Перепрошую, де тут вихід?

Тема розмови вимагала конфіденційності, та й на вулиці недостатньо тепло, аби продовжувати їх прогулянку до глибокої ночі. Хутко порівнявши всі наявні варіанти, двоє вирішили піти до кімнати Гені, бо у порівнянні з кімнатою Зоряни, його – мала достатньо віддалене розташування від інших. Якщо не галасувати, то ніхто не дізнається, що він привів когось, і це збереже репутацію Зоряни.

Поки Женя запалював недогорілу свічку, встромлену у свічник на столику, Зоряна вмостилася на лаві поруч. Слабке світло одразу огорнуло обмежений простір. Не надто яскраве, аби повністю освітити невеличку кімнату, але і цього вистачало, щоб розгледіти контури їх облич.

Щойно Женя сів на своє ліжко, роздався легкий деревʼяний скрип, а слідом за ним заговорила Зоряна, розповідаючи свій останній діалог з Лукою, як є.

— Тобто, я вірно розумію, Лука збирається допомогти козакам з вторгненням у замок Ревицьких, і йому байдуже, що ті перебʼють всіх довкола?

Зоряна невтішно кивнула.

— Не знаю, як він збирається оминути варту, щоб провести загін всередину, але говорив так, наче вже має на все раду.

«А що там за сюжетом він придумав?»

[Головний герой Лука підмішає у напої снодійне і напоївши охоронців, запустить козаків всередину.]

«Так просто?»

[За роки роботи у замку головний герой отримав певне визнання серед тутешніх жителів.]

«Вартові йому довіряють тому радо випʼють все, навіть не подумав, що там отрута».

— Біда в тому, що якщо допустимо витівку Луки, то загинуть усі окрім нього й тебе. — Женя кинув погляд на Зоряну. — А коли донесемо на нього, то в той же день повісять його на площі, а голову на палю насадять, аби кожен знав наслідки спротиву панської влади.

Лице Зоряни скривилося, вона стиснула нижню губу й опустила голову.

— Особисто я – не маю нічого проти визволення козацтвом, але вмирати за велику ідею не хочеться. До родини Ревицьких мені нема справи, та про інших так висловитись не можу…

Перед очима раптом зʼявився образ надокучливого чоловіка у сорочці з голочки. Нахабне лице, котре дратувало із дня у день вмить змінилось на схвильоване, повне турботи. І ось він намагається втішити його, жартує про дрібниці, енергійно ділиться останніми новинами.

Женя зробив глибокий вдих і видих, картаючи про себе, що надто прикипів до звичайного пересічного, з ким у будь-якому разі скоро розпрощається.

— Знаю… — Подала голос Зоряна. — Саме тому гадки не маю, як вчинити.

Женя припинив думати про зайві речі, повертаючись до теми розмови.

— Ах! Як же це все дратує! Ну чому він не може зрозуміти мене, так само як ти?

У пригніченої Зоряни стався несподіваний емоційний сплеск. Вона з гнівом рвала волосся, водночас стримуючи голос, аби не привернути увагу слуг у сусідніх кімнатах, не бажано, щоб ті гріли тут свої вуха.

— Сам себе вважає за розумника! Сам вирішив, сам постановив, а тоді ще й дивується, чого я гніваюся! А може тому, що варто було б бодай спитати мене перед тим, як пхатися у цю авантюру?!

— Так-так, він точно мав порадитися з тобою, перш ніж приписувати до свого плану. — Женя обережно підійшов і прибрав невинний свічник з зони ураження розгніваної дівчини.

— Отож, бо й воно! — Зоряна опустила лікті на столик, тримаючи голову долонями. — Ех… Було б простіше, якби ми з тобою кохали один одного.

Зоряна перевела погляд на друга, котрий аж сіпнувся від несподіваної заяви.

