Перепрошую, де тут вихід?

Перші промені ранкового сонця Женя зустрів серед міцних дубів. Крізь крони ледь-ледь проривалися слабкі пасма світла, місцями зустрічались тендітні берези з золотистою листовою та клени, що насичували картину розмаїттям кольорів: від жовтого до пурпурного. Довга трава чіпляла черевики під час ходьби, часом скручуючись навколо щиколотки. Де інде лежала опала листва. Вона приємно шурхотіла під ногами, нагадуючи хрусткі коржі.

За густотою дерев ховалась симфонія птахів, а якщо прислухатися, то можна почути, як протікає річка Сула неподалік від них. Тихо, повільно, майже непомітно вона вабила своєю прохолодою.

Разом з іншою прислугою, Женя займався облаштуванням табору на завчасно підібраному місці. Ще до світанку вони відправились до лісу, на території замку. І поки одні зводили намети, а інші займалися розвідкою та збором деревини, – хлопчина у дівочих одежах спеціальної прислуги, розташувався біля нещодавно розведеного вогнища.

Може через свій зовнішній вигляд чи «тепличні умови» всередині замку – йому доручили досить легке завдання: підігріти воду й приготувати легкий сніданок з іншим слугою. Не сказати, що він майстер у кулінарії, проте досвід життя на самоті дозволяв зварити щось просте. Хоча у казані на відкритому вогні варить вперше.

Помішуючи на дні казана, принесені з замку шматки мʼяса, Женя порожніми очима спостерігав за тим, як те шипить.

«Хоч би не згоріло».

Він перевів короткий погляд у бік, де нещодавно розташували лави зі столами. За тими вже сиділи пан Ревицький у компанії гостей, що приїхали вчора: паном Милсум та паном Промовським, котрий взяв з собою у подорож старшого сина. Вдягнені у спеціальне мисливське вбрання, вони відпочивали на теплих шкурах в очікуванні полювання.

Серед метушні прислуги, на фоні, з боку шляхтичів доносились ледь чутні енергійні голоси:

— Шкода, що ваш син не зміг скласти нам компанію. Вони б чудово поладнали з Матвієм — Пан Промовський, усміхаючись на повен рот, поплескав долонею по спині свого сина. — Раджу вже почати привчати юного панича Михаїла до полювання. Не годиться чоловікові ховатися за стінами замку. Матвій вже у його віці підстрелив свого першого зайця.

— Авжеж. — Зі стриманою усмішкою погодився Ревицький.

— Нема нічого кращого, ніж спільне полювання батька з сином. Бачити, як твій нащадок досягає вершин, – одна із найбільших радостей батьківства. Ви згодні?

— Мммх. — Ревицький кивнув, тягнучи до губ черговий келих, ковтаючи напій разом зі словами.

Одного погляду достатньо аби зрозуміти, що вихваляння Промовського своїм сином – у Ревицького вже у печінці. Другий день він мусить вислуховувати завуальовані докори у бік власного – слабкого сина. Та сказати нічого не може. Не стане ж визнавати, що ці слова дійсно зачепили, бо його нащадок програє чужому синові. А Промовський лише тішиться цій очевидній ситуації, продовжуючи дратувати іншого.

[Додайте овочі.]

071 сидів на голові Жені, нагадуючи тому про казан, де смажиться мʼясо. Хлопчина в ту ж мить повернув свою увагу до куховарства та потягнувся до завчасно нарізаних овочів.

[Помішуйте.]

[Залийте водою, накрийте кришкою та почніть тушкувати.]

Женя мовчки виконував команди Сичика, котрий вираховував кожну дію до секунди, вочевидь орудуючи якимось рецептом. Як ніяк, а із них обох, лише 071 мав доступ до могутньої сили інтернету.

Пряний аромат невідомого варива вдарив у ніс Жені. Судячи з запаху у нього вийшло щось пристойне, можливо навіть смачне.

[Шурпа готова.]

Повідомив 071 через деякий час, сигналізуючи Користувачу, що пора розливати їжу у миски та подавати до столу.

«Шурпа?» — Поцікавився подумки Женя, паралельно працюючи черпаком.

[Популярний у козацькій кухні густий суп з мʼясом та великою кількістю овочів. Переважно саме його готують під час полювання.]

«Он воно що. А я думав ми просто готуємо тушковане мʼясо з овочами. А у цього варива навіть своя окрема назва є. Яка краса~»

З допомогою інших слуг, Женя почав квапливо накривати на стіл. І саме у цей момент повернулась група, яку відправили розвідувати ліс.

