Перепрошую, де тут вихід?

«Руда, тобі на А».

[Антибіотик.]

«Кіберспорт!»

[Тераріум.]

«М-ммм». — Женя почав тягнути нижню губу своїми пальцями. — «Мода?»

[Було].

«Модель?»

[Теж.]

«Хммм…»

[У вас лишилось десять секунд.]

«Не чесно, ти сам по собі компʼютер з вбудованим словником!»

[Дивно чути подібне від ініціатора гри. Пʼять секунд.]

«Модернізація!»

«Хе-хе. Слова на «Я» закінчили…»

[…]

[Яхтсмен.]

«Це ще що за звір?! Вигадувати слова проти правил!»

[Це спортсмен, який займається водним спортом на яхтах.]

«Що…»

[Значення слова «яхтсмен». Вам на «Н» і у вас пʼятнадцять секунд.]

«Та ти знущаєшся… Нокаут».

[Трансцендентність.]

Женя невдоволено глянув на птаха, навіть здавалося що ось-ось заплаче, бо його ображають. 071 своєю чергою з притаманною йому байдужістю спостерігав за недолугим опонентом. Між цими двома цілком могла спалахнути сварка, як часто то трапляється між друзями за грою, ось тільки увагу обох привернув несподіваний топіт, що поступово наближався до них.

«Це що, Ревицький нарешті повернувся?!»

Женя аж підскочив на радощах.

[П'ять годин тому.]

Хлопчина з недовірою покосився на птаха.

«І ти мені навіть не сказав?! Сичику, фу таким бути».

Птах закотив очі.

[Не хотів дарувати передчасну надію.]

Двері відчинилися зі скрипом і по той бік показалось два знайомих силуети: особистий охоронець пані Ревицької та її служниця з ліхтарем у руці.

Чоловік міцно стискав щелепу, що виднілися прожилки. Він виглядав явно невдоволеним, коли лице служниці лишалося байдужим.

— Тобі пощастило, нахаба. — Заговорив Павло з нотками погрози у голосі. — Господиня приймає твою пропозицію.

Передавши слова Ревицької, двоє посіпак одразу ж звільнили Женю й пішли своєю дорогою. Лишень з виразу облич, легко зрозуміти наскільки компанія хлопчини – неприємна їм. Певне тому Павло з силою виштовхнув юнака на поверхню, аби здихатися якнайшвидше.

Діставшись своєї кімнати, Женя в першу чергу вимив тіло вологим рушником, й одразу ж одягнув чистенький комплект одягу. Після двотижневого увʼязнення, раніше – твердий матрац із соломи, почав здаватися звабливо мʼяким. Не відмовляючи собі у задоволенні, Женя поринув в обійми тканин, обіймаючи свою ковдру.

Він навіть не підозрював, наскільки сумував за цим місцем. Та темна камера з важким запахом вогкості, тепер згадується, наче нічний кошмар у порівнянні з комфортом цієї кімнати.

«Як приємно бути чистим та лежати на мʼякенькому».

[Вам би поквапитися на кухню. Ті двоє непохитно наполягали на вашому швидкому поверненні до робочих обовʼязків, щойно приведете свій зовнішній вигляд до ладу.]

Женя ліниво підняв руку, помахуючи тією, поки та знов не звалилася на матрац.

«Не кіпішуй, ніхто не встановлював дедлайни і я однаково все встигну». — Він позіхнув та занурився лицем у ковдру. — «Ох… Як приліг, так одразу спатоньки захотілося…»

071 невдоволено підлетів до Користувача, приземлився біля голови й почав тягнути дзьобом за волосся.

— Шшшаааа! Сичику!

Женя в мить підскочив з місця. Шкіра голови неприємно поколювала після того, як звідти ледь не вискубли всю шевелюру. Він почав масажувати уражені місця, паралельно перевіряючи втрати.

— Це зловживання службовими повноваженнями! — Женя ображено глянув на птаха, поки на очах блищали фізіологічні сльози.

Однак 071 не збирався визнавати провини. Птах підлетів до підвіконня і почав згори оглядати свого ураженого Користувача.

[Ви й без того втратили два тижні в ув’язненні. Без можливості виконувати завдання чи впровадити розважальний контент для глядачів, ваше джерело доходу перекрилося. Необхідно негайно прийматися до справ задля вашої ж безпеки!]

Збентежений Женя приклав долоні до своїх щік.

«Сичику, невже ти хвилюєшся за мене?» — Він соромʼязливо почав хитати головою у різні боки. — «Це так мило з твого боку! Та не варто, все під контролем. Мій бюджет цілком дозволяє подібні втрати».

