3 Шлях до Вайо
До душової Хаол так і не повернувся, бо боявся впустити можливість. Зачаївся за якимись коробками, сховався, принишк. Він спостерігав за тим, як дорослі паладини вивантажують великі важкі бочки, ящики, мішки з зерном та мукою. Хлопець спостерігав за всім цим майже не дихаючи, зовсім не рухаючись. Тільки його блискучі очі смикалися туди-сюди, не відволікаючись від дійства.
Паладини шуткували один з одним, щось обговорювали, жалілися, охали та ехали, підіймаючи важкі торби.
Їжі приїхало дійсно багато, тож зайняв увесь цей процес близько трьох, або навіть чотирьох годин. В Хаола вже давно заніміли ноги, заклякли руки та боліла шия, знаходячись в одному положенні так довго. Та ось нарешті останній мішок відтягнули у комору, двері на кухню зачинили, а пустий віз залишили під піддашшям, ховаючи його від ймовірного дощу.
Хаол миттю озирнувся. Зараз в цьому закутку нікого не було. Жодної охорони, жодного мимовільного спостерігача, який міг би його впіймати.
«Треба діяти зараз,» — рішуче кивнув хлопець.
Вирівнявся. Вмить схопився за ящики, за якими ховався. Ватні ноги ніби проштрикнули тисячі голок, не даючи рушити з місця.
«Дідько, — зморщився він від болю. — Щоб тебе на сонці висушило, паскудо,» — завмер в такій позі, чекаючи, коли стане трохи легше.
Щойно ноги знайшли в собі сили рухатися, але ще не позбулися болю, щойно Хаол озирнувся ще раз, пересвідчуючись, що тут нікого немає, він рушив до возу. Повільно, кульгаючи на ногах, що боліли, він йшов, не зважаючи на будь-які перепони.
«Твою ж… — насилу дійшов до возу та сперся на нього. — Щоб тебе… Як же, тварюко…» — видихнув через ніс, збираючи всі свої сили до купи.
Заліз у віз.
«Твою ж…!» — стиснув Хаол зуби та схопився за ногу, намагаючись не видати жодного зайвого звуку.
Проповз до місця кучера. Ліг у куток під сидінням та повністю накрився товстим колючим покривалом, ховаючи свій силует серед складок тканини.
«Ще і холодно…» — стиснувся він в грудку.
Подихав на власні руки, закутався в ковдру і почав схвильовано чекати ранку, коли він нарешті покине це місце.
Прокинувся Хаол від того, що віз рушив з місця. Хлопець вмить зціпився, а вся голова потонула в думках, як довго він вже їде, де знаходиться та як далеко він від Вайо. Він ледь не висмикнув голову з-під ковдри, аби глянути де є, як почув знайомий дзвін металу та голоси паладинів, які прощалися з кучером. Цокали копита коня, скрипіли колеса, бухкав увесь віз, рушаючи по камінню.
Як от вони проїхали ворота, які зачинилися за возом. Стало більше звуків природи — вітру, шелесту листя, пташок.
«Я на волі…» — розтягнулася усмішка в Хаола від вуха до вуха. Очі вкрилися сльозами щастя. А все тіло заполонило неймовірно приємне тепло.
Нарешті те зле місце позаду, всі ці страждання десь там. А він їде…
«Але куди я їду? — миттю насторожився він. — А як я їду у протилежний бік від Вайо? Треба вилізти звідси, — рішуче кивнув. — Так. Але непомітно, — покосився у сторону кучера. — І треба трохи від’їхати від цитаделі. А там вже своїм ходом добиратися,» — стиснувся від щастя, не маючи сили подіти кудись усю свою радість.
На щастя вже за декілька хвилин почали лунати голоси різних людей, цокання інших коней, колеса ще якихось возів. Вони заїжджали до міста, або села, або просто населеного пункту.
Хаол почав потихеньку повзти до іншого краю возу. Ніби згорток тканини рухався під час їзди по ямках та камінню.
Десь у натовпі віз зупинився. Хаол проповз ще трохи. А потім ще, ще. У якусь з зупинок він стягнув з себе покривало, зістрибнув на землю та чимдуж побіг в сторону.
— Хахаха! — щасливо забіг він у якийсь провулок, де зупинився аби перевести дихання.
«Я втік! Втік!» — стрибав на місці від щастя.
— Хто молодець? Я — молодець! — дуркував Хаол, не знаючи куди діти всю свою радість. — Хто самий розумний та кмітливий? Хто додумався до такого і втілив все це? У кого все вийшло? Хахаха!
