Учень дощу ІІ

Прокинувся Хаол від холоду і відчуття дивної порожнечі всередині. Такої, якої він ще ніколи не відчував. Ніби чогось не вистачало. Чогось дуже важливого. Того, що було невід’ємною частиною його самого. Його більше не було. Як не було і тепла. Все тіло прагнуло скрутитися в клубок, наче маленьке звірятко. Бігали сироти по шкірі. Майже стукали зуби.

Хаол знесилено розплющив очі. Темрява, в якій видно лиш обриси предметів. Десь далі чутно поодинокі кроки, шурхання одягу, уривки розмов.

«Ніч,» — спустошено сказали думки.

Не було питань де він, що з ним, як довго він лежить. Не було жодних відчуттів і емоцій, окрім холоду та пустоти. Не було прагнень і планів.

Вся ясність думки кудись зникла. Разом із тим, що Хаол не міг визначити. Залишився тільки холод. Порожнеча. Ніч. Відчуття, що він став пустою оболонкою, всередині якої лиш повітря.

Повільно піднявся на дерев’яні ноги. Обійняв себе за плечі. Постава сама згорбилася. Погляд опустився до ніг.

«Брудний,» — односкладно сказав внутрішній голос.

Подивився праворуч. Пішов туди, насилу переставляючи ноги.

Як дійшов до вулиці, глянув по сторонах. Повернув ліворуч і знову почав крокувати.

Хаол не відчував себе в самому собі. Не відчував голоду, втоми, туги чи суму. Він йшов, ніби бездушна і нежива лялька, якою керує хтось інший. Але навіть це відчуття не викликало в нього жодних емоцій.

Минув одну вулицю, другу, третю. Підняв погляд до неба та побачив обриси муру, який він покинув рано вранці. Подолання якого так сильно обрадувало його, щойно це сталося. Вдала втеча, яка ні до чого не призвела. Реалізація якої так і не наблизила Хаола до Вайо.

Він опустив погляд. Поплентався далі. Крок за кроком, вулиця за вулицею.

Хаол не роздумував над тим, що йому робити далі. Не будував нових планів. Він просто йшов. Доки не прибув до великих воріт.

Підняв погляд до них. Постукав.

— Хто там серед ночі? — відгукнувся якийсь чоловік.

Відкрилося слухове вікно. Хаол побачив обличчя паладина у срібному обладунку, збоку якого горіло світло.

— Гей! — обурився воїн. — Що ти там робиш? Вже відбій давно!

Хлопець опустив обличчя.

— Хутко йди в казарму! — захлопнув він слухове вікно та почав відсувати засов воріт. — Завтра тобі командир дасть на горіхи за прогул цілого дня!

Хаола впустили у Навчальну цитадель для водяної крові. У місце, яке він так марив покинути і з якого йому вдалося втекти цього ранку.

— Добре, командире, — тихо відповів він чоловікові.

Кивнув, ніби почув застереження, про покарання, та пішов у казарму. Знайшов своє ліжко. Ліг в нього, накрився покривалом і закрив очі, позбавляючись останніх сил, аби рухатися.

Прокинувся Хаол абсолютно розбитим. Підіймаючись з ліжка, помітив як з його одягу сиплеться пісок із землею, які в нього брудні руки, ноги, темний слід на боці. І відчуття цього бруду вводило ще в більшу журбу. Він ніколи не був настільки брудний, липкий та смердючий. Ніколи. Навіть коли був дитиною. Навіть коли стрибав по калюжах і бризкав багнюкою на самого себе. Навіть тоді він був чистіший.

Коли він так бавився під дощем, завжди прибігав вихователь або вчитель, брав його за руку та вів у будівлю. Очищав, робив сухим за допомогою магії. І обов’язково в якийсь момент втрачав пильність, завдяки чому Хаол знову вибігав під дощ, аби пограти.

Спогади про вихователів у малій школі гріли душу. Вони завжди гралися із ними, вчили писати, читати. Давали купу часу для дуркування. Вигадували нові ігри та просто були поряд. Показували магію, яка зачаровувала всіх дітей.

