Диявол у плоті: Шлях із безодні

Минуло ще два роки. Мені було дев'ять. Для світу я залишався дитиною, прикутою до свого ганчір'яного ложа. Але всередині ріс хижак, який уже давно переріс свій вольєр. Моя ферма з гризунів та комах вичерпала себе. Есенція, яку я отримував від них, була як вода з калюжі — вона підтримувала життя, але не давала сили. Я відчував, що вперся в невидиму стіну у своєму розвитку. Кожне нове поглинання давало все менше й менше приросту. Мої м'язи волі вимагали більшої ваги.

Я знав, де її шукати. Шаман. Старий, якого звали Ворн. Він був місцевим експертом з Есенції, єдиним у цьому задрипаному селищі, хто не просто використовував її інстинктивно, як Крум чи Рагнар, а розумів її природу. Він був моїм ключем до наступного рівня. Але як мені, нерухомому «Черв'яку», дістатися до нього?

Відповідь була очевидною: я мав створити проблему, вирішити яку міг лише він. Мені потрібен був привід, настільки вагомий, щоб Марна, моя перелякана маріонетка, наважилася звернутися до того, кого всі боялися й поважали.

Я почав свою виставу.

Спочатку я відмовився від їжі. Коли Марна підносила мені розмочений хліб чи миску рідкої юшки, я просто відвертав голову. Вона вмовляла, плакала, але я був непохитний. Це був перший крок — посіяти тривогу. Через два дні моє тіло справді ослабло, що лише додало реалізму моїй грі.

Потім я додав спецефектів. Я почав охолоджувати своє тіло. Концентруючись, я сповільнював свою внутрішню енергію, змушуючи Есенцію ледь жевріти. Моя шкіра стала холодною і липкою на дотик. Коли Марна торкалася мого чола, вона з жахом відсмикувала руку. Це не було схоже на жодну хворобу, яку вона знала. Гарячка була звичною. Але холод, що йшов зсередини живого тіла, був ознакою чогось потойбічного.

Вона почала молитися своїм безіменним богам. Її страх був саме тієї якості, на яку я розраховував. Тепер залишалося завдати фінального удару, щоб перетворити її паніку на дію.

Вночі, коли вона сиділа біля мене, я почав свою найскладнішу виставу. Я розширив своє сприйняття, відчувши кожен предмет у кімнаті. І я почав їх рухати. Ледь-ледь. Дерев'яна ложка на столі ледь помітно здригнулася. Камінчик біля стіни прокотився на сантиметр. А навколо мого ліжка я створив ауру холоду — відчутну пляму крижаного повітря.

Марна це помітила. Вона завмерла, і я почув, як голосно стукає її серце. Вона дивилася широко розкритими очима на ложку, потім на камінець, а потім обхопила себе руками, тремтячи від холоду, якого не мало бути в теплій хатині.

Цього було достатньо. Вона побачила не хворобу, а прокляття. І єдиним, хто міг битися з прокляттями, був Ворн.

Вранці вона вийшла до Крума, який саме збирався йти на роботу в ліс. Я не чув їхньої розмови, але чув її схлипування і його роздратований рик. Крум, вочевидь, був проти — витрачати час і ресурси на мене було для нього немислимим. Але забобонний страх виявився сильнішим за жадібність. Ідея, що в його домі оселилася зла сила, лякала його більше, ніж перспектива віддати шаману курку чи мішок зерна. Він неохоче погодився.

Подорож до хатини шамана стала для мене одкровенням. Марна загорнула мене в стару шкуру і понесла на руках. Вперше за багато років я покинув межі нашого подвір'я. Я жадібно вбирав усе: обличчя селян, сповнені звичної огиди до мене, але тепер ще й страху; структуру селища, розташування будинків, шляхи відступу та потенційні засідки. Мій мозок автоматично сканував усе, каталогізуючи інформацію.

Хатина Ворна стояла на околиці, біля самого лісу. Вона була більшою за нашу і помітно охайнішою. Повітря навколо неї пахло інакше — не гноєм і димом, а сухими травами, смолою і ще чимось... Силою. Я відчув це одразу. Есенція тут була щільною, концентрованою, наче повітря перед грозою.