071 закортіло знов підлетіти до Користувача та продовжити скубти цю набридливу людину, яка вічно придумує собі незрозуміло що!

Це правда, що за час перебування у цьому світі, Женя назбирав пристойну кількість балів. Тому і не хвилювався через подібне. З кожним днем, компенсація за виконання завдань світу ставала все вищою, хоча періодичність – нижчою. Але свій чималий статок хлопчина заробив користуючись любов'ю публіки. Саме це і лякало 071. Хто як не досвідчена система знає, що публіка мінлива. Сьогодні вони осипають вас донатами, а завтра і не згадають про ваше існування. Птах не хотів, аби його Користувач надто покладався на підтримку публіки у проходженні світів. Це нестабільно.

«Справи нікуди не дінуться, тому не варто квапитись». — Женя почав підійматися з ліжка, поправляючи свій одяг. — «Але якщо ти так наполягаєш, то твій татко зараз піде заробляти грошики!»

[…]

«Ходімо, милий Сичику! Сьогодні я приготую нам щось дійсно неймовірне!»

Сповнений наснаги Женя попрямував до виходу, та коли схопився за дверну ручку, невідома сила потягла його вперед. Від несподіванки юнак втратив рівновагу і його тіло почало падати.

— О, тут відчинено… — Здивувався Георгій, котрий вирішив повернутися до кімнати Гені й спробувати відчинити ті.

Та ще більшим подивом стало, що з-за дверей на нього звалилося тіло парубка. Ледь встоявши на місці, Георгій притримав Женю. Невідомо коли, його руки опинились навколо талії юнака, обіймаючи того. Поки сам Женя вчепився за Георгія, немов кішка, що трималась з останніх сил, аби не впасти.

Обидва застигли на місці. На їх лицях відображався шок від несподіванки, а оцінивши ситуацію – зʼявився сором. В голові Георгія промайнуло, як не так давно, Геня схожим чином впав в обійми пана Ревицького.

І хоча розумом розумів, що скоріш справа в жахливій вдачі хлопчини, але неволею в голові промайнула думка: «зараз теж його черговий трюк?», через що Георгій рефлекторно відштовхнув Женю від себе. Той знов ледь не звалився, але зрештою втримався на ногах, вчепившись руками за дверну раму.

«Та що ж таке? Невже мені пороблено?»

[Це кличуть незграбністю.]

Прокоментував 071, спостерігаючи чергову кумедну сцену ганьби свого Користувача.

— В-вибач, я ненароком… — Георгій трохи відступив, щойно побачив, як на нього злісно зиркнув Геня. Не дивно, якщо подумати, то протягом хвилини він вже двічі ледь не впав через дії чоловіка.

Коли Женя нарешті зміг рівно стати на ноги та оглянув себе, то з роздратуванням почав вирівнювати зімʼяту спідницю з сорочкою. Закінчивши наводити лад він підняв очі на Георгія, котрий тихо стояв наче по команді струнко.

— Бачу, ти повернувся. — Мило посміхнувся Женя, але Георгію ця посмішка вже не здавалася такою «милою».

Цей значно молодший, за нього самого, юнак, бува, змушував одним поглядом відчувати себе слабкою дитиною.

— Ага…

Георгій опустив очі. Одразу, по приїзду, він активно розшукував Геню, хвилюючись куди той зник. Уявляв, як вони обміняються останніми новинами, весело сміятимуться. А тепер, через цю ситуацію на душі кішки шкребуть.

[Ваші глядачі не зраджують собі. Вітаю, ви отримали донат.]

«О! Броманс, як завжди ефективний! Що ж, думаю цього разу можна його пробачити».

— Радий, що ти цілий. Я хвилювався, як ти там? Чув козацьке військо неймовірно небезпечне.

Георгій підняв очі на хлопчину. Той вже не виглядав роздратованим, а промовлені слова звучали по справному щиро. Настрій, котрий впав, пробиваючи землю, знов здійнявся до самих небес!

— Насправді для хвилювань не було причин. Я не причетний до війська. Та й у бій ми жодного разу так і не вступили!

Женя всміхнено кивнув, коли побачив радісне лице чоловіка.

«Звісно, я знаю».

Підхопивши тему, Георгій забув про все на світі й одразу почав розповідати про своє нещодавнє відрядження. Оскільки Жені вартувало вже йти до кухні, розмову вони вели дорогою, у тихих тонах.

Здавалося, Георгій намагається передати весь свій досвід, швиденько проговорюючи події, свідком яких став. Здебільшого він згадував короткі кумедні історії про розваги солдат, наприклад, як ті то й справа влаштовували різні види змагань.