— Жили б собі, мирно та злагідно… Ти мене розумієш як ніхто інший. — Вона похитала головою. — Як шкода, що ми вбачаємо один в одному лише друзів, і віддаємо серце тим, хто причиняє самий біль…

«Так-то Геня кохав тебе, навіть нині все ще… Ох, тепер мені знов шкода хлопчину…»

— Не кажи за двох. — Женя замахав долонею, відганяючи гнітючу атмосферу. — У мене ще є шанси зустріти достойну людину й прожити щасливо.

Зоряна фиркнула.

— Повірю щойно відмовишся від компанії Георгія.

— А що з ним не так? Нормальний чоловік. — Здивувався Женя. Чого це раптом його згадали?

Лице Зоряни так і говорило: «ти що дурний?»

— Всі у замку знають про його бридку натуру. Тільки мовчать, бо займає високе положення поруч з князем.

— Нічого не бридка у нього натура, то все чутки. І ти його погано знаєш аби судити.

Дівчина дивилась на нього без жодного натяку на віру.

— Чесно! — Невідомо чого, Женя почав відстоювати чужу доброчесність. — Зізнаюся, я спершу теж думав, що він ще той ви… Кхм-кхм. Але з часом зрозумів, що за колючою шкаралупою цинізму ховається добре серце.

— …

Женя скривився від погляду, яким його обдарували.

— І взагалі, чого ти його сюди приплітаєш? Не з ним мені одружуватися, так-то. І так, я вважаю Георгія достойним моєї довіри, на рівні з тобою. — Женя гордовито підняв підборіддя.

— Як скажеш… — Зоряна сумно видихнула, все ще вважаючи, що її Геню обвели навколо пальця. Але хто вона, щоб засуджувати? Сама повелася на красеня, котрий вкрав її серце, а в результаті не знає, як чинити далі. — У будь-якому разі у нас куди більші проблеми, ніж справи сердечні…

— Згоден, повертаючись до теми, перспективи із запропонованих варіантів не найкращі, але як щодо зміни правил гри? — Він клацнув пальцями, привертаючи дівочу увагу. — Пропоную обіграти все так, аби не довелося жертвувати невинними, і при цьому задовольнити бажання козацтва.

Зоряна втомлено закліпала очима навіть не до кінця тямлячи, що він каже, але основну думку вловила. Проте, як можна досягти чогось подібного? Здавалося є всього два варіанти, і в кожному вона втрачає як мінімум одну дорогу серцю людину.

— Як?

— Є в мене одна думка, але справа не проста. — Він подумав кілька секунд, після чого продовжив. — І без твоєї участі тут не обійтися.

Зоряна голосно проковтнула зібрану у роті слину. Її лице повне сумнівів все ще лишалось похмурим, але згадуючи всі ті вдалі авантюри Гені, їй хотілося повірити у нього.

— Що я маю робити?

Женя широко посміхнувся, оголюючи два ряди зубів.

Вислухавши у той день пропозицію Гені, не без сумнівів, але Зоряна погодилась ризикнути. Не те щоб у неї особливо лишався вибір. Ну, окрім того, де вона жертвує життям простого люду…

Вдаючи, що змінила свою думку, Зоряна наступного ж дня підійшла з миром до Луки. Хлопець, котрий вже який день місця собі не знаходив через її бурхливу реакцію, але і відмовитись від повстання не міг, дуже зрадів, дізнавшись, що кохана нарешті все зрозуміла та прийняла правильне рішення.

У той день між ними склалася відверта розмова. Хоча і визнала необхідність жертв та правоту Луки, Зоряна виглядала сумною, картаючи себе саму. Розум знає як краще, але добре серце не обманути. Лука бачив внутрішні страждання коханої, від чого боліло на серці. Зоряна, між рядків, поступово запитувала деталі плану повстання, обережно підбираючи слова на кшталт: «звісно, якщо ти можеш мені повідати це…» і він розповів все, що знав.

