Учень дощу ІІ

Прокинувся Хаол із дивною сумішшю почуттів задоволення, здивування та натхненної закоханості, яких він так давно не відчував.

«Оце сон,» — відвів він погляд у сторону, бажаючи запам’ятати кожну деталь з того, що він тільки що переживав.

Теплі обійми Вайо, його ніжні поцілунки, таємничі погляди та особливі торкання. Хаол вже почав забувати, як йому бувало приємно проводити час зі своїм хлопцем під ковдрою. Шепотітися, цілуватися, стискати один одного, забуваючи про весь навколишній світ.

Так хотілося побути у спогадах про сон ще трохи, але командир вже наказував підійматися. Тож Хаол задумливо махнув на себе долонею, магією прибираючи все, що спровокував настільки приємний сон, встав та почав заправляти ліжко.

«Ех, Вайо… — зітхав він у мрійливому бажанні знову побачитись з ним. — Чи можливо, щоб це ти приходив до мене у сон…? Справжній Вайо… — підняв погляд до стелі. — Цілується зі мною у моєму сні,» — підняв куточок губ, подумавши, що це дуже романтично.

Вони так далеко один від одного, а Вайо все одно прийшов та насолодився побаченням зі своїм хлопцем. Та нажаль Хаол швидко згадав усі вимоги, аби таке проникнення у чужий сон стало можливим.

«В мене немає жодної речі із магічною силою Вайо, — засмучено зітхнув. — Тож він ані як не міг би прийти до мене…» — відвів погляд у сторону.

Пішов на сніданок, а там і на пари.

«Цікаво, — задумався Хаол, поки викладач розповідав щось біля дошки, — а Вайо все ще зберігає мої подарунки? Може, — опустив очі на парту, — в мене вийде залізти до нього у сон?» — нерішуче м’яв пальці.

«А чи не замало в тебе магічних сил? — запитав внутрішній голос. — Ти ледь самі базові заклинання зробити можеш, а тут занурення у тариге. Ти у школі насилу із вчителем зміг зануритися в нього. А тут — сам.»

Хаол покачав головою, в принципі погоджуючись із цими думками.

«Сил в мене дійсно малувато. Але ж спробувати можна? А що як вийде? Я тоді із Вайо побачусь…» — відвів мрійливий погляд у сторону, до вікна, за яким плили хмари.

— Ех, — зітхнув він. — Все одно вночі робити нічого, — пробурмотів під ніс, опускаючи очі до пальців.

Наступні кілька ночей Хаол відчайдушно практикувався. Щойно починався відбій, він сідав на своє ліжко, складаючи ноги під собою, з’єднував руки і починав медитувати, намагаючись зануритися у необхідний стан, аби потім можна було прийти у сон до Вайо.

Ніч за ніччю витрачав Хаол по парі годин на це заняття. Не висипався, дратувався, але продовжував. І з кожним новим разом відчуття занурення ставало ближче, стабільніше, ясніше. Як от одного разу він дійсно увійшов у стан тариге. Правда всього на пару хвилин, після чого знову опинився у спальні із купою сплячих хлопців, частина з яких хропіла. Але він зміг. Зумів. Зі своїм слабуватим ахором, повільною магічною силою. Він був у власному тариге. Хаол ледь не скрикнув від щастя, щойно усвідомив розмір свого успіху.

Залишилося тільки закріпити результат і по можливості покращити. Спробувати втриматися у тариге довше. Аби з Вайо потім хоч поговорити можна було. Хоч пару слів сказати.

На це пішов ще тиждень, перед тим, як Хаол відчув себе достатньо впевненим, аби спробувати проникнути до сну Вайо.

Наступив день нічного чергування. Хаол трусився, ніби перед іспитом. Надягнув свій обладунок, пройшовся коридорами, якими мав чергувати. Перевірив усі замки та двері, чи не ходить хтось під час відбою. Почекав до середини ночі, коли всі хто треба вже поснули, а хто не треба — не ходив туди-сюди, і сів на підлогу, склавши ноги під собою. З’єднав руки, заплющив очі. Повільно глибоко вдихнув. І зосередився.

Пара хвилин.

Хаол опинився посеред пустого провулку одного з міст. З вулиць поряд доносилися голоси людей, шум натовпу. В повітрі стояв запах смажених смаколиків та м’яса. А посеред неба стояло спекотне літнє сонце, що розжарювало землю та дахи будівель.