Нас зустрів старий, сухий, як осінній лист. Його обличчя було мережею зморщок, а з-під густих сивих брів дивилися напрочуд живі, проникливі очі. На шиї в нього висіли амулети з кісток та каміння.

— Чого тобі, жінко? — його голос був тихим, але лунким, наче скрип старого дерева.

Марна, затинаючись, розповіла мою історію: відмова від їжі, холод, рухомі предмети.

Ворн слухав мовчки, його погляд був прикутий до мене. У його очах не було ні огиди, ні жалю. Лише гостра, аналітична цікавість. Він простягнув свою кістляву, поцятковану віковими плямами руку і поклав її мені на лоб.

І в цей момент наші світи зіткнулися.

Я очікував, що він відчує мою слабкість, мою «хворобу». Але він, без сумніву, бачив Есенцію напряму. Його дотик був схожий на електричний розряд. Я відчув його силу — стару, могутню, схожу на глибоке коріння дерева. Але й він відчув мене.

Я не став ховатися. Я дозволив йому зазирнути за завісу моєї фізичної немочі. Я знав, що він не побачить моїх спогадів, але він відчує структуру моєї душі. Він очікував знайти там порожнечу, прокляття, слабкість. Натомість, я впевнений, він натрапив на щільне, холодне ядро волі. На розум хижака, що терпляче сидів у пастці.

Рука Ворна ледь помітно здригнулася. Він забрав її так швидко, наче обпікся. Вираз його обличчя змінився. Цікавість поступилася місцем глибокому подиву і погано прихованій тривозі. Він дивився на мене вже не як на каліку, а як на незрозумілу аномалію.

— Дивно, — проскрипів він, більше до себе, ніж до Марни. — Життя в ньому ледь жевріє, але всередині... наче камінь. Холодний камінь.

Він підвівся, відвернувся від нас і почав ритися у своїх пучках трав. Для Марни він провів цілий спектакль: запалив якісь смердючі трави, обкурив мене димом, щось бурмочучи собі під ніс. Потім дав їй амулет з вовчого ікла.

— Це відведе злих духів, — сказав він, не дивлячись на мене. — Вони тягнуться до порожнечі, до слабкості. Годуйте його. Силою, якщо доведеться. Дух, що причепився до нього, голодний. Він шукає Есенцію, але не знає, як харчуватися живим. Тому тримайте його подалі від хворих та помираючих. Їхня слабка життєва сила може стати для нього легкою здобиччю.

Марна слухала, роззявивши рота, і в її очах ріс забобонний жах. Вона не зрозуміла й половини, але головне почула.

А я — я почув усе.

«Дух, що причепився до нього, голодний». Він помилився. Це був не причеплений дух. Це був я.

«Шукає Есенцію, але не знає, як харчуватися живим». Це був натяк. Отже, є спосіб. Є техніка. І вона відрізняється від поглинання після смерті.

«Тримайте його подалі від помираючих». Це була не порада. Це була інструкція. Найцінніша інформація, яку я отримував за все своє нове життя. Момент смерті. Саме тоді Есенція стає вразливою. Саме тоді її можна забрати.

Я отримав більше, ніж розраховував. Я отримав підтвердження своїх теорій і напрямок для подальших дій.

Нас випровадили. Коли Марна несла мене назад, я востаннє глянув на шамана. Він стояв у дверях своєї хатини і дивився нам услід. І в його погляді я бачив непевність і страх. Він не знав, що я таке. Але він зрозумів, що я — не те, чим здаюся.

Я отримав знання. Але й нажив собі ворога. Того, хто єдиний у цьому селі може побачити мене справжнього.

Справедлива ціна.

Тепер у мене була нова мета. Мені потрібно було опинитися біля помираючого. І я вже знав, хто стане першою ціллю в моєму списку. Старий Олас, найстаріший житель нашого селища, кашляв кров'ю вже третій місяць. Його Есенція згасала з кожним днем.

І я збирався бути поруч, щоб підхопити її, коли вона остаточно покине його тіло.