Учень дощу ІІ

Були вільні години — час, після вечері, коли можна відпочити та зайнятися своїми справами. Хаол знову сидів на березі озера, ховаючись від негоди під кронами дерев.

Дув шквальний холодний вітер, що раз по раз згинав дерева і кущі, ледь не ламаючи їх гілля. Він хвилював водойму, створюючи хвилі, що підіймалися в повітря та вдарялися краплями об землю і рослини. Змушував скрипіти високі стовбури, які колихалися із боку в бік. По небу стрімко пропливали сірі хмари, що гриміли і світилися від блискавок всередині себе. Було чути запах моря, вогкості, дощу, що наближався.

Хаол спостерігав за всім цим зі сторони. Мовчки, із цікавістю, жаданим очікуванням зливи, яку він так давно не бачив.

Продовжував дути вітер, гнутися дерева. Як от нарешті почався дощ. Крапля за краплею він почав хлюпати по воді, падати на землю і листя. Опади ставали все сильніші, коли перетворилися на справжню зливу, що вкрила все навколо завісою з крапель і медитативним шумом.

Хаол розслаблено зітхнув. Крізь листя до нього пробивалися одинокі краплі, що падали на голову і одяг. В траві поступово утворювалися калюжі, що бризкали багнюкою на ноги. А вся поверхня озера вкрилася маленькими кільцями, що розходилися від кожної краплі.

Хлопець спостерігав за всім цим і не міг відвести погляду. Нехай було холодно, особливо морозно через вологість і сильний вітер, який пробирав до кісток. Але це був дощ, сильний і неймовірно гарний дощ. Із блискавками, що блищали поміж хмар та врізалися десь далеко у землю, із громом, чиє відлуння розходилося на кілометри, і з краплями, які заливали водою все навколо.

Гарно так було, спокійно. Особливо медитативно і якось… По-рідному чи що?

Хаол все своє життя провів серед магів, що чаклували хмари і дощ, серед магів, які гралися блискавкою з самого дитинства. І тут він попав у місце, де злива буває настільки рідко, що за нею встигаєш скучити. Чи міг він опинитися у місці ще гіршому ніж це? Хіба що в якійсь пустелі, де взагалі ані дощу, ані хмар не буває.

Він зітхнув. Притулився плечем до дерева та схилив голову на нього.

«Цікаво, — сама собою виникла думка, — а як там наставник?»

Маг, що навчив його робити чи не все, що він зараз міг. Маг, що допоміг і підтримав тоді, коли це було необхідно. І маг, за яким Хаол так скучив, але так боявся виявитися йому непотрібним.

Що як вчитель Ракор вже забув його? Що як знайшов собі нових улюбленців? Що як якісь першачки знову дошкуляють йому і він приймає їх, як рідних? Що як він веселиться і радіє, не помічаючи, що Хаола немає?

«В нього ще і та вчителька є, — відвів він погляд у сторону, пригадавши, як взимку вчитель поїхав на цілий місяць, поки він сам сумував у школі. — Нащо я йому? — підібрав коліна до грудей та обійняв їх. — Вона ще і вагітна. У наставника скоро народиться його власна дитина і нащо я йому? — опустив обличчя, намагаючись не заплакати. — Він дружить з іншими вчителями. В нього все добре. Він вчителю Шийме подобався і Уман гарне про нього казав. А я? — заховав погляд. — Просто невдаха. Він зі мною тільки возився. Допомагав, втішав. А я тільки заважав йому.»

Та все ж серце все одно тягнулося до Ракора. Бажало дізнатися, як він там, чим займається, чи добре все.

«Може його насварили, після моєї втечі. Там стільки вчителів тоді було, — шморгнув носом, пригадуючи той самий ранок. — Може винесли догану, адже я порушив правило. Але ж наставник його не порушував! — сильніше обійняв себе. — То все я! То тільки я проблеми створюю! Скільки проблем я вже створив! Я хочу ще?! Та що зі мною не так? — впав чолом на коліна. — Чому я просто не можу бути нормальним? Таким, як всі! Чому Вайо нормальний? Він не створює проблем! У нього все добре з духовним батьком, все добре з навчанням! А я…! Проблема на проблемі, — заховався за своїми руками, давши волю сльозам. — І наставнику я купу проблем створював. Я поганий учень, — покачав головою зі сторони в сторону. — І любити мене немає за що.»

