Учень дощу ІІ

«Чому?» — порожньо питали думки.

Хаол сидів на стільці у пустому коридорі. Дивився скляними очима вперед і ніби нічого не бачив, не помічав. Ані людей, які проходили повз, ані їх слів чи зауважень. Він провалився у власну свідомість, якої здавалося більше немає.

«Чому?» — ще раз запитали думки, але не чули жодної відповіді.

Його тримали. Силою роздягнули, мили, торкались ахору. Давали ляпаси, казали болісні речі. Не чули, коли він просив відпустити.

«Чому?»

Паладини. Символи захисту та гідності, честі, доблесті. Люди, які готові вмерти, заради порятунку магів. Які влізуть в бійку, зайдуть у пожежу, стрибнуть у воду. Лицарі із вийнятковими правами. Сила і опора, які захищають чарівників власними руками. Воїни. Солдати. Добрі люди, до яких завжди можна підійти і попросити про допомогу. Охоронці. Щити.

«Чому?»

Поверхневі створіння. Жорстокі, сильні, глухі. Чують, що їм зручно почути. Забороняють. Обмежують. Не дають повернутися. До дому…

Дім… Школа. Затишок. Всюди блакитні одежі. Уроки. Навчання. Ставок. Рибки і квіти. Вчитель Ракор.

Хаол опустив погляд.

Добрий. Піклувався. Теплий. Турботливі обійми. Шуткував. Підтримував. Вчив. Боявся павуків і лаявся.

Став злим. Накричав. Відштовхнув. Назвав дурним.

«Мерзенний,» — згадав Хаол.

Духовний батько…

В нього пішли сльози.

Заклинання примусу. Рухи, доторки, дії. Погляди інших вчителів, коли розказав.

«Чому?» — почав тихо плакати.

Чому в нього таке життя? Що він зробив? Чому все саме так? Чому всі злі до нього? Чому роблять ці речі? Чому ображають? Кричать, дивляться, б’ють.

«Що я зробив? Чому я поганий? Чому мене карають?»

Адже він хоче бути хорошим. Хоче вчитися. Хоче бути магом. І хоче робити хороші речі. Хоче бути слухняним. Хоче, щоб його любили.

«Заради чого…?» — опустив голову, думаючи про власне життя.

Кожен день одне і те саме. Підйом, пари, тренування, робота, відбій. Кожен день серед паладинів. Яким байдуже. Які жорстокі. Злі. Які роблять погані речі.

«Хочу до школи. До наставника.»

Але хто йому допоможе? Та і чи хоче вчитель Ракор сам його бачити?

«Він накричав на мене, — закрив Хаол очі. — Він мене більше не любить…»

А чи дійсно любив раніше? Чи вдавав? Може хотів отримати схвалення від інших вчителів? Може його змусили? Може він ніколи і не хотів дружити з ним? Може їх дружба була несправжньою?

Хаол хникав.

Чому воно завжди так? Чому вихователь з малої школи кинув його, щойно відвів до школи? Чому вчитель, якого він обрав собі духовним батьком робив ті речі? Чому дурив? Чому не слухав? Чому використовував і застосовував заклинання примусу? Чому вчитель Ракор спочатку допомагав, дарував подарунки, а тепер накричав, ніби і не любив ніколи? Чому?

«Хоч комусь я потрібен у цьому житті? Хоч комусь не байдуже на мене? Хоч хтось любить по-справжньому?»

Вайо?

«А де той Вайо зараз? Він взагалі шукає мене? Пам’ятає? Чи вже знайшов собі іншого хлопця і забув про моє існування?»

Хаол зігнувся, не в силах витримувати, як серце розривається на частини.

«Хоч хтось любить? Хоч хтось. Хоч якось. Хоч десь. Хоч щось, заради чого варто терпіти…»

Кожен день одне і те саме. Кожен день серед паладинів. Біль, страх. Вони сильніші, натренованіші, із більшими правами. Що Хаол зробить їм? Вдарить? Його вдарять сильніше. Втече? Доведеться повернутися і тоді його покарають. Зможе захистити себе? А чим? Магією, якої немає? Силою, якої недостатньо? Словами, на які всім байдуже?