Хаол згадав, як вперше побачив створення хмаринки. Він тоді навіть рот відкрив від захоплення. А як з тієї хмаринки пішов дощик? Хаол потім цілий день ходив за вихователем і смикав його за омаре, аби він знову зробив хмаринку.

«Хочу хмаринку… Зробити сам…» — відвернувся він у сторону.

От тільки не було зараз сил для такого простого чаклунства, не було впевненості, що вони є хоч для чогось. Хаол не хотів вставати, не хотів рухатися, говорити та взагалі з кимось бачитися. Хотілось лежати і існувати. А може навіть існувати не хотілося.

Та все ж піднятися було треба. Продзвенів дзвін дзвону. Щось казав командир. Хаол його взагалі не слухав, перебуваючи у власних думках. Заправив постіль, став, як і інші. А потім пішов.

От тільки не встиг він вийти з казарми, як командир побачив його. Накричав, насварив, за те, що Хаола не було вчора весь день. Покарав, наказавши сьогодні качати воду на всю чоловічу душову. Хаол байдуже вислухав все це та просто кивнув, розуміючи, що в нього немає вибору. Студенти-паладини, що почули це, одразу почали шоковано перешіптуватися. Качати воду було важко навіть вдвох, що казати про одного? Деякі одразу зрозуміли, що в Хаола не вистачить сил на таке покарання, тож вони сьогодні залишаться без душових процедур.

На сніданок Хаол пішов разом з усіма. Помив руки, вмився, взяв тацю з їжею, сів за стіл, згадав про дерев’яну ложку у «своїй» шафці та тихо зітхнув, не думаючи ні про що. Гране, що сидів поряд і вже наминав ранкову кашу, покосився на Хаола. Поглянув на його страви, такі ж, як і у нього, на металеві прибори.

— Ти не їси загальними ложками? — підняв погляд до хлопця, закінчуючи жувати.

— До слова, — приєдналася Оаха, — а де ти був учора? Півдня тебе шукали.

— Втік, — без емоцій відповів Хаол, незацікавлено дивлячись на їжу.

— Втік? — здивувався Гране. — Куди?

— Та і навіщо? — не розуміла дівчина.

— До хлопця свого хочу. Він не знає, що я тут. Хвилюється… — відвів він погляд у сторону.

— В тебе є хлопець? — підняла брови Оаха.

— Так. Він зі школи Червоної лілії. У шостому класі вчиться, — Хаол поглянув на свою долоню, пригадуючи, що колись вона могла творити магію, так само, як і Вайо зараз.

Оаха з Гране перезирнулися.

— Ну, тепер зрозуміло звідти ти стільки про магів знаєш, — продовжила вона їсти. — Сам зустрічаєшся з одним.

— А чи правильно це? — із сумнівом замислився Гране.

Хаол покосився на нього.

— Що саме? — жувала Оаха. — З магами зустрічатися?

— Так. Адже це небезпечно. Ще і з вогняними. Адже ми водяної крові. Хто знає, що з нами буде, якщо вогняний маг вийде з себе? Розізлиться там чи ще щось. Адже вони запалитися можуть. І обпекти. Чи правильно це? І чи безпечно? — подивився на Хаола.

— Вайо добрий хлопець, — злегка насупився чарівник. — Він ніколи мене не обпікав. Хіба що трошки, — відвів погляд у сторону. — У самі емоційні моменти. Його тепло зігріває мою душу, — опустив обличчя та почав колупати пальцями ніготь іншої руки. — І тіло… Він дуже теплий. Поряд з ним забуваєш, що таке холод…

— Кхм, — ніяково відвернувся Гране до свого сніданку.

— Я кохаю Вайо, — продовжував Хаол. — Але він не знає, що я тут. Взагалі ніхто не знає, що я тут… — похнюпив голову. — І я ніяк не можу зв’язатися ані з ким. Чому така несправедливість?