Відзначивши пару молодиків, котрі дійсно вразили своєю силою та влучністю, Георгій одразу перейшов до коментарів стосовно змагань по пияцтву. Люди під градусом витворяють по-справжньому дикі вчинки. Не те щоб він вперше спостерігав за подібним. За роки свого життя Георгій побував свідком всякого. І кожен такий раз сприймається, як новий, бо люди надто кумедні, коли чинять дурниці.

— А ви там веселилися, хоча наче йшли на битву.

Георгій знизав плечима.

— Ми довго сиділи без діла, укріплюючи оборону міста, та й все на цьому. Солдати знудилися тому й почали шукати розваги.

На обличчі чоловіка зʼявилась хитра посмішка. Він ледь опустив голову, говорячи пошепки прямо у вухо Жені:

— Але найцікавіше ось що… Ми просиділи у Броварах понад місяць за наказом «охороняти», але щойно з’явилися перші натяки на напад, князь Ревицький наказав залишити місто.

Женя здивовано закліпав очима, прикриваючи долонями губи.

— То ви відступили без бою? Як так? Невже у козаків значна чисельна перевага? Чи вони мали при собі якусь нищівну зброю?

Георгій випрямився та захитав головою.

— Нічого такого. Як я чув, то в кількості ми не поступалися та і зброя у них звичайна.

Чоловік оглянувся по сторонах, після чого продовжив говорити:

— Я сам здивувався подібному рішенню. Ми просто втекли з невідомих причин. І це при тому, що нашому князю добре заплатили за захист міста.

Він притис кулака до губ, приховуючи легку посмішку.

— Кумедно, правда? Взяв гроші, а коли почалися проблеми, без жодних докорів сумління – зібрав військо й утік, наче нічого не сталося.

— Дивно… Я чув чимало героїчних історій про нашого пана, як про геніального командира. Чому ж цього разу він так вчинив?

Георгій не знав, тому не міг відповісти. У той момент, коли наказ про відступ, злетів з вуст Ревицького, кожен солдат під його керівництвом неабияк здивувався. Але звісно ніхто не рвався ставити зайві питання. Їх робота – слухатися та виконувати накази свого командира.

— Ніхто не знає окрім нього самого. Розкажи краще про себе! — Голос Георгія став енергійним, коли він змінив тему. — Я нещодавно бачився з Зоряною та Лукою, вони сказали, що ти ще з Пасхи кудись зник і ніхто тебе не бачив. Я навіть почав хвилюватися!

— Тому і пішов вибивати двері у мою кімнату? — Зі скептицизмом відмітив Женя.

Георгій замʼявся.

— Я нічого не вибивав! Двері були відчинені!

Женя одразу засміявся, бо загнаний у кут, зніяковілий Георгій виглядав вже надто потішно.

— Ну, то як? — Продовжив випитувати Георгій. — Що робив?

Женя навіть не знав як відповісти, щоб не шокувати співрозмовника. Вони як раз підходили до кухні, тому хлопчина вирішив бути лаконічним.

— Та таке… Нічого особливого. Працював на кухні, вигадував нові рецепти. Кілька разів виходив у місто. Милувався тутешніми краєвидами. Посварився з деким. Побував у катівні. Сходив на ярмарок. Якось так.

— Ось воно як… — Георгій на секунду застиг перетравлюючи почуте. Через запізнілу реакцію до нього лише через пів хвилини дійшло все сказане. — Стривай, що? У катівні?!

Женя обернувся до чоловіка та помахав рукою на прощання.

— Ось і прийшли. Мені час працювати, тому бувай.

Він розвернувся і швидко шмигнув до вхідних дверей кухні, поки шокований Георгій загальмовано стояв. Чоловік протягнув руку вперед, але навіть не встиг випустити застряглі у роті слова.

«Що тут сталося, поки мене не було?!»

Нова зустріч з пані Гризельдою не змусила довго на себе чекати. Через кілька діб, служниця перехопила Женю у коридорі та привела до однієї з гостьових кімнат.

Жінка поважно сиділа у дорогому кріслі, без поспіху попиваючи чай. Коли двері відчинилися і служниця з Женею увійшли всередину, пані Ревицька кинула на них швидкий погляд, після чого повернула увагу до книги на своїх колінах.

Женя очікував подібного зверхнього ставлення. Його це зовсім не бентежило і він одразу вклонився, вітаючись.

— Вельмишановна пані.

Гризельда перегорнула сторінку.

— Як воно – повернутися на свободу після двох тижнів ув’язнення?

