Диявол у плоті: Шлях із безодні

Ворота Залізного Яру були схожі на щелепи потвори, зроблені з грубих, почорнілих колод. Коли ми наблизилися, двоє вартових, що ліниво спиралися на списи, випросталися. Їхні обличчя були такими ж грубими, як і деревина воріт, а в очах світилося презирство, звичне для людей, що мають крихту влади над тими, хто не має нічого.

— Стояти, — прогарчав один з них, перегороджуючи нам шлях. Його аура була брудно-коричневою, сповненою нудьги та дрібної жорстокості. — Що за збіговисько обірванців?

Марна, як ми й домовлялися, вийшла наперед. Вона впала на коліна в бруд, і її постать виражала абсолютну покору. — Милості, пане, — прошепотіла вона, не підіймаючи голови. — Розбійники спалили наше село. Ми єдині, хто вцілів. Жінки та діти. Ми шукаємо будь-якої роботи. Будь-якого даху над головою.

Вартові переглянулися. Їхні погляди пройшлися по наших жінках, брудних, змарнілих, але все ще жінках. На їхніх обличчях з'явилися огидні, сальні посмішки. — Свіже м'ясо, — процідив другий. — Давно в Яру не було поповнення.

Перший вартовий підійшов до Марни і грубо схопив її за підборіддя, змушуючи підняти голову. — Робота є завжди. Питання в тому, як ви будете за неї платити. І за вхід теж треба платити.

Він окинув поглядом наш загін і зупинився на одній з молодших дівчат, що ховалася за спиною своєї матері. — Думаю, он та малеча зможе відпрацювати вхід за всіх вас. Сьогодні вночі. У нашій казармі.

Напруга стала майже фізично відчутною. Я бачив, як стиснулися кулаки у жінок. Але вони мовчали, чекаючи на мою реакцію. Я ж стояв, зсутулившись, і тремтів, граючи роль переляканого хлопчиська. Але мій розум був холодний, як крига. Я міг би вбити їх обох за секунду. Але це був би провал місії. Мені потрібна була не демонстрація сили, а демонстрація слабкості.

Вартовий відпустив Марну і рушив до дівчини.

І в цей момент я м'яко, майже непомітно, торкнувся його свідомості. Я не став викликати біль чи страх. Це було б грубо. Я знайшов у його примітивному мозку центр, що відповідав за огиду. І натиснув.

Вартовий раптом зупинився. Його обличчя скривилося. Він подивився на дівчину, і його хтива посмішка змінилася виразом раптової відрази. Він подивився на всіх нас, і ми раптом здалися йому не бажаними жертвами, а купою прокажених, що несуть хворобу. Його раптом знудило.

— Тьху, чорт! — вилаявся він, відступаючи на крок і спльовуючи на землю. — Забирайтеся з моїх очей. Йдіть!

Він махнув рукою своєму напарнику. — Відкрий їм. Нехай ідуть до бараків для новачків. Смердять, як дохлі щури.

Другий вартовий, здивований такою різкою зміною настрою, знизав плечима і з натугою відсунув важкий засув. Ворота зі скрипом прочинилися.

Ми увійшли всередину. Я йшов останнім, і коли проходив повз першого вартового, він усе ще боровся з нападом нудоти, не розуміючи, що з ним сталося.

Світ усередині був ще гіршим, ніж здавалося ззовні. Повітря було важким від пилу, що підіймався з кар'єру, і диму. Повсюди снували похмурі, втомлені люди. На нас дивилися, але в поглядах не було цікавості. Лише байдужість або презирство. Ми були лише новою партією сміття, що прибула в цей смітник.

Нас провели через усе поселення до найдальшого кута, де стояли найстаріші й найжалюгідніші бараки. Нам вказали на напівпорожню споруду з протікаючим дахом і земляною підлогою. — Ваше місце тут, — кинув наш провідник і пішов, не озираючись.

Ми були всередині.

Мої жінки опустилися на землю, розбиті й налякані. Вони дивилися на бруд, на похмурих сусідів, на безнадію, що була розлита в самому повітрі. Вони дивилися на мене, і в їхніх очах було мовчазне запитання: «Навіщо ти привів нас сюди?»

Я не відповідав. Я сів, притулившись до брудної стіни, і заплющив очі. Я ігнорував сморід, шум і відчай. Мій розум розгорнув карту, яку він щойно склав. Карту Есенцій Залізного Яру.

Я бачив усе. Сотні слабких, виснажених вогників робітників у кар'єрі. Десятки трохи яскравіших, але таких самих відчайдушних аур жінок у бараках. Потім — вогні сильніші. Вартові, розкидані по периметру. Бригадири в кар'єрі, їхні аури були твердими, як камінь, і гострими, як батіг. Ще вище — місцевий кримінальний авторитет, що тримав шинок і бордель, його Есенція була слизькою і отруйною, як у змії.

Але над усіма ними, в центрі цієї павутини, в єдиному кам'яному будинку на пагорбі, горіло одне полум'я. Величезне, стабільне, важке, як розплавлене залізо. Це була аура людини, що звикла до абсолютної влади, людини, чия воля була тут законом. Начальник кар'єру. Хазяїн Яру.

Я відкрив очі й подивився на Марну. Вона сиділа поруч, чекаючи.

Я не промовив ні слова. Я просто вклав у її свідомість образ. Образ кам'яного будинку на пагорбі. І ім'я, яке я почув у думках вартових.

Борн.

Марна здригнулася, але в її очах з'явилося розуміння. Вона знала, що я не просто привів їх сюди. Я привів їх на полювання.

Я знав імена всіх королів цього смітника.

І я вже вирішив, чий трон заберу першим.