Що Хаолу зробити, аби його не чіпали?

Торкалися його тіла, ахору. Били, ображали.

«Заради чого…?» — у відчаї шукав він таку необхідну відповідь.

Заради чого йому боротися? Заради чого намагатися? Заради чого захищати себе? Заради чого…? Жити.

Хаол питав себе. Питав раз за разом. Однак відповіді не було. Ніби її зовсім не існувало.

«Нащо?»

Заради чого? Заради кого? Він нікому не потрібен. Навіть самому собі.

«То може закінчити все це?»

Закінчити боротися, закінчити страждати, боятися. Перестати відчувати біль. Перестати турбуватися і плакати. Перестати бути нещасним.

«І перестати бути мерзенним…» — зневірено завершив внутрішній голос.

Хаол сидів із цією думкою і чомусь на душі ставало спокійніше. Більше не буде страждань, більше його не ображатимуть, ніхто не поб’є. Не будуть чіпати тіло, ахор. Більше не треба торкатися металу, не треба одягатися в обладунки і тренуватися. Нічого більше не буде. І від цього ставало легше.

«Цікаво, — задумався Хаол, потроху заспокоюючись, — а після смерті щось є?»

Може, після смерті тільки забуття. А може там буде і щось хороше. На кшталт стану тариге — вічний сон, де можна робити все, що сам захочеш.

«Можна до інших у сни приходити. Бешкетувати… Пити чай. Спостерігати за рибками… Солодощі їсти, — відвів погляд у сторону. — І робити все те, що я більше не можу…»

Гарна була ідея. Хаолу подобалося. Легко так ставало, просто. Залишалося тільки виконати.

«Хіба це має бути складно? — знизав він плечами. — Магу. Який слабкий фізично,» — опустив сумні очі.

Але треба було придумати як. Обрати шлях, що стане для нього останнім.

Подивився по сторонах, побачив вікно і темряву за ним.

Вже наступила ніч.

«Відбій,» — зазначили думки, та Хаолу вже було все одно на місцеві порядки і правила. Він більше не слідував ним.

Піднявся, витер сльози рукавом, шморгнув носом. Вирішив, що буде робити далі. Поплентався до сходів нагору.

Одна сходинка, друга, третя. Новий поверх. Ще один.

Глянув на вузькі вікна і пішов до дверей назовні. Вийшов на мур.

По боках простягалися огорожі, висотою до поясу. На небі світив Місяць. Дув прохолодний вітерець.

Хаол тужливо відвів погляд у сторону. Безініціативно пройшов вперед. Підійшов до огорожі та піднявся на неї. Побачив краєвид.

Розлоге озеро грало сріблястими вогнями на маленьких хвилях у місячному світлі. Сяяли зірки. Уся природа була осяяна блакиттю. Шелестіло листя на деревах. Кумкали жаби. Десь віддалік доносився шум моря із накатистими хвилями. Неголосно співали якісь птахи, що досі не спали. Дув легкий вітер із запахом моря і квітів. А по небу ледаче плили хмари.

«Гарно так,» — тужливо подумав Хаол.

Не хотілося розставатися з цим краєвидом. Хотілося сидіти і дивитися на нього. Прислухатися до звуків, придивлятися до рослин та озера, спостерігати за хмарками.

Але біль у серці заважав насолодитися красою нічної природи. Душа волала, обливалася кров’ю і страждала. Вона жадано хотіла свободи, спокою, аби більше ніхто не ображав. А Хаол… Не розумів чого він сам хоче.

Точно хоче, аби все це зупинилося, аби більше ніколи не довелося переживати все це знову і знову. Не хотів, аби його знову ображали, били, торкалися. Не хотів знову боятися і хвилюватися, що зробить щось не так, за що його покарають. Не хотів вдавати з себе того, ким він не є. Не хотів перебувати тут із паладинами, які замість того аби захищати тільки нападають.

