Перепрошую, де тут вихід?

Відчинивши двері спальні князя, перед Женею постала несподівана картина: на ліжку лежала нещасна Зоряна, придавлена масивним чоловічим тілом.

У «найгарячіший момент», коли кров князя бурлила зсередини, а молодиця вже не знала, як відбиватися, аби не стати жертвою насильства, мʼязи Ревицького раптово оніміли, він втратив контроль над тілом і просто звалився на неї.

Він лишався у свідомості, міг все бачити та чути, ось тільки тіло все відмовлялося виконувати команди. Страх охопив його єство, бо не знав причини подібної трагедії. Невже Божа кара нарешті настигла його? Чи може справа рук нечистих сил? Скільки людей бажають йому зла, стільки ж і прокльонів ллється з їх вуст.

У прикрому становищі, думи допомагали заспокоїтися, відганяючи паніку. І скільки б не гадав, йому так і не спало на думку, що це Зоряна отруїла його.

Женя на кілька секунд застиг, спостерігаючи за марними спробами нещасної виповзти з-під тіла, що нерухомо притисло її. Отямившись від короткого ступору, він оглянувся, чи нема зайвих спостерігачів у коридорі, після чого зачинив двері за собою. Коли підійшов до ложа з двома людьми, Зоряна одразу ж завмерла.

Помітивши чужу присутність, вона вигнула шию, як могла, аби переконатися хто стоїть перед ними. І не описати словами радість на її лиці, щойно побачила знайому чорняву маківку.

— Слава Богу – це ти! — Пропищала Зоряна, бо зі здавленими легенями нормально не поговориш.

Женя допитливо оглянув два приклеєних один до одного тіла, з потіхою відмічаючи:

— Дивлюсь, тобі тут весело.

— Не верзи дурниць! Краще допоможи! Я не можу вилізти…

— Так-так.

Женя вирішив не подовжувати страждання юначки, до того ж дія реквізиту «Параліч» не вічна. Він заліз на ліжко, підхопив Ревицького за плечі й піднімаючи перекинув тіло на інший бік. Вже лежачий на спині князь, з подивом спостерігав за своїми напрочуд спокійними слугами.

Зоряна нарешті вдихнула повітря у всі легені.

— Вже гадала, що мені край. — Вона почала розминати затерплі плечі.

Женя кинув байдужий погляд на шокованого Ревицького.

— Як так сталося, що ти опинилась під ним?

— Айц! — Юначка кинула невдоволений погляд на лежачого, поки зачісувала своє розпатлане волосся назад. — Він ні з сього ні з того накинувся на мене, щойно випив відвар. Я вже подумала, що ти поплутав порошки та дав мені щось для чоловічої сили!

Женя зацікавлено глянув на чоловіка. Він навіть не підозрював, що реквізит «Параліч» має подібний побічний ефект. Тим часом Зоряна злізла з ліжка і розминаючи спину почала кидати злісні погляди на князя. Очі паралізованого забігали, не знаючи на кому з цих двох загострити увагу.

Двоє, котрі завжди здавалися слабкими та поступливими, несподівано показали зуби, кусаючи руку господаря.

— Ні з сього ні з того?

Зоряна кивнула.

— Як тільки випив настій, почав питати, чи бува, не маю недуг який? Я не втямила, до чого він веде, тому мовила, що здорова. А далі — понеслося.

«А».

Женя відвів винуватий погляд у бік. Тепер ясно, Ревицький подумав що дії Зоряни – це «зелене світло».

— Почав верзти дурниці, ніби я сама сього прагну і все таке. — Лише від самих спогадів Зоряну нудило, що відображалось на її лиці. — Та з чого він собі надумав, що я забажаю ділити ложе з таким стариганем?

Женя поправив комір сорочки ховаючи очі.

— Дійсно, з чого б це?

Ревицький з осудом глянув на Женю. Хлопчина так і читав в його очах: «так це ж ти мені сказав!»

«Як добре, що його повністю паралізувало».

[І князь не може свідчити проти вас.]

«Навіть якби й міг, то я б все заперечував. Кому повірить Зоряна, мені – її ліпшому другу-захиснику чи старому збоченцю?»

[Бачу, ви як завжди все прорахували.]

Нарешті відчувши себе людиною, Зоряна глянула на притихлого Женю.

— А чого це ти такий напружений?

