Перепрошую, де тут вихід?

Холодне ранкове повітря вдарило по обличчю, коли Женя неохоче виліз із намету, для прислуги. Якщо вдень сонечко ще балувало своїм теплом, то вночі температура стрімко падала вниз і звісно, зранку земля не встигала прогрітися.

Лице парубка на кілька секунд скривилося, утворюючи зморшки між бровами та на підборідді. Він не із тих хто полюбляє прокидатись зі сходом сонця, тим паче у такий холод. Але нічого не вдієш – така доля прислуги. Тому зараз він шкутильгає до намету свого пана.

Процедура з ранковим перевдяганням Ревицького промайнула на диво швидко. Сам князь намагався пришвидшити процес. Він не відпускав пустотливі жарти, як зазвичай. Не плескав по сідницях. Навпаки – напружений князь намагався уникати зайвих дотиків з хлопаком, що неймовірно потішило другого. І звісно ж, юнак, наче випадково продовжував торкатися свого пана, невинно споглядаючи за тим із суцільним обожнюванням.

Вчорашній досвід залишив свій відбиток на Ревицькому. Ну а як же інакше? Не кожного дня за їх часів – парубки так відверто демонструють свою прихильність до інших чоловіків. А князь і розізлитися не може, бо сам у свій час нарядив Геню у жіноче вбрання та то й справа розпускав руки з хтивими натяками. Він так розважався… Та хто ж знав, що у результаті це дитя зверне не туди?

Задоволений проробленим – Женя та духовно змучений – Ревицький, покинули князівський намет. І поки хлопчина прокручував у голові різні сценарії з Ревицьким, в яких зможе заробити легкі донати, – перед очима з'явились три постаті. Пан Промовський з сином та пан Милсум, котрі крокували у їх бік.

— О! Пане Ревицький! — Вигукнув пан Милсум, махаючи рукою. — Ми якраз із паном Промовським обговорювали цілі на сьогодні.

Ревицький підійшов ближче до чоловіків, тим часом Женя слідував за ним з опущеним лицем, показово шкутильгаючи.

— І що ви надумали? — Ревицький підняв своє мужнє підборіддя. Оглядаючи: то небо, то крони дерев, то панів перед собою.

— Розвідка доповіла, про сліди лисиць. Ось і думаємо підняти планку. Що нам тих дрібних кролів ловити? Жодного зиску чи цікавості. Інша ж річ – хижаки!

Збуджений самою ідеєю – пан Милсум почав активно розтирати долоні, передчуваючи майбутнє дійство. Пан Промовський теж підтримав цю ініціативу. Ну звісно ж йому хотілося покрасуватися навичками. Як своїми, так і сина.

І все б нічого, якби Женя не зачепився краєм ока лиця Промовського. Це хмуре обличчя не віщувало нічого доброго. І зрештою – інтуїція не підвела…

Минула, дай Боже, година, як його заслали до віддаленої, від табору, частини лісу. Промовський наполіг, щоб юнак приєднався до інших слуг, котрі мають заганяти здобич, поки пани переслідують ту. І звісно чхати він хотів, що Геня не пристосований до подібного, не навчений і взагалі має інші обовʼязки. Його Его не терпіло відмови, поки в очах таїлася злоба. У свій час – Ревицький не збирався стояти стіною за свого слугу. Йому простіше поступитися, у даному питанні, Промовському, ніж втратити лице – захищаючи дрібну прислугу.

І ось. В результаті. Женя стоїть у своїй жіночій одежі прислуги, бо для нього не знайшлося жодного комплекту для полювання. В руках у нього повідець, а на другому кінці – кремезний гончак.

Женя опустив голову і пес викрутив шию до гори, оглядаючи своїми великими, проникливими очима хлопчика біля себе. Густа чорна шерсть гарно переливалася на сонці, а вуха невинно звисали, поки з роззявленої щелепи звисав язик.

Так ці двоє і стояли ще деякий час. У німій тиші оглядаючи один одного.

Не те щоб Женя не очікував якоїсь подлянки від Промовського… Проте це не заважало йому, у думках, обливати того брудом.

Раптом вдалині почувся гавкіт собак та голосний шум. Гончак на повідці одразу напружився і зосередив увагу у тій стороні. Женя теж обернувся.

— Певне знайшли лисицю і почали заганяти.

Він важко видихнув і знов опустив погляд на пса.

— Сподіваюся ми з тобою нікого не зустрінемо, бо я в душі не відаю, що треба робити…

Гавкіт з шумом, на щастя, поступово віддалявся. І хвилювання хлопця паралельно шуму – вщухали. Він почав оглядатися по сторонах, розмірковуючи над тим, як краще чинити далі. Залишитись на місці чи почати рухатись у бік табору?

