Перепрошую, де тут вихід?

Ближче до полудня караван з десятком коней та двома возами досяг невеличкого села Вереміївка. Навіть з приходом весни мороз не відступав до останнього, Лука з іншими слугами добряче змерзли за час їх подорожі. Колючі пориви вітру різали обличчя, а ніжне сонце недостатньо прогрівало землю, аби облегшити пронизливий холод.

Після закупів у Черкасах, їх шлях найчастіше лягав саме через це селище, де поодинокі хатини із соломи та вітряки, супроводжують подорожніх, то тут, то там. Перетин Дніпра займає чимало часу та сил, тому зупинка у Вереміївці перетворилась на таку собі рутинну необхідність.

Біля головної дороги розташовувався трактир, котрий і слугував прихистком для таких мандрівників, як вони. Приземкувата будівля з дахом, вкрита соломою, виднілася з далечини завдяки густій стрічці диму, що валилася з труби. Утоптаний двір з очевидними слідами коней та возів натякав, що приїжджі тут не рідкість.

Щойно вони зупинились біля входу, до них одразу вийшов господар трактиру. Поправляючи свою вовняну шапку, міцний з виду чоловік у поважному віці швидким поглядом оглянув новоприбулих.

— Ласкаво просимо, добрі люди! Бачу знайомі обличчя!

— Вітаю, господарю! — Іван вийшов вперед. — Чи є вільні місця?

— Звісно! — Господар розкрив щиру посмішку. — Коней можете відвести у стайню. — Чоловік швидким рухом вказав на деревʼяну споруду поруч з трактиром. — Ну а вози можете лишити у дворі.

Господар почесав підборіддя рахуючи кількість людей. З охоронцями, їх всього семеро.

— Також можу запропонувати дві вільні кімнати.

Іван вклонився.

— Будемо вдячні за вашу гостинність.

Чоловіки відвели коней у невеличку стайню. Тут вже стояли чужі коні, жваво пожовуючи сіно. Коли люди посміли зайти всередину, порушуючи їх ідилію, ті одразу ж почали видавати звуки подібні до фиркання. Але згодом знов повернулись до своєї трапези.

Накриті тканиною вози з закупами, лишили на дворі, зумовившись охороняти ті по черзі. Першим нести варту викликався один з охоронців, не маючи нічого проти даної ініціативи, всі інші зайшли всередину таверни.

Велика кімната з низькою стелею не вражала розкішшю, проте балувала гостей теплом з великої печі. Лука з іншими одразу всівся за вільний стіл з довгими лавами. Їх приїзд припав на час обіду, тому всередині знайшлося чимало людей, котрі заполонили майже весь вільний простір.

Господар досить швидко приніс їм гарячу ячмінну кашу, в якій виднілись шматки підсоленого мʼяса, хліб та узвар. Інші гості вели різноманітні розмови між собою. З кожного стола доносився свій звук, зливаючись у суцільний, нерозбірливий шум.

Попиваючи узвар, погляд Луки впав на групу, за столом навпроти. Ті нещодавно зайшли до таверни та як раз вели активну бесіду з власником. Увагу одразу привертали міцні, кремезні тіла чоловіків у кожухах та сила у голосі. І вартувало їм зняти хутряні шапки, як у кімнаті стало значно тихіше.

Більшість з новоприбулих чоловіків сиділи спиною до Луки, але навіть так він чудово побачив голені голови з довгим пасмом на тімені у різних варіаціях.

— Козаки… — Самими губами мовив Степан.

Нікому з присутніх не потрібно вказувати на те, хто перед ними. Самий зовнішній вигляд – їх візитівка.

— Ліпше не вплутуватись у прикрість. — Влучно зазначив один з охоронців, після чого відвернувся.

— Згоден, давайте, доїмо і підемо до себе. — Погодився Іван, вказуючи на свою позицію.

Не вистачало ще вплутатися в історію з козаками. Зараз не прості часи, польська шляхта конфліктує з козацтвом, татарами, москалями… З кожним таким конфліктом змінювалась влада на тих чи інших територіях. Люди не встигали звикати до одного устою, як приходив інший.

