Перепрошую, де тут вихід?

Одкровення Георгія спантеличувало та водночас змушувало задуматися. По-перше, Женя взагалі не очікував моральної підтримки від другої сторони, тим паче розкриття подробиць особистого життя. І хоча він ненайкращий слухач справ сердечних, проте жест Георгія здався навіть милим? Виходить, що тепер вони друзяки, чи як?

Ну і по-друге, виявилось шоком, що свідомість «жилета» може впливати на самого Користувача. Це збивало з пантелику. Але іншого пояснення, чому він раптом відчув весь той коктейль емоцій – Женя не мав. Очевидно, що це почуття справжнього Гені, власника цього тіла, свідомість якого має спати. Але вочевидь це не так, або частково не так.

«Що ти думаєш про це?» — Запитав він у своєї системи.

Коли Женя повертався до своєї кімнати, птах теж зʼявився невідомо звідки, хоча до цього і полетів геть, після їхньої сварки. Все-таки він система 071. Професіонал своєї справи.

[У базі даних головної системи вказано, що свідомість власника тіла знаходиться у стані постійного сну до поки під'єднано Користувача. А оскільки, «жилет» за сюжетом однаково помирає, то одразу після сцени смерті – ваша душа вирушає далі, виконувати інші місії, а душа «жилета» відправляється до реінкарнації.]

«Але він очевидно щойно впливав на тіло. Я навіть чув його слова…»

[У моїй базі не зазначено схожих випадків. Якщо бажаєте, то можу лишити запит на перевірку справності до головної системи.]

Женя змахнув рукою.

«Не треба. Це не проблема, просто стало цікаво». — Він подумав ще трохи. — «Гадаю, поки краще лишити все між нами. Байдуже це на рівні припущення, я теж можу помилятися. Ти мені краще ось що скажи…»

[Слухаю.]

«Смерть «жилета» – це необхідна умова, аби я покинув тіло та відправився далі?»

[Ні. Головною умовою є виконання всіх ключових подій, котрі рухають світ. У разі передчасної смерті під час виконання місії – Користувач лишається замкненим у світі без можливості повернення.]

«Раніше ти не говорив про це».

Женя дійшов до дверей своєї кімнати й одразу відчинив ті. Всередині на нього чекала пітьма, тому він одразу запалив лампу.

[Не було необхідності. Якщо виконувати всі місії світу, то Користувач вдало та без перепон покине той, рухаючись далі.]

«Але ж може статися щось непередбачуване, хіба ні?»

[Всі ризики враховані системою. Якщо плідно працювати та виконувати місії…]

«Та зрозумів я. Ти інколи наче та пластина, яку заїло».

Женя без сил плюхнувся на ліжко.

«Тоді, що як всі ключові події буде виконано, світ відновиться, а тіло «жилета» лишиться живим?»

Сичик пів хвилини мовчки дивився на нього.

[Що ви маєте на увазі?]

Женя перекотився на бік і підняв очі на птаха.

«Що як Геня не помре під час захвату замку?»

[Неможливо.]

«Чому?»

[Це суперечить сюжету світу та фінальній ключовій події.]

«Хіба смерть Гені входить до ключової фінальної події?»

[…]

[До фінальної ключової події входить захват замку козаками, під час якого всіх жителів вбивають. В оригінальній історії Геня має знаходитися у замку під час захвату, що і призведе до його смерті – це взаємоповʼязано.]

«Добре, а що як подія із захватом замку відбудеться, я лишусь всередині, але мене не вбʼють?»

[Це…]

«Ну давай, припустімо подібний перебіг подій. Що тоді?»

Сичик замовк на деякий час, обробляючи дані. Жені навіть здалося, що ще трохи й з пташиної голови піде пар, через перевантаження.

[У такому випадку свідомість Користувача покине «жилет» і контроль над тілом повернеться до власника.]

«Тобто він зможе жити?» — З хитринкою всміхнувся Женя.

[Так.]

[Але лише за умов, коли всі ключові події виконано і світ повернеться до стабільного стану.]

Поспішив додати Сичик.

«Ясно, дякую за розмову, милий Сичику».

Задоволений Женя перекотився на інший бік та вкрився ковдрою. Він сьогодні надто втомився, щоб перевдягатися у нічну сорочку. Верхній одяг зняв і на тому дякую.

Сичик вмостився на підвіконні поки спостерігав за своїм сонливим Користувачем.

[Ви щось плануєте, чи не так?]

