Мікросеlо: хроніки дитинства

У селі Петрівці, де ранки починалися з крику півня, запаху свіжої гноївки й бабусиних прокльонів на весь двір, існувала істота, яка тримала в страху все живе. Його звали Кривавий. Це був півень. Але не просто півень, а курячий сатрап, термінатор на лапах, що вмів літати (на метр), кусатися (дуже боляче) і дивитись так, що навіть пес Рекс перебігав на інший бік подвір’я.

Мене звали Миколка. Містянин. Новенький у цій дикій, веселій і трохи божевільній реальності. Приїхав на літо до бабусі Насті.

— Онде тобі хлів, онде туалет, — інструктувала вона. — А онде курник. Але до півня не лізь! Бо він не просто дикий — він психічно неврівноважений!

— Та бабо, це ж півень, — відповідав я, впевнено. — Я з таким, як він, за п’ять хвилин розберусь!

Баба глянула на мене, зітхнула й сказала:

— Ну, не скажеш, що я не попереджала, як тебе в шкарпетку згорне.

Наступного ранку я взяв відро з зерном — хотів зробити добру справу. Годування курей — це ж майже благодійність. Я відкрив хвіртку, висипав зерно, мило посміхнувся до курок і раптом почув кроки. Не просто цокання кігтів, а тупотіння, як у важкої артилерії.

...Я обернувся — і побачив ЙОГО. Кривавий стояв посеред двору, гордо, як генерал перед атакою. Його очі палали. Гребінь тіпався, наче червоний прапор революції. Він зробив крок. Потім ще один.

— О, Боже, — прошепотів я.

Півень рвонув вперед.

— АААААА! — закричав я, кидаючи відро й починаючи бігти.

— От дурний, — почулося з хати. — Казала ж йому! — гукала баба Настя з-під вікна.

Я мчав двором, як бігун на олімпіаді. Кривавий не відставав, стрибаючи, наче бойовий дрон. Його дзьоб влучив у мої новенькі шорти, я заскиглив, підскочив і впав у кропиву.

— Ай! Кропива! — верещав я. — Він мене їсть! Він мене їсть!!!

Півень гордо підійшов ближче, дивлячись на мене зверху вниз, як переможець. Змахнув крилом, мов кажучи: «Ласкаво просимо в село, міський пацан».

Я повернувся в хату з подертою гідністю і слідами дзьоба на душі.

— То що, супермен? — спитала баба, не відриваючи очей від вишивання. — Знову рятував світ?

— Він мене атакував, бабо! Просто так! Без оголошення війни!

— Ага, — кивнула вона. — Він тебе, значить. А не ти йому в очі свистів…

— Та я просто… добрий був… з миром ішов…

— У Кривавого свій мир. У ньому ти — терорист.

Я сів, ображений, але в душі визрівав план помсти. Я не з тих, хто здається. Якщо в місті мене боявся навіть охоронець супермаркету, то цей курячий негідник точно не буде правити моїм літом.

Наступного дня я підготувався. Вдів дідову сорочку, яка була мені до колін, натягнув капелюха з вусами (баба Настя їх приклеїла з шерсті Рекса) і озброївся прутиком, якого назвав «Меч Справедливості».

— Ти куди зібрався, вусате чудо? — спитала баба, побачивши мене в коридорі.

— Вирішувати питання з півнем.

— Та ну? Ага. Ну, якщо не повернешся — запишу тебе в заповіт разом з козою.

Я вийшов на двір. Повітря було напружене. Кури мовчали, гуси потайки визирали з-за плоту, навіть кіт Тишко дивився, не кліпаючи. Усі чекали.

І він з’явився. Повільно, мов герой вестерну. Кривавий. Злий, гордий, кривавогребінчастий. Наші погляди зійшлися. Я тримав прутик міцно. Він не збирався поступатися.

— Ну шо, птах? — прошепотів я. — Готовий до реваншу?

— Куррр-каррр! — відповів він, бо іншого не вмів, але звучало, як прокльон.

Він стрибнув. Я ухилився. Вдарив прутиком — влучив у повітря. Він атакував з флангу. Я закрутився, як вентилятор. Ми билися, мов два древніх самураї — без чіткого сенсу, але з пристрастю.

У якийсь момент я змахнув прутиком, зачепив відро — воно підлетіло, впало Кривавому на голову. Півень застиг. Я — теж. Було чути тільки, як хтось десь за хлівом кашлянув від шоку.

Півень повільно вибрався з відра. Подивився на мене. В очах його вже не було злості. Тільки роздуми.

Він кивнув... і пішов у курник.

Я стояв, мокрий, запилений, але з таким виразом обличчя, ніби щойно виграв світовий чемпіонат з виживання в умовах дикої природи.

— Ну?! — закричала баба Настя з вікна. — Живий?

— Живий. І переміг!

— Ти ж просто у відро його загнав!

— Це стратегія, бабо. Гібридна війна.

Вона вийшла, подивилася на мене, на курник, де зник Кривавий, і тільки похитала головою.

— Та шо з тебе виросте, га, Миколко…

— Герой, бабо. Справжній герой.

А того вечора мене вперше в селі назвали «тим, хто півня поборов». І хоч дід сказав, що це «таке собі досягнення», пес Рекс дав мені лиз в щоку, а кури більше не втікали, коли я заходив на подвір’я.

Навіть Кривавий, коли проходив повз мене, лише зневажливо клацав дзьобом і вже не атакував. Між нами встановився паритет. Тиша. Поважна тиша воїнів.

І хоч шрами на душі ще довго нагадували про себе, а шорти лишились з діркою, я знав — цього літа я став справжнім селянином. І головне — з півнем тепер ми були, як кажуть, «на ножах». Але без ножів. І з повагою.