Багато хто підтримував настрої боротьби за свободу, через ненависть до шляхти, тому вподобали наративи козаків, підтримуючи їх. Однак зустрічалось і навпаки. Як слугам польського шляхтича, їм вартувало не висовуватись й уникати будь-якого зіткнення з козаками.

Швидко пообідавши, група Луки відправилась відпочивати до виділених кімнат, що у прибудові. Одна така невеличка кімната з деревʼяними лавами, вкритими грубими ковдрами з овечої вовни виглядала скромно, і вміщала щонайбільше чотирьох людей.

Лука приліг на одну з лав та заплющивши очі міг думати лише про те, як найшвидше дістатися замку й обійняти Зоряну.

Він прокинувся від поштовху в плече. Один з найнятих Ревицьким охоронців звисав над ним, оглядаючи зверху-вниз.

— Прокидайся, твоя черга нести варту. — Лаконічно вимовив охоронець доносячи думку до заспаного Луки.

Прийшовши до тями через пів хвилини, парубок нарешті зрозумів, що від нього хочуть. Піднявшись з місця, він натягнув взуття, верхній одяг та вийшов на двір.

Змінивши караульного, Лука прихилився до одного з возів. Після ситного обіду він проспав без снів до самої ночі, що навіть добре, враховуючи час його караулу.

Дрібні зорі на чистому небі мерехтіли над ним, нагадуючи дорогоцінні камені, поки поруч звисав кремезний місяць. Білий, округлий – він яскраво світився рятуючи ніч від глибокої пітьми. Ставало прохолодно, що не дивно, все-таки ніч на дворі.

Лука вирішив розімʼяти кінцівки. Хоча морозна ніч і бадьорить, проте він не так давно прокинувся, тому додаткова активність не завадить. Порівнявши спину та оглянув простір ще раз, юнак почав ходити довкола возів. Та намотав кілька кругів він раптом зупинився.

Навпроти стояв незнайомий чоловічий силует. Він притулявся до воза та спостерігав за зорями, як і сам Лука нещодавно. І хоча навіть напруживши очі, хлопець не міг розгледіти лиця, однак знайому на весь край чуприну впізнав одразу. Перед ним козак, і найімовірніше – один з тих, хто заходив сьогодні у таверну.

Поки напружений Лука розмірковував над причиною появи незнайомця, перераховуючи подумки всі можливі варіанти від: пʼяного розгулу до навмисного пошуку неприємностей, чоловік біля воза заговорив першим:

— Давно не бачились, Лука.

Від несподіванки почути своє імʼя, парубок приголомшено глянув на чоловіка.

— Ми знайомі? — Він намагався тримати голос, аби друга сторона не розпізнала його хвилювання, проте судячи з легкого сміху у тоні іншого, Лука впорався так собі.

— Майстер казав, що бачив тебе днями. Мовляв, ти придбав у нього чимало зброї за наказом свого пана.

Чоловік говорив так, ніби знав його, так ще й майстра приплів до розмови. І що дивно, цей голос… Чим довше слухав, тим ясніше розумів, що вже точно десь чув його.

Козак відірвав спину від воза та почав підходити до молодика. З кожним кроком риси обличчя чоловіка ставали чіткішими, і Лука навіть міг розгледіти густі, рівні брови, рівний ніс, зморшки на грубому, засмаглому лиці. Надто знайомому лиці…

— Батько? — Він сам не вірив, що промовив це, але язик виявився прудкішим за розум, випалюючи несподівану здогадку.

Козак широко всміхнувся, оголюючи свої зуби.

— Ну нарешті впізнав, синку.

Робочий кабінет Ревицького нагнітав аурою багатства та влади. Простора кімната з важкими дубовими стінами, прикрашеними різьбленими панелями, мала високу стелю, яку перетинали міцні дерев’яні балки.

У центрі кімнати стояв масивний письмовий стіл, із темного горіхового дерева. Шляхтич, одягнений у темно-червоні одежі, сидів у кріслі, поки його погляд блукав серед слів, прописаних у документах в його руках.

Двері кабінету обережно відчинилися, і до кімнати увійшла служниця. Пан не підіймав очей, тому що і так знав, що це та, кого він чекав. Зоряна несла глиняний глечик, з якого лився легкий трав’яний аромат чебрецю, м’яти та липового цвіту. Вона крокувала обережною, безшумною ходою, бажаючи лишитися непоміченою.