«А тепер треба до Вайо. Я сьогодні не їв, — погладив себе по животу. — Та й грець з ним, — махнув рукою. — Можу без їжі пару днів прожити. Нічого зі мною не буде,» — пішов до іншої вулиці, аби не пересіктися із кучером того возу.
— Головне до Вайо повернутися… — замріяно покрутився навколо себе. — Він мене нагодує, — усміхнувся.
«Обійме, поцілує і буде все чудово-чудово!» — обійняв сам себе.
— Вайо… — закохано зітхнув та глянув по сторонах.
Треба було визначитися куди треба йти.
«Отже, чим швидше я визначу правильний напрямок — тим ближче я буду до цілі. Школа Вайо знаходиться на схилі вулкану, — став під стіною, роздивляючись пейзаж понад будівлями. — Вулкан — це повинна бути висока гора із полум’ям в середині. Угу… Ну, можливо полум’я я не побачу, але не побачити гору буде важко. Але ж гір багато, — озирнувся. — Варто спитати у місцевих. Вони точно мають знати де тут вулкан.»
Запитав у випадкового перехожого — той спантеличено підняв плечі. В іншого — покрутив головою. У третього — сказав, що не знає.
«Може не місцеві? — задумався Хаол. — Треба знайти когось місцевого, — швидко озирнувся, визначаючи хто з людей виглядає так, ніби дійсно живе тут. — А як вулкан далеченько і всі ці люди просто не виходять за межі міста? — склав руки на грудях та підпер підборіддя рукою. — Хм… — опустив погляд. — Їхав я тоді довго, по звивистих дорогах… Але ж їхав я від своєї школи, — знизав плечима. — До школи Вайо там ще треба було їхати хто знає скільки. Але в яку сторону ми тоді їхали до нього на зустріч? І в яку сторону тоді повезли мене…?» — сумно зітхнув.
— Треба знайти того, хто ходить далеко і знає багато…
«Може того, хто мапи малює? — підняв брову, ніби намацав правильний варіант. — Адже вулканів небагато. Ніби. Тобто, їх мають малювати на мапах. Адже мають? Так?» — напружився, намагаючись згадати ті мапи, які показував вчитель Уман на уроках географії.
Простояв він так пару хвилин, але так і не зміг пригадати чи були там позначені вулкани, чи ні. Важко зітхнув.
«Багато у мене в пам’яті всякого валяється, а того що треба — немає,» — глянув по сторонах.
Побачив трійку старшокласників зі школи Безкрайньої гладі. Високих, широкоплечих, засмаглих та у довгому синьому вбранні, зі срібними наручами і купою срібних прикрас на грудях. Зітхнув:
«Гарні такі… Можу зрозуміти свою матір, — відвів погляд в інший бік. — Та все ж в мене є Вайо,» — пішов туди, сподіваючись знайти того, хто продає мапи.
Промайнув одну вулицю, другу, третю. Вирішив запитати у прохожих та інших продавців. Лиш через півгодини Хаол таки натрапив на лавку картографа. Привітався, вклонився і одразу запитав те, що йому було потрібне:
— Вибачте, а ви знаєте у якій стороні вулкан?
— Вулкан? — спантеличено перепитав чоловік.
Виглядав продавець достатньо здивованим, дивлячись на цього безпритульного хлопчиська. Весь Хаол був брудний, у пилу, землі, з засмаленим волоссям та чистим наївним поглядом, який хотів щось дізнатися.
— Кхм, — відсунув картограф товар від краю прилавку. — У нашій місцевості немає вулканів.
«Угу… Отже опинився я дійсно далеко…» — задумливо підсумував Хаол.
— А де він є? Мені треба до нього.
— Навіщо? Найближчий вулкан від нас за дві сотні кілометрів.
— Ого! — не втримався він від вигуку. — Настільки далеко?
«Це ж скільки мені йти треба до нього? Із урахуванням того, що багато ходити я не звик.»
— А як можна дістатися до нього? — все одно не кидав Хаол цієї теми.
«В мене все одно виходу іншого немає. Але треба придумати, як його реалізувати.»
— Ти можеш придбати мапу, або найняти провідника, — відповів картограф.
Хлопець опустив погляд на мапи:
«Я все одно не вмію орієнтуватися по них… — прикро прикусив губу. — До того ж під них треба ще компас, ще щось… Певно краще буде, якщо мене хтось проведе. Хтось, хто вміє це робити…»
— А де можна знайти провідника? — підняв він відкритий погляд до чоловіка.