— Це заради безпеки, — прочистила горло Оаха. — Ми не маємо доступу до інших магічних шкіл, бо їх учні можуть нести небезпеку для нас. Хай паладини і мають толерантність до магії, але ж вона не безмежна. Тим паче до вогняної магії в нас взагалі захисту немає. Як розжарить хтось обладунок — так ми і спечемося всередині. На відміну від вогняних паладинів, — знизала плечем. — Вони витримують високі температури краще за нас, — продовжила їсти.

— Я просто хочу до Вайо…

«До своєї «цівки диму»…» — непомітно зітхнув Хаол.

За сніданком він так нічого і не з’їв. Відніс повну тацю їжі до мийки та пішов на пари, де мовчки сидів на задніх партах, майже не звертаючи уваги на те, що казали викладачі.

Пройшла одна година, друга. Хаол тихо зітхнув.

Під час обіду взяв свою дерев’яну ложку і все ж поїв. Спустошив тарілки на половину. Відправився до роздягальні. Там вже починали збиратися на тренування.

Хаол не знав, що йому варто робити.

«Мене вже покарали за те, що мене не було вчора весь день, — присів він на лаву, спостерігаючи за тим, як інші хлопці переодягаються. — Що зі мною зроблять, якщо я спробую прогуляти? — відвів погляд у сторону. — В мене немає вибору…» — похнюпив голову і встав.

Відкрив свою шафку, побачив чистий комплект одягу. Обернувся на решту присутніх, підмічаючи, чи не дивиться хтось на нього, та почав переодягатися.

Скуто зняв сорочку, ховаючись від інших за дверцятами шафки. Одягнув свіжу. Хутко змінив штани, взуття. Поглянув на комплект обладунків, які теж треба було одягти. Безсило відвів погляд у сторону.

«Одягатися в метал… Нам забороняли навіть торкатися його, а тут змушують носити… — опустив голову Хаол. — І що мені робити? Я навіть наблизитися до нього не можу, — втомлено покосився на срібні «лусочки».

Сів на лаву. Втомлено зітхнув та зігнувся.

«От що мені робити? Вибору немає. На мене знову накричать. Покарають. А в мене ще те «качання води», — відвернувся у сторону, поглянувши на хлопців, які затягували реміні під пахвами, аби обладунок краще тримався на руках. — Ще і небезпечно це,» — опустив голову.

«Для кого? — заперечив внутрішній голос. — В тебе магії немає. Кого ти там блискавкою вдарити можеш?»

Хаол важко і сумно зітхнув, визнаючи болючу правду цих слів. Подивився на обладунок, який був призначений саме для нього. Піднявся. Попросив у Гране допомоги, аби одягнутися. Той кивнув.

Спочатку йшов тканинний шар обладунку: м’який підлатник, набитий пухом, такі ж штани, шкарпетки. А потім металеві елементи, які окремими частинами закріплялися на тілі та поєднувалися одне із одним.

Коли обладунок був повністю одягнений, Хаол визнав, що йому в ньому вкрай некомфортно. Надто тепло, тісно, сковано. Виникали питання, як взагалі у цьому можна бігати та виконувати якісь фізичні вправи? Але в Хаола не було можливості зняти все це та повернутися до такої зручної одежі магічної школи. Ті легкі штани, чоботи, довге вбрання, яке ніколи не заплутувалося в ногах. Хаол міг робити в тій одежі що завгодно і вона завжди була зручною. Бігати, плавати, стрибати, повзати та лазити.

«Хіба буває одежа зручніше?» — засумував він, бажаючи повернутися до рідного вбрання.

Але не було часу на те, аби віддаватися ностальгії. Вже всі спішили на полігон. Хаол безініціативно поплівся за ними.

Став до «свого» курсу в задній ряд. Опустив погляд і просто чекав, коли все це закінчиться.

Було тренування: пробіжка, смуга перешкод, інші фізичні вправи та бій на дерев’яних мечах. Хаол безініціативно взяв зброю. Подивився на Шано, яку знову поставили з ним. Зітхнув. Опустив погляд. А з ним опустилися і плечі, сама голова.

— Я не можу тебе вдарити, — тихо сказав він.

— Чому? — здивувалася Шано, яка стояла в бойовій стійці та чекала на бій.

— Мені заборонено кривдити людей… — знітився Хаол.