— Вельмишановний князю, я принесла узвар. — Промовила вона тихим голосом, схиливши голову в поклін.

Ревицький відкинувся на спинку крісла, жестом дозволяючи їй підійти ближче. Зоряна виконуючи наказ, поставила глечик на маленький столик біля каміна, взяла з таці дерев’яну чашу, що пахла свіжим деревом, і обережно наповнила ту.

Аромат трав став в рази насиченішим, коли Зоряна поставила чашу на стіл, переплітаючись з легким запахом ліків, що лишався на дівочому тілі.

— Дякую, Зоряно. — Коротко мовив князь, беручи чашу в руку.

Дівчина трохи відступила, мовчки спостерігаючи за реакцією пана, але не виходила, чекаючи подальших вказівок.

Після першого ковтка він підняв очі на служницю, оглядаючи зверху вниз. Як і завше під білою хусткою виднілися дві русяві коси. Великі зелені очі покірно дивились вниз, а губи нагадувала соковиті ягоди влітку. Їй чудово пасувала форма із білої сорочки з прошитими білими зорями складеними у форму Алатир й рослинними мотивами на рукавах.

Ревицький зробив ще кілька ковтків, після чого поставив чашу на стіл, запитуючи:

— Як твоє здоров’я?

Зоряна з нерозумінням глянула на чоловіка, а він відвів очі у бік, прокашлявши у кулак.

— Зима відступила, одначе саме в сей час до людей чіпляється всякий недуг. — Почав повчати він. — Не забувай піклуватися про себе.

Все ще в шоках від несподіваного прояву турботи, Зоряна рівно стояла з піднятими до гори бровами. Не те щоб питання пана дивне, просто… Подібна добродушність взагалі не в'яжеться з його характером, і це викликає дисонанс, перевертаючи все нутро.

Ну серйозно, коли в останнє цей чоловік цікавився здоровʼям чи просто справами когось зі слуг? Та ніколи!

Схаменувшись, що надто довго мовчить, змушуючи пана чекати, Зоряна швидко вклонилася й з неприхованою нервозністю відповіла:

— Дякую, князю, за турботу. Ся служниця буде обачною.

Ревицький кивнув і порившись в одному з ящиків стола, дістав шкіряний мішечок й кинув той на стіл. Дзвін монет роздався з середини, привертаючи дівочу увагу.

— Чув від економки, що ти особливо добре справляєшся з роботою порівняно з іншими. Вважай це своєю винагородою. Продовжуй у тому ж дусі.

Очі Зоряни застигли на мішечку. Якщо запитати пересічного чи любить він гроші, то більшість відповість – «так» і вона не виняток. Ось тільки розум підказував, що монети в середині мішечка не можуть виявитися звичайною щедрістю за клопітну роботу. Та і навряд вона найліпша працівниця у всьому замку. Навіть з усім бажанням обманути себе – Зоряна не могла повірити у подібне. Отже, тут точно прихований намір.

Пара зелених очей обережно оглянула пана. Вона не настільки наївна, щоб не розуміти очевидного – її хочуть купити!

— Щиро дякую, князю, за щедрість, проте…

Ревицький же змахнув рукою не даючи договорити.

— Бери поки дають, та вертайся до роботи.

Зоряна до останнього сумнівалася, не знаючи як вчинити. Раптом у двері постукали й князь вигукнув:

— Заходь!

Всередину увійшов Геня, з перших кроків він зустрівся поглядом з дівчиною.

— Ти ще тут? — Ревицький роздратовано зиркнув на Зоряну.

Дівчина з переляку знов почала кланятися, підхопила мішечок зі столу і хутко покинула кабінет. Якщо покликали не лише її, то може це дійсно нагорода за плідну працю? Принаймні вона хотіла в це вірити, бо відмовити князю, у його милості просто неможливо.

Та все ж хвилювання не відпускали серце. Вона лишилась у коридорі, неподалік дверей кабінету, в очікуванні Гені. Юнак не довго там пробув і досить швидко вийшов з таким самим мішечком повним монет.

Женя як раз підкидав той на ходу, коли побачив стривожену знайому. Судячи з лінії погляду, він одразу зрозумів, що саме її хвилює.

