Учень дощу ІІ

Співали та пурхали птахи, шелестіли від легкого вітру дерева, віз поскрипував, трохи хитаючись при їзді, а в повітрі потихеньку з’являвся приємний аромат вологості, як після дощу. Небо все більше і щільніше затягувало хмарами. Звіддаля доносилося ледве чутне гуркотіння. А серед високих дерев все ясніше вимальовувалися світлі скелі рідної школи.

Хаол дивився на все це і не міг повірити власним очам. Він знову тут. Знову в дорогому серцю місці. Ось ці дерева, кущі, сама дорога та протоптані стежки, по яких він ходив до найближчого міста. Повз яких вони з наставником їздили до Золотої вежі, на свята, на побачення із Вайо. Ті самі шляхи. Ті самі деталі. Каміння, зарості, птахи, які гніздилися на скелях.

Хлопцю хотілося зіскочити з возу на землю та побігти вперед власними ногами. Один крок, другий, третій і він вже на тій самій стежині, на сходах, біля воріт.

Сльози наверталися на очах. А в грудях починало боліти.

— Наставнику, — підсів він до Ракора та жалібно обійняв його.

— Що сталося, хмаринко? — лагідно обійняв той.

— Ми біля школи… — шморгнув Хаол носом, взагалі не розуміючи чому починає плакати.

Адже все добре, адже він нарешті тут — у місці, про повернення до якого він стільки марив, стільки мріяв і думав кожного дня. Він тут, біля школи. То чого ж течуть сльози? Чого так тужливо стає? Чого так боляче в серці?

— Так, ми близько, — поцілував викладач його в тім’я, починаючи гладити плече. — Вже зовсім скоро приїдемо.

— У школі… — жалібно повторив Хаол.

А ось і та сама стежка, що вела до школи. Те саме місце дороги, на якому вони розлучилися на декілька невимовно довгих місяців. Віз зупинився. Хаол глянув на зарості дерев із кущами, в які він стрибнув того самого рокового дня.

— Ти тут, Хаоле, — співчутливо промовив Ракор, подивившись на те саме місце. — У школі, — провів долонею по плечу.

— Я не хочу більше пропадати! — у паніці подивився той на нього. — Не хочу! — стиснулося його горло, а з очей полилися рясні сльози. — Завжди хочу знати де ви! — вдарив кулаком по коліну. — Завжди хочу, аби ви швидко знаходили мене! Завжди хочу бути там, де ви знайдете мене та повернете! Завжди хочу бути магом!

— Пташенятко… — пригорнув він його до себе, починаючи заспокоювати магією та погладжуванням по спині.

— Ви мене так довго шукали! Я загубився! Я взагалі не знав що мені робити і куди йти! А я хотів! — у відчаї заявив Хаол у весь голос. — Наставнику! Я б пішов до вас із голими ногами, якби знав шлях! Наставнику! Я не хочу більше губитися! — притиснувся обличчям до його плеча та болісно заволав, випускаючи все, що накопилося всередині.

— Хмариночко… — голубив той учня. — Дощику мій… — притиснувся губами до волосся. — Журавлику…

— Зробіть якісь амулети! — ридав Хаол, здригаючись від схлипів. — Позначте мене якось! Я не хочу знову бути зниклим! Ніколи! — притиснувся до викладача з усіх сил.

— Амулети? — узяв Ракор його скроні та підняв обличчя до себе. — Хочеш якісь амулети?

— Так! — в паніці кивнув він. — Якщо я зникну, щоб ви одразу знали де я! І щоб я знав де ви! — швидко шморгнув носом. — Щоб завжди міг повернутися! Щоб ніколи більше не губився! — вдарився чолом об його плече та стиснувся, наче ховаючись біля серця від усього навколишнього світу.

— Добре… — заспокійливо огорнув Ракор Хаола руками, ніби крилами, якими дорослий птах захищав своє пташеня від будь-яких загроз. — Зробимо амулети… — притиснувся губами до маківки. — Міцні, щоб їх можна було ніколи не знімати. І щоб вони завжди показували наше місцезнаходження, — заплющив очі, намагаючись втихомирити бурю всередині учня.

— Угу, — жалібно кивнув той.

Йшла одна хвилина, друга, третя… Хаолу потроху ставало легше, а Ракор продовжував думати на тему амулетів.

У якийсь момент хлопець зовсім перестав плакати, шморгнув носом та відсторонився. Опустив обличчя, витираючи сльози. Знесилено покосився на те саме місце серед дерев, куди він чкурнув, тікаючи від наставника того самого дня. Дня, після якого все його життя перетворилося на нескінченну смугу страждань, плачу та болю, які він був не впевнений, що хоч колись зможе забути.