— Але ж ми напівкровки! — вражено вирівнялася вона. — Ми не звичайні люди!

— Але все одно люди…

«Кажу так, ніби мені магів можна кривдити,» — відвів він погляд у сторону.

— Битися погано, — сказав Хаол на кінець.

Шано аж витягнулася від таких слів:

— Але ж ми б’ємося не заради того, аби битися. Ми тренуємося, аби захищати магів потім. Ти знаєш які маги вразливі? Вони слабкі фізично, а магію їм застосовувати проти людей неможна. Хто їх захистить, якщо на них нападуть? А якщо їм волосся відріжуть? Вони тоді безпомічні, як котенята стають.

Хаол відвернув обличчя, насилу стримуючи сльози.

«Безпомічні, як котенята…» — із болем повторили думки.

«Ніби я знаю, які ті котенята безпомічні. Нам не можна контактувати з пухнастими тваринами,» — заплющив він очі.

«Певно такі самі безпомічні, як і я…» — витер двома пальцями внутрішні куточки очей.

— Тому, — продовжила Шано, трохи хвилюючись за стан Хаола, — ми маємо битися одне з одним, аби навчитися захищати магів від якихось нападників, які можуть їх скривдити.

— Благородна ціль… — тихо і з тремтінням в голосі відповів він.

— Так, — витримала ніякову паузу. — Щось сталося? — ступила до нього, зазираючи в обличчя.

Хаол покачав головою зі сторони в сторону.

— Ні, — шморгнув він носом та вирівнявся. — Пилинка в око попала, — відвів сумний погляд у бік.

— Добре… — відвернулася дівчина, розуміючи, що щось явно сталося, але їй це розповідати не хочуть. — То… Почнемо бій?

— Я не вмію…

— Ми тут якраз для того, аби вчитися. Ставай у стійку, — прийняла вона позу, готову до бою.

Хаол поглянув на Шано та незграбно повторив за нею.

Після тренування Хаол із шкутильганням пішов до роздягальні.

«Така мала, а так б’є сильно…» — зморщився він, тримаючи руку на стегні.

Із допомогою Гране позбувся обладунку.

— Фух… — із полегшенням видихнув він, знявши останній металевий елемент.

Було відчуття ніби з душі величезний камінь зняли. Ніби вивільнили з клітки і дали справжню свободу. Тіло дихало, хоч і боліло. Воно мало якусь наснагу рухатися, кудись йти, щось робити. Та зупиняло відчуття голоду.

Хаол узяв свою ложку. Відправився на полудник. А потім його провели до задньої частини цитаделі, де він ще не бував.

Тут була дорога, вимощена бруківкою, високий мур, ходили паладини. Як зненацька Хаола підвели до дверей у мурі, відкрили їх та вивели назовні. В хлопця аж очі на чоло полізли.

«Тут також є вихід?» — подивився він назад.

Швидко повернувся до командира, який вів його змієвидною стежиною вниз по схилу. Побачив попереду розкидисте озеро.

«Тут є озеро?» — вдивився вдалечінь.

Там, за водоймою була смужка лісу, а за нею — суцільна блакить, якою ходили маленькі обриси кораблів.

«То я біля моря…?» — ошелешено завмер Хаол.

Мізки скипали від усвідомлення того, що він настільки далеко від рідної школи.

«Звіди я знаю скільки то є 200 кілометрів, як говорив картограф учора? — узявся він рукою за голову, не в силах відірвати погляду від горизонту. — А тут море… На наших мапах море було ледь не на самому краю… Півдня,» — закрив рот долонями.

Паладин обернувся, чуючи, що Хаол більше не крокує за ним. Помітив його шок, глянув куди той дивиться. Хлопець побачив цей погляд на себе.

— То море? — шоковано вказав він вдалечінь.

— Так, — повернувся чоловік до нього. — Ніколи не бачив моря?

Той повільно покрутив головою із боку в бік.

— Під час вільних годин можеш поїхати із кимось до порту, — пішов паладин далі. — Головне повернися до відбою.

— Під час вільних годин? — спантеличено перепитав Хаол. — Паладини можуть виходити за межі цитаделі? — поспішив за ним.