Женя одразу ж встав рівненько, наче кіт, якого схопили на гарячому. Напустив на лице маску спокою, він повернувся до дівчини.

— Ну а як тут не напружитись? Ми як ніяк, збираємося передати князя Ревицького, Гетьману Вихорському, аби козацтво без перепон захопило Лубни.

Паралізований Ревицький: «!»

— Справді. — Зоряна кивнула. — Я, либонь, звикла, що ти не виявляєш занепокоєння, от і здивувалася.

Хлопчина тихо засміявся.

— Я ж звичайна людина, тож, певна річ, маю й тривоги.

— Твоя правда. — Зоряна перевела погляд на Ревицького, очі якого були ладні покинути очниці після почутого. — Вже час везти його до місця зустрічі.

Вона задумалась.

— Але як же нам непомітно доправити оцю тушу? Раніше я про це не гадала, та він же й справді важкий. Ще й патрульні у замку…

— У мене є думка!

Женя, задоволений своїй кмітливості, швиденько покинув кімнату і вже через мить завіз всередину пральний візок. Той самий, в якому слуги найчастіше перевозять велику кількість білизни для прання. Він припаркував той біля ліжка й глянув на тіло.

— Закинемо його на віз, вкриємо постіллю – і ніхто й гадки не матиме, що коїться лихе. Нас і без того завше бачать із візками.

— А що, як спитають, чого ми вештаємося так пізно? Відомо ж, що ми вночі не працюємо.

— Це тобі відомо, а патрульним – ні. Звідки їм знати? А може, раптом трапився нічний конфуз у когось із панського роду, і треба нагально міняти білизну та відправити стару до пральні?

Зоряна вдарила кулаком о долоню.

— І то правда! Це може спрацювати!

— А я про що!

Двоє людей з лихим вогнем в очах зиркнули на лежачого, потираючи руки.

Час прийматися до роботи.

Переконавшись, що всіх вартових подолала сонливість, Лука підійшов до воріт. Збоку великої брами непримітно заховано малий дверний отвір. Цю хвіртку зазвичай використовують нічні вартові або гінці. І відчиняється вона окремо від основних воріт. Потрібно лише відсунути засув, що значно спрощує непомітну переправу козаків, бо можна з легкістю запустити тих не зчиняючи зайвого шуму.

Звісно для великого війська краще відчинити ворота, але навряд Лука власноруч подужає механізм цих кремезних воріт, а якщо і так, то шуму буде на весь замок. Не всі патрульні з вартовими сплять міцним сном. Він зміг приспати лише тих, хто байдикував біля воріт.

Подавши сигнал козакам, що ховалися неподалік, він відчинив хвіртку. Один за одним всередину почали пробиратися міцні чоловіки. Першим проліз батько Луки, а слідом і його побратими. Переконавшись, що територія чиста і нема засідки, козаки подали ще один сигнал, після чого увійшов Гетьман Вихорський, власною персоною.

Одягнені у темні плащі, що приховували їх екіпірування у нічній пітьмі, з два десятки чоловіків проникли на територію князя Ревицького.

— Як і планували, для початку позбудемося сплячих вартових з патрульними. — Лаконічно наказав Гетьман.

Група козаків розійшлася територією. Вони тихо забирали чужі життя, немов фермери – урожай. Гетьман же з Лукою та ще трьома чоловіками, причаїлися у тінях вежі. Ця непримітна місцина чудово підходила, як сліпа зона. Маршрут патрульних не пролягав цією дорогою, а з урахуванням того, що до зміни караулу вартових ще вистачало часу, козаки могли не перейматися можливості бути поміченими.

Тому обидві сторони й обрали саме це місце для зустрічі, де Зоряна має передати паралізоване тіло Яреми Ревицького. Отримавши яке, у руках Гетьмана зʼявиться новий важіль, що знищить моральний дух ворожого війська.

Не рідко війни закінчуються коли одна зі сторін отримує голову суперника, локальних битв, за територію, це теж стосується. Звісно лишаться ті, хто продовжать боротьбу заради честі, але це не суттєво впливає на загальну ситуацію. Сотні побратимів вже чекають його сигналу у місті й не одна тисяча точить мечі за межами.

Женя на пару з Зоряною штовхали візок на верхівці якого виднілась біла постіль. Вони стягнули ту з ложа князя й запхнули поверх його тіла.