Але…

Вмирати він також не хотів. Точно хотів все завершити, але… Чи точно саме так?

А якщо після смерті нічого немає? А якщо він більше ніколи не поп’є чаю? Не складе жодної фігурки з паперу? Не поплаває? Не побачиться із Вайо?

А що як після смерті він також буде страждати? А що як страждання після смерті будуть ще гірші?

По щоках пішли сльози. Він закрив обличчя долонями.

Хаол хоче це зупинити. Точно, стовідсотково хоче, але… Останній крок. Залишився тільки останній крок до забуття. До моменту, коли все це точно припиниться. І він не може його зробити.

Але чому? Адже він все вирішив. Чи не вирішив? Може йому сил не вистачає? Або рішучості?

«Та що зі мною не так?!» — у відчаї закричали думки.

Як зненацька хтось схопив його за сорочку на спині і скинув назад.

Гуркіт металу. Біль у всьому тілі. Хаол розплакався, не в силах більше тримати все у собі.

— Ти що робиш?! — ошелешено закричала Оаха, яка впала разом із ним, ставши «твердою подушкою».

— Поверніть мене до школи! — відчайдушно заволав він. — Я маг! Той самий маг, що втік! Поверніть мене! Я хочу назад!

Дівчина розгублено оглянула Хаола. Він був слабкий, худий, блідий, мав дивні звички і дуже багато знав про магів.

— Ем… — на мить заціпеніла вона. — Треба показати тебе командиру, — рішуче встала, підняла Хаола. — Витри сльози, — дала хустинку. — Все буде добре, не хвилюйся, — обійняла його за плечі та повела всередину.

Спустилися на другий поверх, підійшли до однієї з дверей. Оаха постукала. Дочекалася, поки відкриють.

— Що? — вийшов до них сонний чоловік в одних штанах.

Дівчина вмить стала по струнці та віддала честь. Командир мляво подивився на неї, глянув на Хаола, який стояв із опущеною головою і продовжував тихо плакати.

— Знову щось сталося? — повернувся дорослий паладин до Оахи.

— Командире, він каже, що він маг, — схвильовано заявила вона.

— Маг? — насупився чоловік та глянув на Хаола.

— Так, — ображено відповів той. — Я — маг. І ви маєте допомагати магам! — обурено вирівнявся, показавши пальцем собі під ноги, все ще продовжуючи плакати. — Це ваш обов’язок! А ви — не допомагаєте! В мене відрізаний ахор! Мене силою привезли сюди! Поверніть мене до школи! Я хочу назад!

Паладин неспокійно перезирнувся із Оахою і повернувся до Хаола:

— З якої ти школи?

— Зі школи Злітаючого журавля! Поверніть мене!

Старший опустив погляд, пригадуючи, що до них дійсно прилітав золотий промінь та шукав якогось хлопця, що втік зі школи Злітаючого журавля.

— Добре, — відповів він. — Зранку ми покличемо золотого променя, аби він оглянув тебе. І тоді вирішимо, що робити далі, — подивився на нього.

Хаол заціпенів від згадки безсмертного мага, боючись, що той може мати недобрі наміри. А паладину така реакція здалася дивною. Особливо після того, про що цей хлопець кричав щойно.

— А поки що йди спати, — підозріло огледів паладин Хаола. — А ти, — кивнув на Оаху, — не торкайся його обладунками. Маги з тієї школи дуже не люблять металу.

Дівчина навіть брови підняла, згадавши як Хаол уникав контакту з металом на початку свого перебування в цитаделі.

— Буде зроблено, командире, — віддала вона честь.

Той кивнув і закрив двері. Чарівник стиснув губи, розуміючи, що нічого не змінилось після його слів. Йому так і не спішать допомагати.

У спальню він повертатися не збирався. Тож пішов разом із Оахою на її нічне чергування, незважаючи на те, що вона була проти і казала, аби він краще відпочив, а не стояв поряд із нею всю ніч на вулиці. Хаолу було байдуже. Він хотів зараз хоч якоїсь компанії, яка б його не ображала.