Пінгвін. Початок
Макс похапцем записував «домашку» у планер. Півхвилини тому пролунав гудок на перерву; і чергові по класу майже одразу кинулися витирати дошку. Зараз половина поверхні уже блищала від вологи під світлом кабінетних ламп; на іншій написи швидко і невблаганно зникали під двома мочалками.
- Зачекайте! - тоненьким голосом вигукнула Ліна.
- У чаті запитаєш! – кинув у відповідь Стефан, переходячи на шматочок із д/з. З однієї сторони, його можна було зрозуміти: остання перерва триває лише п’ять хвилин, і за цей час треба впоратись не лише з дошкою. До всього, наступний урок – географія, і пані Грета – висока, худа, підстаркувата заступниця, гроза старшокласників – пані Грета не потерпить жодного шелесту. Тож до гудка підручник із зошитом та атласом теж мають лежати на місці.
- Ні! – крикнула Ліна. Хлопець кинув поглядом на дошку: половина «домашки» уже встигла зникнути під мочалкою Стефана. Макс хитро посміхнувся: усі вправи – до останньої цифри – він встиг запам’ятати майже одразу, тож тепер дописував їх по пам’яті.
- Зараза! – вигукнула Ліна (вочевидь, таки не встигла списати завдання). Однак зараз вона лаялась більше від невдоволення, аніж від відчаю: знову доведеться питати у всіх д/з у чаті – якщо ще хтось відповість. У крайньому разі, потрібно буде обривати телефони подружок. А от Максу в такій ситуації довелося б погано: із дівчатами він тісно не контактував, а хлопці й самі увечері «обриватимуть» його «приватку» з тим же питанням.
Закривши планера, Макс піднявся і підійшов до вікна. Тут, біля батареї, вже з’юрмилася «компашка». Петер і Ден жваво розмовляли про вчорашній матч між «Ковалем» і «Фрегатом». Амалія (староста класу) байдуже слухала їх, застьобуючи ґудзик жакета за повних грудях і прилаштовуючись до теплої батареї. Худенька, мов тріска, Лорі, навпаки, стояла обличчям до вікна, витрушуючи з гаманця на підвіконня якісь чеки. Під прозорим покриттям гаманцевих кишеньок солідно блищали якісь пластикові картки.
- Це – кредитки? – запитав Ден, обернувшись. У всій паралелі тільки він вимахав за два метри; маленький футболіст Петер ледь діставав йому до плеча. На фізкультурі ці двоє виглядали доволі прикольно: Ден через свій зріст стояв першим, а Петер як фізменеджер замикав шеренгу.
- Ні, це – дисконтки, - відповіла Лорі, роблячи вигляд, ніби шукає потрібний чек.
- Ти зберігаєш чеки? – здивовано запитав Петер, жваво обертаючись.
- Так, - байдуже сказала Лорі, врешті знайшовши папірець. Хоча Максу чомусь здавалося, ніби нічого вона й не шукала.
- А банківські карти в тебе є? – поцікавилась Амалія.
- Ні, у мене ж ще немає паспорта, - пояснила Лорі. – А ти свій отримала?
- Ні, тільки замовила…
Макс повернувся до вікна. Зараз він охоче запитав би в Амалії, які документи вона збирала, і де саме замовляла паспорт. За десять днів йому самому виповниться п’ятнадцять, і Максу дуже хотілось чимраніше замовити цю жадану чиповану картку. Однак – він майже був певен – Амалія не стане відповідати. Надто банальним виглядало питання, хоча справа була не лише в цьому. Якби про це запитав би Петер або Ден, Амалія пояснила б усе до останньої дрібниці. У випадку з Максом вона просто невдоволено відмахнулася б і продовжила б теревенькати. А це, звісно, було трохи принизливо – принаймні, в очах хлопців…
Холодний вітер нагинав за вікном голі віти тополь. Не дивно, що ніхто не вибіг на вулицю на перерві! Перед самою рамою (вони були на першому поверсі) маячили лише портфелі щасливчиків, які відсиділи останній урок. Декого з них Макс одразу впізнав – це були учні з паралельного класу 10-1. Он Антоніна, побачивши його, махнула рукою й пішла доріжкою до виходу зі шкільної зони. За нею, через дорогу від металевого паркану височів цегляний дванадцятиповерховий будинок. Погляд одразу вихопив балкон із товстим синім дротом, який тянувся по білій рамі і заходив усередину трошки нижче вікна; це – квартира Анті. Макс сумно подивився на сірий балкон поверхом вище; за цими дерев’яними рамами знаходилась його спальня. За п’ять хвилин Анті буде роззуватися у вітальні чи навіть перевдягатися у домашню піжаму, забувши про Макса і увесь клас 10-2, який зі страхом сидітиме перед пані Гретою…
- Звідки у тебе стільки грошей? – голос Петера раптом вивів його із роздумів. Макс обернувся. Ден гримав у руках гаманець – так само, як і Лорі хвилину тому. Однак усередині замість чеків (нащо тільки вони їй потрібні) лежали кілька – може, й десяток – соток. У бічній кишені також поблискувала карта – однак не дисконтна, а справжня, чипована, від «Віта-банку». Помітивши її, Макс відчув, як його охоплює хвилювання…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!