Таким чином дівчина дізналась приблизну дату вторгнення у місто та замок. Деякі аспекти, які стосувалися ролі Луки, і те що він планує приспати охоронців, аби запустити батька з його людьми у замок. Звісно сам Лука не знав багато про те, як саме козацтво планує непомітно прослизнути у місто, чи яка чисельність війська. Йому не дозволено володіти подібною інформацією. Проте, Зоряна однаково лишилась задоволеною результатами розмови.

Обережно торкнувшись його мозолистих долонь, вона переплела їх пальці. Важкий тягар прийдешнього все ще не спадав з її лиця, а великі зелені очі блищали вологою. У більшості завмерло б серце, споглядаючи за такою крихкою, наче фарфор, дівчиною, і закоханий юнак звісно не виключення.

— Лука… — Вона обережно підняла очі на нього, і йому здалося що в тих заблищали десятки тисяч зірок. — Ти мовив, що невдовзі маєш стрінутися зі своїм батьком, аби річ певну до ладу привести.

Наче під гіпнозом дівочих чар, він повільно кивнув. Вона почала ніжними рухами терти його пальці, викликаючи солодкі дрижаки по спині.

— Я б хотіла піти з тобою.

Він роззявив рота, бо розумів, що не жіноча то справа лізти у все це, але вона не дала відповісти.

— Адже я в сій справі теж замішана, і коли вже маю зректися серця свого і людей, то принаймні бажаю взяти участь у цій стрічі.

Минуло трохи більше ніж тиждень. Князь Ревицький з самого рання відправився до сусіднього міста у справах, що і стало чудовою нагодою для таємної вилазки Зоряни та Луки.

В романах подібне припадає на нічну добу, коли всі сплять, а темрява накриває своїм полотном, ховаючи чужі секрети, однак наші герої вирішили відправитись після обіду. Що напевне має сенс і викликає менше підозр. Ну дійсно, що такого, якщо слуги відправляться до міста, у вільний час? Або ще логічніше: прямують туди через панське розпорядження.

Ось так, вимивши весь посуд і нарешті звільнившись до вечері, Женя вийшов подихати свіжим повітрям й провів поглядом пару головних героїв, котрі крокували з невеличкою групкою інших слуг до головних воріт.

Зоряна час від часу озиралась, ніби шукала щось чи когось. Нарешті, обернувшись в черговий раз, вона примітила Геню. Юнак безмовно стояв біля прибудови й потирав свої долоні, проганяючи кров.

Судячи з розгубленого дівочого лиця, Женя визначив, що Зоряна сама не очікувала покинути замок прямо зараз. Вона швидко озирнулась по сторонах й непомітно для свого супутника склала великий та вказівний пальці руки разом, утворюючи коло. Після чого помахала долонею туди сюди, склала пальці разом виставляючи два до гори, й хутко повернулась назад до Луки, який щось запитав у неї. Вона навіть вигляду не подала, що щось не так і з милою посмішкою відповіла йому, крокуючи далі у бік воріт.

Женя подивився на це і тяжко видихнув, випускаючи білі клуби повітря зі свого рота.

— Це що, Зоряна тобі зараз якісь таємні знаки подала?

Женя обернувся і побачив, як позаду, в кілька десятків сантиметрів від нього стоїть Георгій. Вдумливо потираючи підборіддя, чоловік зацікавлено спостерігав за тим, як група слуг прямує до воріт, ніби ця процесія надміру важливе явище.

— Хіба, коли князь покидає замок, ти не біжиш тінню за ним? — Женя невдоволено скосив на Георгія погляд, після чого повернувся до спостереження за парою.

— Сьогодні князь наказав лишитися, у замку є деякі справи.

— Ось і робив би свої справи.

Кутки губ Георгія ледь зігнулися, утворюючи легку посмішку. Судячи з іскор в очах, отруйна відповідь Жені його скоріше потішила ніж образила.

— І все-таки що то за знаки? Виглядає, наче у вас з дівчинкою секретики.

— Кличе експромтом на рандеву.

— Чого? — Не зрозумів чоловік.

