Диявол у плоті: Шлях із безодні

Наш марш перетворився на рутину, на чіткий, відпрацьований механізм. Жінки, що ще тиждень тому були розбитими горем вдовами, тепер йшли в строю, як ветеранський загін. Вони навчилися рухатися тихо, розпалювати бездимне багаття, виставляти варту. Я не навчав їх битися — це було б марною тратою часу. Я навчав їх дисципліні. Я ламав їхню стару, селянську індивідуальність, перетворюючи їх на єдиний, слухняний організм, де кожна частина знала своє місце і беззаперечно виконувала накази.

Моя роль теж змінилася. Я був не просто захисником, а й годувальником. Мої надприродні чуття перетворювали полювання з важкої праці на буденну справу. — Марно, — тихо казав я, — через двісті кроків на схід, біля поваленого дуба, лежить оленяче стадо. Вітер дме в наш бік. Візьми трьох жінок. Підійдіть тихо.

Вони йшли і поверталися з м'ясом. Я не робив нічого сам. Я лише вказував. Це було значно ефективніше. Вони бачили не магію, а божественне провидіння, яке забезпечувало їхнє виживання. Моя влада ставала абсолютною, вкорінюючись у найбазовіших інстинктах — голоді та безпеці.

Через вісім днів шляху світ почав змінюватися. Чисте лісове повітря поступово насичувалося новими запахами: гірким димом кам'яного вугілля, металевим присмаком руди і густим, нестерпним смородом немитих тіл та дешевого пива. Тишу лісу змінив далекий, монотонний гул, схожий на серцебиття хворого гіганта — ритмічні удари молотів по металу.

Я відчув Залізний Яр задовго до того, як ми його побачили.

Це була психічна рана на тілі землі. Величезна концентрація аур, щільна, як смог. Я «скуштував» її на відстані. Вона була сповнена брутальної, примітивної сили, нерозбавленої жадібності, тупого болю від виснажливої праці та коротких, яскравих спалахів насильства. Це було місце, де життя коштувало дешево, а сила — все. Це було місце, створене для мене.

Ми піднялися на останній пагорб. Видовище, що відкрилося нам, змусило навіть моїх загартованих жінок злякано завмерти.

Внизу, в глибокій, вигризеній у землі рані, розкинувся Залізний Яр. Це не було селище. Це була виразка. Величезний кар'єр, стіни якого зблискували прожилками руди, оточений кільцем брудних, збитих із сирих дощок бараків. Над усім цим висіла хмара жовто-сірого диму з кількох примітивних ливарень. По периметру тягнувся грубий частокіл із загострених колод, а біля єдиних воріт стояли двоє похмурих вартових зі списами.

Я бачив, як унизу, в кар'єрі, рухаються сотні людей — мурахи, що видобувають руду. Я відчував їхню колективну Есенцію — величезну, потужну, але виснажену, пригнічену. Це була копальня не лише заліза, а й життєвої сили.

— Що… що це за місце? — прошепотіла одна з жінок, притискаючи до себе дитину.

— Це наш новий дім, — відповів я.

Я бачив страх в їхніх очах. Вони йшли за мною крізь ліс, але це місце лякало їх значно більше. Вони були вівцями, яких привели до лігва вовків.

— Ми не можемо туди піти, — сказала інша. — Нас… нас уб'ють або зроблять рабинями.

Я повільно обернувся до них. Мій холодний погляд змусив їх замовкнути. — Ви забули, хто я? — промовив я тихо, але кожне слово било, наче молот. — Ви забули, що сталося з тими, хто загрожував вам востаннє?

Вони злякано опустили голови.

— Але тут інші правила, — продовжував я. — Тут сила любить ховатися, вдаючи слабкість. І ми зробимо так само. Тут ми не боги. Ми — вівці. До того часу, поки вовки не покажуть нам свої горлянки.

Я почав віддавати накази. — Зброю та обладунки сховати в мішки, під ганчір'я. — Обличчя та одяг вимазати брудом. Ви маєте виглядати жалюгідно. — Марно, ти говоритимеш. Історія проста: наше селище спалили розбійники. Ми єдині, хто вижив. Ми шукаємо будь-яку роботу і дах над головою.

Я взяв пригорщу багнюки і розмазав по своєму обличчю, приховавши його неприродну білизну. Я скуйовдив волосся, зсутулився, намагаючись здаватися меншим і слабшим. Я навіть створив ілюзію легкої кульгавості. Моя досконалість була зброєю, але тут вона була б небезпечним демаскуючим фактором.

Коли все було готово, наш загін було не впізнати. Ми перетворилися на купку знедолених, брудних біженців, що викликали не загрозу, а лише презирство чи жалість.

— Ідіть за мною, — сказав я. — Не бійтеся. І пам'ятайте: що б ви не побачили, що б не почули, ваш бог тут, з вами.

Ми почали спускатися з пагорба. Вниз, до воріт у це рукотворне пекло. Мисливець одягнув овечу шкуру і йшов просто у вовчу зграю. Це буде цікаве полювання.