«В мене вийшло?» — завмер Хаол, не вірячи власним очам.

Серце забилося швидше від усвідомлення, що він у сні Вайо.

«Тут так тепло, навіть спекотно,» — озирнувся, пригадуючи такий знайомий жар свого коханого.

Втім, знайомим здався і провулок, в якому Хаол опинився. Якісь стіни, земля, бочки на розі. Щось… У думках майже спливав спогад, з яким було пов’язане це місце. А може і ні. Може Хаолу здалося і всі провулки більш-менш схожі один на одне. У будь-якому разі зараз йому варто було думати про інше.

«Так, — рішуче видихнув Хаол через ніс. — Я у сні Вайо. Тепер треба його знайти.»

Але як? Сон може бути величезний. Де його шукати? Яким чином? Виходити на видне місце і кричати? А чи Вайо впізнає його?

Хаол сумнівно опустив погляд до власного тіла. Срібний обладунок, грубі долоні з мозолями, пучок на голові, зав’язаний мотузкою. Він зовсім не був схожий на мага. Навіть трошки.

«Якийсь паладин…» — відвів він засмучений погляд у сторону.

І де гарантія, що Вайо хоч на секунду гляне на незрозумілого для нього паладина, аби впізнати його обличчя?

«І чи взагалі впізнає він мене? Сумного… — похнюпив Хаол голову. — Вайо хоч раз бачив мене сумним, аби знати, як я виглядаю? Може… В мене взагалі обличчя змінилося за цей час…»

Адже Хаол все ще ріс, все ще мужнів та визрівав, як чоловік, як юнак. Ще і щоденні тренування точно внесли свої зміни в його зовнішній вигляд.

«А чи сподобаюся я Вайо таким? — вмить розгубився Хаол. — Що як йому подобався тільки той я? Старий? Не такий, як зараз?» — злякано глянув на власні руки.

Що як Вайо подобалися тільки худенькі тендітні маги, а не мужні сильні паладини? Що як Хаол тепер йому не до смаку? Що як Вайо розлюбить його, щойно побачить?

«А що як він вже розлюбив мене, через те, що я не поряд?» — скривився він, намагаючись не заплакати.

І думки ці ставали все гіршими, катастрофічнішими з кожною наступною хвилиною.

«Що як Вайо відштовхне? Зробить вигляд, що не впізнав. Почне ігнорувати і кине. Що як я буду йому зовсім не до вподоби? Що як я викличу в нього огиду?» — спробував обійняти себе, але не зміг.

Все тіло наче скували незримі кайдани. Хаол смикнув плечем, намагаючись підняти руку, але та не поворухнулася. Ногою — те саме. Він навіть повернути голову не зміг.

«Певно сил не вистачає, — шморгнув він носом, бажаючи заспокоїтися. — Треба практикуватися ще. І магію висмоктати зі сфер,» — сильно стиснув повіки, аби вичавити з очей дві сльози, що заважали бачити.

Підняв погляд і застиг. Навіть дихати перестав. А серце забилося швидше.

Вайо. Він стояв у посеред проходу в провулок. У своїй червоній одежі, з чорними наручами, штанами та чоботями. З хвостиком, перев’язаним червоною стрічкою. Він стояв там і здивовано дивився на Хаола.

«Вайо,» — опустилася його щелепа.

Ширше відкрилися очі. Спорожніли думки. І будь-яка тривога зникла.

Так хотілося зірватися з місця, побігти з усіх ніг та кинутися йому на шию, ризикуючи впасти на землю. Стиснути руками, притиснутися губами, заплющити очі і забути про весь навколишній світ. Кричати його ім’я на все місто, заплакати у три струмки, засміятися, втрачаючи голову, остаточно збожеволіти та бути разом. Назавжди. Так, аби ніхто і ніколи не міг розлучити.

В Хаола калатало серце, дивлячись на нього. Починали тремтіти руки. По тілу бігали нескінченні хвилі сиріт. А очі не кліпали. Не бажали кліпати, аби перестати бачити Вайо. Аби злякати момент. Аби випустити сльози, що вже зібралися в них.

«Вайо!» — стражденно смикнувся Хаол, бажаючи якнайшвидше обійняти його.