«Але ж наставник любив, — намагалися заспокоїти думки. — Він казав, що любить тебе, що ти його найулюбленіший учень.»

— І що? — самотньо подивився він на дощ. — Він міг передумати. Збрехати. Розлюбити.

«Ніби мене розлюбити немає за що,» — сховався за руками.

До самої ночі Хаол не міг перестати думати про все це. Назовні продовжував шуміти дощ. Краплі торохтіли по піддашшях та хлюпали по калюжах. Гримів грім, блищала блискавка, що нагадували про школу.

Хаол не міг заснути. Він крутився з боку на бік, не розуміючи чому саме зараз його захопила настільки сильна туга. Стискалося серце, збиралися сльози в очах, а душа бажала тільки одного — обіймів. Але не таких, як у Вайо. Так, вони були теплими, приємними і особливо коханими, але зараз хотілося чогось зовсім інакшого. Хотілося, аби його турботливо огорнули руками і сховали від усього навколишнього світу. Хотілося, аби спокійним голосом сказали, що він зараз не сам, що його захистять. Хотілося потонути у незлічених складках одягу і заховатися в них. Хотілося послухати казку на ніч. Хотілося попити чаю серед ночі. Хотілося до наставника Ракора.

Дізнатися як він там, чим займається, як в нього справи. Побачити його добрі очі. Послухати якісь вчительські повчання, що іноді дратували, але яких так хотілося зараз. Просто побачитися з ним. Навіть, якщо він не захоче розмовляти.

Хаол шморгнув носом, не в силах терпіти власну тугу. Витер ковдрою очі. До нічного чергування було ще декілька днів, але зараз на душі було настільки нестерпно, що він був не певний, що витримає так довго.

«Можна спробувати приєднатися до його сну, — подивився Хаол у стелю. — Але чи зможу я? Чи є у нього щось із моєю силою?»

Почав згадувати, із сумом розуміючи, що він майже не робив подарунків своєму улюбленому вчителю.

«Наставник так багато всього мені подарував, а я…? — опустив Хаол погляд. — Тільки декілька журавликів йому зробив, — шморгнув носом. — Я поганий учень. Як взагалі такого можна любити? — закрив обличчя і повернувся на бік, починаючи тихо плакати. — Майже нічого не дарував. Але ті журавлики… — пробував заспокоїтися. — Я робив їх зі свого паперу. І фарби також сам чаклував. Може цього вистачить, аби проникнути до нього?»

«А як він не схоче спілкуватися і бачитися зі мною? — засумнівалися думки. — А як відштовхне? Чи відвернеться?»

«Але я ХОЧУ до наставника!» — відчайдушно закричав Хаол всередині себе. — «ХОЧУ!» — шморгнув носом, витираючи сльози. — «То чого ж я не можу спробувати? Побачитися з ним. Я хочу до вчителя. До його рук. До його вічних повчань і пояснень. Хочу на уроки. Я скучив за ним!»

«А він за тобою?»

«Та байдуже! За ним скучив Я! А що він там сам собі думає — мені байдуже! Я хочу до нього! І це важливіше! Вчителі взагалі не мають права відкидати учнів! Тим паче, — трохи заспокоївся, — що Ракор хороший. Він завжди був хороший, — ображено відвернувся. — А я — ні,» — похнюпив голову і шморгнув носом.

Внутрішній голос продовжував сперечатися та сумніватися, заважаючи Хаолу заспокоїтися. Але хлопець віддав перевагу ігнорувати всі ці погані думки. У спогадах наставник залишався добрим і турботливим, особливо люблячим, аби зараз думати про нього настільки погано.

Щойно сльози трохи вщухли, а Хаол зміг узяти під контроль власні думки, він витер обличчя, сів на ліжко, склавши ноги під собою, заплющив очі і спробував зосередитися, аби приєднатися до сну вчителя.

