Диявол у плоті: Шлях із безодні

Тиша, що запанувала в ущелині, була важкою, просякнутою запахом свіжої крові. Мої послідовниці дивилися на мене, і в їхніх очах був не осуд, а майже собача відданість. Я був силою природи, що захистила їх. Я був гарантією їхнього існування.

Але демонстрації було недостатньо. Настав час для другого уроку.

— Вони були слабкими, — промовив я, і мій голос луною відбився від скель. — У цьому світі слабкість — це ресурс для сильних. Їхнє життя закінчилося. Але їхня користь — ще ні.

Я вказав списом на трупи. — Заберіть усе. Зброю, обладунки, одяг, їжу. Не гребуйте нічим. Ми не залишимо воронам нічого.

Жінки здригнулися. Це було одне — бачити, як їхній бог вершить правосуддя. І зовсім інше — власними руками оббирати мертвих. Але моя воля була для них законом. Марна першою ступила вперед. Без жодних емоцій на обличчі вона підійшла до тіла ватажка і почала стягувати з нього шкіряний нагрудник. Її приклад подіяв. Інші жінки, вагаючись, почали наслідувати її.

Поки вони працювали, опускаючи очі, щоб не дивитися на застиглі обличчя, я зробив свою справу. Я підійшов до кожного тіла і на мить поклав на нього свою долоню. Ніхто нічого не помітив. Але я відчув, як три слабкі, брудні іскри Есенції влилися в мене. Вони були схожі на ковток дешевого, кислого вина — повні відтінків жадібності, страху і тупого болю. Це не було бенкетом, навіть не закускою. Так, перекус у дорозі. Але головним було інше — я не залишав після себе нічого. Жодної крихти.

Через пів години все було скінчено. Три голі трупи лежали на стежці. Мої жінки, хоч і бліді, але вже звикаючи до нової реальності, несли іржаві мечі, сокири та шкіряні обладунки. Наш загін біженців почав нагадувати дивну, обідрану армію.

Серед мотлоху, який вони зібрали, була одна річ, що привернула мою увагу. Невеликий шкіряний гаманець. Усередині, окрім кількох мідних монет, був згорнутий шматок пергаменту. Це була карта. Груба, намальована від руки, але напрочуд точна для таких примітивів. На ній були позначені річки, ліси та кілька поселень.

Більшість із них були просто крапками. Але одне було обведене жирним колом і позначене символом кирки та молота. Під ним було написано: «Залізний Яр».

Я миттєво зрозумів, що це. Не місто. Не село. Робітниче поселення. Шахта, кар'єр чи рудня. Місце, куди стікаються ті, кому більше нікуди йти: боржники, втікачі, найманці, що шукають роботу. Місце, де править не закон, а право сильного. Місце, повне відчаю, жорстокості та сильних, загартованих працею чоловіків.

Ідеально.

Це було не просто місце для зупинки. Це був арсенал. Інформаційний центр. Ринок рабів, яких я міг би перетворити на солдатів. І, що найголовніше, — це було джерело Есенції, набагато багатше, ніж моє старе селище.

Я зібрав свій загін. Вони стояли переді мною, очікуючи наказу. Їхня довіра була абсолютною.

Я розгорнув карту, хоча вона була потрібна лише мені. — Духи землі показали мені шлях, — промовив я, вкладаючи в голос вагу пророцтва. — Наша подорож має мету. Ми йдемо в місце сили. Місце заліза і каменю. Воно зветься Залізний Яр.

Я подивився на їхні втомлені, але сповнені надії обличчя. — Там ми відпочинемо. Там ми станемо сильнішими. Там ми закладемо фундамент нашого нового дому. Це буде не хатина з глини та соломи. Це буде фортеця.

Я згорнув карту. — Шлях буде важким. Але я проведу вас.

Я розвернувся і пішов у напрямку, вказаному на карті. За моєю спиною почулися кроки. Кроки мого народу. Вони більше не були втікачами, що блукають у невідомості. Вони стали паломниками, що йдуть за своїм божеством у землю обітовану.

Вони не знали, що земля, в яку я їх вів, була не раєм, а горнилом. І в його вогні я збирався перекувати їх — і весь цей нікчемний світ — за своїм образом і подобою.

Марш продовжувався. Але тепер у нього був напрямок.