Диявол у плоті: Шлях із безодні

Світанок, що зустрів нас у день виходу, був сірим і холодним. Він ідеально пасував до настрою моменту: це був не радісний початок, а суворе прощання з усім, що було раніше. Селище, мій кокон і моя перша імперія, залишалося позаду, мовчазне й порожнє. Ми спалили мости не в переносному, а в прямому сенсі: остання жінка, що виходила з селища, кинула смолоскип у найближчу хатину. Ми йшли під акомпанемент тріску вогню, що пожирав наше минуле. Повертатися було нікуди.

Мій легіон був жалюгідним видовищем. Два десятки жінок, втомлених і мовчазних, з дорожніми мішками за плечима. Деякі вели за руки дітей, що злякано тулилися до їхніх ніг. Вони були слабкі, повільні, емоційно нестабільні. Будь-яка інша людина побачила б у них тягар. Я ж бачив ідеальний інструмент для маскування. Хто запідозрить смертельну загрозу в групі біженок, що рятуються від невідомої біди?

Я йшов попереду. На мені був простий одяг зі шкіри, що прикривав моє неприродно біле тіло. За спиною був закріплений мій спис, його чорний наконечник, здавалося, вбирав у себе ранкове світло. Я не йшов, як людина. Я рухався з абсолютною ефективністю, мої ноги не робили жодного зайвого кроку, мої очі сканували ліс, а моє розширене сприйняття обмацувало землю попереду, відчуваючи кожен корінь, кожен камінь, кожну нору.

Для моїх послідовниць цей ліс був сповнений небезпек. Для мене він був відкритою книгою. — Зупиніться, — промовив я, піднявши руку. Загін слухняно завмер. Я зробив крок убік і з усієї сили встромив списа в землю. Пролунав приглушений вереск, і я витягнув зброю. На її наконечнику корчився величезний отруйний павук, розміром з мою долоню, який влаштував гніздо прямо на нашій стежці. Жінки злякано зойкнули. Я мовчки струсив мертву тварюку зі списа і пішов далі.

Ця сцена повторювалася неодноразово. Я знаходив приховані вовчі ями, обходив гнізда диких ос, вказував на джерела з чистою водою. Мій авторитет зростав з кожним кроком. Вони йшли за мною не зі страху, а з абсолютною, сліпою довірою. Я був їхнім провідником, їхнім захисником, їхнім єдиним шансом на виживання.

Через два дні шляху ми вперше зіткнулися з іншими людьми.

Моє сприйняття попередило мене задовго до того, як ми їх побачили. Я відчув три аури попереду. Вони були брудними, нерівними, сповненими жадібності та грубої сили. Розбійники. Вони влаштували засідку біля вузького проходу між скелями.

Я зупинив свій загін. — Сховайтеся в лісі. Тихо, — наказав я. Жінки безшумно розчинилися серед дерев. Я залишився на стежці один.

Я спокійно пішов уперед, тримаючи спис у руці. Коли я увійшов у прохід, вони вийшли. Троє бородатих, брудних чоловіків у шкіряних обладунках. Їхні обличчя скривилися в хижих посмішках, коли вони побачили мене — самотнього, неприродно білого юнака.

— Ану стій, красунчику, — прохрипів їхній ватажок, кремезний чоловік з іржавою сокирою. — Або ти заблукав, або шукаєш смерті. Що в тебе в мішку?

Я зупинився. Я не відповів. Я просто дивився на нього. Моїм холодним, позбавленим емоцій поглядом.

— Ти що, глухий? — роздратувався він. — Віддавай усе, що маєш, і, може, ми залишимо тебе живим. Хоча така гарненька шкіра добре виглядатиме на моїх обладунках.

Його напарники гигикнули, переступаючи з ноги на ногу.

Я повільно підняв свій спис, спрямувавши його наконечник на ватажка.

— Я дам вам один шанс, — промовив я, і мій голос пролунав у вузькому проході незвично голосно. — Розверніться і біжіть. І ви, можливо, доживете до заходу сонця.

Вони на мить остовпіли від такого нахабства. А потім вибухнули реготом. — Та він ще й з гумором! — закричав ватажок. — Взяти його!

Він першим кинувся на мене, замахнувшись сокирою. Його рух був швидким для звичайної людини. Для мене він був повільним, як уві сні.

Я не відступив. Я зробив крок назустріч. Я не став блокувати його удар. Я просто перехопив його руку, що тримала сокиру, своєю лівою долонею.

Пролунав огидний, вологий хрускіт.

Обличчя розбійника спотворилося від болю і шоку. Я з абсолютною легкістю зламав йому кістки зап'ястя та передпліччя. Сокира випала з його руки. Я не відпустив його. Тримаючи його поранену руку, я зробив те, що мало стати демонстрацією.

Моя права рука, що тримала спис, зробила короткий, майже непомітний рух. Наконечник списа увійшов йому в горло так швидко, що він навіть не встиг закричати. Я провернув списа і висмикнув його.

Двоє інших розбійників завмерли, їхні обличчя з хижих перетворилися на перелякані. Вони дивилися на свого ватажка, що падав на землю, захлинаючись кров'ю, а потім на мене. На білого демона, що стояв над ним, не моргнувши оком.

Вони розвернулися і кинулися бігти.

— Я ж дав вам шанс, — промовив я в тишу.

Я підняв списа. Я влив у нього частинку своєї сили, відчуваючи, як він стає продовженням моєї волі. Я не цілився. Я просто знав, де буде ціль.

Я кинув списа.

Він полетів нечутно, як тінь. Він пробив спину одного з утікачів, пройшов крізь його тіло і встромився в скелю попереду, прибивши його до неї, як комаху до дошки.

Третій розбійник з жахом озирнувся. Він спіткнувся, впав, поповз, залишаючи за собою мокрий слід. Я не став витрачати на нього списа. Я просто підняв з землі камінь розміром з кулак.

І кинув.

Я вклав у кидок не лише фізичну силу, а й телекінетичний поштовх. Камінь полетів, як ядро з гармати. Він влучив розбійнику в потилицю. Пролунав глухий, мокрий звук, і його тіло обм'якло.

У проході запанувала тиша, яку порушувало лише крапання крові.

Я спокійно підійшов до тіла, прибитого до скелі. Я взявся за древко списа і витягнув його з тіла та каменя. На наконечнику не залишилося жодної подряпини.

Я обернувся до лісу. — Можете виходити.

Жінки виходили з-за дерев, їхні обличчя були блідими, очі — розширеними від побаченого. Вони дивилися на три трупи, а потім на мене.

Я стояв серед мертвих тіл, спокійний і незаплямований. — Це — зовнішній світ, — промовив я. — Світ, де слабкість — це запрошення до смерті.

Я вказав списом на тіла. — А це — моя відповідь. Ніхто і ніколи не чіпатиме вас. Тому що ви — мої.

У їхніх очах я бачив не жах від моєї жорстокості. Я бачив полегшення. Я бачив безпеку. Я щойно продемонстрував їм, що їхній бог — не просто пророк. Він — воїн. І його сила абсолютна.

Це був наш перший урок. І вони засвоїли його назавжди.