Диявол у плоті: Шлях із безодні

Шлях до кам'яного будинку на пагорбі був схожий на підйом на ешафот. Мої жінки йшли за нами на відстані, їхні обличчя були масками страху. Вартові, що вели нас, мовчали, їхні аури були напружені, як струни. Вони вели нас не на аудієнцію, а на суд.

Будинок Борна не був палацом. Це була фортеця. Грубий камінь, вузькі вікна-бійниці, важкі залізні двері. Усе тут кричало про параною та силу. Усередині було темно і пахло холодною сталлю, шкірою та дорогим вином. І ще чимось. Застарілим болем. Його фантомний сморід просочив самі стіни.

Нас привели до головної зали. Величезна кімната з каміном, в якому міг би засмажитися бик. Стіни були прикрашені зброєю та головами чудовиськ, що мешкали в навколишніх горах. У центрі, за масивним дубовим столом, у кріслі, що нагадувало трон, сидів він.

Борн.

Він був саме таким, як я і уявляв. Величезний, широкоплечий чоловік, чиє обличчя було пооране шрамами. Але його очі не були очима тупого головоріза. Вони були гострими, розумними і сповненими нескінченної втоми та підозрілості. Його аура була як доменна піч — потужна, гаряча, але я відчував у її серці тонку тріщину, з якої сочився чорний дим хронічної агонії.

Він не дивився на мене. Його погляд був прикутий до Марни. — Отже, це ти, — прогримів його голос, що звик віддавати накази. — Відьма, що творить дива. Кажуть, ти можеш змусити зламані кістки зростатися. Поясни.

Марна виконала свою останню роль. Вона мовчки опустила мене на кам'яну підлогу. Я лежав біля її ніг, жалюгідний згорток з ганчір'я, пускаючи слину. — Не я, повелителю, — прошепотіла вона, схиливши голову. — Це Дух. Він говорить і діє через дитя.

Борн презирливо пирхнув. — Духи. Казки для дітей і дурнів. Я вірю в сталь і в силу. Що тобі потрібно? Золото? Влада? Говори, відьмо, бо моє терпіння вичерпується.

Він уже тягнувся до важкого келиха на столі. Настав мій час.

Я не став ворушитися. Я не став видавати ні звуку. Я простягнув свою свідомість і торкнувся його.

«Ти можеш перестати прикидатися, Борне. Я відчуваю твій біль».

Мій ментальний голос був спокійним, холодним і пролунав у самісінькому центрі його черепа.

Рука Борна завмерла за сантиметр від келиха. Його величезне тіло скам'яніло. Очі, що досі дивилися на Марну, різко метнулися вниз, до мене. Його зіниці розширилися. Він не побачив нічого, крім нерухомого каліки. Але він чув.

«Кожен крок — як по розпеченому вугіллю. Кожна ніч — це пекло. Старий уламок списа, що так і залишився в твоїй кістці, чи не так? Під коліном. Він повільно отруює тебе роками».

Його обличчя зблідло. Це була таємниця, яку він не довіряв нікому. Знання, якого не міг мати ніхто. Його рука повільно ковзнула до кинджала на поясі. Вартові за його спиною напружилися.

«Я не твій ворог», — пролунав мій голос у його голові, спокійний, наче гладінь озера. — «Я твій порятунок».

— Доведи, — прохрипів він, і це було перше слово, яке він промовив, дивлячись прямо на мене.

Я не став чекати. Я зосередив свою силу, ту саму, що зцілила Тимона і Левка, і спрямував тонкий, як голка, промінь у його хворе коліно. Я не став нічого лагодити. Я лише огорнув осередок болю коконом своєї чистої, прохолодної Есенції. Я заблокував нервові закінчення. Я зняв запалення.

Борн різко вдихнув. Його очі, що досі були звужені від напруги, розширилися ще більше, але тепер у них був не шок, а невіра. Він повільно поворушив ногою під столом. Я відчув, як м'язи, що десятиліттями були напружені в очікуванні болю, з подивом розслабилися.

Полегшення.

Воно було настільки раптовим, настільки всеохопним, що його залізна воля тріснула. Я бачив це в його аурі. Роками він будував греблю зі своєї волі, щоб стримувати океан болю. Я щойно пробив у цій греблі діру, і крізь неї хлинув спокій. Це було як найсильніший наркотик.

Він дивився на мене, і в його очах була суміш страху, надії та жадібності. — Що… що ти таке? — прошепотів він.

«Я — відповідь на твої молитви», — відповів я. І перейшов до справи. «Це лише тимчасово. Я можу забрати біль назавжди. Я можу відновити твою ногу. Я можу зробити тебе сильнішим, ніж ти був у своїй юності».

Я зробив паузу, даючи йому усвідомити обіцянку.

«В обмін… ти станеш моїм».

Я відчув його лють, його обурення. Він був королем. Він не схиляв голови.

«Ти й далі будеш королем», — продовжив я, випереджаючи його думки. — «Ти будеш сидіти на цьому троні. Ти будеш віддавати накази. Твоя влада залишиться незаперечною в очах усіх. Ти будеш залізним кулаком Залізного Яру. Але я… я буду волею, що направляє цей кулак. Твої рішення будуть моїми рішеннями. Твоя сила буде служити моїм цілям. Ти отримаєш життя без болю. Я отримаю все інше».

Це була пропозиція, від якої він не міг відмовитися. Вічне правління в агонії — чи служіння невідомій силі в блаженному спокої? Для прагматика, яким був Борн, вибір був очевидний.

Він дивився на мене довго. На жалюгідного каліку, що лежав на підлозі. І він зрозумів, що цей каліка тримає його за горло міцніше, ніж будь-хто до цього.

Він повільно, ледь помітно, кивнув.

Угода була укладена.

Охоронці не бачили нічого, крім свого повелителя, що дивно замовк, дивлячись на дитину-виродка. Вони не знали, що щойно стали свідками безкровного перевороту.

Борн усе ще сидів на своєму троні. Але вперше за багато років він не відчував болю.

І вперше в житті він більше не був королем.