— Звісно. Не малі вже, — кинув погляд на підлітка.

Чарівник опустив погляд до ніг:

«То всі мої старання тоді…? Все моє очікування та ніч у возі…? Я міг просто вийти звідси та піти?» — спантеличено скривився. — «Ніби це щось змінило би,» — відвів зневірений погляд у сторону. Зітхнув.

Командир привів його до якоїсь платформи, неподалік від берега. З однієї її сторони йшов шланг до озера, занурений у воду, з іншої такий самий шланг простягався до цитаделі та зникав у стіні. А зверху знаходився рівноплечий важіль із ручками на обох кінцях.

— Твоя задача качати воду, — сухо сповістив паладин. — Стаєш сюди, — вказав на платформу, — берешся за важіль та качаєш верх-вниз. Коли резервуар з водою наповниться, до тебе прийдуть і скажуть про це.

Хаол із сумнівом огледів насос та підняв погляд до чоловіка:

— А багато качати?

— На усю чоловічу душову, — глянув той на нього. — Двоє хлопців справляються за три години.

Чарівник знітився, поглянувши на механізм. Він точно не справиться за цей час. Зітхнув, відводячи погляд у сторону.

— Чим раніше почнеш — тим раніше закінчиш, — сказав паладин, розвернувся та пішов.

Хаол провів його втомленими очима.

Коли чоловік відійшов на декілька метрів, хлопець піднявся на платформу. Розгледів одну з ручок, узявся за неї обома долонями та натиснув.

— Ух, — натужно видав. — Якого біса так важко? — зморщився він, починаючи качати воду.

«І мені цим декілька годин займатися…!» — змучено завив, підіймаючи очі до неба.

— Та за що…?

Літали бджоли з комарами, шелестіло листя дерев і трава, колихаючись від вітру, співали птахи, сповіщаючи про весну. А Хаол стояв на місці і качав. Догори-вниз, догори-вниз. Світило сонце, нагріваючи голову із тілом. Блищали маленькі хвилі на поверхні озера. Стояв запах моря і вологи. Десь подалі кумкали жаби.

Невідомо скільки часу вже пройшло, але Хаол вирішив зупинитися. Знесилено струснув руками, не розуміючи скільки вже він цим займається. Обійшов насос з іншої сторони, взявся за другу ручку та продовжив качати, спостерігаючи за природою.

На поверхню озера спустилися качки, що крякали на всю околицю. Хтось з них ниряв, шукаючи рибу, хтось плавав, а парочка навіть побилася. В небі літали ластівки та галасливі білі птахи із чорними кінцівками на крилах. Хаол навіть морщився, коли вони починали кричати між собою.

Опустивши погляд, хлопець помітив неподалік маленький пагорб-мурашник, зарості трави, мишу, яка промайнула у них. Поступово розпускалися різні квіти, назв яких Хаол не знав. Валявся трухлявий пінь, із мохом навколо. Стирчали три білих гриба поряд.

Природа набирала обертів, після зими.

«Певно, — думав собі Хаол, продовжуючи качати воду та роздивлятися околиці, — сад вчителя Кайто зараз також розпускається… Цвітуть оті квіти, ті… — зітхнув. — І зовсім скоро почне квітнути бузок…» — занепав духом, пригадавши, як він бігав і ламав той бузок, аби ніхто не бачив. Як озирався, боявся, що піймають. І як він стрімголов мчав, аби подарувати його вчителю Ракору.

Руки поступово зупинилися, а в серці оселилася туга. Згадав, як вчитель Ракор здивувався, коли побачив квіти на своєму столі. Як почав лагідно сварити клас, аби вони більше такого не робили. І як після уроку затримав Хаола, аби сказати, що він його найулюбленіший учень.

Хаол шморгнув носом, відчуваючи, як в очах зібралися сльози.

«А хто мій самий улюблений учень?» — згадалося запитання вчителя в той момент.

«Не знаю,» — відповів тоді Хаол.

«Як так? А кому я більше всього приділяю уваги? А кому більше всього допомагаю? А з яким учнем більше всього спілкуюся?»

