Перепрошую, де тут вихід?

Коли Женя з Промовським повернулись до табору, на них вже чекав знайомий гончак, виляючи своїм хвостом. Як згодом виявилось, бідолашний кінь теж таки прибіг на базу.

Всі інші учасники полювання, повернулись майже одразу після них. Син одразу підбіг до блідого Промовського старшого. Хлопчик вочевидь здивувався коли батько зник. Ревицький теж не приховував подиву побачивши цього пана у компанії Гені. Цього він явно не очікував. Проте змучений вигляд Промовського не міг не тішити.

— Вельми несподівано ви зникли, пане. — Мовив князь Ревицький, наближаючись до Промовського. — Ми вже гадали, куди ж то вас занесло? Чи не трапилася вам на очі якась славна здобич?

Ревицький щиро засміявся і всі слідом підхопили цей сміх.

Промовський почав нервово посміюватися, краєм ока торкаючись постаті юнака у спідниці. Той мило всміхався, проте Промовський знав – за цією маскою ховається кровожерний демон!

— Воістину була чудова здобич… — Зронив тихо панич, опустивши погляд..

Ревицький уважно обвів його поглядом з ніг до голови, проте в голосі лишалася дружня манера:

— Одначе, як бачу, та «здобич» виявилася вам не по зубах.

Промовський міцно стис щелепу.

Пан Милсум підбадьорливо поплескав Промовського по плечу.

— Не варто так з того журитися, добрий друже. Наступного разу фортуна буде на вашому боці!

— Авжеж… Наступного разу… — Промовський натягнув посмішку.

«Ага. Мрій».

[Користувачу, ви такий спокійний. Невже настільки впевнені, що Промовський не повернеться помститися?]

«А ти інакшої думки, Сичику?»

Птах мовчки сидів на хлопчачому плечі.

«Розумію твої побоювання та якщо цей і захоче помститися, то вичікуватиме кращої нагоди. Завтра гості покидають Лубни й повернуться не раніше весни. А тоді сам знаєш, що за сценарієм».

[То ви маєте на увазі…]

«Вірно».

В очах Жені зʼявився спалах хитринки.

«Нема сенсу перейматися через примарну помсту у період, коли все закінчиться».

Завершивши зі славним полюванням, люди повернулись до замку Ревицьких. Як і обіцяв, перед своїм відʼїздом, Промовський передав Жені, все що мав при собі. Звісно в далині від чужих очей.

Раптово збагачений, як для простого слуги, Женя – просяяв у задоволеній посмішці.

Наступні дні минали досить спокійно, затягуючи у своїй буденності. Система видавала простенькі завдання. Правда Сичик почав жалітися, мов значна частина завдань так і не активувалась для Користувача, лишаючись замороженою, через зміни у сюжеті світу. Наявні завдання ледь покривали обовʼязкові щоденні витрати. Про додатковий заробіток, для покупки реквізитів, годі й казати.

Проте на відміну від своєї системи – Користувач не виглядав стурбованим. Женю цілком влаштовував даний перебіг подій, через що й ловив невдоволене зиркання 071.

За період перебування в іншому світі – він навіть навчився отримувати задоволення від процесу проходження сценарію. Точніше… Скоріше розкрив свій особливий потенціал «дражнити» інших. А глядачі тільки й тішаться, обсипаючи донатами.

До речі, завдяки діяльності Жені навіть збільшився потік зацікавлених глядачів. Раніше мало хто надавав перевагу світам цього часового періоду. На разі популярні більш динамічні сеттінги на подобі горорів чи тих самих космічних бойовиків. Проте унікальна подача та нестандартна акторська гра Жені – підкупала вибагливих глядачів, змушуючи спостерігати за перебігом подій.

У невеличкій кімнаті поблизу їдальні, слуги клопотали навколо металевих посудин. Поки у метушні: одні займалися сервіруванням, а другі – підігрівом деяких страв, Женя стояв над запашним м'ясним пирогом, котрий нещодавно дістали з печі. Цей витвір мистецтва (як він сам проголосив) хлопець приготував власноруч, на кухні, після чого не довіряючи нікому, поніс до буфету.