[Лука запустив козаків, вони почали діяти.]

«Дякую, Сичику».

Женя усміхнувся коли глянув на темінь, що виднілася з вікна коридору.

— Вони вже мали б прийти.

Зоряна стурбовано озирнулась, після чого тихенько проговорила:

— Вважаєш нам варто поквапитись?

Женя захитав головою.

— Це лише викличе зайві підозри у випадку зустрічі з патрульними. — Так само тихо відповів їй він. — У нас ще є час.

Зоряна спробувала розслабити похмуре лице й кивнула.

Вони знали, що до цього дня – кілька сотень козаків змогли пробратися у місто. Маскуючись під торговців, козаки переправляли своїх людей зі зброєю у бочках під виглядом товару. Хабарництво квітло та пахло серед вартових. Дайте на руку трохи монет і вас спокійно впустять у місто без перевірки товару. Таким чином провозять чимало контрабанди. Враховуючи численну армію, сховану за межами Лубен, можна лише уявити яка бійня чекає на них всіх цієї ночі.

Тисячі озброєних козаків, заховані під покровом темряви, готові ринути у бій за першим наказом. Не дивно що Зоряна хвилюється, якщо щось піде не так, і вони не встигнуть вчасно передати Ревицького, то ця потужна армія лине в замок, перетворюючи все живе у криваве місиво.

І може глибоко всередині – Зоряна хоче вірити, що всі ті балачки про козацтво порожній звук, та не буває диму без вогню.

Їм вдалося без перепон спуститися з візком на перший поверх. Буде брехнею сказати, що все пройшло легко, враховуючи вагу дорослого чоловіка, але злагоджена робота двох людей може творити дива. Лишалося покинути замок і обережно підʼїхати до вежі біля головних воріт. Гетьман би нізащо не погодився на своїх двох прийти до замку, вже надто ризиковано й велика ймовірність засідки, тому Женя з Зоряною мусили пхатися до нього. Все-таки дві слуги у дівочих вбраннях не викликають такої підозри, як кремезні чоловіки у плащах.

— Ви й серед ночі працюєте.

Почувши неподалік знайомий голос, Женя застиг на добрі кілька секунд. Його шия іржаво заскрипіла у повільному повороті голови вправо.

— Георгій…

Втомлені очі чоловіка заблищали коли він вітаючись підійшов до цих двох. Судячи з глибоких синців під очима та бліду шкіру, він не один день працював до пізньої години.

— Ти й досі у замку? — Женя стис ручку візка.

Згідно з його розрахунками: всі слуги, які не проживають у замку, мали б покинути той о цій годині, і Георгій не виключення. На службі у князя він непогано збагатився. Має власний будинок у забезпеченій частині міста, свою землю, де працюють наймані селяни, зрощуючи культури на продаж. Зазвичай він покидає замок увечері та приходить зранку.

— Князь наказав лишатися доки не закінчу з усіма справами на сьогодні. — Георгій тяжко зітхнув, потираючи шию. — Поводиться, як деспот, чесне слово. Інколи страх, як хочеться його забити до смерті…

Він раптово замовк і почав сміятися, махаючи долонею.

— Та що ви, жартую, жартую! Чого ви так дивитесь, наче я де сховав його тіло?

Женя переглянувся з Зоряною й у думках пари, пронеслося:

«Та просто ми якраз веземо тіло князя на забій».

Георгій одним рухом руки зачесав своє волосся назад, паралельно оглядаючи чи нема поруч свідків, які могли почути його провокаційний монолог. Переконавшись, що вони тут самі, чоловік з полегшенням видихнув.

— Ворота вже зачинено, тому я прямував до своєї кімнати в крилі для слуг. — Він знов глянув на хлопця з дівчиною, після чого перевів погляд на габаритний візок з білизною. — Нічна робота?

Женя з Зоряною кивнули, як один.

З невідомих причин Георгій піднісся духом і підійшов ближче до Жені.

— Як доставите білизну до пральні, то теж повернетесь до своїх кімнат? — На його обличчі просяяла доброзичлива посмішка. — Я складу вам компанію!

— Не треба. — Однак на благі наміри – чоловік отримав категоричну відмову.

Женя відновив рух та продовжив штовхати візок і Зоряна слідувала його прикладу. Георгія це чомусь вкололо, він пішов слідом за ними.