Хаол згадав, як почервонів тоді, як намагався сховати посмішку від вуха до вуха.

«Ну ж бо, — посміхнувся Ракор у спогадах. — Якщо скласти усі ці факти, то хто виходить моїм самим улюбленим учнем?»

— Я… — тужливо прошепотів хлопець.

«Хочу до наставника,» — опустив він погляд у сторону і продовжив качати воду.

Промайнула одна година, можливо друга і третя. Хаол більше не міг. Руки не слухалися, сил не вистачало. Ані фізичних, ані моральних. Починало паморочитися в голові, віднімати ноги, давити в животі, яким він впирався у важіль. Хаол не міг натиснути на нього навіть із вагою всього тіла. Вода просто не качалася. Закрадалася надія на те, що він встиг накачати так багато, що їй вже просто немає куди качатися, але головою Хаол розумів, що він точно не міг перевершити результат місцевих хлопців, які справлялися з цим за три години.

Впав на коліна, відпускаючи останні сили. Приземлився на зад, похнюпив голову. Руки впали на платформу ніби неживі. В них не було сил навіть аби піднятися на рівень грудей. Боліли передпліччя, плечі, ламало лікті і спину. Ще і голову напекло. Хаол відвів погляд у сторону, з думкою про те, коли буде вечеря.

Хотілося, аби скоріше все це закінчилося і був відпочинок. Час, коли він може сісти і нічого не робити, ні про що не думати. Можливо лягти і поспати.

Він так втомився. За ніч, за ранок, за тренування і це кляте покарання, якому немає кінця і краю.

«Чому життя таке несправедливе? Хіба я робив настільки погані речі, аби мене так карали…?» — намагався Хаол знайти відповіді у самому собі.

В голові промайнуло його дитинство, вступ у школу, духовний батько і що він робив… Хаол згадав той самий день, коли він розказав про все вчителю Уману. Який галас стояв потім. Як прийшов вчитель Ракор і вони подружилися. Як проводили час разом, як вчитель допомагав йому з магією та предметами, як Хаол попросив його бути духовним наставником. І як він втік. Як тут мучиться, як намагався втекти, але був вимушений повернутися.

«Скільки я маю провести тут у болю і стражданнях, аби в моєму житті знову все було добре…? — опустив він голову ще нижче. — І як довго це «добре» протримається…?»

На щастя вже через декілька хвилин до Хаола прийшов один з «його» курсу.

— Гей, — гукнув його той самий хлопець, якого постійно задирала Оаха. — Там через півгодини вже буде вечеря. Ти тут живий ще? — підійшов та спустився навпочіпки до нього, зазираючи в обличчя.

— Я не можу більше… — прошепотів Хаол, віддаючи ледь не останні сили на ці слова.

— Сам назад дійдеш?

Він ледь смикнув плечем, сповіщаючи, що не знає.

— Добре, — вирівнявся той і озирнувся. — Тоді посидь у тіні поки що, — обійшов його ззаду, взяв під пахви та відтягнув до дерева, під яке поклав, аби він трохи відпочив.

Хаол просто закрив очі. Як почув, що насос знову хтось качає. Провалився у сон.

Прокинувся він, коли той хлопець підняв його з-під дерева. Перекинув руку Хаола собі через плече, обійняв однією за торс та повів назад до цитаделі.

Чарівник насилу розплющив очі. Половину шляху він ледь пересував ноги, та ближче до входу таки знайшов в собі трохи сил.

— Чому ти допомагаєш мені? — тихо вимовив Хаол, дивлячись на землю.

— Бо ми команда і маємо допомагати один одному, — поправив він його на своєму плечі. — Я прийшов, щойно закінчив свої обов’язки на сьогодні. Ти слабкий, але це не значить, що ми маємо кинути тебе напризволяще.

В Хаола підборіддя зморщилося від таких слів.

— Як…? — шморгнув він носом. — Як тебе звуть?

— Ти не знаєш мого імені? — здивувався хлопець.

— Вибач… Я не слухав… І не запам’ятовував усіх…

Той із засудженням закотив очі:

— Ахон.