Після кількох хвилин мовчання, Сичик вирішив, що його Користувач заснув, проте той все-таки відповів:

«Хіба?»

[Ваші питання наводять на певні думки щодо істинних мотивів Користувача.]

«З цим є якісь проблеми?»

Цього разу замовк Сичик.

[Це ваш перший світ. Не беріть надто багато на себе.]

«Дякую, Сичику».

Птах широко розкрив і без того великі очі.

[За що ви дякуєте?]

«За те що турбуєшся про мене».

Через кілька секунд – дихання Жені вирівнялося. Він заснув. 071 ще деякий час спостерігав за ним, після чого опустив повіки.

Новоспечена пара мило воркувала обмінюючись ніжними поглядами. Так часто трапляється у славнозвісний цукерково-букетний період. Це вже потім починаються сварки, крики, скандали, невдоволення. Люди втомлюються один від одного і бува, навіть розходяться, що потім випадкових зустрічей уникають.

Женя на секунду завмер. Ех… Знову його понесло у бік негативу… Це все вплив батьків… І оточення… Ну серйозно! Такі, як Георгій, котрі кохають одну єдину, навіть після смерті, скоріше виняток ніж правило. Принаймні Женя подібного більше не зустрічав на своєму короткому життєвому шляху.

Після учорашньої розмови в його голову не могли не закрастися думки: «а що якби його батько теж так само любив свою першу дружину, як Георгій свою кохану?»

Певне тоді він би не втомився і вони б не розлучилися з його мамою, у результаті. Не створили б нові сімʼї з новими дітьми. Навіть цікаво, як це жити у нормальній родині? Хоча що таке це ваше «нормально»? У нього є характеристика чи це лише те, що приймає більшість у соціумі?

Може всі говорять, що він дивакуватий, бо ріс у двох сімʼях водночас? З дитинства, як тільки пішов до молодшої школи, він вже жив не так, як усі. То з мамою та її другим чоловіком, то з батьком та його новою родиною.

Зазвичай, сторонні, котрі дивилися надто багато кіно, жаліли Женю, вважаючи що обоє батьків шпиняють його туди-сюди, бо хлопчик нікому не потрібен. Але правда інша. Обоє батьків душі в ньому не чаїли. І жив він, то тут, то там, бо кожен із них вимагав час на спільне проживання з сином.

Ох… Вони навіть судилися через це і суддя настільки втомився, що постановив рівні права опіки обом батькам. І як раз тоді почалося перетягування каната, де у ролі мотузки виступив юний Женя.

Навіть поява нових дітей їх не вгамувала. Вони все так само боролися, наче він із золота зроблений чи якийсь геній, або може святий, благословенний…

Коротше, Женя ніколи не міг зрозуміти цієї конкуренції. Найдивніше, що навіть нові партнери батьків підтримували це. Що дядько Дмитро, що пані Стефанія – обоє поводили себе наче рідні. Вічно лізли обійматися та проводити час разом. Через це і сестри з братом чіплялися до нього. Хоча напевне спершу ревнували, але потім вічно вередували, коли Женя мав їхати геть, до іншої родини.

Тому він і втік з Житомира, навчатися у Києві, а коли думав поселитися в гуртожитку, батько одразу почав сипати грошима, щоб зняти сину окреме житло. І чим йому тільки той гуртожиток не сподобався? Майже всі двері й вікна на місці.

Добре, добре, цей жест Женя просто не міг не оцінити. Правда втеча видалась не зовсім вдалою, бо навіть коли переїхав до Києва – ці четверо примудрилися влаштовувати баталії, хто краще і більше робить для сина.

Більше, як за рік вони, так і не навчилися жити своїм життям. Навпаки, приловчилися пускати в хід своїх дітлахів, аби ті своєю милотою заманювали Женю на чергове свято. А він не псих, на те ж саме Різдво чи новий рік приїжджати у місто. Його ж загребуть і не відпустять. А якщо довідається лише до однієї родини, то це ж вважай червоний прапор для іншої.

Ось так він і почав думати, що дарма поїхав вчитися до Києва, треба було обрати місто якомога далі, а не під боком. Але ж ні, він подумав, що у столиці краще, бо це місто можливостей.

Наївний…

[Про що задумались? Ви вже хвилин десять підмітаєте одне місце.]

Слова Сичика пробудили Женю. Він почав оглядатися. Зоряни з Лукою, ніби й небувало, лишилась пара слуг, але й ті встигли дійти до іншого кінця коридору.