Поки соус підігрівався, Женя обережно розрізав пиріг. Гострий ніж гарно заходив у золотисте тісто, досягаючи мʼякого мʼяса дичини пійманої на нещодавньому полюванні. Пряний аромат одразу вдарив у ніс разом з паром, викликаючи самовпевнену посмішку на обличчі новоспеченого кухаря.

— Як завжди – працюєш, що аж піт закипає. — Пролунав знайомий голос з легкою посмішкою в тоні.

Женя не обертаючись, глянув краєм ока на чоловіка, який, як виявилось, знаходиться неподалік. Георгій почав підходити ближче. Завівши обидві руки за спиною – він з цікавістю глянув на робочий простір Жені.

— І що така «поважна» особа, як – «особистий помічник князя», забув у простому буфеті? — Запитав Женя, повертаючи цілковиту увагу до свого шедевра.

Георгій пробігся поглядом по приміщенню.

Тут панувала справжня метушня, де на кожному метрі квадратному можна знайти заклопотаного слугу. Хтось бігав з посудом, хтось зі столовими приладами. Хтось с келихами, а хтось перевозив на таці каструлі. З деяких посудин здіймалася пара, а над певними стравами чаклували – прикрашаючи, доводячи подачу до бездоганності.

— Спостерігаю за хаосом…

Чоловік повернув погляд назад, до юнака.

На фоні тутешнього хаосу, Геня виділявся своєю концентрацією зі самовдоволеним лицем. Значно вищий за інших дівчат-служниць, він привертав увагу однією присутністю.

Кутки губ Георгія ледь помітно підійнялися.

— …І трохи за вашою вправністю, премила панно.

Женя показово закотив очі від цього непотрібного компліменту.

— І не боїшся дратувати, коли я тут з ножем у руках? — Женя вправно прокрутив знаряддя у своїй долоні, з сумнівами оглядаючи застиглого Георгія. — Ніяк не збагну: чи то ти безстрашний, чи то дурний?

Георгій одразу ж відступив на безпечну відстань.

— Просто надто вражений твоїми прихованими здібностями. — З кривою посмішкою пішов він на мирову.

Женя опустив ніж, продовжуючи розрізати пиріг.

— Після того полювання, наш князь наказав перевести тебе на кухню. Через що тебе майже не видно стало…

«Ну звісно, нещасний перелякався, що одного дня я застрибну у його ложе. Ось і відправив якомога далі від очей. Якби не Зоряна, то взагалі випхав би. А так ще надіється використати мене, щоб залізти під її спідницю. Старий збоченець».

— А ти, дивлюся, засумував без мене?

Женя закінчив розрізати пиріг та прийнявся все складати перед подачею. Його руки вправно переливали готовий соус у спеціальну посудину, тим часом Георгій заворожено спостерігав за цим, наче під гіпнозом.

— Може так і є… — Тихо пробубнів чоловік.

Женя як раз закінчив все складати й одразу ж повернув голову у його бік. Він настільки здивувався почутому, що навіть забув приховати шок зі свого лиця.

Парубок перевів швидкий погляд на свою систему.

«Мені щойно не почулося? Цей нахаба дійсно погодився, що…»

[Вам не почулося.]

«…»

[…]

— Ти чого застиг? — Голос Георгія вивів Користувача та його систему із німої сцени, повертаючи назад до реальності.

— Точно! — Схаменувся Женя, схопивши підніс. — Піду віднесу це до столу!

І тієї ж миті швидко пішов до столової, покидаючи буфет.

[Нащо так поспішати?]

«Га?»

Женя здавався дещо розгубленим.

[Я про ваш темп. Нема потреби так бігти до їдальні. Через поспіх, люди найчастіше припускаються помилок. Ви можете ненароком перечепитися і впасти.]