Це зайняло деякий час. Потрапити до наставника виявилося значно складніше, аніж до Вайо, але ось Хаол відчув, як його затягнуло до сну.

В обличчя одразу вдарив крижаний вітер, від якого Хаол зморщився. Засвистіло у вухах. Холодні краплі пронеслися по шкірі наче маленькі леза. Хлопець насилу розплющив очі, аби побачити в центр якого буревію він попав.

Природа. Дно каньйону. Повітрям літав пил, пісок, зламане гілля дерев і котилось каміння. В небі закручувалися не сірі, а майже чорні хмари, які щосекунди били блискавками в землю. Тріщали стіни каньйону, осипалися на дрібне каміння. Неймовірним грохотом гримів грім, чия луна розносилася чи не на весь світ. І йшов незвично дрібний дощ, як для такої негоди.

«Чому не злива?» — глянув Хаол на хмари, прикриваючи обличчя долонею від піску.

Адже був такий вітер, грім і блискавка. Це справжній буревій, який може знищити все на своєму шляху. І при цьому йде такий дрібний, ніби грибний дощик.

«Де наставник?» — одразу озирнувся хлопець. — «Він має бути десь поряд,» — придивлявся до оточення, згадуючи, що у снах Вайо він завжди з’являвся десь неподалік від господаря сну.

Однак всюди були лиш смугасті скелі у чорних слідах блискавок і тріщинах, з осипаннями на землі. Десь продовжували стирчати замучені сухі кущі, пучки трави. Навіть проглядалося русло ріки, яка висохла. Однак вчителя не було.

«Але він має бути,» — занепокоєно підняв Хаол погляд та пішов уперед, роздивляючись дно і верхівки каньйону.

Один крок, другий, третій. Всюди була одна і та сама трагічна картина. Нищівні блискавки хаотично врізалися в землю, трощили ґрунти, розбивали скелі та велике каміння. Вітер зчісував піщинками стіни, залітав у тріщини і свистів у них, видуваючи всю гірську породу, яку він мігг. А дрібний дощ, як останнє слово надії, безсило намагався зупинити руйнування. Він падав на пісок, стараючись зробити його важчим для вітру. Пробував пропитати стіни, аби вони стали м’якші та не осипалися від блискавок. Однак він був настільки дрібним і знесиленим, а блискавки з вітром сильні та руйнівні, що всі ці потуги виявлялися марними. Краплі навіть не долітали до землі.

Хаол скорботно зітхнув. Це місце могло б бути гарним. Тут росли би рослини, текла б річка. Може навіть якісь ящірки чи жаби жили. Однак буревій не залишав шансу вижити жодній рослині або навіть комасі. Все літало, виривалося з землі, сипалося, руйнувалося.

Побачив попереду тонкий смугастий стовп, який виточили вітри у каньйоні. Підняв погляд до його верхівки і шоковано завмер. Там, на самій горі тріпалося блакитне омаре, прикрашене візерунками журавлів.

«Наставнику!» — скрикнув Хаол і одразу зморщився, збираючись заплакати.

В одну мить в душі оселився біль. Серце стиснулося, захотілося плакати і дуже сильно притиснутися до вчителя. Відчути його теплі руки, обійми, м’який одяг і серце.

«Вчителю!» — в сльозах кинувся Хаол до стовпа, дивлячись угору.

Але крикнути він не міг, аби його почули. Залізти туди — також. А літати він ще не навчився. То що робити? Як привернути увагу? Як зробити, аби вчитель побачив його?

«Наставнику!» — стражденно узявся він за стовп, дивлячись на нього. — «Наставникууу!» — заплющив очі, починаючи плакати.

По сторонах били блискавки. В небі гримів грім. Все навколо розносив крижаний вітер. А по щоках текли гарячі сльози.

Хаол ридав, не в силах зупинитися. Хотів до наставника, не в змозі дістатися. І абсолютно не розумів, що йому робити.

Розплющив очі, аби подивитися на вчителя ще. Шморгнув носом, витер сльози.