«Згадав своїх батьків. Все-таки дивна у мене сімейка».

[Це багато чого пояснює.]

Женя сперся о мітлу руками та голосно видихнув.

«Ось і я так подумав».

[…]

Женя нерухомо стояв так ще з пів хвилини.

«Дивно».

[Що саме?]

«Я вже встиг звикнути до – «що так важко?» після зітхання».

Зрештою, він повернувся до роботи, бо ніхто не прибере весь цей бруд, окрім нього.

Після різдвяних свят Ревицький отримав звістку про підозрілі дії з боку козаків на Правобережжі, тому очоливши військо, відправився укріпляти Бровари. Відстань між містами не велика, але й не мала. Особливо враховуючи сезон зими, коли рух обмежений, а ведення бойових сутичок вважається не вигідним. Повстання у цей період здається нереалістичним. Проте статус шляхтича не дозволяв йому спокійно сидіти на місці та спостерігати. Він мав відправитись на заклик про допомогу. Як мінімум Ревицькому запропонували звабливу компенсацію.

Тим часом відсутність князя дозволила головним героям без зайвих перепон розвивати свої стосунки. Лише сліпі не помітили б воркувань цих двох. Та оскільки із «зрячих» лишився самісінький Женя, бо Георгій відправився слідом за князем на потенційне поле бою, хлопчина відчував себе самотньо серед «сліпців».

Час від часу свідомість Гені прокидалась, доставляючи дискомфорт Користувачеві, своїми несподіваними спалахами тупого болю та апатії. Все дійшло до того, що юнак почав уникати зустрічі з головними героями, але звісно – це виявилось геть не просто. Ці дві надокучливі мухи постійно маячили перед очима! Ніби навмисно знущались! Ще й ці дуркуваті завдання системи…

Ах... Скільки можливостей підколоти Луку було втрачено дарма… Розігруючи сценки з Зоряною можна легко спровокувати не один цікавий сценарій! Це ж такий гарний заробіток на глядачах, які обожнюють видовища!

Поки Геня плакав через нещасне кохання, Користувач Женя проливав сльози через втрачені можливості заробити бали…

Так і минали дні у буденній метушні. Січень добігав кінця й ось-ось наближався лютий. У цей період він завжди відчував певну меланхолію.

Сичик говорив, мов час Користувача поставлено на паузу, і його душа може прожити не одне десятиліття в різних світах, виконуючи завдання. Він змінюватиме тіла, наче одяг, але жодне не зможе стати рідним. Це не його світ. Не його реальність. Він лише чужоземець, який у кінці подорожі повернеться до свого девʼятнадцятирічного тіла, зі змученою, застарілою душею.

Раптом стало якось сумно. Ще у підлітковому віці він звик уникати свят. Спершу через батьків та їх перетягування каната, потім це перетворилось на звичку. Женя ніколи нічого не святкував, і навмисне ховався у непримітному кутку.

Навіть дивно, що у чужому світі, у тілі, котре навіть не належить йому, несподівано закортіло відсвяткувати свій прийдешній день народження. Хоча тіло то не подорослішає, лише душа. Чи є взагалі у цьому сенс?

Женя не мав відповіді. Лише дивний настрій та нестримне бажання до дій, які нахлинули хвилею в глибині свідомості.

«Хочеться солоденького».

Женя мовчки сидів біля відкритого вікна, поклавши підборіддя на складені руки. На вулиці стояв мороз, холод з вулиці торкався вже почервонілої шкіри юнака, а той ніби не помічаючи цього, продовжував розглядати далекі пейзажі.

[Скоро масляна.]

Сичик влучно зауважив, на кухні вже дали розпорядження стосовно святкового меню. Через тиждень всі почнуть святкувати, набиваючи шлунки перед черговим постом…

Женя різко підскочив з обличчям повним рішучості. 071 аж здригнувся від несподіваних дій, нещодавно млявого Користувача. І поки той закривав вікно та надягав каптан, Сичик здивовано округлив очі.

Системний годинник вказував на майже десяту ранку. Оскільки Женя закінчив зі своїми завданнями на кухні, а більше йому нічого не поручили, то до обіду він має вільний час. Через наказ князя з хлопчини зняли чимало клопіт, бо той не бажав аби слуга зайвий раз траплявся йому на очі. І навіть після відʼїзду Ревицького – наказ все ще у силі.

