Перепрошую, де тут вихід?

Масивний чоловік середнього віку, розслаблено сидів за столом, заставлений запашними стравами. Золоті застібки блищали на каптані із парчі з золотистою вишивкою. Однією рукою, він відправив до рота ложку мʼясистого рагу, поки другу завів за спинку свого стільця. На суворому лиці зʼявились зморшки блаженства, поки очі замерехтіли. Він кинув ложку назад до тарілки й потягнувшись у бік, плеснув долонею по спідниці, людини, що стояла в одному кроці від нього.

Друга сторона напружилась, але на молодому – світлому лиці не зʼявилось жодного натяку на докір чи огиду. Попри очевидне домагання до власної персони, зокрема сідниць.

— Геня, рагу сьогодні — гідне панського столу! — Мовив чоловік за столом, витираючи вуса – паралельно погладжуючи іншою рукою молоде тіло, через тканину.

— Я передам служницям на кухні хвалу Вельможного князя. — Зі скромно опущеним поглядом пролунав низький голос Гені.

Чоловік за столом задоволено хмикнув, оглядаючи жадібним поглядом особу поруч. Він підняв кухоль зі столу, ось тільки коли наблизив до вуст, то зрозумів, що той вже порожній.

Пальці Гені як раз стискали глечик з медовухою у своїх руках.

— Перед трапезою, Вельможний князь бажав лише один глечик, бо після обіду чекають важливі справи. — Нагадав Геня, виливаючи залишки медовухи. — Чи може князівське бажання змінилося?

Князь Ревицький глянув на свій ледь наповнений кухоль і ніби пригадуючи щось захитав головою.

— Ні. Поки що досить. — Чоловік підняв свої очі на прислугу, спустошуючи кухоль. — Підготуй до вечері дві пляшки вина. Тільки не французьке бордо, навіть якщо Гризельда накаже, принеси тосканське. Маю сьогодні настрій ностальгувати.

Скомандував чоловік, опускаючи кухоль на стіл.

— Так, Вельможний княже.

Ревицький задоволено кивнув на опущену голову Гені й встав з місця. Тільки-но чоловік покинув їдальню, вся прислуга у кімнаті з полегшенням видихнула, розслабив свої напружені тіла.

Окрім свого пана, в їдальні знаходилось ще чотири людини. «Особиста прислуга, котра радує очі» – як любив називати їх князь. Всі, як один, незалежно від зросту, кольору волосся чи статті, вони вдягнені: у білосніжні сорочки з вишивкою із білих ниток, темну керсетку та довгу чорну спідницю з квітковою вишивкою; на голові красувалася біла хустка, а на поясі фартух зі світлої тканини.

Князю до вподоби, коли гарні люди прислуговують у красивих одежах. Тому навіть одяг, для них, підібрано із ліпших матеріалів, порівняно з іншими слугами.

Вони супроводжують його під час: приймання їжі, читанні, прогулянок тощо. Але звісно ж, окрім цього, разом з іншою прислугою, вони мали піклуватися про порядок у замку. Таким чином з десяток людей розподіляли між собою різні зобовʼязання та зони відповідальності, аби встигати виконувати всі завдання та задовольняти примхи свого пана.

— Гей, Ти як?

Зоряна підійшла до Гені. На її круглому, гарненькому лиці, з якого ще не спали сліди юнацтва, виднілось хвилювання з почуттям провини. Великі, зелені очі приворожували кожного – хто дивився у них, викликаючи бажання довіритися та захистити.

— Все гаразд. — На обличчі Гені зʼявилась невимушена посмішка.

— Певен? Просто… — Зоряна почала перебирати пасма свого довгого русого волосся, заплетеного у дві коси.

— Не журися. — На плече Зоряни впала тонка долоня співрозмовника, але все одно значно більша за її власну. — Мені не важко стерпіти подібні примхи пана. Всяко краще ніж якби він до тебе руки простягав. Бо, на відміну від тебе, мене у своє ложе не затягне…

Зоряну підбадьорливо плескали по плечу, хоча насправді втішати мали зовсім не її. Побоювання не відпускали дівоче серце, попри солодкі слова товариша по нещастю.