Лука – високий хлопчина сімнадцяти років з золотистими кучерями та теплими зеленими очима, як раз звітував перед князем Ревицьким. З міцним, рельєфним тілом схованим під одяг слуги, він вважався одним із найбільш бажаних молодиків серед жіночої половини замку. І як можна здогадатися, цей юнак – головний герой сценарію світу та за сумісництвом – коханий Зоряни. Правда їх стосунки поки лише на початковому етапі, коли обох ніби й тягне один до одного, проте вони ще не перетнули межу міцної дружби, зітканої за роки спільного проживання в одних стінах.

Коли Женя проходив повз, подаючи миски, Лука обдарував того обережним поглядом, після чого одразу сховав очі. Воно й не дивно, як ніяк, а оригінальний Геня закоханий у Зоряну, тобто вони з цим кучерявим – суперники.

— …Ми підготували територію, тож як тільки князь накаже, можна переходити до загону та засідки. — Завершив звітувати Лука.

— Чудово! — Промовський старший плеснув сина по плечу. — Настав час показати свої сили на ділі! Як щодо невеличкого парі? Хто сьогодні вполює більш… Шааааааа!

Голосний вереск панича змусив здригнутися кожного за столом. Здивовані несподіваним звуком – всі оглянулись і побачили картину, де Промовський старший сидить з перевернутою догори-дригом мискою супу, прямо між ніг. Він швидко відкинув ту, підскочив з місця у бажанні зняти весь одяг нижче пояса. Гаряче, щойно зварене вариво обпікало навіть крізь щільну тканину.

— Молю вибачення шановного пана! Цей слуга винен! — Женя, котрий секунду тому зронив миску шурпи просто між панськими ногами, впав на коліна, кланяючись лобом до самої землі.

— Ах ти ж криворуке! — Промовський старший вибухнув люттю, лице його налилося червоним, а на скронях набухли жили. — Тебе мало випороти! Відтяти руки цьому нездарі! — Скомандував він у запалі.

— Помилуйте, Вельмишановний пане! — Тремтячим голосом мовив Женя.

Промовський уже потягнувся до ножа, явно готовий покарати слугу власноруч. Довкола запала напружена тиша — ніхто не наважувався втрутитися.

— Уведіть його та замкніть у моєму наметі. — Раптом пролунав спокійний, але владний голос. Уперед виступив князь Ревицький, даючи знак слугам. — Я сам покараю цього недолугого, коли ми повернемося.

Він одразу підійшов до розлюченого Промовського, що все ще пихтів від обурення. На обличчі Ревицького з’явився вираз щирої провини за свого підлеглого.

— Прошу вибачення за неуважність моєї прислуги. — Мовив чоловік, дружньо торкаючись плеча Промовського. — Я особисто подбаю, щоб він зазнав належного покарання за свою неприпустиму недбалість.

Табором рознісся щирий сміх Ревицького, поки жалюгідного на вид Геню виводили геть.

— Сподіваюся, така дрібниця не зіпсує нам славного полювання, чи не так?

Око Промовського старшого сіпнулося, проте, як мужній чоловік – він не міг продовжити вередувати через пролиту миску шурпа. Це надто недолуго.

— Звісно. — Проговорив він з посмішкою крізь зуби. — Така дрібниця – ніщо.

Всередині панського намету панувала затишна атмосфера тепла з нотами розкоші. Женя з комфортом сидів серед атласних покривал та подушок, нагадуючи господаря. Тим часом Георгій стояв з порожнім лицем, то й справа торкаючись вишитих хвилястих ліній на своїй сорочці.

Логічно, що після нещодавньої помилки, Геню, як мінімум мали випороти, а після вересків Промовського, могли навіть понівечити до каліцтва, якщо не забити на смерть. Але що він спостерігає зараз? Це дитя спокійнісінько сидить та із завзяттям поглинає їжу. Котру до речі сам князь Ревицький приказав Георгію принести сюди, непомітно, щоб зайві очі не побачили. Суровим покаранням тут і не пахне.

— Як тобі це вдалося?

— М?

Геня підняв очі сповнені дитячої наївності. Ось тільки за останні дні Георгій встиг відкрити для себе нове амплуа цього хлопчиська. Його так просто не проведеш.

— Я маю на увазі нашого князя. — Почав пояснювати Георгій, примружуючи очі. — Тобі не лише все з рук спустили, так ще й сам князь наказав подбати про твій добробут у своєму особистому наметі.

Чесно кажучи особистому помічнику почали лізти в голову думки непристойного характеру. Бо як ще пояснити несподівану лояльність до цієї прислуги?

[До речі мені теж цікаво.]