Ракор дивився на цей погляд очима, в яких зникло життя, будь-яка радість за повернення Хаола. Було видно, що хлопець згадує момент своєї втечі. Як він біг, тікав, ховався. І що пережив потім. Від цього погляду серце розривалося на шматки. Душу різало величезними лезами. А змінити Ракор вже нічого не міг. Все це вже сталося. Все це залишилося в минулому, яке неможливо переписати, переробити, переграти. Сказати інші слова, бігти швидше, кричати гучніше. Стримати себе, в кінці кінців. Аби не кричати тоді і не відштовхувати від себе. Аби все зберегти. Їх милу дружбу, щасливе буденне життя…

Хаол поглянув на вчителя.

— Наставнику, — голос його був сповнений суму.

— Так, пташенятко? — провів долонею по плечу.

— Ви любите мене? — заглядав він в очі із таким виразом, ніби саме життя, весь світ залежав від відповіді на таке просте запитання.

— Хаоле, — відповідав той з самого серця, — ти найкращий хлопчик, якого я коли-небудь зустрічав. І я люблю тебе всією своєю душею, — поклав долоню на груди, показуючи всю щирість своїх слів.

— Ви не кинете мене? Не забудете?

— Ніколи.

— А будете любити, якщо я буду поганим? Якщо я буду порушувати правила?

— Я буду тебе сварити, — спокійно кивнув. — Але любити не переставатиму. Ти буваєш нестерпним, Хаоле. Деколи, твій язик різав мені серце. Але я не переставав тебе любити. Навіть якщо ти станеш найгіршим учнем нашої школи, я не зможу викинути тебе зі свого серця, — обійняв його, пригонувши до себе. — Ти самий кращий хлопчик на світі, Хаоле, — притиснувся губами до маківки. — І хоч би що ти не робив, я не кину тебе, не зраджу, не забуду. І завжди буду поряд, — підняв його обличчя та подивився в очі. — Я завжди буду поряд, коли ти будеш того потребувати. Підтримаю, втішу, поспівчуваю і дам пораду. Навіть, якщо ти про неї не просив, — сумно посміхнувся. — Я буду любити тебе, хмаринко, — поцілував у чоло. — За будь-яких умов, — пригорнув до себе.

В Хаола з’явилися сльози в очах.

— І я вас, — жалібно обійняв він наставника, шморгнувши носом. — Я вас також буду любити. І буду слухняним. Я буду намагатися, — опустив знічений погляд.

— Радий це чути, хмаринко, — обнадійливо посміхнувся і стиснув його міцніше.

Сиділи вони так ще з десяток хвилин, не бажаючи руйнувати ніжний момент. Обіймалися, заспокоювалися, гріли один одного теплом своїх душ. Та все ж таки в якусь мить відпустили одне одного.

Ракор одразу провів пальцями по волоссю Хаола, заводячи до хвоста всі ті волоски, які він потривожив своїми обіймами та поцілунками. А Хаол ховав очі, червоніючи від тих ніжностей, які вони влаштували ледь не на відкритій місцевості. Будь-хто міг побачити їх обійми і будь-хто міг почути їх розмови про любов. Хлопець відверто соромився, якби хтось з однолітків, або знайомих побачив все це. Не зважаючи на те, що він був щирим у цій розмові і теплі обійми наставника йому справді подобалися.

Трошки відсунувся від викладача, відчуваючи ніяковість від зізнань у батьківсько-дитячому коханні. Підняв погляд до Ракора і побачив його добру милу посмішку, що належала тільки йому.

— Наставнику, — відвів Хаол погляд, почервонів та насупився. — Не дивіться на мене так.

— Як? — посміхнувся той ширше, від чого примружилися очі. — Як на свого самого улюбленого учня? — підсів і почав його лоскотати.

— Наставнику! — відскочив, почавши сміятися. — Не треба! — захищав свої боки руками.

— Не треба що? Веселитися зі своїм улюбленим учнем? — продовжував лоскотати, від чого Хаол згинався та заплющував очі.

— Наставнику! — реготав він на весь голос. — Годі!

— Хаха! — не зупинявся той.

— Наставнику! — подивився на нього. — Я ж можу і проти вас таке застосувати! — стрімко дістав руки та потягнувся до вчителя.

— Ні-ні-ні-ні! — ошелешено відсувався той на край сидіння.

— Ха! — переможно заявив Хаол. — Боїтеся лоскоту? — різко накинувся на його боки, які почав лоскотати.

— Хаха! Хаоле! — викривлявся той, намагаючись захиститися.

— Хахаха! — з позиції сили сміявся підліток. — То кому тепер весело?

— Ах так? — вражено підняв він брови. — Ну начувайся! — дістав руки та проліз до його ребер.

— А! — скрикнув хлопець, відчувши лоскіт. — Наставнику! — почав наполегливіше лоскотати його.

— Хахаха! — заливався Ракор сміхом, намагаючись одночасно лоскотати учня і не давати лоскотати себе.