— Князь і тебе обдарував за плідну працю? — Обережно поцікавилась вона, щойно вони порівнялися.

Женя ж, на відміну від дівчини, виглядав безтурботним зі своєю легкою посмішкою.

— Ага, подякував…

«За те що я відзвітував про теперішній стан твого здоровʼя».

— …І віддячив грошима.

«Щоб я витратив все на твоє лікування, а ти не здогадалася про його наміри».

Почувши відповідь з плечей Зоряни спав тягар і вона нарешті з полегшенням видихнула.

Женю ж трохи дивував даний перебіг подій. З огляду на тип особистості князя, він був впевнений, що той просто забуде про Зоряну. Може не одразу, але з часом відпустить нав’язливі бажання щодо неї. Але ні, чоловік продовжує цікавитися нею та навіть готовий допомогти, з тіні, у лікуванні. Все аби згодом отримати доступ до її тіла.

«Ось це відданість своїм бажанням, навіть лячно».

[Дивуюся, що вас може щось лякати.]

«Не верзи дурниць, я ж людина, звісно в мене є страхи».

[Якось непомітно.]

«Хе-хе».

Наступного дня пані Ревицька викликала Женю на килим. Попри доброзичливий вираз обличчя господарки, щойно перетнув поріг, він відчув важку атмосферу сповнену гніту. Хоча насправді складно сказати, що у тої в голові, кожна їх розмова – це суцільні емоційні гойдалки.

Молода жінка посміхалася попиваючи чергову чашечку гарячого напою. Судячи з аромату – це не просто травʼяний настій, а справжнісінький зелений чай привезений з Китаю. Женя і минулого разу подумав про це, але ця жінка не соромиться купатися у розкоші. Коли одні багатії тримають дорогоцінне заморське листя на особливий випадок, аби повихвалятися своїм достатком, вона насолоджується ним на самоті. Чи може справа у майбутньому «розлученні»?

Женя вклонився.

— Вельмишановна пані.

Гризельда поставила витончено оздоблену порцелянову чашку на блюдце, через що кімнатою роздався характерний звук.

— Чула, вчора Ярема викликав тебе та ще одну служницю до себе. Досить вродливу. — Жінка одразу перейшла до суті. — Ще й обдарував вас обох гаманцями зі злотими. Дивина та й годі – вперше він роздає щедрі дари слугам без причини.

Женя зрозумів до чого ведуть розмову. Гризельда перевела на нього допитливі очі, ледь примружуючи ті.

— Чи, може, причина все ж є?

— Ваша милість гадає, що ця служниця є тією самою потайною, і вчора ми втрьох мали таємну зустріч?

Гризельда з характерним очікуванням дивилась на нього, але не минуло й хвилини, як знов потягнулась до своєї чашки, тихо сміючись.

— Я справді так подумала, та після невеличкого розслідування дізналася цікавий факт. — Жінка з жалем захитала головою. — Як шкода. Така молода і вже… така недуга.

Женя виглядав здивованим зі своїми округлими очима. Точно невідомо звідки пані дізналася цю фальсифіковану інформацію, та враховуючи, що про гонорею знали лише він, Ревицьким та лікар Добровський, найлогічніше зробити ставку на довгий язик лікаря.

— Ця служниця несе в собі недуг вже не перший місяць. Якби мій чоловік справді ділив з нею ложе, то й мені передалася б ця гидота. А оскільки я почуваюся пречудово, то це не вона.

«Я аплодую її розумовим здібностям!»

[Я бачу вам весело.]

«Звісно!»

— Тож припускаю, що її лікування – ще одна з причин твоєї угоди з моїм чоловіком.

Женя опустив голову, не погоджуючись і не спростовуючи. Гризельда самотужки винесла судження з його реакції, і оскільки особисте життя якихось слуг її не хвилювало, тема швидко вичерпала себе.

— І все-таки може скажеш хто «вона»?

Женя продовжив мовчати.

Гризельда вчергове опустила чашку на блюдце, цього разу роздався значно гучніший дзвін порцеляни. Жінка до останнього лишалась безпристрасною вдаючи, що ця мовчанка взагалі не торкає її.