— Чому ні? Нам же однаково в одному напрямку.

— Швидше одразу піти до кімнати й лягти спати ніж робити коло з нами.

Троє покинули замок і рушили стежкою. Замість того щоб повернути до потрібного крила, Георгій продовжив йти за парою. Його трохи образило те, як ні з того ні з сього почав поводився Геня. Без вагомих на те причин, він перейшов на холодний тон і навмисно уникав погляду, ігноруючи його присутність.

— Мені геть не тяжко. — Георгій опустив погляд на візок. Цим двом очевидно важко дається тягти той нерівною дорогою. — До того ж я можу допомогти.

— З чим? — У Жені саркастично піднялися брови.

— З цим. — Георгій вказав на візок. — Ви ледь тягнете його, наче там не білизна, а груда каменю. Я можу допомогти.

— Не треба.

Георгій кілька секунд спостерігав за явно чимось невдоволеним Женею, після чого обрав іншу ціль.

— Зоряно, бачу тобі складно, може, хочеш, я штовхатиму замість тебе?

Посмішка чоловіка виявилась настільки доброзичливою, коли він пропонував поміч, що Зоряна втратила дар мови.

— Вона не бажає. — Холодно відповів Женя.

— А чому ти за неї відповідаєш? Вона ж має свій рот.

— Бо тут нема про що говорити. Йди до своєї кімнати.

Женя нарешті повернув лице до Георгія і в його очах блищало роздратування. І звісно це підбурювало чоловіка ще сильніше.

— Та ти знущаєшся. — Георгій одним махом поклав руку на ручку таці, міцно стискаючи ту. — Що з тобою таке?

— Нічого. — Женя ледь не відступив з несподіванки, але думки про наповнення таці змушували стояти на місці камʼяною стіною.

— Нічого? Тоді чого ти бісишся і так поводишся зі мною? Я щось зробив не так?

Женя відмахнувся й потягнув ручку таці до себе.

— Йди спати.

— Спати? — Георгій не здавався. — Тобто ти не хочеш нормально відповідати?

Шокована Зоряна відійшла на задній фон, спостерігаючи за тим, як ці двоє зіштовхнулися у боротьбі за тацю. Ніби стала свідком сварки подружньої пари, чесне слово…

Георгій весь почервонів на емоціях.

— Навіть моя наречена не поводилася так зі мною!

Женя одним махом повів тацю до себе.

— Ну вже вибач, що я не такий, як твоя наречена!

Після цих слів вони обоє замовкли й нарешті запанувала тиша.

«…»

[…]

«Що за дурню я зараз бовтнув?! Оце він мене довів! А я просто хотів не втягувати цього барана у все це лайно з повстанням!»

[Ви не винні, як то кажуть, що на усі, то й…]

«Ради всього святого, мовчи…»

— Кхм-кхм. — Женя прокашляв у кулак, вдаючи ніби ніяковості у повітрі ніколи й не було. — Коротше, ми пішли.

Він зиркнув на Зоряну, а та з почервонілим лицем трималась долонями за рота, ніби почула сенсацію. Вже надто цікава драма розвʼязалася перед її очима.

Надії на Зоряну лишалось мало, тому він спробував штовхнути тацю сам.

— Я допоможу. — Вкотре запропонував свої послуги Георгій, вбачаючи що Геня не справляється самотужки.

«Та піди вже звідси, я тебе молю…»

Георгій обійшов зі сторони, займаючи позицію Зоряни, й почав штовхати. Він вперше оглянувся навкруги й нарешті вдався в питання: чому вони тут? Пральня геть в іншій стороні… Та і чому так важко? Тут що, дійсно каміння накидано?

Можливо через нещодавню битву за тацю, чи через нерівну дорогу, але з першого ж їх кроку, колесо з правого боку відвалилося і перекошена таця звалилася.

Сказати, що вивалилося все вмістилище – нічого не сказати.

Георгій опустив погляд, після чого підняв той на Геню, очі Зоряни застигли, а сам Женя з німим криком в душі дивився на нерухоме тіло Яреми Ревицького.

«Як же я втомився…»

— Це… — Георгій не знав з чого почати й куди дивитись.

— Ага. — Підтвердив його думки Женя й піднявши погляд, глянув вперед.

Невідомо коли їх оточила група постатей у темних плащах. Георгій аж сіпнувся, коли помітив всіх цих озброєних людей.