— Як «ахор»? — ледь помітно вразився Хаол.

— Так, — сумнівно покачав він головою. — Батько ім’я вибрав. Якусь маячню означає. Ти в нас любиш значення імен, ніби.

— Ти пам’ятаєш таке?

— Звісно. А ти що думав? Я маю знати усе про свій взвод.

Хаол насупився:

— Мені здалося, що у вас Оаха головна… Вона часто тебе ображає… — відвів ніяковий погляд у сторону.

— Так і є, — неприємно відповів той. — Наш курс обрав своїм лідером саме її, — закотив очі.

Дійшовши до їдальні, Хаола посадили за стіл. Принесли їжу, Гране поклав поряд дерев’яну ложку.

— Є сили, аби поїсти? — стурбовано дивився він на Хаола.

«Знайду,» — взяв він прибор та занурив у рибний суп. Втомлено зітхнув, дивлячись на овочі. Почав вечеряти.

Їв Хаол дуже повільно і втомлено. Наче равлик, в якого бракувало сил на те, аби рухати очима. Одна ложка, друга, третя… Сусіди вже закінчували із другою стравою, а він ще був на середині супу. Нахилився до тарілки, трохи підняв її дальню сторону і почав пити прямо так. Хай їжа і не давала йому сил прямо зараз, та поїсти все ж було треба.

Поступово він завершив із першою стравою, взявся за другу, десерт і чай.

«Хоч щось знайоме та рідне…» — пив він гіркий напій, який зовсім не був схожий на той чай, який вони пили з вчителем Ракором. Ніяких приємних запахів чи післясмаку, ніякого відчуття тепла у горлі. Просто гіркий холодний чай, що вкрився плівкою від часу.

Насилу відніс все до мийки. Поплентався у роздягальню, аби залишити свою ложку в шафці. Побачив безліч хлопців, які вже збиралися до душу.

«Сподіваюся, води вистачить…» — втомлено огледів Хаол все це і пішов до свого ліжка.

Побачив Гране, що валявся поряд на власному. Опустив погляд до своєї постілі, яка так і не змінилася з ранку. Зітхнув.

— Гране, — повернувся Хаол до нього, — в мене постіль брудна…

— День прання в нас раз на тиждень, — співчутливо знизав той плечима. — І він був учора. Втім, — піднявся він і сів, — ти можеш спробувати попрати у вільний час і протягом дня все повинно висохти. Але тоді ти будеш спати один день без постілі.

— Ем… — зніяковів хлопець. — А що таке «попрати»…?

Гране навіть насупився, не розуміючи чи серйозно він це питає. Але обличчя Хаола не мінялося, тож стало очевидно, що він дійсно не знає, що таке прання.

— Ну… — розгубився Гране. — Це коли робиш одяг чистим. Переш його, — показав, як це роблять на пральній дошці. — А ти ніколи не робив цього?

Хаол покачав головою із боку в бік.

— Це ж з якої ти сім’ї…? — з насторогою огледів він Хаола з голови до ніг.

Той відвів погляд у сторону:

— В мене немає сім’ї, — струсив весь пісок з постілі та ліг, бажаючи нарешті відпочити.

— Але ж тобою опікувався хтось? — спантеличився Гране. — І, судячи зі всього, не дитбудинок, якщо ти не знаєш, що таке «прання». Ти дуже дивний.

«І нещасний…» — опустив Хаол очі. А ті самі собою заплющилися і більше не мали сил, аби розплющитися.

Проте недовго він відпочивав, насолоджуючись тишею і спокоєм. Вже за півтори години до розлогої спальні залетів розлючений хлопець 16-18 років, із рушником навколо стегон. Весь у піні, милі, із розпатланим волоссям, яке він тільки що мив.

— Хто качав воду?! — заволав він на всю кімнату так, що пішла луна від стін.

Хаол перелякано сіпнувся, підскочив на руки, ще не до кінця покинувши сон. Зустрівся поглядом із тим хлопцем. Від страху втиснув голову в плечі.

— Я… — тихо зізнався Хаол.

— Ах ти, паскуда! — загрозливо пішов він до нього.