З сусідніх регіонів доносились невтішні для польської шляхти новини стосовно активності козацького війська. В наслідок чого у Георгія побільшало турбот. Як один з особистих помічників князя він тонув у нескінченному потоці документів. Щойно приїхали до Лубен, Ревицький одразу почав нарощувати свою армію. Екіпірування всього війська влітало в добрі гроші, а окрім цього необхідно запастися провізією і це лише база. Є ще купа інших нюансів від підготовки яких кипить голова.

З приходом перших теплих днів, люди все частіше почали проводити час поза межами чотирьох стін. Сонячні промені лагідно лоскотали шкіру, проганяючи прохолодний вітерець. Сніг розтанув, звільняючи зелену траву з полону, навіть болотяного сліду не лишилось. Де інде розквітали самотні бутони на деревах, і картина сніжного царства поступово наповнилась яскравими барвами.

Георгій з меланхолією проводжав пейзаж за вікном, бо йому самому не було місця серед нього. Як раптом в око впала знайома самотня фігура. Він опустив очі, уважніше придивляючись і дійсно, його зір не обманює – це Геня сидить на одному з пнів, закинув одну ногу на іншу. Лівою рукою він притримував глибоку деревʼяну миску, дно якої торкалося колін, а правою – підхоплював щось зсередини та клав до рота.

Виглядало так, ніби Геня спостерігає за чимось чи кимось, але зі своєї позиції, сам Георгій нічого розгледіти не міг. Не довго вагаючись між цікавістю і тяжкою роботою, котру можна тимчасово відкласти, він обрав перше.

— Що робиш?

Женя обернувся на голос, він не виглядав здивованим появі Георгія, певне раніше почув як той крокує сюди. Відсутність жодної реакції дещо вколола чоловіка, все-таки хотілося скористатися елементом несподіванки.

— Милуюся краєвидом. — Відповів Женя, повертаючи увагу до густого ряду дерев попереду.

Підійшовши ближче чоловік розгледів наповнення миски, яке поступово спустошував парубок. Там лежали невеличкі палички жовто-коричневого відтінку, схожі на запечений хліб, але значно світліші. Та й запах дивний. Чимось нагадує печену картоплю.

— Що це? — Все-таки поцікавився він.

Женя глянув на нього з-під лоба, після чого опустив погляд на миску.

— Сне…Картопляні палички, будеш?

Хлопчина підняв миску до нього і Георгій взяв одну з паличок. Ззовні хрустка, а всередині мʼяка текстури – гармонічно поєдналися у роті. Смак печеної картоплі зі спеціями заполонив рот приємним хрустом. Кортіло брати ще і ще, не через голод, а через невідоме бажання подовжити це відчуття.

— Бери-бери, не соромся. — Женя потряс мискою, всміхаючись кутками губ.

«Вітаю у клубі поціновувачів солоних снеків».

Георгій всівся на один із ближніх пнів, складаючи компанію Жені у цей теплий весняний день. Гризучи чергову картопляну паличку він нарешті помітив сцену за якою спостерігав юнак весь цей час.

— А це що?

Георгій став свідком досить незвичної картини: Зоряна та Лука, які стояли поміж дерев, скоріш, аби сховатися від сторонніх очей, не милувалися, як завжди, а судячи зі скривлених лиць – конфліктували.

— Перша сварка молодят. — Женя закинув чергову паличку до рота, продовжуючи говорити не дожував до кінця. — Ти пропустив найцікавіше, як раз до твого приходу Зоряна жбурнула кошик з білизною у Луку і той дуже кумедно намагався вибратися з простирадла.

Коли Женя це сказав, Георгій дійсно помітив плетений кошик з розкинутими тканинами довкола.

— А через що сваряться хоч?

Женя швидким поглядом глянув на Георгія, опісля чого повернувся за спостереженням кумедної сценки.

— Важко сказати, звук сюди не доноситься. Я лише бачив, як Лука, весь такий щасливий, підкрався до Зоряни з обіймами. Потім все, як завжди. Він щось сказав і вона одразу ж спалахнула гнівом. Ну, а результат ти сам бачиш.

Лука відчайдушно намагався щось довести Зоряні, а та й слухати не бажала, показово відвертаючись. Коли хлопець осмілювався хапати її за руку чи плече, то одразу отримував чергову порцію побоїв. Це нагадувало сварку подружжя, а Женя з Георгієм глядачі цієї комедії.