Як раз доїдаючи порцію добротної страви – Женя на секунду опустив погляд на Сичика поруч. Після чого підняв той на зацікавленого Георгія. Пояснювати щось цьому нахабі не хотілося, проте його милий 071 просить та і глядачам певне теж цікаво…

Женя проковтнув останню ложку варива, після чого заговорив:

— Насправді все просто: я лише зробив те, чого бажав наш Вельмишановний князь, проте не міг скоїти сам, через своє становище.

Женя підморгнув.

— Я з нашим господарем на одній хвилі. Навіть без указів можу провернути все якнайкраще.

Він розправив плечі, зручно відкинувшись назад, після чого поклав одну ногу на іншу.

— За цей вибрик князь глибоко в душі лише вдячний мені. Але, сам розумієш, він мусив сказати пану Промовському, що покарає мене. Насправді ж це робити не обов’язково. Ніхто ж не проконтролює. Мені лише доведеться трохи пошкутильгати для правдоподібності.

[А що якби Промовський старший почав вимагати, покарати Вас власноруч?]

— Та і пан Промовський не став би просити покарати мене своїми руками, бо, по-перше – я слуга нашого князя, і тут грає роль його авторитет, а по-друге – нема сенсу витрачати зайву енергію на якусь там прислугу, коли перед носом полювання.

Георгій широко розкрив очі. У словах Гені й справді був сенс. Тепер, коли той розклав усе по поличках, багато що стало яснішим. Але одне питання не давало спокою: чому князь Ревицький вирішив прикрити звичайного слугу? Навіть попри пояснення Гені, князеві не було жодної потреби йти на такі клопоти. Для шляхти вони — лише дрібні люди, не варті уваги.

Втім, достеменно зрозуміти, що коїться у голові князя – неможливо. Ще можна спробувати попитати Геню. Хоча і юний, проте він вже продемонстрував свою кмітливість. Ось тільки хлопчик звалився на шкури й прикриваючись мʼяким простирадлом, занурюючись у те по голову – явно не збирався продовжувати розмову.

Через кілька секунд вуха Георгія вловили легке сопіння і він остаточно здався дізнатись щось ще. Йому лишалось лише вибудовувати свої здогадки із наявних знань.

З короткого марева снів, Женю витягнув топіт чобіт, що наближався до намету. Він за секунду розплющив очі. Георгій сидів на лаві, з протилежної сторони. Тихо та непомітно, чоловік взагалі не видавав своєї присутності. Якби не побачив, Женя подумав, що той вже давно забрався геть звідси. Коли до намету зайшов князь Ревицький, Георгій одразу піднявся та привітав свого господаря.

Хоча, після сну, мозок у Жені лишався загальмованим, проте юнакові таки вдалося – швидко звільнитися від теплих шкур та опуститися на коліна перед своїм паном. Глибоко в серці, Георгій навіть похвалив його за вдалий маневр.

Геня не підіймав опущеної голови. Самим жестом руки князь наказав Георгію покинути намет. І той тієї ж миті виконав наказ. Хоча насправді цікаво, як розгорнуться подальші події. Але вочевидь ця розвага не для його очей.

Коли всередині лишилося лише двоє, над Женею пролунав зверхній голос Ревицького:

— Геню, ну ти, звісно, й наламав дров. Стільки років працюєш у замку, а допускаєш подібні помилки. Це змушує мене замислитися: чи правильним було рішення взяти тебе з собою?

— Мені нема прощення… — Жалісливо простогнав Женя.

— Проте за всі ці роки ти ніколи не допускав подібних промахів… Чи, можливо, твій нещодавній «проступок» зовсім не помилка через неуважність?

Геня мовчав. Не спростовуючи та не підтверджуючи. Насправді Ревицькому байдуже: випадковість це чи ні. Головне, що його потішив результат. Завдяки подібній дрібниці, настрій, котрий псували ще з учорашнього дня, – піднявся до небес.

— …Прошу помилуйте, князю… Я… Я…

Геня осмілився підняти вологі оченята на чоловіка навпроти. Такий нещасний і покірний з тремтячими плечима – він змусив би забути про гнів, навіть якби той дійсно мав місце.

— …Я не стримався… — Прошепотів він, і дрібні сльози омили його щоки. — Те, як пан Промовський поводив себе. Як насмілювався порівнювати себе з Вельмишановним князем… — Геня на секунду закусив нижню губу, після чого зі стриманою люттю прохрипів. — Подібне просто не припустимо!

Його очі засяяли, наче у фанатика.

— Як він взагалі сміє порівнювати себе з Вами? З могутнім князем, героєм цих земель, воєводою, успіхи якого не описати словами! Порівнювати свого сина з молодим господарем?! Вашим прямим нащадком, котрий успадкував Вашу велич! О! Вельмишановний князю, Ваше серце надто благочестиве аби звертати увагу на цей бруд, що ллється з рота недолугих людей.