Той вказав у кінець вулиці:
— Отам, майже на краю міста є бюро провідників. Можеш звернутися туди, — подивився на хлопця. — Але тобі знадобляться гроші, аби скористуватися їх послугами.
— Добре, дякую, — швидко вклонився Хаол та поспішив у сторону, в яку йому вказали.
«Вайо заплатить, — кивнув він. — А потім я поверну йому все. Згодом. Коли відновлю магію… — сумно поглянув на власні руки. — Треба помитися…» — обтрусив долоні та побіг на край міста.
Провідників він шукав довго — Хаол надто буквально сприйняв слова про край міста, тож і тинявся він навколо крайніх будівель ледь не годину, а знайти нічого не міг. Вже зневірився та приготувався плакати, не розуміючи чому його надурили, як вирішив спитати перехожого.
— Так он же вони, — спантеличено вказав чоловік на вивіску, що виходила на вулицю, біля останнього перехрестя.
Хаол подивився на неї, шморгнув носом, витер очі, подякував і попрямував до провідників.
Постукав у двері бюро, відкрив, зазирнув та увійшов.
В середині стояла стійка із чоловіком за нею, столи, за якими сиділи провідники у амуніції. На стіні висіла мапа, були розписані ціни скільки куди коштує дібратися. По під меблями ходив кіт, обвиваючи хвостом ніжки.
— Кхм… — невпевнено озирнувся Хаол та підійшов до чоловіка за стійкою. — Вибачте, — неголосно привернув він увагу. — Кхм-кхм… — нерішуче узявся за край стійки.
— Чого тобі? — глянув чоловік на нього.
— Мені потрібен супровід, — майже непомітно кивнув.
— Супровід? І куди ж? — оглянув він зовнішній вигляд Хаола, який не викликав довіри.
— До вулкану. Мені сказали, що він доволі далеко. Тож мені потрібен супровід.
— До вулкану? — підняв чоловік брову, подивившись в його очі. — І що ж ти там робити зібрався?
— Там є магічна школа. Мені потрібно туди.
— Адже ти знаєш, що до магічних шкіл пускають тільки магів? — із натяком кивнув старший.
— Так-так, — поспіхом кивнув Хаол.
З-за спини почувся недовірливий голос молодого хлопця:
— Не схожий ти на мага... Маги смагляві, а ти — білошкірий.
Хаол насупив брови та обернувся до нього:
— Маги бувають різні. Не всі з них схвалюють довге перебування під сонцем.
Парубок той був засмаглий, стрижений під горщик, з темним пушком над верхньою губою і в тканинному обладунку, який робив його більшим, ніж він був насправді.
— Місцеві маги саме такі, — не погодився цей хлопець.
— А я — не звідси, — обурився Хаол.
Інші присутні задумливо оглянули його, ніби аналізуючи наскільки ж він схожий на чарівника, який пережив напад.
— І мені треба до вулкану, — стояв Хаол на своєму. — Ви зможете провести мене? — повернувся до чоловіка за стійкою.
— А гроші в тебе є? — нахабно запитав той самий підліток із недовусами.
— Ні. Але за супровід заплатить мій друг, — обернувся він до нього. — Коли ми прийдемо до вулкану. В нього є гроші. Він знайде їх, щоб заплатити за дорогу, — відвернувся назад до чоловіка, очікуючи на його відповідь.
Парубок в обладунку лиш хмикнув. Інші присутні перезирнулися між собою.
— Насправді, — почав відповідати той, до кого звертався Хаол, — справами магів мають займатися золоті промені. Якщо ти справді маг — ми не можемо просто так узяти та відвести тебе туди, куди ти хочеш. Ти замалий для таких подорожей. До того ж в тебе немає грошей. Немає ніяких гарантій, що ти не надуриш моїх людей.
— Але в мого друга дійсно є гроші! — з острахом заявив Хаол. — Він заплатить вам! — почало калатати серце.
— Хлопче, ти не виглядаєш, як маг…
— Маги є різні! — злякано перебив він. — Не тільки зі школи Безкрайньої гладі! Вони є різні! — в очах вже збиралися сльози.
Все тіло напружилося в паніці. Йому відмовляли. Єдині люди, які могли відвести його до Вайо, говорили «ні».
— Він заплатить! Чесно! — витягнувся Хаол до чоловіка. — Я обіцяю!
— Обіцянок мало, — покачав він головою зі сторони в сторону. — В тебе немає грошей, ти замалий для таких подорожей. До того ж, якщо ти дійсно маг і на тебе напали, цим має зайнятися золотий промінь. Якщо він, або хтось з дорослих магів дасть нам завдання — ми доправимо тебе туди, куди треба, але просто так узяти тебе, повірити на слово та повести кудись — ми не можемо.