Гончак різко підняв голову, зосереджуючи погляд у стороні густого лісу. З пащі пса почали визирати білі зуби на пару з приглушеним риком.

Раптово Женя самою потилицею відчув крижаний холод.

[«Сім життів» – активовано!]

[Можлива кількість наступних активацій: 6/7]

Щойно Жені вручили повідець та приказали йти до лісу – він одразу купив деякі навички з реквізитами у магазині системи, аби підстрахувати свою тушку. Серед яких і:

[Назва: «Сім життів»]

[Тип: Багаторазовий.]

[Вид: Пасивний.]

[Опис: З давніх часів відомо, що коти обдаровані сімома життями мяу-мяу. Навичка сповіщає Користувача про можливість смертельної загрози. Кожного разу, коли ви попадаєте під смертельний удар, «Сім життів» активується автоматично, попереджаючи про небезпеку. Лише спритні та прудкі котики можуть вчасно уникнути своєї смерті мяу-мяу. Не проґавте нагоди! Але навіть кмітливі котики смертні. Памʼятайте, лише сім разів вас попередять про неминуче.]

[Можлива кількість активацій: 7]

Це така собі навичка, котра повідомляє про небезпеку життю. І оскільки вона спрацювала зараз, то він у халепі!

Через секунду, після отриманого сповіщення, Женя кинувся у бік. Тієї ж миті позаду нього промайнула стріла, що глибоко врізалась у сусіднє дерево.

Хлопчина на секунду застиг, шоковано споглядаючи за стрілою. Він одразу зрозумів, що до чого. Пес заверещав у всю силу та ринув вперед, тягнучи своїм мускулистим тілом, за собою, худорлявого слугу.

[«Сім життів» – активовано!]

[Можлива кількість наступних активацій: 5/7]

Чергове сповіщення одразу пробудило Женю від ступору. Він відпустив скаженого пса та з усіх ніг побіг у протилежний бік. Позаду лунав свист стріл.

«Сичику! Сичику! Поможи!»

071 летів за своїм нещасним Користувачем, який щосили біг, наче в останнє, при цьому не забуваючи завертати у різні боки, на ходу, то і справа прикриваючись різними деревами.

[Ви бажаєте купити реквізити захисту? Маю попередити, що подібне вартує дорого. У Користувача недостатньо балів на балансі, щоб…]

«Та ні!» — Подумки заволав почервонілий від бігу Женя. — «Хіба ти особисто не можеш мені допомогти?»

[Як?]

«Не вмикай дурника! Якщо я тут помру, то не зможу зачистити світ! А отже і вся ваша шарашчина контора втратить перспективний актив! Ти ж, у польоті, можеш відстежувати звідки прямують стріли! Так попереджай мене!»

Женя ледь не заплакав від свого внутрішнього монологу. Стратегія бігти зигзагами, звісно ускладнювала мисливцеві цілитись. Але і сам він не зможе довго протриматися у подібному темпі. Як мінімум, йому треба знати точне розташування нападника, котрий точно постійно рухається, бо женеться за ним.

[«Сім життів» – активовано!]

[Можлива кількість наступних активацій: 4/7]

[Заверніть за дерево, справа від Вас та продовжуйте бігти вперед.]

Женя без зайвих думок виконав команду, уникаючи двох стріл, що одночасно летіли у два боки.

[Пригніться…]

[Вліво]

[Прямо, а потім…]

З поміччю Сичика, Женя вдало уникав стріл, але його сили вичерпали себе майже до межі.

«Слухай, побережжя неподалік? Як мені до нього дістатися?»

[Поверніть на девʼяносто градусів і продовжуйте бігти.]

Під свист стріл та голос Сичика, котрий прокладав маршрут ліпше за гугл карти, рятуючи своїми вказівками від нових дір у тілі, Женя біг на самому адреналіні.

Легкий шум води почав доноситись до вух. Серце голосно відбивало удари, поки кров швидко циркулювала кровотоком. Тіло діяло швидше за розум, виконуючи вказівки системи. Він доклав усіх сил, роблячи останній ривок, аби вирватися із густого лісу, залітаючи до освітленого побережжя.

Промовський на коні, звісно теж кинувся вперед. Коли слуга вибіг на відкриту зону, це стало чудовою можливістю для нього! На побережжі значно менше дерев та перепон для влучання.