Кожен його крок ніби здригав землю, змушуючи чарівника все більше і більше втискатися в подушку. Серце Хаола стукало швидше, дихання завмирало, а голова взагалі не розуміла, що йому чекати далі.

«Він насварить мене? — з острахом слідкував він за парубком, який з кожним кроком ставав все ближче і ближче. — Скаже щось погане? Покарає...? Змусить ще качати воду…?» — знітився Хаол, зовсім не бажаючи знову займатися цим.

Але відбулося абсолютно не те, на що він міг очікувати. Той хлопець підійшов, від чого все нутро Хаола завмерло в страхітливому очікуванні. Схопив за комір, силою підняв на ноги, замахнувся та врізав з усієї сили у щелепу.

«Що…?» — із дзвоном у вухах розгубилися думки.

Хаол відлетів, немов паперовий. Впав на підлогу. Взявся за забій та опустив голову, зовсім не розуміючи, що відбувається.

Голова боліла, щока оніміла, в зубах різало, перед очима плило, а у вухах шуміло.

«Що…?» — ще раз перепитали думки, намагаючись впевнитися у тому, що він щойно побачив, відчув, пережив. — «Паладин… Вдарив… Мене…?» — шоковано заціпенів.

Здалося, що зупинилося навіть серце, в усвідомленні цієї події.

«Паладин… — вкотре питав внутрішній голос. — Вдарив… Мага…? — розширив очі, відчуваючи, як весь світ руйнується під власними ногами. — Паладин… Який мав захищати… — збиралися сльози в очах. — Паладин, обов’язок якого покласти своє життя задля захисту магів… Вдарив мене…?» — опустив повіки, даючи сльозам впасти на одяг.

— Гей! — крізь шум у вухах почувся обурений голос Ахона. — Ти що робиш, утирку?!

Хаол підняв сльозливий погляд до кривдника і побачив свого знайомого, який штовхнув того у груди.

— Якого біса ти врізав йому?! — лютував Ахон.

— Вода скінчилася! — притримував той рушник на стегнах. — Це падло накачало менше половини! — вказав на Хаола.

— Та він же слабкий! — вражено закричав він. — Він не може сам накачати більше!

— Мене це не турбує! Якого біса я маю страждати через те, що хтось не в змозі впоратися зі своїми обов’язками?!

— А якого біса я маю миритися із тим, що ти моїх людей б’єш? — здивувався Ахон та врізав йому.

Старший вивернувся, вдарив в живіт. Почалася бійка, від якої Хаол з острахом почав відповзати, не в змозі відвести очей.

— Гей! Годі! — вліз хтось до них, намагаючись розняти.

Інші кричали, аби вони зупинилися, деякі побігли за командирами. А Хаол дивився на все це і відчував, як його трясе.

Ахон бив, не жаліючи сил. Його опонент відповідав наскільки міг у своєму стані та вигляді.

«Вони сильні, — з шоком підтягнув Хаол коліна до грудей. — Дуже сильні… Якщо захочуть, вони що завгодно зроблять зі мною, — скривився, насилу намагаючись не заплакати. — Що завгодно…» — наповнювалися очі сльозами.

Хтось торкнувся його плеча. Хаол сіпнувся, наче душа покинула тіло. Обернувся. Побачив Гране, який пильно слідкував за бійкою.

«Він такий самий… — зневірено відсунувся Хаол. — Паладин... Якому я нічого не можу зробити фізично. І не маю права зробити магічно, — відвернув обличчя та оглянув хлопців навколо. — Усі вони… Однакові. Не захищають, а б’ють тих, хто слабший за них і не має змоги постояти за себе… Мене заберуть до Анкори, якщо я зроблю їм хоч щось, — скривився. — А їм нічого не буде, якщо вони переламають мене так, як тільки захочуть,» — шморгнув носом, витер сльози рукавом і проліз під чиїмось ліжком до іншого ряду.

Глянув на бійку, яку все ще намагалися зупинити, відвернувся, стиснувся і втік, розуміючи, що тут його ніхто не захистить від паладинів, які самі повинні бути захистом.