«Наставнику?» — заклякло його серце і сама душа.

Вчитель Ракор стояв на самому краю стовпа, дивлячись вдалечінь. На те, як величезні блискавки руйнують каньйон, на те, як розлітається каміння і літає вітер. Він спостерігав за негодою без жодних емоцій. На його обличчі не було ані радості, ані суму, ані хоч якоїсь залученості до того, що відбувалося. Здавалось, що він взагалі нічого не відчуває.

Байдуже розвернувся спиною до краю і його зніс шквал вітру.

«Наставнику!» — скрикнув Хаол, відчувши, як сіпнулося серце.

Ракор віддався негоді. Своїм блискавкам, вітру, дрібному дощу. Він летів до землі, наче ганчіркова лялька. Не відчуваючи ані страху, ані суму. Дивився на чорне небо і заплющував очі.

«Наставнику! — відскочив Хаол від стовпа та виставив руки, бажаючи впіймати. — Наставнику!» — підскочив під нього.

Ракор впав прямо на руки, поваливши підлітка на землю. Щось хруснуло. Хаол гірко заплакав, схиливши чоло до білого халату у блискавках.

Пішов відчутний дощ. Посилився до зливи, пересилюючи будь-який вітер.

«Наставнику,» — стражденно впав він обличчям на груди Ракора.

Пітьма. Хаол розплющив очі у спільній спальні. Хтось поряд сопів, хтось хропів. Витер очі від сліз.

«Наставнику наснився такий поганий сон? — шморгнув він носом, лягаючи на постіль. — Бідний наставник…» — стиснувся в клубок.

Заснути Хаол не міг — постійно турбували думки про цей неспокійний сон. Про його нестримний буревій, хмари, дрібний дощ і наставника, який був сам на себе не схожий. Він нічого не говорив, не робив, майже не рухався і взагалі був якийсь… Хаол не міг підібрати влучного слова, але відчував, що з наставником щось не так.

«Раніше він завжди був рухливий, — схвильовано аналізував він. — Постійно посміхався, рухався, щось розповідав. І очі в нього блищали. Навіть коли я ображав його, — винувато знітився. — Навіть тоді він не був такий, як уві сні…»

«Може це просто поганий сон? Ніби тобі погані сни не сняться,» — намагалися заспокоїти думки.

«Можливо, — сумнівався Хаол. — Але… Наставник… Він зовсім на себе не схожий. І рухався він інакше, і не говорив нічого. І погляд… А чи бачив я його погляд…? — заховав очі. — Він сумний. Якийсь… Я не знаю, — безсило перевернувся. — А якщо йому постійно такі сни сняться? Що як його також тепер кошмари переслідують? Адже не можна цей сон назвати нормальним, — згадав, як наставник кинувся зі скелі. — Ні, — закрив обличчя руками, не бажаючи думати про це. — Це просто сон, просто сон, — пробував заспокоїтися. — Наставник у порядку. Це просто сон, — перевернувся. — Хай і поганий. Але все ж сон,» — опустив погляд, не в силах перестати думати про все це.

Щойно продзвенів дзвін підйому, Хаол встав, переодягнувся і поспішив на мур. Вийшов на саму відкриту ділянку, яку не перегороджувала цитадель. Покосився на паладинів, які ходили туди-сюди, несучи варту. І відвернувся спиною до озера з морем.

«Хмари… — придивлявся він до горизонту, вишукуючи найтемніші з них. — Наставнику…» — поклав долоні на мур, витягуючись до неба.

Там вдалині виднілися обриси містечок, якихось веж, лісів і полів. Майже на лінії горизонту стояла тонка сяюча смужка, що була Золотою вежею. А ще далі, якщо примружитися і дуже сильно постаратися, можна було розгледіти світло-сірі лінії, що виділялися серед зелених дерев та блакитного неба. Можливо, це був початок гірського хребта. А можливо це були скелі рідної школи.

Хаол зітхнув. Усі хмари в тій стороні були білі. Іноді сіруваті. Однак жодні з них не були настільки тривожні, аби сповістити про погане самопочуття мага Злітаючого журавля, який втратив душевний спокій.