— Не передати словами мою радість. Звісно, вашою милістю, перебування там виявилось значно кращим ніж будувала уява…

— Ти завжди можеш повернутися назад. — Жінка скривила кутки губ в усмішці.

— Щиро дякую, Вельмишановна пані, за таку щедру пропозицію, та мушу визнати – світло дня милує око значно більше, ніж стіни підвалу.

Гризельда засміялася і нарешті сконцентрувала увагу на людині з якою веде бесіду. Протягнутою рукою вона вказала на вільне місце навпроти, пропонуючи сісти. І Женя без жодних вагань прийняв дану пропозицію, вмощуючись у зручне крісло.

— Як ти й казав, мій чоловік повернувся, покинувши Бровари без бою. — Перейшла вона до суті. — Жоден із його людей не передбачив такого… Ніхто, крім тебе.

Її веселий погляд вмить перемінився на серйозний. Коли день повернення чоловіка припав на той, що обумовив Геня, лихе передчуття одразу забило у дзвони. Вона з обережністю підступилася до Ревицького, аби дізнатися, чи дійсно він покинув те місто? І коли чоловік все підтвердив – її серце впало.

— Тож смію припустити, що сказане тобою, в той день, може виявитися правдою.

Гризельда намагалась вивідати у чоловіка причини його вчинку. Однак нічого не домоглася, окрім роздратованого лиця та кинутої фрази: «Жінці не слід лізти у справи, в яких вона не розбирається. Місце жінки – слідкувати за порядком у домі».

Вона все ще сумнівалася, чи варто вірити Гені. Але якщо він не збрехав, то її життя у небезпеці.

— Я давно помітила, що Ярема охолов до мене. Я вже не та шістнадцятирічна дівчинка, котру він взяв у дружини. Але навіть подумати не могла про настільки жорстокі плани стосовно мене.

— Пані, ви ще така молода. Чи варто і далі розтрачувати свою вроду на такого чоловіка, як він? — Женя подарував жінці ніжну посмішку. — Перепрошую за свою нахабність, проте ви заслуговуєте кращого.

Слова хлопчини влучали прямо у болючу рану. Навіть захотілося проронити сльозу та вона не могла дозволити собі подібного. Натомість з рівною поставою та гостротою в карих очах – господиня сховала свою слабкість.

— Згодна. Я варта кращого. Тому й приймаю твою пропозицію.

Посмішка Жені стала яскравішою.

— Тоді, можливо, варто обговорити деталі? Поки сидів у камері, мені спало на думку дещо цікаве…

Біля центрального майдану розмістилися кілька рядів простих наметів з різними товарами на всякий смак. Лука не довго розглядаючи територію, направився у бік, де торгували зброєю.

Після свого повернення, пан Ревицький наказав йому та ще двом слугам, у супроводі охорони, терміново відправитися до Черкас. Передумови подібного поспіху не обговорювалися, але й без того кожен з них подумав на чергову війну. Чого б ще їх пан так квапився закупити більше коней та зброї?

Невеличке місто, розташоване поблизу Дніпра мало чималу популярність серед купців, завдяки перехрестю торгових шляхів. Але водночас це розташування грало злий жарт під час набігів татар. На разі ж Лука йшов прямою ходою серед галасу нескінченних людських голосів, звуків коней і брязкоту металу.

Серед різноманіття зброї виднілися, як мечі й шаблі місцевого виробництва, так і мушкети, пістолі та навіть обладунки привезені з Кракова та Ґданська.

Оскільки Лука достатньо досвідчений у подібних справах та має певну репутацію, молодик відправився один на огляд і купівлю зброї. У Черкасах його лице знайоме майже кожному торгашу. Лише дурень наважиться обманути його, знаючи хто за ним стоїть. Інші ж двоє – Іван зі Степаном, котрим теж доручили відправитися до міста, попрямували у бік рядів, де продають коней.

Набагато швидше розділитися та виконати завдання пана окремо, ніж всюди плентатися разом. Ні до чого дарма витрачати час.

Луці приглянувся один з наметів. На столі лежали мушкети, пістолі, кілька шабель, а позаду власника виднілися бочки з порохом і свинець для куль. Придивившись уважніше – він впізнав у продавці старого знайомого, якого вже давно не бачив.

— Скільки літ, скільки зим, майстре!

Зморшки на старому лиці одразу розгладилися, щойно чоловік примітив хлопчаче обличчя з широчезною посмішкою. Він спершу навіть не повірив, бо в останнє бачив це дитя ще геть дрібним.

— Лука? — Чоловік одразу повеселішав. — От хлопчисько! Коли встиг так вирости?

— За пʼять років, майстре. — Засміявся Лука.