«Аааа». — Женя почав йти повільніше, куди розміреніше ніж хвилину тому.

[То що сталося? З вами все гаразд?]

«Ммм. Так, гадаю… Ем… Просто невідомо чого раптово розгубився і помчався вперед. Не переймайся, Сичику, я вже заспокоївся».

Женя перетнув поріг арки з відчиненими дверима. Піднявши очі, він зосередився на родині за столом. З юного лиця спали останні сліди розгубленості, повертаючи те у стан спокою.

Щойно побачив Геню перед собою – Ревицький здивувався. Юнак вправними рухами подав порцію пирога своєму господарю. І коли князь потягнувся до келиха та почав пити з того, Геня шанобливо поклонився.

— Цей слуга власноруч приготував страву з впольованої його ясновельможністю дичини, вкладаючи душу в кожен штрих. Сподіваюся, вам смакуватиме.

Здавалося – звичайні слова, у сприйняті Ревицького заграли зовсім іншими барвами. Той ледь не захлинувся вином, викашлюючи те на зовні.

Пані Ревицька стурбовано глянула на чоловіка прикриваючи рота долонею. Всі присутні слуги теж завмерли від несподіванки й лише юний Михайло не звертав уваги на проблему батька.

Не втрачаючи можливості, Геня за секунду опустився на коліна перед князем. Стискаючи у руках тканинну серветку, котра ще мить тому покоїлась на столі, він без вагань прийнявся відтерти плями пролитого напою з верхніх одеж пана.

Ревицький навіть не встиг прийти до тями після тимчасової задухи, як цей хлопчина почав спускатися до його штанів!

Геня підняв свої темні очі – переповненні невинності та турботи.

— Вельможний княже, вино вже вʼїлося у ваші благородні одежі… — З сумом проговорив Геня, ніби сталася найстрашніша трагедія за все його життя.

Немов обпалений, Ревицький відштовхнув юнака від себе. На його лиці зʼявився сором з нотками гніву. Через цей поштовх, здивований Женя впав назад, роздираючи долоні. У темних очах зʼявилась юнацька печаль з ледь помітною вологою.

Женя змінив положення та опустився у низькому поклоні перед ногами Ревицького.

— Цей нерозумний слуга був не правий. Прошу помилування князя.

З ламаним голосом підлітка, слова Жені звучали ще жалісливіше, деручи серце. На лицях присутніх одразу ж зʼявились вирази нерозуміння та осуду.

Нащо так поводитися зі слугою, котрий просто прислуговує своєму господарю? Що це дитя зробило лихого?! Таке доброчесне! Князь же сам пролив своє вино, через неуважність! Яка несправедливість!

Звісно ніхто не смів промовити зайвого слова, проте Ревицький самою шкірою відчував липкі погляди сторонніх. І як князь йому нема діла до думок простих слуг. Він вищий за них. Проте, може це закладено в людській природі? Але бути осудженим натовпом надто ніяково. І знає він цих пройдисвітів. Щойно вийдуть за поріг їдальні, як почнуть між собою пліткувати, і до завтра на його репутації зʼявиться брудна пляма, через таку дрібницю!

Змучений думками Ревицький потер свого лоба.

— Підіймися, Геню. Не хвилюйся, я не каратиму тебе. Тут нема твоєї провини. Тож давай вставай.

Женя підійняв голову з недовірливим поглядом, в якому читався страх. Проте він все-таки виконав команду свого пана, обережно підіймаючись з місця.

Ревицький піднявся та глянув на свою дружину.

— Продовжуйте вечерю, а я тим часом зміню вбрання. — Він перевів погляд на Геню та інших слуг поруч. — Ходімо!

Скомандував Ревицький і направився до дверей. Обрані волею випадку слуги одразу ж рушили за ним.

Атмосфера, в залі, перестала бути такою гнітючою і зрештою всі видихнули з полегшенням.

[Завдання: Допомогти Зоряні, коли через неуважність та проллє вино на князя Ревицького. Необхідно взяти гнів князя на себе, приймаючи всі удари.]