«Наставник завжди міг себе контролювати, — тужливо дивився він у ту сторону. — Не просто так його взяли вчителем, — відвів погляд у сторону. — Я тільки один раз бачив його шаленство. Коли втік, — опустив обличчя. — Треба було залишитися там, де я був. Треба було зістрибнути з того возу. І втекти назад. Чому я цього не зробив?» — опустив плечі, а з ними і руки, що сповзли з огорожі до тіла.

Тужливо було на душі. Вже котрий день нестерпно. Хотілося до наставника, до Вайо, до рідної школи. Попри все. Попри всі погані думки і тривожні спогади. Попри невпевненість у тому, що він там потрібен. Хотілося назад. Прокидатися кожен день майже о сьомій. Одягатися в учнівський одяг. Йти до їдальні. Брати там різні смаколики, палички і швидко їсти, поки не почалися уроки. А потім мчати до класу, бо забалакався з кимось або взяв не ті зошити з собою. Сідати на свою парту біля вікна. Слухати вчителів, щось писати, практикуватися. А після занять годувати рибок, сидіти з приятелями на березі ставка та відпочивати. Слухати повчання наставника про те, що треба практикуватися.

«Блискавка, хмаринки, туман і блискавки… А потім додаткові заняття зі світла, вітру, землі і води… Ну і спроби зробити щось вогняне, що в мене ніколи не виходило,» — зітхнув Хаол.

— Може спробувати ще раз? — тихо запитав він сам себе.

«А чи є в мене вибір? — покосився на паладинів поряд. — Грошей в мене немає, аби самому добиратися назад. Ані мапи, — опустив обличчя, — ані супроводу. А сам я туди не доберусь. Самому по лісах ходити страшно. Навіть, якщо в мене є магія на їжу. Що робити із розбійниками чи якимись монстрами? — подивився на свої долоні, вкриті мозолями. — Так, я став сильним. Але тролі та дракони сильніші…» — зітхнув.

— Так, — кивнув, намагаючись додати собі впевненості, незважаючи на нову хвилю невпевненості. — Треба спробувати, — глянув на паладина поряд.

Озирнувся, шукаючи когось конкретного, і пішов всередину. Майже одразу наткнувся на одного з командирів.

— Чого коридорами вештаєшся? — насупився чоловік. — Йди на сніданок.

— Так, командире, — став Хаол по струнці та віддав честь. — Командире, дозвольте прохання, — дивився він прямо.

— Яке?

— Командире, я маг і я хочу повернутися до своєї школи.

— Ти знову за своє? — роздратовано відреагував паладин.

— Але я маг, командире, — впевнено подивився Хаол йому в очі.

— Комусь іншому втирай свої байки.

— Покличте ту магиню знову, — насупився він. — Я маг. Вона побачить це в неонор.

— Якщо твоя магічна сила не рухалася тоді — потім вона рухатися не почне. Це головна відмінність між нами та магами. Зарубай собі на носі, — показав на нього пальцем. — Якщо ти вважаєш себе магом — це не означає, що ти ним є.

— Але я — маг! — стиснув Хаол кулаки. — Чому ви мені не вірите?

— Тому що ти не маг, а фантазер. До нас вже приходила магиня і дивилася на тебе. Ти — не маг. Запам’ятай це і годі витрачати наш час, — розвернувся та пішов.

— Командире! — голосно обурився він. — Я — маг! — тупнув ногою.

— Будеш порушувати спокій далі — отримаєш догану, — обернувся той.

Хаол вже кипів від злості. Якого біса йому ніхто не вірить? Чому не хочу покликати ту магиню ще раз? Чому всі вважають, що однієї перевірки цілком достатньо? Чому не вважають, що може щось змінитися? Чому не сприймають те, що в нього хвороба, через яку магічна сила може зупинятися?

— Я — МАГ! — закричав Хаол, підняв руки до рівня грудей і створив між них блискавку, бажаючи остаточно переконати паладинів у власних словах.

Якщо йому не вірять. Якщо його не слухають. То хай побачать власними очима.