На що Женя відмахнувся і пішов у інший бік, покидаючи Георгія самісінького з купою непорозуміння.

— Нічого-нічого. Не знаю, як у вас вельмишановний, а у цього нещасного слуги купа справ. Тож з вашою милістю, я відправлюся і далі служити великому ділу.

Своїм сигналом, Зоряна повідомила Жені, що план спрацював і вона прямує на зустріч з козацтвом. Звісно, згідно з домовленістю, вона мала завчасно попередити друга, однак її саму кілька хвилин тому підхопив Лука і повів за собою, дорогою пояснюючи, що і куди вони прямують.

Подібний перебіг подій Женя теж врахував, тому у разі чого вони зумовились, що без нього – Зоряна чинитиме згідно з одним сценарієм, проте якщо на шляху помітить його, то жестами повідає про ситуацію, і вже тоді вони діятимуть разом.

Знак «окей» – означає, що все вдалося; рух долонею – вони прямо зараз йдуть на місце зустрічі; два пальці до гори – місце зустрічі корчма на торговій вулиці. Вони завчасно припустили найімовірніші місця зустрічі, і кожне з таких місць відповідало певній кількості пальців.

Зоряна дуже хвилювалась, чи помітив Геня здалеку її поспішні знаки? Видавати істинні емоції перед Лукою вона не могла, тому тримала маску спокою до останнього, однак ноги в неї явно тремтіли.

Як і попередив Лука, вони дійсно прибули до торгової вулиці, де розташовувалась популярна серед місцевих, велика корчма. У просторому приміщені постійно вирувало життя з нескінченним потоком людей, неважливо, чи то будній, вихідний; день чи вечір.

Попри аромат диму у широкій залі панувало затишне тепло від вогнища в кутку, де тихо потріскували поліна. Дубові балки нерухомо підтримували стелю, а по стінах висіли мисливські трофеї, деревʼяні тарелі й глиняні глечики. Навіть у день тут гамірно. Купці, місцеві ремісники та інші жителі міста вели жваві бесіди, деінде хтось сперечався або ж грав у карти чи кості. Дана атмосфера здалась Зоряні незручною для важливих розмов, але водночас ідеальною, щоб загубитися серед натовпу.

Лука підійшов до власника, який стояв за шинквасом. Після короткої розмови, він повернувся до дівчини й повів до невеличкого столика, що непримітно стояв у кутку зали, ховаючись за масивними балками. На лавах вже сиділи двоє чоловіків з вовняними шапками на головах. Вони гармонічно вписувались в суцільну атмосферу попиваючи напої з деревʼяних келихів.

Зоряна з першого погляду впізнала в одному з чоловіків – батька Луки. Вже надто подібні у них риси обличчя.

— Юна Зоряно! — Батько Луки широко всміхнувся, жестом руки пропонуючи сісти навпроти. — Чимало чув про тебе від свого сина. Прошу, сідайте.

Зоряна скромно вклонилася і сідаючи, краєм ока оглянула сусідні столики. Точнісінько, як і попереджав Геня, окрім батька Луки та молодого чоловіка поруч, за двома іншими столами сиділи інші чоловіки різного віку, які ховали голови за головними уборами. І хоча з першого погляду здається ніби всі вони зайняті за грою у карти та розмовою між собою, дівчина інтуїтивно відчувала, як за нею спостерігають.

Коли двоє молодих людей сіли за стіл, батько Луки змахнув рукою і голосно вигукнув: «Сюди!». Через пів хвилини до їх столу прибігла червонощока дівчина з приємними рисами обличчя та яскравою червоною хусткою на русявій голові.

— Любонько, принеси нам мʼясних страв на чотирьох, що нині найліпше продається?

— Тушковане мʼясо в горщиках, пане! — Мелодійно відповіла дівчина.

— Тоді його і ще три келихи медовухи та один фруктового узвару. — Чоловік кинув погляд на Зоряну, в якому вона прочитала нотки зверхності. — Дівонько, не проти?