Вірно. В останнє вони бачились близько пʼяти років тому. Опісля майстер зник з цієї вулиці, як і батько хлопчика у свій час.

Гончаренко Богдан – дещо старший за батька Луки, до якого той часто водив сина, коли вони приїздили до Черкас. Всі звали Гончаренко – майстром, бо чоловік мав по істинні золоті руки.

— Коли повернулись до наших країв?

Майстер склав руки на грудях з видом глибокого мислителя. Подобалось йому вдавати поважну персону і за ці роки нічого не змінилося.

— Ще у грудні, хлопче. — Він кинув обережний погляд на бадьорого юнака перед собою. — Я чув про твою матір. Прийми мої щирі співчуття.

Посмішка на лиці Луки застигла. Лице ніби перетворилося на камінь, коли неприємні спогади хлинули усі разом.

— Виявляється, щойно я покинув рідний край, її забрав недуг. — Майстер захитав головою. — Велика втрата. Але не будемо про сумне. Як твої справи?

Лука вже не міг так само щиро посміхатися, хоча й був радий зустрічі. Він опустив погляд, потоптався на місці. Підняв очі на майстра й повів плечима.

— Та живу. Після смерті матінки я залишився сам – батько ще давно пішов за своєю мрією, а інших родичів не залишилося. Щоб не вмерти з голоду, перебрався до замку князя Ревицького, коли той набирав слуг у Лубнах. Дітей теж брали на службу, тож мені пощастило.

— Багато випало на твою долю, хлопче. — Майстер поплескав Луку по плечу й у того скривились губи. — Інший би зламався, а ти вистояв. У тобі тече кров справжнього воїна!

Підтримка та співчуття, подібні до цих – не були потрібні Луці. Точно не зараз, коли він самотужки доріс до цих літ. Але й виказувати відразу не хотілося. Все-таки майстер ні у чому не винен. Вони не більше ніж просто знайомі, які нічого не зобов'язані один одному.

Лука змахнув важкі думки й перевів тему, розглядаючи зброю на столах:

— Князь наказав купити два десятки мушкетів і один десяток пістолів. Майстре, якщо моя памʼять не підводить, колись ви продавали найкращу зброю у Черкасах!

Чоловік одразу почав кивати, задоволений словами хлопчини.

— Авжеж! — Він вказав на один зі столів. — Глянь, хлопче, ці мушкети німецької роботи, привезені прямо з Бранденбурга! Стріляють влучно, заряджаються легко.

Лука з цікавістю взяв один мушкет до рук.

— Добре лежить у руці.

— А я про що кажу! — Чоловік вдарив себе у груди, видихаючи з ніздрів гаряче повітря. — Справжній майстер ніколи не продаватиме непотріб!

Лука засміявся.

— Чи є пробний постріл?

— Для тебе – що завгодно, ходимо сюди.

Вони вийшли на пустир, де Луці дозволили випробувати мушкет. Поціливши у мішень на стовпі він без вагань одразу вистрілив. Куля дійсно влучила майже в центр. Лука ще раз зважив зброю у своїх руках.

— Гідний товар. Яка ціна?

— Пʼять злотих за мушкет, але лише тому, що ми знайомі.

Лука повернув зброю до рук майстра, злегка посміхаючись.

— Дорогувато, чи це через те що ми знайомі?

— От же шмаркач! — Майстер замахнувся вільною рукою над головою Луки, але другий швиденько відступив.

— Може домовимось чотири злотих за штуку? Як ніяк, а я куплятиму одразу двадцять, ще й кулі з порохом до них.

Майстер розсудливо подивився на нього, почісуючи бороду.

— І якщо пістолі теж виявляться добрими, то і їх візьму у вас. — Лука невимушено додав останній аргумент.

— От же ж, шмаркач! — Чоловік плеснув у долоні. — Від батька – сила, від матері – розум! Торгуєшся, як вона. Гаразд, твоя взяла! Але за умови, що забереш і пістолі!

Зрештою, пістолі не розчарували, тому Лука охоче закупив необхідну кількість. Розплатившись, він переніс все до воза й почав повертатися на зазначене місце зустрічі. Проходячи повз черговий ряд, до його вух донісся віддалений крик:

— Це грабіж! Ми бачили таких самих коней на сусідньому ринку за пʼятнадцять! Які, у біса двадцять?

— Не порівнюйте моїх коней з тими! Мої пройшли випробування на полі бою! Ти лише глянь на…

Судячи з голосів це сварився Іван. Лука весело всміхнувся. Вочевидь Іван зі Степаном знайшли дійсно гарних коней, і щойно виторгують тих, вони зможуть повернутися додому.