Та тіло не слухалося. Воно ані на крихту не зрушило з місця. Наче статуя, наче шматок каменю. Хаол міг тільки стояти та дивитися на Вайо, який, здавалося, взагалі нічого не розумів.

Він дивився на Хаола і ніби розумів хто це, але зовсім не впізнавав. Погляд підлітка спантеличено ходив срібним обладунком, ногами, руками, торсом. Розглядав обличчя, волосся. Але Вайо не рухався, не наближався і не йшов. Він стояв на місці та дивився.

Хаол шморгнув носом, не в силах витримувати все це. Як от зненацька він згадав це місце. Цей провулок. Здивовано озирнувся, бажаючи точно пересвідчитися у здогадці.

«Так!» — вражено крикнули думки.

Цей провулок — те саме місце. Точнісінько те саме. І день той. І місце те. Саме тут колись Хаол на всій швидкості налетів на Вайо і збив його з ніг, коли вони бігали та грали з іншими хлопцями в «чуму».

Хаол згадав, як вони тоді піднялися з землі, познайомилися. І почали бігати разом. Як Вайо допомагав йому, тримав за руку, слідкував, аби він не відставав.

Від цих спогадів Хаол зашарівся. Заховав погляд, починаючи посміхатися. Гарний то був день, веселий.

«Вайо тоді гарний був… — зніяковів він і грайливо покосився на того Вайо, що стояв перед ним. — А де ж я сам?» — зазирнув йому за спину.

Однак ніхто за Вайо не біг. Нікого він за руку не тримав. І від цього ставало сумніше.

«Може він викреслив мене зі своїх спогадів? — похнюпив Хаол голову. — Забув, або хоче забути… І переписати всі спогади із моєю участю так, аби мене там більше не було…» — шморгнув носом і почав підіймати погляд.

Але не судилося Хаолу побачити свого коханого ще раз.

Перед очами опинилася сіра нудна стіна у темному коридорі, де він сидів та мав вести чергування. Сон Вайо, скоріш за все, продовжився. Але Хаол в ньому вже участі не брав. Сил не вистачило, аби затриматися в ньому ще трохи.

Зітхнув, невесело дивлячись вперед. Шморгнув носом, витер очі, відчуваючи, що пустив сльозу і в реальному тілі.

«Чи пам’ятає мене Вайо…? — засмучено зігнувся він, впер лікоть в коліно і поклав голову на цю долоню. — Чи кохає…?»

— Але до сну я потрапив швидко, — сумно зазначив, ніби аналізуючи ситуацію.

«Може, навіть так само швидко, як і до свого тариге. Може натренувався так добре? Та ні, — відвів погляд у сторону. — Я не настільки сильний та майстерний, аби бути таким швидким.»

Продовжив далі думати в чому може бути причина. І закралася така приємна підозра, що Хаол навіть трохи зупинив свою мрійливість, аби не радіти раніше часу. Аби краще подумати, проаналізувати всі деталі.

«Наставник казав, що чим більше предметів із моєю магічною силою є у приймаючої сторони, тим легше встановити зв’язок і проникнути у сон. А «більше» це скільки? Два? Три? Чи ще більше? — почав радісно посміхатися, все ще намагаючись контролювати себе. — Один мій букет міг дати такий ефект? А два? Чи три? — закрив обличчя руками, відчуваючи, як сильно червоніють щоки. — Може навіть чотири? Чотири букета і ще декілька фігурок поряд, — відвів погляд у сторону. — А що як…? Що як…! — натхненно вирівнявся. — Та ні, — грайливо махнув рукою. — Та ні… Чи може «так»? — зігнувся, приховуючи широченну посмішку долонями. — Вайо носить мій медальйон? Медальйон, який я зробив разом з вчителем. Він носить його? Спить з ним?» — притиснув кулачки до серця.

— Він пам’ятає мене… — радісно прошепотів, не маючи змоги більше стримувати все це.

«І кохає…»

— Вайо… Я тебе також кохаю, — взяв уявний медальйон, що раніше постійно висів на шиї, підніс до губ та ніжно поцілував його, ніби торкаючись свого коханого.

А потім дуже сильно обійняв себе, як би він зараз обіймав Вайо.

Протягом наступних днів Хаол знову пробрався до тієї самої комори із магічними кулями, але на цей раз він висмоктав усе до останньої краплі, до останньої крихти, аби не залишити навіть натяку на те, що в сферах колись була магія.

