Диявол у плоті: Шлях із безодні

Я сидів у напівтемряві, вивчаючи своє нове тіло. Чотири кінцівки. Десять пальців на руках, десять на ногах. Кожен суглоб, кожен м'яз — ідеальний. Це було найдосконаліше творіння, яке я коли-небудь бачив, і його архітектором був я сам. Я ворушив пальцями на ногах, посилав імпульси в м'язи гомілки, стегна. Відчуття були чужими, новими. Шістнадцять років мій мозок був командним центром, відрізаним від усього, крім власної свідомості. Тепер же він мав навчитися керувати цим складним біологічним механізмом.

Я поставив руки на долівку і вперше в цьому житті спробував підвестися.

Це був провал.

Мої ноги, неймовірно сильні, просто не знали, що таке баланс. Я похитнувся і з гуркотом упав на бік. Не було боляче — моя нова структура була надто міцною для таких дрібниць, — але це було… принизливо. Я, що керував долями десятків людей, не міг керувати власним центром ваги.

Марна, що спостерігала з кутка, кинулася до мене, щоб допомогти. Я зупинив її одним поглядом. Це був мій шлях, і я мав пройти його сам.

Я сів знову. Закрив очі й занурився в себе. Я проаналізував помилку. Я відчув кожен м'яз, що брав участь у спробі, відчув вектор сили, розподіл ваги. Я прокрутив у голові симуляцію тисячу разів, вносячи корективи. Мій розум, що роками відточував аналітичні навички, підійшов до задачі ходіння не як дитина, а як інженер.

Друга спроба була кращою. Я підвівся на коліна. Третя — я став на ноги, хоч і хитаючись. Я стояв. Уперше в житті я дивився на світ не з висоти двадцяти сантиметрів над підлогою. Хатина, що завжди здавалася мені цілим світом, раптом стала тісною кліткою.

Через годину я вже не просто стояв. Я ходив. Спочатку невпевнено, як п'яний. Потім, з кожним кроком, мій мозок-комп'ютер обробляв дані, і мої рухи ставали все більш впевненими, плавними. До полудня я вже рухався з безшумною, хижою грацією, якої не мав жоден мисливець у цьому селищі. Моє тіло було не просто тілом. Це була зброя, і я вчився нею володіти.

Настав час для другої частини плану. Для одкровення.

Я подумки віддав наказ Марні. Вона, як завжди, підкорилася без вагань. Вона зібрала рештки нашого племені — два десятки жінок і з десяток дітей, що народилися вже за мого «правління», — на центральній площі.

Вони стояли мовчазною, заляканою юрбою, не розуміючи, чого чекати. Марна вийшла наперед. — Дух, що оберігає нас, задоволений вашою жертвою, — промовила вона своїм рівним, відстороненим голосом. — Він зміцнив фундамент. І тепер він явить вам свою істинну форму.

З дверей моєї хатини вийшов я.

Я був голий. Я не став прикривати своє тіло, бо воно саме по собі було символом влади. Біла, як сніг, шкіра сяяла в денному світлі. Ідеальні м'язи. Високий зріст. Але найголовніше — мої очі. Це були ті самі очі, які вони бачили роками в обличчі нерухомого каліки. Холодні, розумні, безжальні.

Площею прокотився колективний подих, суміш жаху і благоговіння. Вони дивилися не на юнака. Вони дивилися на неможливе. На диво. На монстра. Їхні примітивні мізки не могли осягнути того, що бачили, і тому обрали єдине можливе пояснення.

Божество.

Одна за одною вони почали падати на коліна. Діти, наслідуючи матерів, ховали обличчя в землі. За кілька секунд усе селище стояло переді мною на колінах. Мій ляльковий театр щойно отримав нову, значно переконливішу виставу.

Я пройшов крізь натовп. Мої босі ноги вперше торкалися землі, і я відчував її не лише шкірою, а й своїми енергетичними коренями. Я був господарем, що йде по своїй власності.

Я зупинився в центрі площі, там, де колись диміло поховальне багаття, і обернувся до них. Настав час для перших слів. Я відкрив рота і вперше за шістнадцять років використав свої голосові зв'язки для мови. Голос, що пролунав, був глибоким, сильним і позбавленим будь-яких людських емоцій.

— Епоха слабкості закінчилася.

Слова впали в тишу, як каміння в воду.

— Ви — мої. І під моїм захистом ви станете сильними.

Я помовчав, даючи їм усвідомити почуте. Потім я підняв свою праву руку — ту, на кісточках якої проступала чорнота, — і вказав. Не на ліс, не на поля. Я вказав на ледь помітну стежку, що вела геть із долини. Стежку у великий світ.

— Це місце було моїм коконом. Я виріс із нього.

Мій погляд обвів їхні схилені голови.

— Ми йдемо. Ми візьмемо те, що належить нам по праву сили. Готуйтеся.

Я розвернувся і пішов назад до хатини, не озираючись. Я не сумнівався, що вони підкоряться.

Черв'як навчився ходити. І тепер він збирався пройтися по цьому світу, залишаючи за собою сліди, які вже ніхто не зможе стерти. Ізоляція скінчилася. Починалася експансія.