Зоряна вичавила з себе посмішку, що навіть нагадувала щиру.

— Довірюся вашій ласці.

Задоволений відповіддю, чоловік завершив замовлення і молодиця побігла далі, вочевидь доносячи їх замовлення до кухні.

— Лука мовив, ти просила о стрічі, й він не здолав тобі відмовити. — Чоловік підняв келих та зробив ковток, не відводячи погляду від неї.

— Так. — Кивнула Зоряна.

— Нащо? — Перейшов до суті він, поклавши порожній келих на стіл.

— Хочу через вас, умовитись з Гетьманом з приводу задумів на замок.

Брови чоловіка підскочили до гори від, як йому здалося, почутої дурості, з губ малого дівчиська.

— Ти? З Гетьманом?

Зоряна не змінила свого дружнього виразу обличчя з посмішкою повної ніжності, попри тиск та гніт, що одразу полився у її бік, після промовлених слів. І хоча серце калатало навіженим стукотом, вона звикла тримати лице, дивлячись в очі страху.

— Саме так. — Невинно кивнула Зоряна. — Довідавшись про ваш задум та роль Луки в нім, маю кілька умов. Інакше не можу пристати* на дію, хоча й шляхетну, та надто жорстоку з вашого боку.

[Пристати – ставати чиїмсь прихильником, прибічником, приєднуватись до певного світогляду, певних думок, тверджень і т. ін.]

— Не можеш пристати?

Чоловік з подивом дивився на неї, потираючи свої вуса, після чого перевів погляд на тихого Луку, який з блідим лицем спостерігав за юначкою.

— Саме так. — Зоряна мило похилила голову у бік, ніби й не помітила як раптом знизилась температура повітря, а лиця людей навколо з жорсткістю направились на неї. — Власне, я не прошу нічого неможливого. Я згодна сприяти вашому замислу. І навіть передам непритомного князя Ревицького, що дасть вам перевагу в здобутті цих земель. На заміну прошу одного – вчинити милосердно до невинних слуг, що мешкають у замку. Прошу не карати смертю тих, хто не стане вам на перешкоді.

На кілька секунд у їх куточку запанувала тиша. Лука обливався потом, поки з переляку дивився, то на кохану, то на батька. Дівчина своїми діями нагадувала наївну дитину, яка висунула умови, хоча не мала жодних сил аби відстояти ті. В цей час обличчя козаків застигли.

Кожна секунда тягнулася непомірно довго, перетворюючись на тортури. Хлопця лякала ця холодна атмосфера, і ще більше лякало, що причиною стали слова Зоряни, котру він сам сюди й привів!

Раптом рознісся регіт. Батько Луки засміявся з усіх сил, що навіть сльози полилися з очей, ось наскільки абсурдними вбачалися дівочі слова. Він штовхнув ліктем свого компаньйона.

— Миколо, ти чуєш? Нам би таких завзятих юнаків, як це дитя, то, може, вже б покінчили з ворогами нашими!

Микола ж скривив лице.

— Швидше всі такі завзятці полягли б на полі битви, не зробивши нічого путнього.

Батько Луки почав сміятися ще дужче.

— Твоя правда! — Він поплескав по столу і за секунду його веселе лице перемінилось на серйозне, з нотками холоду в очах.

— Слухай, дівчино, я погодився на цю розмову лишень заради сина. Та хто ти така, щоб нам вказувати, як чинити?

Зоряна навіть мʼязом не повела.

— Я всього лиш служниця, що живе у замку, який ви наміряєтесь узяти. У його стінах мешкає чимало невинних, чиї життя не конче відбирати. Тож я й пропоную вам прохід усередину та самого князя в обмін на життя цих людей. — Вона наївно закліпала очима. — Хіба ж ми не вийдемо з того всі у виграші? Вам, бо й не треба убивати тих, хто й меча супроти вас не здійме.