Зазвичай, коли лишався без роботи, він прогулювався замком або байдикував у кімнаті, якщо не шукав неприємностей деінде. Проте через свідомість власника тіла та відсутність Ревицького – Користувач усе рідше знаходив причини вештатися у пошуках пригод. Тому несподівана ініціатива встати з місця, та, судячи з одягу – вийти за межі замку, стало справжньою несподіванкою для Системи 071.

[Куди це ви?]

«На ринок!»

[Нащо вам туди?]

Все ніяк не міг второпати Сичик.

Женя обернувся до птаха та жваво почав колихати вказівним пальцем, проговорюючи:

«Атата, Сичику, Сичику, у мене через два дні день народження. Моя душа вимагає свята! І солодкого пирога! Здебільшого другого, бо здається у мене знизився рівень цукру в крові».

Птах ледве похилив голову, через що почав виглядати ще миліше ніж зазвичай.

[Ви ж розумієте, що у кожному світі вас відправлятимуть у рандомний період часу? У разі коротких світів, вам може траплятися друге лютого не один раз на рік.]

«Сичику, ти памʼятаєш коли мій день народження? Як це мило!» — Женя чув лише те що йому хотілося.

[…]

«Але ти влучно зауважив, це навело мене на думку що…»

[Що…]

«Що це однаково чудовий привід для святкування! Навіть кілька разів на рік – це не проблема!»

На цій ноті бадьорий Женя покинув свою кімнату, визираючи з-під дверей.

«То як, ти зі мною?»

Взимку центральний ринок не мав той самий попит, як в інші сезони. Здебільшого зустрічались одинокі силуети людей, котрі поспішали зробити покупки та забратися геть якнайшвидше. Мало хто захоче затримуватися на холоді просто так. Виключення хіба що – гурти людей, які оточили багаття. Серед них знайшлись, як покупці з прохожими, що назначили ринок місцем зустрічі, так і купці.

Останні час від часу підходили зігрітися, після чого знов повертались до своїх прилавків. Всюди зустрічалися намети зі щільної тканини, темні та однотонні – вони нагадували слабкий прихисток з легкими нотками комфорту.

Женя здійняв голову до гори. На противагу наметам небо вбачалося світло-сірим та майже зливалося із затоптаним снігом на землі. Складався такий собі контраст із білого, чорного та сірого, з палким помаранчевим у вигляді вогнища.

Попри свіжу прохолоду, що майже повністю перекривала собою неприємні аромати нечистот та випорожнень худоби, Женя вирішив не затримуватися надто довго на місці, тому одразу рушив впевненою ходою між наметів.

Ресурси у замку суворо регулювалися. Підраховувався кожен грам зерна. Навіть працюючи на кухні Женя не мав змоги відкласти щось для себе. І тут у пригоді стали грошики лишені паном Промовським!

В принципі завдяки їм він і пережив перший пост, не витримавши утримання на другому тижні. А зараз – закупить все необхідне для майбутнього пирога!

— Одинадцять грошів! — Вперто настоював на своєму чоловік з цікаво вкладеними у спіраль вусами.

— Та ви знущаєтесь! У тому возі ціна за палицю ковбаси всього вісім грошів!

Женя сердито тицяв пальцем у конкурента навпроти. На що купець нищівним поглядом оглянув Женю, наче якогось жебрака, після чого задер носа.

— Тоді йдіть туди та купляйте. — Сухо відповів купець потираючи вуса. — У мене якісний товар із молодої скотини.

Женя закотив очі, схрестивши руки на грудях.

— З такими цінами ви нікому нічого не продасте. І зиску з якості, якщо товар загниє? Давайте ні мені, ні вам – девʼять грошів.

Купець ще раз оглянув хлопчину перед собою.

— Десять. Виключно, бо ти надто голосний та набридливий.

— Девʼять, але я візьму одразу чотири палиці!

Чоловік на секунду завмер, розмірковуючи над вигодою угоди.

— Пʼять палиць! — Женя протягнув долоню демонструючи свої пʼять пальців.

— Згода!

Купець швидко спакував пʼять палиць в обмін на одну злоту та пʼятнадцять грошів.

— Приємно мати з вами справу, шановний клієнте, приходьте до нас ще. — Тон чоловіка одразу перемінився на любʼязний, щойно на долонях зʼявилась приємна вага монет.

Женя з широкою посмішкою відсалютував і пішов собі далі.

Сичик уважно роздивлявся пакунок з пʼятьма товстими ковбасами.

[Нащо вам ковбаси? Ви ж планували купляти інгредієнти для солодкого пирога.]