— Але в мене немає знайомих тут! — не витримав Хаол та розплакався. — Я тут один! — поспіхом збирав сльози, розмазуючи пил по щоках. — Зовсім один! Без магії! Без грошей! Що мені робити?! — закрив обличчя і просто завив, не в змозі заглушити свій відчай.
— Хлопче… — співчутливо поклав чоловік долоню йому на плече. — В нас тут є золотий промінь. Він може тобі допомогти. Якщо ти принесеш нам довідку від нього — ми доправимо тебе до дому. Гей, — колихнув його, — як тебе звуть?
— Х, — шморгнув носом, задихаючись від схлипів, — Хаол…
— Хаоле, нумо один з нас проведе тебе до золотого променя?
Хаол на мить завагався та все ж кивнув, почавши трохи заспокоюватися.
— От і добре, не плач, — передав чоловік хустину, аби він витер сльози. — Зараз Рапан тебе проведе і все буде добре. А коли отримаєш довідку — прийдеш до нас і ми відправимо тебе додому. Добре? — кивнув.
— Угу… — жалібно погодився той.
— От і добре, — похлопав його по плечу. — Гей, Рапане! — гукнув до тих, хто сидів за столами. — Відведи його до золотого променя! — кивнув на Хаола.
— Чому я? — зморщився той самий підліток з рідкими вусами.
— Вихованості повчишся. Пішов! — махнув йому рукою.
— Я у паладини не наймався, — піднявся Рапан з-за столу.
— Годі грубіянити! — гнівався чоловік за стійкою. — Візьми і проведи його до золотого променя!
— Добре… — неохоче торкнувся плеча Хаола, махнув за собою та пішов на вулицю.
Маг поспішив за ним.
Крокували вони по вулицях у тотальному мовчанні. Хаол витирав сльози, все ще намагаючись заспокоїтися, а Рапан закочував очі, не розуміючи чому саме його змусили цим займатися. Як зненацька почувся вигук дивний для чарівника.
— Гей, равлику! — кокетливо крикнув якийсь підліток з харчевні, яку вони проходили.
Хаол навіть подивився туди, не розуміючи хто та навіщо може так висловлюватися. Побачив біля столів хлопця років 15-ти. Стрункого, наче тростинка. У фартусі та з ганчіркою в руці, якою він махав до Рапана.
— Куди прямуєш…? — з неприкритою цікавістю посміхнувся він молодому провіднику.
— До золотого променя веду, — кивнув Рапан на Хаола і попрямував до хлопця, ледь не повністю забуваючи про мага. — А ти тут що…? — повільно оглянув він парубка з голови до ніг.
— Рапане! — грайливо штовхнув той його в груди. — Не пустуй!
— А якщо хочеться? — завзято обійняв за поперек та притиснув до себе. — Га? — зазирнув у очі.
— Тут людей повно! Мені працювати треба! — весело відійшов.
— Ой, та чи потрібні тобі ті люди, коли є я? — потягнувся до нього рукою.
— Хаха! — вивернувся той.
— Зайду за тобою ввечері, якщо не відправлять нікуди, — стрімко поцілував у щоку.
— Буду чекати, — сором’язливо, але зацікавлено і швидко покліпав, дивлячись на нього.
— Ах, який гарнюня, — поцілував повітря в його напрямку.
— Йди вже! — грайливо виштовхав на дорогу. — В тебе справи!
— А так хочеться залишитися з тобою… — самотньо потягнувся до нього.
Той лиш посміхнувся на прощання та пішов у харчевню. На останок обернувся, таємниче подивившись на Рапана. Провідник мрійливо зітхнув, не в силах відірвати погляд.
— У вас кохання…? — тихо та сумно запитав Хаол, що спостерігав за усім цим.
— Егеж, — пішов Рапан далі і закликав його за собою. — Як тільки у такого парубка, як я може не бути такого гарненького хлопця? — хвалькувато усміхнувся.
Чарівник нерішуче оглянув його.
«Він дійсно сильний та високий, — опустив погляд. — Може… Вайо також сподобається, якщо я буду таким…?»
Згодом вони прийшли до якоїсь будівлі із гарними золотими дверима.
— Тут знаходиться золотий промінь, — відкрив Рапан двері та з недовірою закликав Хаола входити першим.