Чоловік міцно стиснув кулак і тут вчасно до їх столика підійшла юна шинкарка* з келихами у руках. Поки брюнетка розставляла напої перед гостями, батько Луки стримував свого гострого язика, хоча самого погляду вистачало аби перелякатися до смерті.

[Шинкарка – працівниця корчми. Аналог сучасної офіціантки.]

Всередині Зоряни дзвеніли дзвони, лише завдяки виключній силі духу вона трималась, щоб не заплакати.

Перед нею поставили келих узвару, і юна шинкарка приємним голосом промовила:

— У молодиці такі гарні коси!

Ці слова змусили Зоряну підняти застиглий погляд на шинкарку корчми. Дівчина з довгими чорними пасмами, сплетеними в одну косу, з цікавістю спостерігала за клієнткою своїми темними очима. На щоках деінде виступали веснянки, через що і без того молоде лице здавалося дитячим. Як і у минулої шинкарки, на голові цієї красувалася червона хустинка. Вона легким дотиком пальців провела по одній з плетених косиць Зоряни.

— Як я і думала – немов шовк! — Дівчина з сумом взяла свою косу до рук. — У мене ж такі жорсткі, що не роблю, виглядаю як чупакабра.

— Чупакабра? — Здивовано повторила слово Зоряна, по новому оглядаючи дівчину.

— Любонько, у нас тут справа. — Стримано проговорив чоловік, але з самої інтонації зрозуміло, що якщо вона хутко не забереться геть, то бути біді.

Дівчина енергійно підскочила і повернувшись до чоловіка з яскравою посмішкою вклонилася.

— Прошу вибачення, шановний гостю, не буду вам перепоною у гарній забаві!

За лічені секунди вона покинула їх стіл, а батько Луки захитав головою, після чого прийнявся пити нову порцію медовухи.

— Що за часи… Жінки вже не знають, що їм гоже, а що ні.

Зоряна теж взяла свій келих до рук і просмакував узвар запитала:

— Що саме – не гоже?

Сьогоднішня розмова з цим дівчиськом неабияк зіпсувала його настрій, що навіть смачна медовуха не радувала душу. Інші козаки за своїми столами теж пили, однак їх лиця лишались похмурими.

— Я тобі так скажу. — Почав говорити чоловік допив свій напій. — Не личить простому дівчиську вказувати, що і як чинити козацтву. Та й вимагати щось від нашого Гетьмана тим паче.

— Тобто ви не пристаєте на мої умови?

Батько Луки на пару з іншими приснув від сміху.

— Щоб ставити умови, треба бути рівнею опонентові, а це, дівчино, не про тебе.

— Чому ж я не рівня вам?

Чоловік невтішно захитав головою.

— Синку, ну що ж ти підібрав таку недолугу? Вона навіть місця свого не знає.

Лука засоромлено опустив погляд, бо навіть не відав що відповісти. Вся ця ситуація стала для нього суцільним фіаско, яку він сподівався пережити без лихих наслідків. Ну хто ж міг уявити, що розумна та завжди зважена Зоряна, поводитиметься так по дурному?!

— А ти? — Батько Луки знов глянув на спокійну Зоряну, що навіть дивувало. Навіть його сину вистачало клепок зрозуміти ситуацію. — Жінці годиться господарством поратися, дітей ростити, а не лізти до чоловічих справ.

Зоряна з хитринкою примружила очі.

— Як несправедливо принижувати мене через ту дрібницю, що звисає у ваших шароварах. Хіба без неї я чимось гірша за вас?

Козак поруч з батьком Луки аж похлинувся від почутої фрази.

— Ви, чоловіки, вважаєте себе вищими за нас. Творите, що заманеться, керуєте нами, наче ми – не люди, а пси. І все це лише через те, що народились різними?

Зоряна з жалістю глянула на чоловіка, немов тому лишилось не довго жити на цьому світі.

— Мені нічого не вартує доповісти про вас князю. — Вона з сумом зітхнула. — Стримує лише – що він зробить опісля з моїм наївним Лукою. Тому я й воліла домовитися.