Так само добігши до побережжя, Промовський побачив незграбну спробу слуги заховатись за єдиним товстим деревом у цій зоні. Як хижак, що холоднокровно слідкує за своєю здобиччю, він тихо наблизився до товстого стовбура, обходячи той зі східної сторони. Тримаючи заряджений стрілою арбалет – чоловік цілився, облизуючи пересохлі губи. Уява вже малювала слабке тремтяче тіло з важким диханням, після тривалого бігу, та вологі очі, від сліз й осягнення неминучого.

Кутки губ, непомітно для нього самого, почали підійматися до гори. І врешті, коли він обійшов стовбур, то здивовано зупинився.

Нікого.

Він повернув шию, аби оглянутись. На цьому відкритому побережжі більше нема куди подітися. То куди ж зник цей слуга? Він же на власні очі бачив, як той забіг сюди й не виходив зі своєї схованки!

Промовський опустив очі на землю, аби оглянути сліди, і тут же відчув сильний удар по тулубу, наче від деревʼяної дошки, що своєю силою скинула його з коня.

Наляканий несподіванкою – кінь, зареготав та піднявся на задні копита. Промовський схопився за ребра й перекотився якомога далі від оскаженілого коня, в страху бути затоптаним. Жеребець же одразу зірвався з місця, щойно всі чотири кінцівки торкнулись твердої поверхні, зникаючи у лісовій хащі.

Промовський важко дихав. Глибоко в серці – щасливий, що оминув загибель. Та не довго тривало це щастя. Новий удар тупим предметом настиг його голову і він втратив свідомість.

Ляпас по обличчю привів Промовського до тями. Судячи з пульсації щік – удар був не один. На інстинктивному рівні хотілося торкнутися сверблячих зон. Потерти гарячі щоки прохолодними долонями, але подібне унеможливлювало те, що його міцно звʼязали мотузкою!

Чоловік на землі підняв погляд, повний обурення, на свого кривдника. Через яскраве сонце, силует над ним здавався надто темним та розмитим. Але придивившись – зрештою він впізнав того паршивого слугу!

Женя височів над жалюгідною подобою пана. Звʼязаний, весь у піску та багнюці, Промовський скоріш нагадував жебрака, аніж могутнього шляхтича.

Звісно, щойно прийшов до тями, чоловік почав дриґатися, наче риба, котру витягли на сушу. Проте нормально рухатися, а тим паче – звільнитися від цих щільних вузлів – він не зміг.

[Користувачу, де ви навчилися так вправно звʼязувати людей?]

Сичик не відводив зацікавленого погляду від чоловіка на землі. Той лежав на правому боці, поки його руки з ногами завʼязані за спиною. До того ж мотузка зʼєднувала звʼязані запʼястя з щиколотками. Це дійсно виглядало ефектно та навіть надійно.

«Та була у мене подруга одна… Якось навчився у неї… Не важливо. Добре, що у системному магазині продають мотузки».

І не тільки мотузки стали у пригоді.

[Назва: «Плащ невидимка»]

[Вид: Активний.]

[Тип: Одноразовий.]

[Опис: Ви нашкодили й необхідно зникнути з місця злочину? Чи може бажаєте слідкувати за іншими, лишаючись непоміченим? Плащ невидимка – це все що вам потрібно! Зручний та легкий матеріал повністю приховає вашу присутність від інших! Але не забувайте – час дії реквізиту обмежено. Буде ну дууууже не зручно, якщо вас спіймають на гарячому!]

[Час активації: 30 сек.]

Саме завдяки цьому реквізиту Жені вдалося непомітно підкрастися до Промовського. Бо той був запевнений, що хлопчина ховається за єдиним, у їх радіусі стовбуром. Тому і сконцентрував усю увагу на тому. А Женя тим часом одягнений у плащ, покинув стовбур, взяв товсту палицю та напав на чоловіка, користуючись ефектом несподіванки.

Зараз, коли Промовський прокинувся, варто розіграти цікавезну сценку. Женя дістав під спідницею – ніж, котрий прихопив з собою, із табору. Як знав, що знадобиться! Це він гарно придумав: закріпити під одягом невеличку сумку, де можна зберігати всяке різне.

Побачивши металічний блиск у чужих руках, Промовський одразу стиснувся та притих. Переводячи перелякані очі, то на ніж, то на холодний вираз обличчя слуги, чоловік ледь не втратив свідомість від переляку.

Пара темних очей спостерігала за ним, як за мерцем. Наче це не маленький слуга, а професійний вбивця!