— Фух… — втомлено видихнув Хаол, повертаючи пусту сферу до її ящика.

«Ніби всотав все, що є, — спантеличено глянув на свою руку, — а змін практично не відчуваю. Ніби і не змінилося нічого,» — змахнув долонею, пробуючи начаклувати щось.

По повітрю пролетіли маленькі блакитні іскорки, слідом за рукою.

«Межа, — невесело підсумував чарівник. — Я досягнув максимальної концентрації магії, яку мені можуть дати ці сфери. Слабкі вони,» — сумнівно глянув на кулі.

— Якої хоч довжини мій ахор тепер? — пробурмотів Хаол та розпустив мотузку на маківці.

«Так, довший, аніж коли я попав сюди, — покачав він головою, аби волосся вирівнялося, — але на скільки?»

Завів руку за спину, намагаючись намацати кінчики. Вивів одне пасмо до грудей і побачив, що пасмо діставало десь до середини лопаток.

— Хм, приблизно на рівні четвертого класу. Непоганий результат, — почав зав’язувати новий пучок.

«Так, могло бути краще, — неоднозначно підняв плече. — Але дякую, що хоч це є.»

— Бути взагалі без магії — нестерпно… — зітхнув.

Закрив за собою комору, заховав ключ, ліг спати.

На наступний день командири знову підняли галас, що сталося зі сферами і куди ділася вся магія. А Хаол і виду не подавав, що щось знає. Робив свої справи так, як і завжди, розуміючи, що це був останній раз, коли він пробирався до комори. Більше туди залазити немало сенсу. Однак все ще був сенс практикуватися у магії, чим Хаол і займався щодня під час вільних годин і початку відбою.

«Треба відточити свої навички, — медитував він на ліжку. — Ті, які в мене є. Аби мати змогу хоча б рухатися у сні Вайо.»

Минув тиждень. Настав той самий день нічного чергування. Хаол знову одягнувся в обладунок, пройшов своїм маршрутом, почекав до середини ночі, сів біля стіни і заплющив очі, бажаючи приєднатися до Вайо.

Опинився посеред кам’яних сходів, в оточенні якихось дерев та кущів. Над головою знову сяяло сонце, напікаючи маківку і змушуючи срібний обладунок відкидати сонячні зайчики на все навколо. Було чути шурхіт незвичних птахів та ящірок, що бігали поміж трави. Лунало приглушене каркання воронів. Вітру не було, тож листя не шелестіло. А в повітрі стояв дивний запах гарі, розпеченої землі та тухлих яєць. На жаль, за час праці на кухні Хаол дізнався, як вони пахнуть. Тож хлопець зморщився, не розуміючи куди його перенесло.

Опустив погляд до тіла.

«Цікаво, чи можу я змінити свій вигляд? Сон все-таки,» — змахнув долонею на себе та легко позбувся обладунку. — «Ого! — підняв брови. — Я можу рухатися?» — підняв руку до голови, спостерігаючи за пальцями.

Поворушив долонею, повернув голову до іншої.

«Вау…» — зачаровано спостерігав Хаол за власними успіхами.

Спробував зробити крок. Це вже виявилося складніше. Однак він все ж зміг переступити одну сходинку.

«Так, — зосереджено аналізував зміни. — Рухатися вже можу, але так само щось заважає. Певно треба більше практики,» — покрутив руками.

Згори сходів почулися хлопчачі голоси. Повернув туди голову.

Вони ставали все ближче і ближче, як от Хаол побачив знайомі червоні вбрання. А разом з ними і хлопця, від якого на душі утворився тотальний спокій.

«Вайо…» — ніжно посміхнувся він його очам.

Так хотілося зірватися з місця, кинутись йому на шию, міцно обійняти.

Хлопці поволі спускалися сходами далі, щось обговорюючи між собою і наближаючись до Хаола. Як от Вайо застиг, зустрівшись поглядом з коханим. Інші маги також зупинилися, не розуміючи, що відбувається.

«Вайо… — дивився Хаол йому в очі. — Я так скучив за тобою, — тужливо змінився. — Так хочу до тебе…» — скривився та протягнув до нього руки, збираючись ледь не заплакати.

— Хаоле! — крикнув той і побіг до нього.

Налетів, що ледь не зіштовхнув зі сходів, обійняв за шию та притиснувся всім тілом, забуваючи про весь навколишній світ.