— Як ніяк, а я чоловік. І хоча наш пан і збо… кхм кхм… Любитель лапати вродливу прислугу, та далі дотиків не заходить. Інша справа з тобою. — Геня багатозначуще глянув на Зоряну. — Ти й сама тямиш, у якому становищі перебуваєш. Тож поки ліпше тобі зайвих зустрічей з ним уникати.

Зоряна з вдячністю кивнула. Заспокоєна словами друга вона пішла до столу, допомагаючи іншим з прибиранням.

Після обіду Геня, разом з іншими, мав деякий час на перерву, тому повернувся до своєї кімнати. Коли опинився тут вперше, його приємно здивувало те, що прислузі замку виділяють окрему кімнатку. Нехай невеличку, проте особисту, де можна усамітнитися.

[Користувачу, чудова робота. Як для свого першого світу, ви швидко вжилися у роль. Так тримати!]

Юнак повернув голову у бік і зустрівся з парою великих янтарних очей. Невеличкий сич бурого окрасу з білими плямами, ніби в краплинку, сидів на підвіконні, спостерігаючи за своїм Користувачем.

Цей птах…

Ще вчора він слухав лекції через Zoom, сперечався з матірʼю у повідомленнях, бо вона вчергове жалілася, що він живе в Києві, хоча міг би повернутись до Житомира. Однаково у цьому семестрі всі пари онлайн. А так – він невдячний та фінансово неграмотний девʼятнадцятирічний юнак, котрий задарма витрачає гроші на оренду квартири у столиці. І байдуже, що з квартирою – це ідея батька, так би він спокійно жив у гуртожитку. Та подібне для цієї жінки не аргумент.

Так і не примирившись вони закінчили чергову – безглузду розмову, де кожен тримався свого. Лягаючи спати, він планував, що робитиме завтра, після пар, котрі однаково слухає одним вухом, проте завжди присутній, аби справити гарне враження на викладачів. Так і заснув посеред своїх думок.

Серед ночі пролунав знайомий гул сирени. Він одним оком глянув на смартгодинник і засвідчивши, що все ще глибока ніч – перекотився на інший бік ліжка, зануривши голову під ковдру. Сирена все не вщухала, а він – звиклий до подібного, почав засинати, наче під мелодію колискової.

У перші місяці повномасштабного вторгнення він ще якось реагував. Під час повітряних тривог йшов у коридор, ховаючись за стінами, котрі може і не врятують, проте морально заспокоюють. Проте, коли минув рік, другий…

Як і більшість його оточення – він неодноразово жартував, що спати любить більше ніж жити. І на це доля зіграла з ним лихий жарт.

Він помер. Як раз в одну із таких ночей, коли проігнорував повітряну тривогу, а уламок збитої ракети пронісся крізь будинок, де він винаймав квартиру. Навіть не зрозумів як. Здається дійсно пролунав якийсь вибух. Чи це його передсмертна уява? Бо загинув він за лічені секунди.

Як виявилось, після смерті нема: ні раю, ні пекла, ні чистилища. Хоча не сказати, що він колись був релігійним, тож очікувань байдуже не мав. Скоріше думав, що після смерті настає порожнеча та і все на цьому. Та на нього очікував сюрприз.

Спершу і не зрозумів, що помер. Надто несподівано це сталося, коли його розум межував між сном і реальністю. Як раптом опинився у порожній, сірій кімнаті з гладкою, глянцевою підлогою. Над його головою пролетів дрібний птах – сич, як він зрозумів опісля. Той приземлився на гілку дерева, котре росло прямо з-під підлоги.

[Вітаю, Євгене! Я закріплена за Вами система – 071.]

Юнак спершу не повірив, що це говорить птах, тому почав оглядатися по сторонах, проте у кімнаті більше нікого не знайшлося окрім них. Дзьоб сича вчергове відкрився і хлопець мав визнати, що це дійсно говорить птах.