Жодному з них навіть в голову не прийшло примирити цих двох. Як мінімум це не їх справа, та і як показала практика – лізти Зоряні під гарячу руку – собі дорожче.

Георгій із задоволенням додивився б цю сценку, але виділений на перерву час добігав кінця і він мав вертатися. Та і на вулиці надто довго не посидиш, все ще недостатньо тепло для цього, диво як це Геня не подавав жодних ознак, що змерз.

Оглянув хлопчину на останок, Георгій неохоче піднявся з місця.

— Мені час йти, розкажеш потім, як все закінчилося.

Женя кивнув не відриваючи погляд від пари.

— Ага.

Георгій ще кілька секунд постояв у боротьбі з сумнівами та все ж продовжив:

— І не сиди на вулиці надто довго, все ще холодно.

— Добре, мамооо. — Награно протягнув останні слова юнак, за що його голову безжально атакували, наводячи безлад холодною долонею.

— Доживеш до моїх літ, ще дякуватимеш. Якщо, звісно, не відморозиш собі чогось важливого.

Женя відштовхнув сторонню руку зі своєї голови, підіймаючи на нього грайливі очі повні хитрості.

— Добре, татку.

— …

[Вітаю, Користувача. Сумарно отримано 1250 балів з донату.]

Женя задоволено проводжав поглядом свою золоту курку. Сичик теж глянув на Георгія, вуха якого раптово зачесалися.

[Також отримано спеціальний донат глядача у розмірі 1000 балів від я_люблю_лимонний_тарт, з коментарем: «Подвою, якщо нарешті покажеш гарячий контент з Георгієм!»]

Женя здивовано закліпав очима.

«Глядачі можуть надсилати мені коментарі?»

[Так, функція – спеціальний донат глядача активується за умов одноразового донату у розмірі 1000 балів.]

[Отримано спеціальний донат глядача у розмірі 1000 балів від латентний_поліамор, з коментарем: «Потрою, якщо відкриєш романтичну гілку з Лукою! Лука/Геня – канон!»]

«Цікаво, вони в курсі, що це не рольова гра із завоюванням любовного інтересу?»

[Це єдине, що вас хвилює?]

«Звісно ні! Чому Лука/Геня, а не Геня/Лука? Глядачі явно недооцінюють мою позицію!»

[...]

[Отримано спеціальний донат глядача у розмірі 1000 балів від твій_сибірський_хаскі, з коментарем: «Генічка, нікого не слухай і не зраджуй Георгія! Ваша любов благословенна небесами (ಡ‸ಡ)».]

З першим спеціальним донатом глядача прорвалась гребля і безліч коментарів полилися нестримним потоком на Користувача з його системою. 071 взагалі не очікував подібного ажіотажу, враховуючи, що спеціальний донат глядача зазвичай використовують рідко, а тут глядачі несподівано зійшлися у двобої, розділившись на два табори. Одна сторона намагалась переконати Женю зійтися з Лукою, бо тандем головного героя з суперником, здавався повним пристрасті та романтики. А друга трималась на Георгія, переконуючи, що дорослий чоловік при грошах з дитячим нутром найкраща пара для Гені.

Між цим всім з'явилась третя сторона, котра підтримувала кандидатуру князя Ревицького, однак інші дві сторони швидко відправили ту в нокаут у словесній бійці.

Женя та Сичик у німій тиші дивились один на одного.

«А ти казав, що я страждаю дурощами. Диви скільки небайдужих жертвують балами заради своїх переконань».

[...]

Коли битва дійшла апогею і здавалося, що зараз проллється віртуальна кров, Женя приклав руку до серця. На його розслабленому лиці з'явились ознаки ніжності з легким мерехтінням в очах.

— Дякую всім вам за підтримку та любов. Я навіть мріяти не смів про подібну віддачу. Сподіваюся ми зустрінемо кінець цієї історії разом і незалежно від фіналу – той не залишить нікого байдужим.

Хлопчина лукаво підморгнув.

— Можливо хтось вже здогадався, та я планую дещо дійсно грандіозне, сподіваюсь на вашу підтримку!

«Сичику, будь ласкавий, заблокуй всі подальші сповіщення, бо в мене вже розболілася голова».