Почувши своє імʼя хлопець ображено подивився на дівчину. Очевидно, що це вона створює проблеми, то чого наївним кличуть його?

— Думаєш, після такого ми тебе відпустимо? — Чоловік круговим обертом голови оглянув простір навколо себе. Усмішка все не спадала з його лиця до поки не відчув дивне оніміння та поколювання у мʼязах.

Батько Луки підняв руку аби потерти шию, однак кінцівки виявилися значно важчими, а трохи згодом і взагалі непіднімними.

— Думаю у вас нема вибору. — Невинна дівоча посмішка змінилась на зверхню, як у господарки дому.

Тим часом тіло ставало все важчим. Він хотів щось відповісти, але язик не рухався як треба, нагадуючи вату, через що неможливо вимовити слова. Дихання ускладнилося, він не міг глибоко вдихнути у всі легені.

В якийсь момент, чоловік зрозумів, що взагалі не може рухатися, а юначка навпроти жорстоко посміхається, зловтішно спостерігаючи за його потугами. Ці зелені очі останнє, що він бачив, поки не звалився лицем на стіл.

Поруч пролунали глухі звуки, ніби за іншими столами кожен вирішив скинути важкі мішки. Він нічого не бачив окрім деревʼяної поверхні, де спочивало його лице. Тіло не рухалося, хоча свідомість лишалась кришталево чистою. Він все чув та бачив, тому розумів, що звалився не він один, а і Микола праворуч, і навіть його хлопці за сусідніми столами. Бо навряд всі його побратими так просто проігнорували подібне, і продовжили пиячити та грати в карти.

Через вибір місць, де їх ніхто інший не зміг би потурбувати, він доплатив господарю кілька злотих авансом. За балками складно розгледіти, що відбувається на їх стороні. Та і завдяки шуму гостей, у залі, ніхто з відвідувачів навіть не помітить, що кремезні чоловіки, з трьох столів, просто попадали. А якби й помітили, то що? Скоріш подумали, що напилися і звалилися відсипатися. Ніхто і не зверне уваги.

— Чоловіки часто недооцінюють жінок забуваючи, що саме жінка дала їм життя.

Несподівано її голос пролунав прямо над його головою.

— Чого тільки варта княгиня Ольга, яка чотири рази мстилася деревлянам за смерть свого чоловіка? Нагадати як саме?

Вона тихенько засміялася, і від цього сміху у кожного паралізованого стало дибки волосся.

— Не хвилюйтесь, це лише дрібна демонстрація сили. За кілька годин знову зможете рухатись та пити досхочу. Не подумайте, я не хотіла вдаватися до цього… — Її голос лунав м’яко, навіть трохи винувато. — Та ви не лишили мені вибору.

Вона обвела поглядом нерухомих козаків.

— Тепер кожен з вас відчув безпорадність власною шкурою. Подумайте, якого буде беззбройним слугам замку, коли ви прийдете з мечами?

Лава скрипнула, коли Зоряна піднялася.

— Передайте Гетьману, що поки я нічого не докладатиму Яремі Ревицькому та чекатиму задовільної відповіді на мої умови. Через чотирнадцять днів зустрінемось тут о цій же годині.

— Зі свого боку я все так само даю слово, що не заважатиму Луці з вашою переправою, та власноруч передам такого самого безсилого, як і ви зараз, Ревицького, до ваших рук. Ви ж маєте лишити у живих усіх, хто не чинитиме опору під час нальоту замку.

Вона покрокувала у бік виходу, як раптом зупинилась.

— Ах, мало не забула. Підготуйте документ – щоб я мала гарантію нашої угоди.

Її голос лунав м’яко, майже грайливо, але в ньому відчувалася загроза.

— І не раджу ані зраджувати довіру, ані плекати надію на помсту. Бо хто зна…

Вона схилила голову набік, а її усмішка стала ще ширшою.

— Може, наступного разу я не буду такою милою, як сьогодні.