«Вайо!» — стражденно стиснув його Хаол, відчуваючи, як з очей починають текти сльози.

Було тепло, гаряче, спекотно, але він не збирався відпускати. Не збирався знову розлучатися. І не збирався усвідомлювати, що все це простий сон, який рано чи пізно закінчиться.

«Я так скучив!» — стиснув він Вайо сильніше, заважаючи йому дихати.

А той обіймав ані краплею слабше.

Вже паморочилося в голові, ставало нічим дихати від спеки та обіймів, а Хаол не відпускав. Не хотів відпускати, боючись, що сон закінчиться, щойно він це зробить.

«Ні, Вайо,» — крутив він головою. — «Я хочу бути з тобою. І ніде більше. НІДЕ!» — заховав обличчя біля його шиї. — «Мій вогник! Моє серце!» — стиснув міцніше, відсторонився головою та подивився йому в очі: — «Я хочу згоріти у твоєму вогні! Вайо!» — кинувся до губ.

Брови Вайо шоковано підстрибнули та дуже швидко розслабилися, прийнявши ласку коханого. Цілувалися вони довго, нестримно і так, ніби навколишнього світу не існує. Є тільки вони. Їх палке кохання. Та неймовірна туга один за одним, яка нарешті завершилася.

«Вайо, Вайо, Вайо…» — повторював Хаол у своїй голові, стискаючи його все сильніше і сильніше.

— Хаоле, — бурмотів той, намагаючись відсторонитися, коли ребра вже починали боліти. — Хаоле.

Та хлопець не відпускав. Він тягнувся до його губ, тиснув на спину та ані за яких умов не бажав зупинятися.

— Хаоле, де ти був? — зісковзнув Вайо до скроні.

«Якби ж ти тільки знав…! — стражденно притиснувся він носом до шиї і заплющив очі, бажаючи знову опинитися у школі. — Забери мене! Забери! — струснув його, бажаючи привести до тями. — Я хочу повернутися! Допоможи мені!»

— Хаоле, — занепокоєно просив Вайо. — Де ти був?

«У цитаделі, — опустив він сумний погляд. — У Навчальній цитаделі водяної крові. Скажи своїм вчителям, аби до мене приїхали наші паладини. Хай заберуть мене до школи,» — стиснувся, бажаючи заховатися в його обіймах.

— Хаоле, ти в порядку? — лагідно обійняв, почавши гладити долонею спину.

«Ні, — покачав він головою зі сторони в сторону. — Не в порядку. Хочу до школи. До тебе,» — міцно стиснув коханого і послабив хватку, аби не задушити.

— Я сумував за тобою.

«А як я сумував! Ти не уявляєш собі! — стражденно скривився. — Я так давно не бачив тебе! Не чув! — шморгнув носом. — Кохаю тебе! Вайо! — відсторонився обличчям та подивився в очі. — Кохаю!»

— Хаоле… — співчутливо провів долонею по щоці. — Це точно ти?

«Звісно я! Хто ж ще?» — вражено підняв брови і плечі, поки в очах скупчувалися нові сльози.

— Ти… — пробігся Вайо поглядом по його обличчю та тілу. — Інший.

«Інший?» — розгубився Хаол і швидко оглянув себе. — «Зі мною щось не так? Я погано виглядаю? Брудний? Чи пахну не так? Одяг не той?»

— Ти… — продовжував сумніватися коханий.

«Це я, Вайо! — схопив він його за плечі та подивився в очі. — Хіба ти не пам’ятаєш мене?! Як я виглядаю! Вайо! Це — я! — вимагав повірити. — Невже ти забув мене?! Моє обличчя! Невже, — безсило скривився, — ти не пам’ятаєш як я виглядаю?!»

А Вайо все одно продовжував розглядати його, із деяким сумнівом у тому, що це дійсно Хаол.

«Вайо!» — кричав той, не відкриваючи рота. — «Вайо!»

Але той ніби не чув усіх цих криків. Погляд Вайо ковзав по обличчю Хаола, долоні мацали широкі плечі і шию, торкалися гострого підборіддя. А хлопець стояв та зневірено спостерігав за всім цим, не розуміючи, чому його найбільше кохання не впізнає в ньому його.

— Ти… Інший, — знову повторив Вайо та повернувся до очей. — І погляд інакший.

«Але я — той самий!» — волав Хаол, бажаючи, аби його почули.