«Простий напівкровка точно не може зробити нічого подібного, — дивився Хаол командиру прямо в душу. — Ви лиш породження нашої волі. Неповноцінні створіння, які вважають, що можуть забрати в мене мою суть.»

— Якого біса…? — прошепотів чоловік крізь зуби.

«Побачив? Пересвідчився? Повірив?» — зло очікував хлопець, поки між його рук смикалася блискавка, що віддавала блакитним світлом на груди.

— Що. Ти. В біса. Робиш? — відчеканив командир, стрімко підійшов та схопив за передпліччя, розірвавши блискавку.

— Поверніть мене до школи, — впевнено заявив Хаол. — Я — маг!

— Ти довбень, а не маг, — прошипів він на хлопця. — Ти знаєш настільки це небезпечно? — дав йому сильного запотиличника. — Де ти взяв цей амулет? — швидко оглянув підлітка. — Віддай його зараз же, — виставив долоню.

— Який амулет? — зморщився Хаол від болю у потилиці. — Я — маг. Поверніть мене до школи.

— Віддай амулет, недоумку, — просив командир, ледь стримуючи злість.

— Та який амулет? — взагалі не розумів.

— Добре, — стиснув він зуби і пальці на передпліччі, від чого Хаол скривився ще більше. — Не хочеш по-доброму, буде по-поганому, — пішов в інший бік, силою тягнучи хлопця за собою.

— Відправте мене до школи, — смикав він рукою, намагаючись вивільнитися. — Я маг Злітаючого журавля. Я хочу до школи.

— Ти недоумок, а не маг Злітаючого журавля. Скільки тобі повторювати, що в магів магічна сила рухається, а у напівкровок — ні? Твоя — не рухається, — зло глянув на нього. — Тож заціпся, — повернувся вперед. — А за те, що ти притягнув до цитаделі магічний амулет, що дає тобі змогу робити блискавки, виписати тобі догану буде мало. Ти хоч розумієш на яку небезпеку ти наражаєш свій курс, коли ходиш з цим амулетом? Що з ними буде, якщо ти вдариш когось блискавкою? Хоч трохи своєю головою подумав? — підтягнув його та дав нового запотиличника.

Хаол зморщився. Прикрив забій другою рукою.

— Ви не залишили мені вибору, — неголосно говорив він, крокуючи за паладином. — Ви не вірите тому, що я маг.

— Та скільки повторювати тобі? — зупинився і подивився йому в очі. — Ти, — ткнув пальцем в груди, — не маг. А свої фантазії залиш комусь іншому. Те, що ти бажаєш бути магом — не робить його з тебе, — розвернувся та продовжив свій шлях.

«І все одно, — незадоволено слідкував Хаол за ним. — Я — маг. А ти — примітивне створіння із двома звилинами. Які до того ж прямі, — відвів погляд у сторону. — Те, що ти сильніше, не значить, що ти правий. Довбень,» — зло покосився на нього.

Хаола притягли на цокольний поверх і завели в одномісну кімнату. Ще раз попросили віддати амулет. Але так як жодного амулету в нього не було та і взагалі хлопець не розумів, як за допомогою якогось амулету звичайна людина може користуватися магією, паладини нічого не отримали. Тоді наказали Хаолу роздягнутися , показати долоні, рот, інші місця, куди можна було заховати магічну річ. Забрали все. Навіть мотузку, якою він зав’язував пучок. Видали новий чистий одяг і сказали посидіти пару днів подумати про свою поведінку.

— Приїхали, — впав Хаол на кам’яну кушетку під стіною. — Чотири стіни, — оглянув камеру, — віконце з ґратами під стелею і відро для відходів, — сумнівно глянув на нього. — Якого біса вони взагалі такі тупі? — зігнувся і взявся за голову.

«Я ніколи не покину це місце, — у відчаї кричали думки. — Я на віки вічні залишуся в цій клятій цитаделі. На ВІЧНО!»

— Годі, — піднявся Хаол, контролюючи свій стан. — Два дні? — подивився у віконце назовні. — Гарний час для практики. Ніхто заважати не буде.