[Нагорода: 220 балів.]

[Статус: Виконано.]

[Бали світу: 2123]

Ніхто зі слуг не побачив, бо Женя йшов у самому кінці. Але якби вони обернулися, то помітили, як на ще нещодавно переляканому лиці – зʼявилась легка посмішка.

— Чув, ти нещодавно втрапив у халепу.

Женя розвішував випрану білизну на ґанку, коли поруч, йому складав компанію Георгій. Чоловік сидів на невеличкому табуреті, тримаючи габаритний кошик з білизною на колінах.

— Чув? — Женя саркастично підняв одну брів, поки розгладжував складки тканини.

Георгій почав водити поглядом.

— Радше бачив…

Звісно він став свідком даної сцени, бо знаходився неподалік, з іншими слугами.

— Якщо бачив, то мав би знати, що й халепи як такої не було.

— Князь мав доволі лютий вигляд, коли штовхнув тебе. — Заперечив Георгій, свердлячи спину Гені.

— А потім змінив гнів на милість. — Апелював Женя.

— Після чого повів тебе від зайвих очей.

— Мене та інших слуг. — Женя зітхнув і заходився витрушувати білизну. — Чесне слово, ми лише допомогли князю перевдягтися. Жодних катувань чи знущань.

— А після?

— Кажу ж нічого не сталося!

Женя почав активніше витрушувати білизну від зайвої вологи.

— Навіть не думав, що ти такий пліткар.

Георгій відвів погляд.

— І навіщо тобі це знати? — Женя кинув на нього гострий погляд. — Чи то нема тобі інших справ, що вічно швендяєш поруч?

— Я взагалі-то тобі товариство складаю, щоб не нудився. До того ж дружньо підтримую. — Насупив лице Георгій.

«І коли це ми стали друзяками?»

— А ти такий невдячний хлопчисько…

«Ти диви, поди образився. Невже дійсно мої слова його зачепили?»

[Користувач відчуває провину, через свій безкостий язик?]

Женя підняв очі на Сичика, котрий височів на мотузках, споглядаючи за простими смертними.

«За кого ти мене приймаєш? Звісно ні!»

[Ну звісно, про що це я…]

— Знаєш, я був певен, що князь рано чи пізно тебе випоре.

— Справді?

— Атож. Кому, як не мені відомі його наміри щодо тієї служниці… Як її?

— Зоряни.

— Так, Зоряни!

— І що?

— А те, що ти вічно стаєш перед нею щитом, наче якийсь рицар! Ходили навіть чутки, що закоханий в неї. А князь, ясна річ, через те лютував, тож усю свою досаду зганяв на тобі.

Раптово очі Георгія заблищали.

— Та ніхто й гадки не мав, що насправді об’єкт твого обожнювання – сам князь!

Женя в півоберти глянув на Георгія.

— Ти ще голосніше вигукни. Боюся не весь замок почув.

Георгій зухвало випрямив спину, без жодного страху.

— Князь зараз у місті, пані Ревицька подалася у гостини. А слуг мені боятись нічого.

Женя навіть захоплювався самовпевненістю цього чоловіка. О це безстрашний!

— Потім гадав, що князь прожене тебе, особливо після того інциденту у наметі. Та ні, досі терпить.

— Може відчуває щось до мене? — Женя посміхнувся з хитринкою, підморгуючи.

— Очевидно, він планує використати твої почуття, щоб наблизитися до Зоряни, бо впевнений у хибній думці, ніби ти закоханий у нього.

Женя взяв чергове простирадло та з подивом глянув на Георгія.

— «Хибній думці»? Думаєш це не так?

— Думаю це не так.

— І чого це?

Жені навіть стало цікаво, як цей чоловік зміг розкрити його мотиви, коли Ревицький – ні.

— Ти хитріший, аніж здаєшся. — Георгій широко посміхнувся з усього серця. — Та й останнім часом наче змінився. Став цікавішим. З тобою не знудишся. Не вірю, що такий хлопчина, як ти, може простодушно кохати свого князя. Ти явно щось задумав.