Та все ж Вайо якось сумнівався, не спішив вірити. І це розривало серце на дрібні частини.

«Вайо!» — несамовито закричав Хаол йому в обличчя. — «Це — я!» — ткнув себе пальцем в груди. — «І я доведу це тобі!» — схопив хлопця за талію та перекинув собі через плече. — «Чого б мені це не вартувало!» — розгнівано притиснув його ноги до грудей, розвернувся і пішов сходами вниз. — «Рухатися мені важко, але не тому що я фізично слабкий.»

— Хаоле! — вражено скрикнув той. — Що ти робиш? — вперся руками в його спину, вирівнявся та обернувся. — Хаоле!

«Буду доводити тобі, що я — це я,» — похмуро крокував він униз.

— Хаоле… — ніжніше кликав Вайо. — Відпусти мене… — зігнув ноги в колінах і почав грайливо махати ними.

Хаол навіть уповільнився та підняв брови, зовсім не очікуючи зараз кокетства.

— Хаоле… — заманливо протягнув Вайо. — Ну що за лицар мене викрав? — зітхнув і відвернувся. — Я буду кричати, якщо не відпустиш, — покосився назад.

«Кхм, — ніяково прочистив він горло. — Не треба.»

— Ой загорюся, якщо на землю не поставиш, — грайливо посміхнувся.

Хаол здивовано продовжував крокувати.

— Загорюся-загорюся, — жартівливо погрожував Вайо. — І спалю тебе до останнього шматочка.

«А я і не проти, — задумливо підняв він інше плече. — Згоріти разом з тобою у твоєму полум’ї. Хіба це не романтично? — обернувся. — Ой дощ зроблю і промокнеш до останньої нитки,» — посміхнувся.

Вайо побачив його погляд і одразу відвернувся:

— Ой, боюсь-боюсь, — замахав ногами. — Викрали так ще і зробити щось хочуть. Ой, боюсь-боюся, — засміявся.

Хаол зупинився. Гарно так стало на душі, спокійно, приємно. Він так давно не чув цього сміху, так давно не насолоджувався його усмішкою, що зараз розквітало саме серце, ніби ще раз закохуючись у Вайо. Хаол розслаблено зітхнув, не в силах відірвати погляду від коханого. Зігнувся та опустив парубка ногами на сходи. Вирівнявся, подивившись в його очі.

— А мене вже не викрадають, — вихваляючись посміхнувся Вайо, заховавши руки за спину. — Бачиш, який я грізний? — усміхнувся, показавши всі зуби.

«Хах, так, — ніжно спостерігав Хаол. — Самий страшний маг на світі, — наблизився та поцілував його у щоку. — Як тільки я міг дозволити собі вкрасти тебе?» — ласкаво обійняв, не відводячи погляду від очей.

Дивно, та стоячи на одній сходинці, Хаол дивився трохи нижче, ніби був вищим, хоча до цього вони були одного зросту.

«Погуляємо?» — ненав’язливо взяв він Вайо за руку. — «Влаштуємо побачення, димочку?» — наблизився та грайливо потерся кінчиком носу об його ніс.

— Хіхі, — сором’язливо почервонів Вайо і стрімко поцілував коханого, а після відсторонився і заховав погляд, ніби засоромився. Хоча сам косився на Хаола, ніби очікував чогось.

«Ех, — зітхнув той, не в силах відвести погляду. — Який же ти гарнюня,» — швидко чмокнув у щоку.

Посмішка Вайо стала ще ширше.

Закінчилося їх побачення так само несподівано, як і минулого разу. Хаол прокинувся у тому самому коридорі, побачив сіру стіну та закохано зітхнув.

— Вайо… — зігнувся він, подібно до воску, що плавиться від вогню. — Він такий милий… — підпер голову долонею, аби остаточно не впасти.

«І гарячий, — мрійливо смикнув плечем. — Гарячіший, аніж я його пам’ятаю. Може він сам по собі і є такий пекучий? А поряд зі мною стає холоднішим, аби не обпекти…»

— Ах… Вайо… — нахилив голову, як відчув, що пучок на маківці сповз на бік. — Хм, — посміхнувся.

«Коли ми побачимося знову?» — вирівнявся, розпустив волосся та струснув ним. Почав зав’язувати наново: «Цікаво, чому він поводився так, ніби не чув мене? Адже я говорив і кричав, — насупився, створюючи пучок з локонів. — Може він дійсно не чув мене? — сумно зітхнув. — Тоді і того, що я тут, він не знає.»