— Бачу, молода дійсно передала нам князя Ревицького. — Гетьман виступив вперед, розкриваючи себе. — А ці двоє?

Зоряна, до якої зверталися, не встигала реагувати на постійні зміни, що відбувалися навколо неї. В екстреній ситуації мозок банально заглючило, що унеможливлювало звʼязно передавати інформацію через слова. Або іншими словами: вона стояла, як вкопана з ледь відкритим ротом без жодного звуку.

— Моє імʼя Геня, Вельмишановний Гетьмане. — Хлопчина скромно вклонився, беручи ситуацію у свої руки. — Я простий слуга цього замку.

Вихорський з неприхованою цікавістю оглянув хлопчину з голови по пʼяти. Вдалечині йому здалося, що це висока дівчина з грубуватими, але все ж по своєму вродливими рисами обличчя, як ніяк, а жіноче вбрання одразу припадало до ока. Але низький голос та вид у близі видавали в ньому парубка.

Виявляється, дивні уподобання Ревицького у підборі слуг – не просто плітки. Чоловік хмикнув про себе, більш менш розуміючи що до чого. Не дивно що у молодика, подібного до Гені, зʼявився мотив покінчити з паном, який принижує його чоловічу гідність.

Нарешті узгодивши все у голові Зоряна вийшла вперед, прикладаючи долоню до серця.

— Геня – мій спільник. Він брав активну участь у справі, що стосується нашої угоди. — Вона кинула погляд на лежачого Ревицького.

Гетьман кивнув, поруч з ним стояв Федір, який уважно оглядав Геню, розмірковуючи над чимось.

— Слухай, чи не зустрічалися ми з тобою раніше? — Поцікавився сотник, вже надто знайомими видалися риси обличчя юнака. Складалося враження, що це не перша їх зустріч, але пригадати не сила.

— Не думаю. — Спокійно відповів Женя, витримуючи беземоційне лице.

Федір почесав щоку, розглядаючи хлопака з усіх видимих йому ракурсів.

— Я точно тебе десь бачив…

Женя вирішив мовчати. В його плани не входило вгамовувати чужу цікавість.

На відміну від сотника, Гетьмана цікавила ще одна постать. Він глянув на Георгія чиє застигле лице ніби зупинилось у часі. Складно сказати про що той думав. Та якби Вихорський міг читати думки, то потонув би в емоційному хаосі, що нахлинув на нещасного.

— А цей… — Гетьман звузив очі. — Хіба не один із помічників Ревицького?

Жорсткий тон Гетьмана нагадував вирок, що обливав присутніх льодяною водою.

— Вірно. — Підтвердив Женя. — Завдяки своїй посаді Георгій відіграв важливу роль у нашій справі. Завдяки йому ми змогли впоратися з князем і, не привертаючи уваги, добратися сюди. А результат зараз перед вашими очима. — Він почесно вказав на тіло у землі.

Георгій, котрий взагалі не розуміє що відбувається, але його приписали до банди повстанців:

— …

Зоряна з Лукою, які все знають:

— …

«Бреше – як дихає!»

Гетьман потер підборіддя по новому оглядаючи Георгія.

— Оскільки ми виконали свою частину угоди, то сподіваюся Вельмишановний Гетьман не забуде своїх зобов’язань.

Голос Зоряни звучав впевнено та водночас доброзичливо, якби вона вела бесіду зі старим другом, а не могутнім Гетьманом, авторитет якого перевищує її власний.

— Диво, що ніхто не збігся на сварку цих двох, але так, ти вірно кажеш. — Гетьман весело засміявся.

Женя ще раз вклонився.

— Вибачте, що вам довелося стати свідком нашої суперечки.

— Сварки – справа молодих, правда треба знати місце й час.

Женя схопив Георгія за шию і потягнувши того вниз – вклонившись ще нижче.

— Нам дуже шкода.

Гетьман засміявся. Підійшовши ближче він поплескав обох хлопців по плечах.

— В юності ми всі вчимося на своїх помилках.

Женя підняв очі на чоловіка.

— Дякую, Гетьмане.

Вихорський всміхнувся йому у відповідь.

— Сподіваюся ви вирішите всі свої суперечки. — Коли його погляд торкнувся замку, усмішка сповзла, віддаючи місце серйозним рисам обличчя. — Часу у вас на це вдосталь.