Женя опустився на одне коліно. Панич одразу ж захотів відсунутися, відчуваючи небезпеку, проте звісно всі спроби виявилися марними. Холодне лезо торкнулося його шиї. Промовський рефлекторно підняв підборіддя, молячись Господу про свій порятунок.

Пролунав солодкий юнацький голос, ніби його власник намагався фліртувати:

— Пане Промовський, що ж це ви так? Невже вирішили, замість лисиць, розпочати полювання на людей?

Слуга мило посміхався, проте його темні очі передавали всю жорстокість цього світу, від чого у панича стигла кров.

Женя примружив очі.

— Чи може, ви переплутали мене з дичиною? Пане Промовський, хіба я схожий на лисицю?

Чоловік з переляку одразу ж почав активно хитати головою.

— Тоді може я схожий на вовка, кабана чи кроля?

Пан голосно проковтнув зібрану в роті слину і знов заперечив, хитаючи головою у різні боки.

Женя широко розкрив очі від подиву.

— Пане, тоді чого ж ви випустили в мене стільки стріл? Я так довго втікав… Хіба ви не помітили, що стріляєте у людину?

Хлопчина міцніше притис ножа до шиї, але недостатньо аби пошкодити шкіру. Іншою долонею він схопив блідого Промовського за щоки та наблизив власне лице. Не кліпаючи – він дивився йому прямо у вічі.

— Гей, пане, чому ви мовчите?

Промовський роззявив рота, але єдине що міг – це вдихати тим повітря, бо почав задихатися від цього тиску.

— Чи може. Насправді. Ви хотіли вбити мене?

Останні слова звалилися важким тягарем на Промовського. Він навіть не встиг зрозуміти, коли їх ролі змінилися. Як раптом він з мисливця перетворився на здобич. І тепер його життя повністю у чужих руках.

— Й…а… Я… я-я…

Сльози навернулись нестримним потоком на очі зрілого чоловіка.

— Ха-ха. — Женя несподівано коротко засміявся, після чого відсунув своє похмуре лице, змінюючи те на веселе з яскравим блиском в очах. — Та розслабтеся, пане. Я одразу втямив, що ви вчинили замах на моє життя через ту прикру оказію з пролитою шурпою.

Женя прибрав ніж від чоловічого горла та почав гратися з тим у руці.

— Але ж, скажіть на милість, відбирати життя через таку дрібницю – хіба не дурість? — Він різко перевів зосереджений погляд на закляклого чоловіка. — Чи не так, пане?

Несподівана зміна настрою ще більше налякала Промовського, але він не міг упустити шанс вижити!

— Так-так! Щонайгірша дурість! — Погодився звʼязаний чоловік.

Женя задоволено посміхнувся та кивнув.

— Вірно, пане, ви такий дурник. Ледь не скоїли жахливу помилку.

Пан Промовський заходився кивати ще завзятіше, не зважаючи на те, що його відверто зневажали.

— Так-так! Великий дурень! До скону житиму в покуті за свій гріх!

Женя раптом припинив сміятися і заговорив серйозним тоном:

— Гадаєте, маєте ще дні, аби щось спокутувати?

Промовський напружився та відмовившись від останніх краплин гідності, увімкнув режим підлабузника.

— Якщо, ваша милість дозволить мені жити…

— «Ваша милість»? — Женя лукаво всміхнувся. — А що? Гарно звучить! Одразу відчуваю себе персоною статечною.

Промовський почав улесливо посміхатися.

— Однак, подібна кривда неабияк зранила мою душу. — Женя ображено глянув на чоловіка, продовжуючи двояко гратися з ножем. — Як же, пан планує надолужити мені спричинене лихо? О!

Женя несподівано вигукнув.

— У мене чудова ідея! — Весело проспівав він. — Давайте я зроблю вам кілька дірок у тілі! Тоді вважаємо розрахувалися без образ!

Хлопчина почав оцінювати тіло на землі, розмірковуючи куди краще штурхнути ножем. Від споглядання за тим, наскільки холоднокровно, цей слуга прийнявся до наміру наробити в ньому зайвих дірок, у Промовського почала леденіти кров.

Просочений холодним потом він швидко розмірковував над тим, як урятувати своє положення, поки ще не пізно! Його цілком задовольняє кількість дірок у тілі, котра наявна зараз! Нові ні до чого! Ви тільки гляньте на божевільний погляд цього слуги! Він точно його вбʼє!

— Ну, нащо ж так радикально! — Голосно протараторив Промовський, боячись запізнитися. — Ну вбʼєш, кхм кхм… Тобто вбʼєте мене, і що далі? Інші знайдуть моє тіло й у вас лише виникнуть зайві клопоти!

