мене! І зрадили! Усі ви! — пройшовся поглядом по підліткам і дорослим паладинам, що дивилися на нього, як на загрозу.

Хаол бачив в їх очах шок, страх. І готовність напасти. Захистити самих себе. А його — знешкодити. Відкинути. Вдарити. Скривдити. Знову.

Він опустив знесилений та гіркий погляд. Смикалися блискавки з рук. Тріщали, світилися, вдарялися в землю і пропадали у ній.

«Я монстр… — зневірено скривився Хаол. — Вони бояться мене… — безсило впустив руки, припинивши пускати блискавки. — Як злодія… — жалісливо шморгнув носом, скривившись ще більше. — Ну чому я такий? Чому? Чому мене неможливо любити? Чому я злий? Чому мене бояться і кривдять? Що я зробив не так, аби заслужити таке життя? Чому наставник кинув мене…?» — глянув на всіх паладинів, як на останню надію, яку він втратив, розвернувся та пішов.

— Стій! — підскочив до нього чоловік у блакитному та перегородив дорогу своєю палицею.

«Хто б сумнівався, — сумно глянув Хаол на зброю. — Він вдарить мене,» — підняв погляд до обличчя та боязко відступив, підібравши руки до себе.

— Ми не можемо відпустити тебе.

— М, — опустив він очі.

«Запруть в Анкорі. Відріжуть Ахор. Позбавлять магії. Нащо я роблю це з собою? — скривився від сліз. — Створюю нові проблеми. Я — проблема. Як я можу не створювати собі нові? — похнюпив голову, починаючи тихо схлипувати. — До того в мене були одні проблеми. Тепер — значно більші…»

— Я не хочу бути не магом…! — жалісливо завив Хаол. — Не відрізайте мені ахор! — закрив обличчя долонями.

— Що ти… — занепокоєно ступив паладин до нього.

Той в страху відскочив, уважно слідкуючи за рухами.

— Ми нічого тобі не відріжемо… — намагався заспокоїти жестами, зберігаючи дистанцію. — Тільки заспокоїмо…

Хаол з недовірою подивився йому в очі.

— Ходімо, — долонею запропонував піти кудись в сторону.

«Вони запруть мене,» — стиснувся хлопець.

«А що зроблять потім? — починали панікувати думки. — Знерухомлять? А потім? Знімуть обладунок? А потім?»

— Н-ні, — смикано покрутив головою.

— Тут залишишся? — спокійно запитав паладин. — До нас скоро має прибути золотий промінь. Він огляне тебе.

«Навіщо? Що він зробить? Золотий промінь… — опустив зневірений погляд. — Безсмертний, що може легко застосувати заклинання примусу і наказати робити, що йому заманеться.»

Одразу згадався духовний батько. Все, що він робив. Що змушував робити. Все те, що Хаол відчайдушно намагався забути.

«Щойно почне, я покінчу з усім цим, — рішуче заявив усередині. — В першу чергу — з собою… — прикро опустив голову. — Така проблема не має існувати. І не має заради чого існувати… — шморгнув носом. — Я створюю тільки проблеми. Для всіх. Для себе, для вчителя, для духовного батька і паладинів. Я — проблема, — болісно зморщився, схопившись за серце. — Сподіваюся, — проковтнув свій плач, намагаючись заспокоїтися, — в мене вистачить сил, — поглянув на руку. — Спровокувати такий магічний криз, аби я його не пережив. Краще вмерти від болю, аніж далі так жити. Аніж знову переживати заклинання примусу,» — похнюпив голову.

— Ти не хочеш до золотого променя? — м’яко запитав паладин шкіл Злітаючих птахів, спостерігаючи таку реакцію.

Той покачав головою зі сторони в сторону.

— Добре, добре… — зробив заспокійливий жест долонями. — Він не буде тебе оглядати. Ми його покличемо тільки щоб він супроводжував нас. Ми відправимо тебе до школи. А він буде наглядати, аби твоя душевна рівновага залишалася стабільною. Щоб ти не сумував, не плакав… Може дасть нам рекомендації, як втішити тебе. Хочеш до школи? — заманливо кивнув, зазираючи в очі.

Хаол з сумнівом відвів погляд.

— Ну добре, добре, — відкинув чоловік цю тему. — А їсти хочеш? Вже середина дня. Скоро має бути обід. Там буде локшина, супи… Все як ваші маги полюбляють, — втішно посміхнувся. — Чай для водяної крові. І думаю якась риба. Хочеш чогось такого?

Хлопець мовчав, потроху заспокоюючись.

— Вибач нам нашу недбалість щодо тебе, — гірко піджав паладин губи. — Багато магів і паладинів завинили перед тобою. За те, що не знайшли за весь цей час. За те, що не повірили і не перевірили. За те, що проявили недостатньо людяності та співчуття. Але зараз ми тут, з тобою. І ми захистимо тебе. Хай що той командир каже на твій рахунок, але ти маг і ти не мав знаходитися в тій цитаделі. Тим паче декілька місяців. Вибач нам за те, що ти пережив за цей час, — протягнув йому долоню, ніби запрошуючи взятися за неї.

— Не пробачу… — зі сльозами в очах прошепотів Хаол. — Ви зрадили мене. Кинули. А мали захищати. Це ваш обов’язок.

— Так, — опустив він погляд. — І ми його не виконали.