Диявол у плоті: Шлях із безодні

Час у новому світі тягнувся, наче кров із погано перерізаної вени: то повільною, ледь помітною цівкою, то раптовими, болючими поштовхами. Для мене, замкненого в черепній коробці й позбавленого змоги діяти, він перетворився на нескінченний потік інформації, яку я жадібно поглинав і систематизував. Моє дитинство стало моєю особистою розвідкою, а ліжечко з брудного ганчір'я — спостережним пунктом у тилу ворога.

Першим моїм проривом була мова. Я не вчив її, як діти, інтуїтивно повторюючи звуки. Я її зламував. Кожне слово було шифром, який я розгадував, зіставляючи його з діями, об'єктами та, що найважливіше, емоціями.

Слово «холод» я дізнався, коли зимовий вітер продирався крізь щілини в стінах нашої хижі, а жінка — тепер я знав, що її звали Марна, — кутала мене в усе, що могла знайти, і її зуби цокотіли. Слово «голод» приходило разом із ріжучим болем у шлунку та її тихим, зневіреним плачем, коли молока ставало менше.

Але найчастіше я чув слово «Крум». Це було ім'я чоловіка, мого так званого батька. Це слово завжди вимовлялося або з люттю, або зі страхом. Воно стало для мене синонімом небезпеки: гучних кроків, запаху кислого елю, болючого стусана, що відлітав Марні, і мого власного пронизливого крику, яким я навчився відповідати на кожен прояв його агресії.

Я став майстром цієї єдиної доступної мені симфонії. Я розробив цілу палітру криків. Був крик голоду — вимогливий, уривчастий. Крик болю — різкий, пронизливий, який я вмикав, коли Крум замахувався на Марну, змушуючи його відволіктися. Був і тихий, жалібний плач, що викликав у неї рідкісні проблиски чогось схожого на ніжність і змушував ділитися зі мною останнім шматком хліба, розмоченим у воді.

Марна була моїм ключовим активом. Тендітна, залякана, але вона була моїм єдиним зв'язком зі світом. Моїми руками, моїми ногами, моїм джерелом їжі. Я оберігав її не з любові — це почуття атрофувалося в мені задовго до смерті, — а з холодного розрахунку. Її психічне здоров'я та фізичне існування були запорукою мого власного. Крум був загрозою для цього активу. А загрози потрібно усувати. Але до цього було ще далеко.

Минали роки. Два. Три. Моє тіло росло, перетворюючись із немовляти на дитину, але залишаючись таким самим безпорадним обрубком. Мене виносили на вулицю, і я вперше побачив світ за межами нашої халупи. Селище було жалюгідним скупченням критих соломою хатин, оточених брудним частоколом. Повітря смерділо димом, гноєм і бідністю. Люди, що проходили повз, кидали на мене погляди, сповнені суміші огиди, забобонного страху і злої цікавості. Крум ніколи не виносив мене. Він соромився. Називав мене «Черв'яком». І це прізвисько прилипло.

Саме слухаючи розмови Крума з іншими чоловіками, коли вони поверталися з полювання, я вперше почув слово, яке стало центром мого всесвіту.

«Есенція».

— У тому вепрі було стільки Есенції, що вистачило б на всю зиму! — ричав п'яний Крум, розмахуючи руками. — Але клятий Рагнар випередив мене, розпоров йому черево і випив усе до краплі!

— Його амулет тепер сяє, як сонце, — похмуро додав інший мисливець. — Він тепер найсильніший у селищі.

Есенція. Я чув це слово знову і знову. Коли народжувалася здорова дитина, казали, що вона «сповнена Есенції». Коли помирав старий, шепотіли, що його «Есенція згасла». Шаман селища, кістлявий старий в масці з черепа ворона, лікував хворих, «вдихаючи» в них крихти своєї Есенції.

Я складав шматочки пазла. Есенція — це життя. Це сила. Це енергія. І, судячи з усього, її можна було забирати. Випивати. Поглинати.

Ця думка вгризлася в мій мозок, як короїд у деревину. Поглинати. Світ, побудований на принципі, який я знав і любив: сильний пожирає слабкого. Тільки тут це було буквально. Мене, позбавленого кінцівок, вважали найслабшим з усіх. Нулем. Непотрібним ротом. Вони не бачили головного. Моєї зброї.

Мій мозок був голодний. Голодний до знань, до влади, до помсти. Якщо Есенція — це ключ, то я мав зрозуміти, як вона працює. Як її відчути. Як її контролювати.

Одного вечора сталася подія, що змінила все.

Крум прийшов додому розлючений як ніколи. Він програв у бійці на кулаках тому самому Рагнару. Його обличчя перетворилося на суцільний синець, з розбитої губи текла кров. Він був п'яний і принижений. Марна намагалася бути непомітною, але він знайшов, на кому зігнати злість.

Він схопив її за волосся.

— Це все через нього! — заревів Крум, тицяючи в мій бік пальцем. — Через цього виродка! Боги прокляли мене, давши мені такий тягар! Моя Есенція слабшає з кожним днем, бо я годую цього паразита!

Марна скрикнула від болю.

І тоді я відчув це.

У момент його люті, її страху і моєї власної холодної, концентрованої ненависті повітря в кімнаті ніби загусло. Я відчув її. Есенцію. Вона була невидимою, але відчутною. Гарячий, пульсуючий потік від Крума. Тонка, тремтяча, холодна ниточка від Марни. І щось усередині мене... відгукнулося.

У глибині моєї свідомості, там, де палала моя незгасна лють, щось ворухнулося. Крихітна іскра. Мій власний голодний вогник.

Крум замахнувся, щоб ударити Марну.

Я не закричав.

Я зосередився. Я зібрав усю свою волю, усю ненависть до цього примітивного бидла, усю зневагу до його тупої, безглуздої сили і спрямував її на ту іскру всередині себе. Я подумки потягнувся до тієї тонкої, тремтячої ниточки, що йшла від Марни. Я не знав, що роблю, я діяв інстинктивно, як хижак, що відчуває поранену здобич.

Я хотів захистити свій актив.

У ту мить, коли кулак Крума мав опуститися на обличчя Марни, дерев'яний кухоль, що стояв на столі за пів метра від нього, раптом тріснув. Не впав, не покотився. Він голосно, різко тріснув, розколовшись навпіл, наче його стиснули в невидимому лещаті.

Звук був несподіваним. Крум здригнувся і завмер, його кулак зупинився за сантиметр від щоки Марни. Він ошелешено витріщився на розколотий кухоль, потім на свої руки, потім обвів порожню кімнату дурним, забобонним поглядом.

— Злі духи... — пробурмотів він, і його п'яна лють миттєво змінилася тваринним страхом перед невідомим.

Він відпустив Марну, позадкував і, вилаявшись, вивалився з хатини геть.

Марна сповзла по стіні, тремтячи і плачучи. А я лежав у своєму кутку, і моє серце, здавалося, калатало прямо в горлі. Я відчував себе абсолютно виснаженим, наче пробіг марафон. Та іскра всередині мене майже згасла.

Але я знав.

Це був я.

Це зробив мій розум. Моя воля. Моя ненависть.

Я не міг рухати руками. Але я міг рухати світом.

Усмішка, перша за все моє нове життя, була б абсолютно недоречною на обличчі чотирирічної дитини. Тому я не посміхнувся. Але всередині мене реготав диявол.

Гра змінилася. Уроки виживання закінчилися.

Починалося полювання.