[Ви загинули під час ракетної атаки. Збитий уламок влучив у ваше житло поки Ви спали…]

Сич раптово замовчав. Тільки зараз Женя помітив прозорий блакитний прямокутник перед дзьобом птаха. А той ніби зачитував інформацію прописану там.

Сич опустив свою голову, через що пара величезних янтарних очей почала оглядати людину перед собою. Цей погляд такий прискіпливий, що Жені здалося, ніби ці очі вдивляються в його душу.

[Це звісно не моя справа, але оскільки ми скоріш за все працюватимемо разом, то я запитаю. Як можна спокійнісінько спати, коли у місто летять ракети?! У вас же там і сирени сповіщають і в смартфонах сповіщення! Як так можна? Що за безглузда смерть?!]

Отримавши словесну прочуханку, Женя навіть бровами не повів. Лише повів плечима.

— Я сподівався на ППО і вірив у ЗСУ.

[…]

— Ну і… Два роки все минало спокійно… Хто ж знав? — Почесав він своє чоло.

[…]

[В принципі. Нам тут потрібні безстрашні Користувачі. Тому навіть не дивно, що обрали саме вас.]

— А «тут» – це де?

[Вимір підпорядкований системі «Персонаж масовки». Наша місія: рятувати зламані світи, котрі вийшли зі своєї траєкторії долі та зациклилися...]

Женя широко розкрив очі від подиву. Відчуття реальності вже давно покинули його. А слова цього сича лише дужче поглиблювали у цей стан. Як мінімум через те, що птах міг говорити. Наче це просто сон. Дурний сон…

[…Якщо детальніше, в мультивсесвіті співіснує безліч світів. Кожен такий світ має свої, прописані події, котрі обовʼязково мають відбутися, а якщо ні, то світ ламається. Такий собі сценарій буття. Місія Користувача системи «Персонаж масовки» – допомогти світу рухатись у вірному напрямку згідно зі сценарієм. Якщо ви погодитесь на роль Користувача нашої системи, то ми відправлятимемо вас у такі зламані світи, де ви, у позиченому тілі, жителя того світу – так званому «жилеті», відіграватимете свою роль, аби повернути траєкторію у необхідне лоно. Тим самим – рятуючи світ. За виконання місій та проходження кожного світу – вам нараховують бали. Ці бали можна обмінювати на бажані предмети в магазині нашої системи, один із яких – білет «Визволення», який дозволить відродитися у вашому першочерговому світі, уникаючи факту смерті. Або ж ви можете обрати будь-який інший світ, в якому проходили місію. Оскільки ви померли – це чудова можливість для продовження життя, з варіантом, у перспективі повернутися до рідного світу та родини, коханих, друзів!]

— Тобто зараз я мертвий?

[Так.]

— Ясно… Знаєш си… — Женя обірвав себе на півслові, пригадуючи, як представив себе цей птах. — Кхм кхм… Системо 071, ця пропозиція дійсно звучить спокусливо. Привабливішою її зробило б лише, якби ти не проговорив все монотонним тоном, наче зачитуєш довідник.

[…]

— …

[То ви зацікавлені у тому щоб стати Користувачем?]

— А що зі мною станеться, якщо відмовлюся?

[Ви остаточно помрете.]

— А що таке смерть? Хіба зараз я не мертвий?

[Зараз, ми тимчасово перехопили вашу душу, на випадок, якщо погодитесь підписати контракт, щоб стати Користувачем нашої системи.]

— А як щодо суцільної смерті? Що стає з душею після смерті?

[Відповідь на це не входить у мою компетенцію.]

— Жаднюга. — Фиркнув хлопець.

Сич мовчав з хвилину пильно спостерігаючи за людиною перед собою. Через що тілом Жені пробіг холод. Великі янтарні очі почали повільно примружуватися.

[Можете вважати, що смерть – це кінець, після якого настає порожнеча, а душа розчиняється в ній.]

— А ти вмієш бути переконливим! Еге ж! Давно тут працюєш?

[Достатньо.]