Женя посміхнувся у відповідь.

— І що ж?

Георгій кілька секунд вдивлявся в його темні очі, проте ті не давали відповідей.

— Не знаю. — Врешті він знизав плечима. — Та маю надію дізнатися.

— Тому і переслідуєш мене?

— Се одна з причин.

Женя засміявся і пішов далі розвішувати білизну.

— Тобі дійсно нічим зайнятися.

Нарешті закінчивши, Женя оглянув пророблену роботу. Сьогодні сонячно та й небо чисте, без прохолодного вітру. На рідкість приємна погода для кінця жовтня. За таких умов речі висохнуть швидко.

Несподівано погляд Жені зачепився за пару, котра проходила вдалині. Він одразу впізнав Зоряну з Лукою – головних героїв цього світу. І судячи з атмосфери, що панувала між ними, їх почуття активно розвивалися у романтичному напрямку.

Женя підійшов до Георгія та забрав порожній кошик з його колін. Чоловік теж віддалено спостерігав за парою слуг.

— Знаєш… — Почав говорити Георгій. — Князь якось звелів мені вигадати тобі кару, аби й гадки не мав про цю служницю.

Кутки його губ сіпнулися.

— Казав, що не годиться слугам думати про розпусту, коли їхній обов’язок – працювати. Переконаний був, що між тобою та нею є ніжні почуття, а через те й люто ревнував.

Георгій припинив спостерігати за парою та підняв очі на спокійного Геню. Ці слова аж ніяк не зачепили його, ніби й не про нього мова.

— Ревнував – одним словом, бо ти так намагався її вберегти, а вона з теплотою дивилась на тебе. Наче ви дійсно пара…

Певне в очах Ревицького з іншими – все дійсно виглядало саме так. Закоханий слуга намагається вберегти кохану, а вона ховається за його тремтячою спиною, мовби та із каменю. Вони виросли разом, прийшли з одного села, тримались один одного у чужому замку.

— Досі не второпаю, чому князь так зациклився на тобі?!

Женя аж завмер від несподіваної зміни тону.

— Ну справді. Очевидно ж що ця…

— Зоряна. — Нагадав йому Женя.

— Точно! Зоряна! — Він вдарив кулаком о долоню. — Ну сам подумай. Зоряна та цей світловолосий слуга радше нагадують закоханих, ніж ти з нею! Те, як вони ніяковіють, коли поруч, або випадково торкаються одне одного! Тебе ж сюди можна приплести, хіба що на роль – невзаємно закоханого хлопака, в якому навіть чоловіка не бачать.

Женя вражено витріщився на Георгія.

Згідно з сюжетом, ніхто із тутешніх жителів не знав про таємне кохання Зоряни та Луки. Ніби сліпці – не помічали очевидного. Навіть князь, який переслідував дівчину на кожному кроці – вважав, що лише Геня стоїть на його шляху. Отже, теж хоче добитися серця дівчини.

І ось, зараз, прямо перед ним зʼявляється персонаж, котрому вистачило розуму помітити очевидне! На фоні всіх інших жителів замку – він просто геній!

— Нічого собі ти уважний та розумний! — У Жені запалали спалахи в очах. — Невже насправді – ти головний герой?

Георгій з нерозумінням глянув на Геню.

— В сенсі?

Головний герой чого? Та й до чого тут це?

На цьому моменті славний розум особистого помічника князя замкнуло.

— Не зважай, це я так.

Женя змахнув долонею та повернувся у бік споруди. Слова про головного героя самі вирвалися, як й всі жаргони, що він буває висловлює під час розмови. Правда його ніхто не розуміє, бо сучасний сленг надто незвичний для даної епохи. Тому і вважають диваком.

— Дякую за товариство та мені час. Купа справ.

Женя не прощаючись пішов до замку, бо підсвідомо розумів, що за сьогодні вони зустрінуться ще не раз.