— А навіть, якби знав, — заговорив Хаол сам з собою, — звідки він знає, що це дійсно я, а не просто сон? Ех, — важко зітхнув. — Я не знаю, як йому донести це. Хіба що сам здогадається.

«Адже Вайо не дурень. Він розумний хлопець. Має щось помітити та здогадатися,» — зав’язав пучок.

— На крайній випадок, якщо не можу говорити, напишу йому. Адже руками я рухати можу? — змахнув долонею та мимовільно створив блискавку, що вдарила у стіну.

«Дідько!» — смикнувся він від самого себе.

— Це що за…? — шоковано опустив погляд на руки.

З насторогою відсунувся до стіни за спиною. Обережно підняв долоні. Зробив кілька рухів пальцями і розширив очі, не в змозі кліпнути хоч раз.

Перед Хаолом виникла хмаринка. Біла, пухнаста, що висіла в повітрі біля його рук і повільно перетікала, стоячи на місці.

«Я відновив магію?» — наче громом пронеслася думка в голові.

— Стоп, — сів він прямо, уважно дивлячись на власне творіння.

Заплющив очі, не вірячи тому, що бачив, зосереджено видихнув, провів руками донизу, намагаючись заспокоїтися. Підняв повіки. Хмаринка все ще висіла в повітрі. Слід від блискавки все ще залишався на стіні.

«Тобто, ти хочеш сказати…?» — скупчив він пальці і почав водити руками по повітрю, створюючи блискавки, які йшли за ними, ніби хвости. Вони тріщали, світилися, тягнулися до обладунку і підлоги.

— Дідько, — вражено прошепотів Хаол і опустив руки.

Знищив блискавки, хмаринку. Втупився у стіну навпроти та почав думати, що відбулося і яким чином він знову може чаклувати.

«Магія кохання якась, — відвів він погляд у сторону, розуміючи, що це якась маячня, а не відповідь на його запитання. — Та не може моє кохання до Вайо так просто взяти і відновити всю магію.»

«Ну добре, може не всю, — сперечався Хаол сам із собою. — Але ж сам факт.»

«Що було? Що трапилося? В минулий раз я також бачився із ним, був у його сні, але змін взагалі не було. Після куль і то результат якийсь прослідковувався. А зараз взагалі я, як ніби повністю відновився. Що за дурня?» — зігнувся і взявся за голову, шоковано дивлячись на підлогу.

«Дурня — не дурня, — несерйозно відгукнулися думки, — але магія знову при тобі. І краще нею скористатися. Невідомо чи залишиться вона із тобою, чи ні.»

«Так, — схвильовано кивнув Хаол та вирівнявся. — Певно то магія Вайо, — подивився на свої руки. — Поділився зі мною трошки. Ну, то нерозумно буде не скористатися його дарами,» — видихнув, заспокоюючи сам себе.

Змахнув долонями і начаклував собі цілу миску супу із локшиною та морепродуктами. Зробив ще рух рукою і в пальцях опинилися гарні дерев’яні палички, вкриті лаком.

«Як же давно я шкільної їжі не їв,» — пригорнувся губами до краю миски та сьорбнув трохи бульйону.

— Мм! — застогнав Хаол на весь коридор. — Дідько, — швидко облизнувся, починаючи захлинатися від кількості слини у роті. — Як же воно смачно, — схопив паличками трохи локшини і з характерним звуком всмоктав все.

«Дідько! Щоб я так жив!» — швидко закинув до рота шматочок риби, випив бульйону і ледь прожував все, перед тим, як ковтнути.

Миска спорожніла вже за пару хвилин. Після чого Хаол начаклував собі улюбленої риби в клярі, рисових чипсів, що нагадували про Вайо, і закінчив все рисовим пиріжком із полуницею.

«Дідько…» — сидів він під стіною і ледь дихав, після такої щільної трапези.

Живіт вже випирав, впиваючись у пасок штанів. Голова ані про що не думала і думати не хотіла. А у роті та душі панувало таке задоволення, що Хаол розтікався подібно до желе на сонці. Нічого більше не хотілось і нічого більше не турбувало. Хіба що прилягти було б зараз добре.

Хаол розслаблено зітхнув і посміхнувся.