«Ну борошно з яйцями я вже купив, а тут підвернулась така краса, як тут не спокуситися?»

[Але нащо пʼять палиць?]

«Це стратегічні запаси». — Женя мимоволі опустив погляд на свої покупки. — «Байдуже такі ковбаси зберігаються довго. А мені треба якось пережити черговий пост. До того ж пощастило вмовити цього вусача не знижку».

[У вас прямо таки палали очі, коли торгувалися.]

«Ну звісно! Ковбаси у возі неподалік явно поступаються якістю, це з першого погляду видно, тому там і ціна нижча. Але цей вусач теж надто підняв ціну! Як виживати людям з такими націнками?»

Сичик кілька секунд безперервно дивився на свого Користувача.

[У вас стільки грошей, що хоч-не-хоч, а до кінця місії не витратите. Нащо так торгуватися?]

Женя повернув голову у бік плеча, де вмостився птах та з подивом розкрив очі.

«Одразу видно, що твоя мати не брала тебе з собою на ринок».

[…]

[Я система. У мене нема матері.]

«Ооо. Перепрошую, я не знав, що це болюча тема».

У Жені за секунду зсунулось лице від суму. Через цю недолугу виставу, де Користувач виступав клоуном, системі захотілося вдарити його.

[Не переймайтеся. На помилках вчаться. Ви ще зможете стати тактовним, якщо докладете зусиль.]

Женя присвиснув, через що люди поруч одразу обернулись до нього. Він удав ніби нічого не трапилося й без жодних слів продовжив рух.

«А я бачу, ти навчився зухвалості. Моя пошана».

[З вашою поміччю.]

Женя різко зупинився, коли його очі вловили знайомий золотистий колір. Він одразу підбіг до прилавка, де панував легкий солодкий аромат. Його очі заблищали, а між губ визирнули два ряди рівних зубів.

— Чарівна господиня, по чому продаєте глечик меду?!

Після покупок Женя вертався з повними торбами на плечах та обох руках. Шлях назад обіцяв бути довшим, через важкий вантаж, та й сніг не робив справу легшою. Але хлопчину хвилювало інше.

«…Ні, ну ти бачив ціни? Глечик меду – сім грошів, а кіло масла – пʼять! Та за пʼять грошів можна купити пʼять кіло сушених яблук! Але добив мене маленький мішечок кориці за одну злоту».

[Так, я бачив, як ви ледь не пустили сльозу.]

«Горішки зі свіжими яблуками теж влетіли у копієчку… Як же складно виживати простому роботящому населенню...»

Якби 071 не знав, що у кишені парубка дзвенить купа монет, а у кімнаті сховані коштовності за які одна сільська родина могла прогодуватися не один рік, то він би навіть пожалів юнака, споглядаючи за цим нещасним лицем.

«Ні тобі дисконтних карт, програм лояльності з нарахуванням бонусів чи кешбеку».

«Ні тобі сервісів для порівняння ціни у різних магазинах, ні тобі кур'єрів, котрі швидко все доставлять прямо до дверей».

[Ще згадайте за кафе та р…]

«Точно!» — Женя не розділяв іронії своєї системи, тому продовжував жалітися. — «Ледь не забув, ні тобі жирненьких смачних страв з глюконатом натрію та цікавих закладів, де можна посидіти попиваючи бабл ті під звуки вінілових платівок. Відвідати ресторанчики зі стравами з усього світу…»

[…]

«Це наштовхнуло мене на думку, що варто приготувати курку у кисло-солодкому соусі. Я якраз спробував один рецепт перед тим як шмат ракети потрапила у мій дім».

[…]

«Що думаєш?»

[Думаю, якби ви, з таким самим завзяттям виконували завдання системи, з яким розроблюєте собі меню на кожен день, то я б відчував себе спокійнішим.]

Женя покосився на птаха.

«У мене дефіцит балів?»

[Ні.]

«З сюжетом світу якісь проблеми, через які він може зламатися?»

[Ні, але ваш підхід…]

«Підхід не має значення, головне результат!»

[Ви ризикуєте.]

«Ну то й що, тобі щось буде через це?»

[Ні.]

«Тоді можна закрити цю нудну тему. Давай краще поговоримо про гарнір до курочки, не даремно ж я урвав сьогодні одну. А то я тебе знаю, то кричиш: «не треба витрачати час на дурниці, навіщо…», а потім зʼїдаєш більше за мене!»

Сичик відвернув голову у бік.

«Хех, відвертаєшся, бо знаєш, що маю рацію».