Диявол у плоті: Шлях із безодні

План був розкішшю, а я мав лише ціль та необхідність. Старий Олас, що жив на іншому кінці нашого смердючого селища, помирав, і мені потрібно було бути там. Проблема полягала в відстані та в моїй матері, яка тепер боялася наближатися до хворих та немічних, свято вірячи в маячню шамана. Мені потрібно було змусити її.

Я почав із розвідки. Щодня, коли Марна виносила мене на вулицю подихати «свіжим» повітрям, я розширював своє сприйняття, наче павук, що розкидає невидиму сіть. Я тягнувся свідомістю до хатини Оласа, намацуючи його життєву силу. З кожним днем вона ставала все слабшою. Спочатку його Есенція була схожа на догораюче багаття, що ще кидало слабкі язики полум'я. Потім вона перетворилася на ледь тліючу вуглинку, що от-от могла згаснути від найменшого подиху вітру. Часу залишалося обмаль.

Маніпуляція мала бути тонкою. Прямий примус не спрацював би, лише налякав би Марну. Мені потрібен був привід, який би вона створила сама. І Крум, сам того не знаючи, дав мені його.

Одного вечора він повернувся з лісу, тримаючи в руках тріснуте топорище. Він програв його в суперечці, а потім, намагаючись повернути, зламав у бійці. Він був у люті.

— Жінко! — заревів він, кинувши марний шматок дерева на долівку. — Щоб до ранку було нове! Не хвилює як! Вкради, виміняй на себе, мені байдуже! Без сокири я не працівник!

Він вдарив кулаком по столу й завалився спати у своєму п'яному чаду. Марна залишилася сидіти, її обличчя було білішим за полотно. Вкрасти? У нашому селищі за крадіжку ламали руки. Виміняти? Єдине, що в неї було, це її тіло, і ця перспектива, вочевидь, лякала її до смерті.

І тут я подав їй ідею.

Я почав тихо, жалібно скиглити. Не голосно, а саме так, як скиглить хворе щеня. Коли вона підійшла до мене, я замовк і спрямував свій погляд у напрямку дверей. Потім знову заскиглив. І знову подивився на двері. Я повторив це тричі. Це була примітивна семафорна система, але для її змученого, загнаного в кут розуму це спрацювало. Вона шукала вихід, і я їй його показував.

Дій. Шукай. Там, за дверима.

Її погляд раптом прояснився.

— Олас… — прошепотіла вона. — Він же був теслею. У його дружини, мабуть, залишилися інструменти. Вона стара, самотня… Може, вона віддасть за їжу? Або в борг…

Вона знайшла рішення. Моє рішення, яке вважала своїм. Ідеальна маніпуляція.

Наступного ранку, поки Крум ще спав, вона загорнула мене в шкуру, взяла під пахву жалюгідний вузлик з половиною хлібини та кількома в'яленими рибинами й попрямувала до хатини Оласа. Її страх перед шаманським застереженням боровся з ще більшим страхом перед гнівом Крума. Страх перед чоловіком переміг. Завжди перемагав.

Коли ми наблизилися, я відчув це. Смерть. Вона висіла в повітрі густим, солодкуватим запахом згасаючої Есенції. Вуглинка Оласа майже згасла.

Марна залишила мене біля входу, притуливши до стіни хатини, а сама зайшла всередину. Я чув приглушені голоси — її благання та старечий скрип дружини Оласа. Але я їх не слухав. Я заплющив очі й занурився у світ енергії.

Я був за стіною від нього. Я відчував його тіло — зморщену, висохлу оболонку. Я відчував його останній, хрипкий подих. Його Есенція, тонка, як павутина, востаннє спалахнула, відчайдушно чіпляючись за життя. А потім нитка обірвалася.

Настала мить абсолютної тиші. І в цю мить його Есенція, звільнена від тілесної в'язниці, почала розсіюватися в просторі, як дим.

Це був мій шанс.

Я не чекав. Я не пробував. Я діяв. Я зібрав усю свою волю в одну точку, в один невидимий вихор. Мій розум перетворився на насос, на голодну порожнечу, що жадала наповнення. І я втягнув.

Відчуття було приголомшливим. Це не була тепла крапля, як від миші. Це був крижаний, потужний потік. Разом з енергією в мою свідомість увірвалися уламки чужого життя. Образи, які не належали мені: руки, що тримають рубанок… запах свіжої стружки… обличчя молодої жінки, його дружини… відчуття першого поцілунку… страх перед смертю… а потім — спокій. Усе це промайнуло за одну секунду, наче я зазирнув у розбите дзеркало чужої душі.

Я жадібно поглинав усе, до останньої іскри, не даючи нічому розсіятися. Потік вичерпався. Усередині мене, там, де була жалюгідна іскра, тепер палало невелике, але стабільне, тепле полум'я. Сила. Чиста, концентрована сила, здобута за вісімдесят років чужого життя.

Мене вдарило віддачею. Світ похитнувся, з носа знову пішла кров, гарячою цівкою стікаючи по губі. Я відключився лише на мить, але цього було достатньо.

Коли я прийшов до тями, з хатини почувся голосний плач старої. Марна вийшла за мить, її обличчя було блідим. В її руках було старе, але міцне топорище. Вона побачила кров на моєму обличчі й злякано зойкнула, швидко витираючи її краєм шкури.

— Прокляте місце… — прошепотіла вона, притискаючи мене до себе. — Більше ми сюди не прийдемо.

Але в той самий момент, на іншому кінці селища, Ворн, що медитував у своїй хатині, різко розплющив очі. Він відчув це. Він відчув, як згасла Есенція Оласа. Але вона не розсіялася мирно, як мала б. Її наче всмоктав невидимий хижак. Шаман не знав, хто це був, але він відчув напрямок. І цей напрямок вказував на хатину Крума. Його підозри перетворилися на впевненість. У селищі з'явився пожирач душ.

Я нічого цього не знав. Я лежав на руках у Марни, відчуваючи, як нова сила розливається по моїх невидимих жилах. Я перетравив чужі спогади і викинув їх, як непотріб. Старий Олас перестав існувати. Тепер він був лише сходинкою. Моєю першою людською сходинкою.

Я подивився на людей навколо. На їхні яскраві, соковиті аури.

Вони більше не були просто людьми.

Вони були врожаєм, що чекав свого женця.