— Ясно… — Женя почав оглядатися, скоріш за звичкою, ніж дійсно у пошуках знайти у цій кімнаті бодай щось. — Чи можу я детальніше дізнатися про систему балів та білет «Визволення»?

[Звісно.]

Сич підняв крило і через секунду, посеред кімнати зʼявився прямокутний напівпрозорий екран. Погляд Жені одразу зачепився за трансльований текст, коли 071 почав монотонно пояснювати:

[Щоб отримати бали, Користувач має їх заробити. Це можливо зробити кількома способами. Перший: Користувач отримує бали коли зачищає сценарій, тобто проходить зламаний світ, повертаючи той на вірний лад. Другий: за кожне виконане завдання у світі – нараховуються додаткові бали. Також, виконання завдань сприяє проходженню світу, виводячи на необхідну кінцівку, тому це і так невіддільна частина місії, за котру Користувач отримує додаткові бали. Третій: донати глядачів. Під час проходження світу за вами спостерігатимуть глядачі. І якщо їм сподобається побачене, то вони задонатять вам і ви отримаєте бали, після вирахування комісії системи.]

— Тобто за мною спостерігатимуть інші? Глядачі?

Дивувало, що хтось сторонній спостерігатиме за тим, як Користувач рятуватиме світ. Ще й донатити буде. Мінус комісія звісно… Яка просунута система.

[Так.]

— А хто вони?

[Це конфіденційна інформація.]

— Хіба ти не казав, що Користувач потрапляє у різні світи аби врятувати ті? Тоді чому ви демонструєте все іншим, наче це розвага?

[Таким чином максимізується прибуток.]

«Ясно… Наживаються, як можуть».

— І скільки необхідно балів аби купити білет «Визволення»?

Екран поруч з Женею мигнув і текст змінився на магазин системи з різними товарами. На вершині знаходився той самий рятівний білетик вартість якого налічувала стільки нулів, що очі губилися в них.

— Слухай… — Хлопець перевів обережний погляд на систему 071. — А скільки в середньому світів, Користувачеві необхідно врятувати, аби заробити на цей білет?

[Важко сказати. Залежить від того, як Користувач справляється з усіма місіями та чи підтримують його донатами.]

Женя вловив, що глядачі відіграють суттєву роль у заробітку балів.

— Гаразд. — Кивнув хлопець, нарешті наважуючись. — Давай свій контракт! Я стану Користувачем!

Байдуже, або це, або миттєва смерть…

Ось таким чином, одразу після підписання, Женю закинуло у зламаний світ. Він прокинувся у тілі шістнадцятирічного Гені – тезки та за сумісництвом – жителя цього світу, котрий, як пояснив 071, добровільно погодився передати своє тіло Користувачеві для порятунку світу.

Як можна погодитися на подібне? Женя не знав. Точніше: не знав, поки не побачив сценарій та роль першочергового Гені в цьому світі.

Події розвертаються у тисяча шістсот сорок сьомому році у місті Лубни, що на Лівобережній Україні. 071 сказав, що це минуле паралельного світу, а не його власного, звідки родом Користувач. Але через схожі аспекти цілком можлива деяка подоба.

Чотири роки до цього – «жилет» Геня, котрий родом з невеличкого селища, разом зі своєю подругою дитинства – Зоряною, стає прислугою тутешнього князя Ревицького, після того, як той перехопив деякі землі в іншого шляхтича. Дванадцятирічного хлопчика просто продали його ж батьки та відправили до Лубен.

У той час князь якраз підбирав для себе особливу прислугу, котра тішила б очі. А гарненькі, юні Геня та Зоряна, цілком відповідали всім критеріям. Неважливо: хлопчик то чи дівчинка, всі вони мали носити стандартну уніформу.

Так минуло чотири роки, Геня з подругою підросли, знайшли друзів, які стали другою родиною. Зоряна – вона ж головна героїня цього світу, через свою вроду стала жертвою постійних домагань князя Ревицького. Той не змушував розділяти разом ліжко, ні. Лише постійно торкався до юначки при будь-якій нагоді. Проте всі розуміли, що це лише «поки». За законом жанру – пані Ревицька, вона ж дружина та мати їх єдиного сина, чомусь взагалі не помічала надмірної уваги чоловіка до цієї служниці, тому князя нічого не зупиняло.