— Ну так нема тіла – нема діла. — Женя яскраво всміхнувся, плескаючи чоловіка по щоці. — Не переймайся, я вже попіклувався про це. Щойно загинеш від втрати крові, я одразу підкину твоє тіло до лігва вовків. Як раз бачив тут одне таке…

Хлопчик звузив очі з жорстокими намірами.

— Хто ж стане пильно розглядати труп, роздертий звіриною?

Десь у нутрощах Промовського, у всю міць, забили на сполох тривожні дзвони.

— Золото! — Вигукнув в останній надії він, коли ніж наблизився неприпустимо близько до живота.

— Золото? — Женя виглядав зацікавленим, тому зупинив руку з ножем.

Промовський відчув присмак надії.

— Так-так! Золото, самоцвіти, коштовні тканини! Я дам вам стільки, що й за ціле життя не витратите! Не буде потреби надалі служити князю Ревицькому. Ви самі станете паном у власному замку! Лише даруйте мені життя, благаю!

— Хм… — Хлопчина задумався на пів хвилини. — Звучить привабливо…

Промовський піднісся у надії.

— Але де гарантії?

— А?

Женя зверхньо оглянув чоловіка, наче дивився на неосвіченого простака.

— Які гарантії, що пан дасть мені все, що пообіцяв, після того, як я відпущу його? — Він ледь похилив голову на бік. — Що як опинившись у безпеці та під охороною – пан знов захоче помститися? Розкаже все князю Ревицькому?

— Богом клянуся! Це правдива угода! Родом своїм присягаюся!

— Я атеїст.

Промовський з недолугим виразом обличчя почав кліпами очима.

— Коротше не вірю я у присяги.

Женя змахнув рукою і вирішив поновити нещодавно перервану процедуру.

— Стійте! Я чесно віддам усе й ні пари з вуст про сьогоднішнє! — Заволав Промовський нервово спостерігаючи за ножем у чужих руках. — Знаю! Гарантія! Я маю гарантію!

— Хмм?

Женя знов зупинився на початому, готовий вислухати свою жертву.

— Ось… Ехм… — Промовський почав дриґати тілом, але у звʼязаному положені це вдавалося так собі. — Під кобеняком причеплено мій родинний герб! Сором для голови роду втратити таку коштовність! Візьміть її як заставу! Вона буде гарантією, що я повернусь з обіцяним скарбом!

Женя дійсно заліз пальцями під кобеняк, у пошуках обіцяного родинного скарбу. Врешті знайшовши той, він почав уважно оглядати витончену брошку, розміром з пів долоні. Сама ж прикраса виглядала страшенно рідкісною та дорогою.

— А що, коли пан потому заявить, буцімто я її вкрав?

Коли цей слуга відкривав рота, Промовському кортіло плакати.

Ну чому цей хлопак настільки підозрілий?! Як ще його переконати у чистоті своїх намірів?

— Та з іншого боку… — Вів далі Женя, зважуючи герб у долоні, — Шкода відмовляти панові. Гляди, й справді каєтесь.

Промовський почав активно кивати цілуючи землю.

— Давайте ось як ми вчинимо. — Женя зважив брошку рукою. — Я вас відпускаю і лишаю цю родинну реліквію у себе. Натомість – ви віддаєте мені все золото та самоцвіти, що привезли з собою у цю подорож, а все інше зобовʼязуєтесь передати – протягом року, в обмін на родинну реліквію.

Чоловік майже почав плакати від радості. Його таки не заріжуть і не кинуть бездиханне тіло диким тваринам.

— І для певності… — Женя примружився, дивлячись на нього крізь лукаву всмішку. — Ми закріпимо нашу угоду письмовим договором.

Юнак діловито дістав, невідомо звідки, чистий білий лист – в одній руці та чорнила з пером – в іншій.

Не встиг Промовський вдатися у питання звідки цей слуга дістав настільки не типові, для лісу, речі, як його звільнили від мотузки.

З приставленим до шиї ножем – чоловік сидів з пером у руці та писав під диктування молодого слуги. Завіривши все підписом, він передав документ хлопцю.

Женя швидким поглядом оглянув написане, після чого заховав договір, разом з брошкою, у своїх одежах. Він прибрав гостре лезо від шиї блідого чоловіка. Піднявся та протягнув руку тому з усією ввічливістю на котру здатна людина.

— Приємно мати з вами справи, пане.

Промовський, хоч і з явним острахом, та все ж простягнув руку у відповідь, потискаючи чужу долоню.

— З Божою поміччю…