Чарівник нерішуче зазирнув усередину. Там була приймальня зі стійкою, за якою сиділа доросла магиня у жовтому омаре, прикрашеному сонцями. Стояли стільці, висіло дзеркало. Навіть дошка з оголошеннями знаходилася на стіні. А поруч з усім цим — двері з золотою табличкою, де було написане прізвище та ім’я золотого променя.
Хаол невпевнено узяв себе за руку. Все ж тут була магиня і певно дуже сильна, ледь не вища, як вчитель Уман. А ще і золотий промень у його металевому обладунку.
«Певно вони відправлять мене до моєї школи…»
«А хіба це погано? — спантеличено запитували думки. — Знову у школі, у власній кімнаті.»
«Але вчитель мене не любить, — опустив Хаол погляд. — Я не потрібен йому…»
«Ніби ти комусь тут потрібен, — жорстоко висловився внутрішній голос. — А там хоч все рідне. Та і магії треба вчитися. Де ти ще зможеш це робити, аніж як у школі?»
«Теж правда,» — шморгнув він носом.
«А Ракор хай йде подалі. У тебе Вайо є.»
«Угу,» — жалібно погодився Хаол.
«От і добре. Рушай до школи.»
— Так, — знову кивнув Хаол, розмовляючи сам із собою.
Рапан з перекошеним лицем глянув на нього. Чарівник знову шморгнув носом, намагаючись остаточно заспокоїтися, підняв обличчя і вже приготувався зайти до будівлі. Але схвильовано завмер, почувши звук відчинення кабінету золотого променя.
— Агісо, — рушив він до магині за стійкою, протягуючи теку з документами.
Хаол заціпенів, немов власну смерть побачив. Усе його нутро стиснулося, дихання перервалося, а серце завмерло від жаху.
Це був чоловік. Безсмертний маг, а не магиня. Із сивими скронями, широкими плечима та в золотому обладунку, який сяяв на світлі.
— Ні… — з тремтінням почав задкувати Хаол.
Його величезні очі не бачили анічого, окрім чоловіка, здатного на будь-яке заклинання. Вуха не чули нічого, окрім пронизливого пищання. А думки не думали ні про що, окрім порятунку.
В Хаола спітніли долоні, стиснулося горло, заболіла голова. Його ноги майже підкосилися та впустили хлопця на землю, як він розвернувся та з усіх сил побіг якнайдалі.
Рапан обурено подивився йому в слід:
— Брехло!
Хаол цього не чув. Не бачив натовпу, в який врізався тілом та знову біг. Не зважав на людей, натовп, паладинів та магів. Він біг куди бачили очі.
Одна вулиця, друга, третя. Залетів у темний провулок. Серце калатало, наче скажене. Віддавало пульсом у голові, скронях, руках та ногах.
— Ні… — впав він під стіну, задихаючись від страху та бігу. — Ні… — в сльозах взявся за голову. — Ні…! — стиснув волосся, почавши хитатися вперед-назад. — Не треба…! Не треба…! — притиснув рот долонями та гірко розплакався.
«Чому це не магиня?! — в нерозумінні волали думки. — Чому це маг?! Чому?! Чому?! Чому це чоловік?! Він одним бажанням…! Примус!»
— Ні! Ні!
В голові спливли всі ті спогади.
«Немає волі. Роблю, не розуміючи що. Просто… Примус! Примус!» — закрив долонями все обличчя, здригаючись від схлипів.
Тіло тремтіло, насилу знаходячи момент для дихання. Горло здригалося. Сльози лилися нескінченними потоками.
Як духовний батько змахував рукою. Як забирав будь-яку волю і тіло само починало робити те, що він хотів.
— Чому?! Чому?! — ридав Хаол.
Золотому променю не потрібно було змахувати долонею, не потрібно було щось говорити. Йому було достатньо лиш подивитися, аби підкорити своїй волі. Застосувати заклинання примусу і остаточно зробити з Хаола річ, яку він може використовувати, як сам захоче. Яка стане лялькою, маріонеткою, що не здатна чинити опір.
Хаол плакав, не знаходячи в собі сил зупинитися. Його тіло трусилося, подібно до пташеняти в лютий мороз. А серце чи то калатало, вириваючись з грудей, чи то зовсім зупинилося, не даючи відчути власний стукіт.
Як в один момент Хаол відчув імпульс. Усю шкіру, м’язи та навіть кістки пробило струмом, через який він застиг, забувши про біль, страх і сльози. Відчув слабкість. Тіло нахилилося в бік. В вухах оселився незрозумілий шум. Хаол спробував відкрити очі, але на це не знайшлося навіть дрібки сил.
Глухий бух. Легкий біль в плечі. Пітьма.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!