Ревицький застиг у напрузі від цієї емоційної промови. Це дитя вважало його своїм божеством. Тим часом Геня знов вклонився, витираючи своїм лобом підлогу.

— Я – простий слуга. В мені нема і дрібʼязку Вашої милості. І хоча я шаную Вельможного князя попри все… — Він підняв голову, а щоки його раптом залило рум’янцем. Голос же, до цього сповнений пафосу, несподівано став сором’язливим, майже несміливим, як у цнотливої дівчини. — …Чого приховувати – ви мій ідеал для наслідування… Але я звичайна людина, котра слабка над емоціями… Такий невіглас не має право служити Вельмишановному князю. Героїчному та шляхетному.

Князь не знав куди подітись від обожнювання в цих хлопчачих очах. На нього так дивились лише жінки у найкращі роки, а зараз… Його атакували надто великою кількістю слів і двозначними поглядами! Нічого дивного, що він закляк від шоку і не знає, як реагувати!

Звісно йому подобались гарні речі, приодягнені гарненькі люди, не залежно від статті. Але…

Ревицький опустив явний погляд на спідницю Гені.

Ні, ні, ні, ні, ні! Дивитися це геть інше! Може у Гені й склалися хибні думки про його персону. В його серці розквітли почуття… Однак він не може зрадити собі! Йому подобаються лише жінки! І скільки не вдягай миловидного хлопчика у дівочі одежі – він байдуже лишиться чоловіком!

Князь голосно ковтнув зібрану у роті слину. Він несподівано зрозумів всі причини та звʼязки. Почуття Гені надто очевидні! Але він не може на них відповісти. Чесно кажучи його більше манить подруга цього хлопчика – Зоряна. А самого слугу, попри огиду навіть якось шкода. Все-таки, здається саме його дії змусили Геню сподіватися на більше, через що Ревицького вколола совість.

Хто ж знав, що своєю мужністю та харизмою – він випадково звабить цього юнака, направивши того на невірний шлях?!

В серці знову щось вкололо.

Та і Геня зарекомендував себе, як хороший слуга, що вірно служить йому. На все ладний… До того ж у гарних стосунках із Зоряною. Певне знає багато про неї та як підступитися до тієї…

Звісивши всі «за» та «проти», Ревицький зрештою прийняв рішення у своєму серці.

— Геню, підіймайся. Я не стану тебе сварити чи карати.

Юнак несміливо піднявся з благочестям споглядаючи за своїм господарем. Від цього обожнювання в хлопчачих очах у Ревицького зводило шлунок, тому він вирішив не затягувати й без того складну розмову:

— Я все розумію та ціную твою вірність мені. — Він підійшов ближче та поклавши долонь на плече, легко поплескав. — Цього разу я забуду твою «необачність», та і… — Він ледь нахилився до юного лиця, промовляючи наступні слова пошепки. — Відверто кажучи, між нами, той панич заслужив. Якщо, наступного разу, захочеш втнути щось подібне, то переконайся, що ніхто на тебе не подумає. Я не можу завжди тебе прикривати.

Ревицький весело підморгнув слузі перед собою, а той аж зашарівся від цього.

— Ну все. — Князь знов поплескав хлопчика по плечу, відсуваючись назад. — А тепер йди до інших. Удай болі в тілі, аби ніхто нічого не запідозрив.

Геня одразу енергійно закивав на слова господаря. Ревицький відпустив його і хлопчик за лічені секунди покинув панський намет, вилітаючи з того, наче граційний метелик.

Щойно переступив поріг і тканина за спиною закрила його постать, – лице Гені за секунду перемінилося із закоханого у байдуже. Подібна зміна міміки лиця не минула повз Георгія, котрий як раз стояв на зовні, біля намету та грів вуха.

Побачивши чоловіка Женя підморгнув з кокетливою посмішкою і без жодних коментарів пішов геть, лишаючи того з відвислою щелепою.

«Сичику! Гей, Сичику! Як там поживають мої бали? Є нові донати?»

[Так ви навмисне розіграли ці сцени, в надії отримати донати...]

«Ну так що там?»

[За сьогодні нараховано: 320 балів. Ваш баланс: 557 балів.]

«Ехехехе».

071 з докором глянув на задоволеного Користувача.

[Не раджу сильно покладатися на донати глядачів. Їх інтерес мінливий. Куди безпечніше виконувати завдання системи.]

«Сичику, ти такий консервативний».

[Я лише раджу найбезпечніший варіант.]

«Не хвилюйся, Сичику, я знаю». — Він глянув на птаха і подарував тому повітряний цілунок. — «Тому і зроблю усе, аби наші глядачі не засумували, паралельно виконуючи – дійсно необхідні для сюжету місії».