Сама ж Зоряна мала почуття до Луки. Світлого, молодого юнака, з яскравою посмішкою та теплим темпераментом. Він вже працював слугою у замку Ревицьких та був старший на рік. Діти одразу потоваришували, а через роки, між ними зародилися особливо теплі почуття.

Зоряна та Лука – головні герої цього світу, котрі мають разом подолати всі негаразди, дістаючись щасливої кінцівки. У свій час Геня – персонаж другого плану, ще з дитинства закоханий у Зоряну – робить все аби вберегти ту та зробити щасливою.

Тому парубок завжди прикривав Зоряну перед князем, привертаючи увагу до себе. Звісно ж за це їх пан жорстоко відігравався на хлопчині.

Користувач Женя як раз потрапив у той період, коли князь Ревицький почав свої домагання до Зоряни, а Геня має виступити щитом. За сюжетом князь втратить своє терпіння і Геня постійно терпітиме побої та навіть ґвалтування над ним. Але попри це не відступить заради посмішки та спокійного життя коханої.

Після пів року такого життя, у пеклі, Геня загине під час осади замку, повстанців, а Зоряна з Лукою вдало втечуть та житимуть довго і щасливо, породжуючи діточок.

І все мало б так бути, якби світ не зламався, бо душа Гені не витримала страждань. З невідомих причин він не виконав свою роль – «мішка для биття», завчасно покінчивши з життям, через що Зоряна стала іграшкою князя і необхідне майбутнє – не настало.

[Похибка душі.]

Почав пояснювати 071.

[Світи самі по собі – циклічні. Інколи трапляється, що деякі душі не витримують своєї долі та ламаються. В певний момент спогади минулого, теперішнього та майбутнього – зливаються, провокуючи таку душу до хаосу. З невідомих для нас причин, такі душі гинуть передчасно, так і не виконавши своєї ролі трампліна для головних героїв. У таких випадках, коли роль душі, необхідна для продовження функціонування світу – виходить з ладу, відмовляючись слідувати прописаній долі – з'являється наша система і пропонує свої послуги.]

«Що хтось інший, замість них, проживе цей нестерпний проміжок життя?»

[Вірно.]

Погодився 071.

«І чому ж вони дають згоду? Невже всі так хвилюються за життєдіяльність світу, який їх покинув?»

[Звісно ні.]

Сич глянув на свого Користувача, як на ідіота.

[Ми теж підписуємо з ними контракт. Коли Користувач зачищає світ, душа жителя, який надав своє тіло для Користувача, як «жилет» – отримує обумовлену суму балів нашої системи.]

«То звичайні жителі теж можуть використовувати бали системи? А, чи це через те, що вони надають свої тіла?»

[Ні, для тих хто не укладав спеціального контракту – системний магазин закритий. Люди ніяк не можуть використовувати їх, як валюту у своєму світі.]

«Тоді нащо вони їм?» — Дивувався Женя не розуміючи причини «жилету» віддавати своє тіло за бали, котрі не мають для нього жодної цінності.

[Удача.] — Коротке слово вразило слух Жені. — [Хоча звичайні жителі й не можуть використовувати ці бали поза нашої системи, та не мають доступу до магазину, проте саме існування балів нараховує додаткові пункти удачі. Бали лишаються закріпленими за душею, тож навіть після циклу смертей та перероджень – душа гарантовано лишає за собою високий поріг удачі.]

Що ж у цьому дійсно є сенс. Для Гені з цього світу, котрий мав би вистраждати все життя, не отримуючи – нічого. Пропозиція, де хтось його тимчасово замінить у муках, а після смерті, у наступному житті – він гарантовано матиме високий поріг удачі, – виглядає звабливо. Для зломлених душ – це дійсно звучить, як порятунок.