Перепрошую, де тут вихід?

Два тижні швидко промайнули. Як на зло, день, котрий очікуєш найменше – наступає швидше бажаного, і єдине що у людських силах – це пережити той, з усіма неприємностями.

— В котрий раз дивуюся твоєму спокою. — Зауважив Лука, споглядаючи за стабільно привітним лицем юначки, з якого не сповзала тендітна посмішка.

Сам же він не міг похвалитися подібним. Хоча і погодився з планом Зоряни та Гені, бо вже й вибору не лишилося, однак впевненості це не додавало. Ось тільки він не знав, що попри напускний спокій, всередині Зоряни все скрутилося у тисячі вузлів. Вона ще як хвилюється!

Лука почав оглядати залу, кидаючи неоднозначні погляди на шинкарок.

— Геня теж прийшов, чи не так?

Зоряна кивнула.

Вони зайняли той самий віддалений столик, що й минулого разу. Однак на відміну від того дня, сьогодні причиною шуму стали не тільки гості, а і мандрівні музиканти, що вочевидь напросилися всередину й досить посередньо грали на інструментах, співаючи народні пісні. Музика лилася у вуха змішуючись з загальним галасом, не достатньо приємна, аби похвалити музик, але і не настільки жахлива, щоб викинути геть.

— Щось його не видно поміж шинкарок. — Пробубнів Лука.

— Авжеж не видно. — Тонко всміхнулася дівчина. — Чи ти гадав, він знову постане перед нами в тій самій подобі, що й минулого разу? Козаки не дурні, певно, вже здогадалися, хто мав мені поміч. Очевидно, що нині Геня вдаватиме одного з гостей.

Правда Зоряна сама не відала, який вигляд прийме Геня. Хлопчина до останнього мовчав, не розкриваючи карти, запевняючи, що точно прийде, але якщо покажеться перед ними завчасно, то реакція Зоряни та Луки може все зіпсувати.

Через деякий час до їх столика підійшло двоє чоловіків, вдягнені в непримітні одежі купців. Один з них обережним рухом пальців торкнувся суконної шапки й з легким нахилом голови промовив:

— Вітаю, молодята. — Він привітно посміхнувся. — Чи не будете проти нашої компанії?

Зоряна глянула на міцного чоловіка в роках і перевела погляд на його компаньйона. Коли впізнала в тому батька Луки, одразу кивнула першому, жестом руки запрошуючи до столу.

— Прошу панове, може бажаєте випити? Чула тут відмінна медовуха, що люди втрачають голову.

Чоловіки сіли на лави навпроти. Почувши пропозицію молодиці, батько Луки сіпнувся і скривив лице, а іншого чоловіка ці слова потішили.

— Доводилося чути про ту славнозвісну медовуху, та нині доведеться відмовитися. Треба лишити ясний розум.

Зоряна дивилась чоловіку прямо в очі, ігноруючи батька Луки, наче той – мураха.

— Ви?

Чоловік посміхнувся.

— Богдан Вихорський – Гетьман Запорозької Січі.

Зоряна вмить застигла, хоча все ще тримала лице, а ось Лука широко розкрив очі та рота, котрий дівчина доброчесно закрила, піднявши юнацьке підборіддя своїми пальцями.

— Зізнаюся, здивована. Не очікувала особистої бесіди з вами.

Два тижні – це оптимальний час, аби гонець доставив її послання до Запорозької Січі й повернувся назад до Лубен з відповіддю. Та хто ж знав, що сам Гетьман приїде у всій красі?

Вихорський засміявся легким сміхом. Він взагалі не справляв враження: суворого чоловіка з жорсткою вдачею. Лише грубе лице з чіткими рисами видавали в ньому воїна. Але Зоряна не так наївна аби повірити у мʼякий характер співрозмовника.

— Як же я міг проґавити нагоду познайомитися з такою цікавою особою? — Гетьман торкнувся своїх вусів, уважно спостерігаючи за дівчиною. — Маю визнати я збентежений.

Зоряна напружилась.

— То яка ваша відповідь? — Вона перейшла до суті. Надто нестерпно знаходитись у компанії цього чоловіка, хоча він і удає добряка.

Гетьман ще деякий час мовчки спостерігав за нею. Варто визнати – молодиця добре тримається. Виглядає досить впевненою у собі та спокійною, хоча з багаторічним досвідом крізь його очі не прослизнули дрібні сигнали, які видавали істинний внутрішній стан юначки.

— Так-так. Я приймаю вашу пропозицію. — Він розтягнув посмішку. — Не маю нічого проти отримати Ревицького без жодних зусиль, в обмін на життя простого люду в замку.

Зоряна кивнула і нарешті видихнула з полегшенням.

— Однак, молодице, ви маєте тямити, що я не можу заборонити своїм людям відповідати мечем на меч.

Зоряна одразу підняла голову.

— Стража і княжі воїни, безперечно, можуть чинити спротив, це я розумію. Та не бажаю, аби невинні люди гинули через те, що вони лише слуги у замку.

— Чудово. — Гетьман кивнув. — Приємно вести з вами справу.

Чоловік опустив руку і через кілька секунд дістав з сумки папери, металеве перо та чорнила. Виклавши все на стіл, він протягнув папери до Зоряни.

— Ви бажали вкласти угоду, тому я підготувався завчасно, можете ознайомитися з написаним. — Гетьман з сумнівом подивився на неї, але в його погляді та тоні не відчувалося зверхності. — Ви ж вмієте читати?

Зоряна без зайвих слів взяла протягнуті документи. Звичайна служниця, котра з малечку тільки й знала, що працювати, звісно не вміла читати. Ніхто не вчив її грамоті але, як не дивно, Геня, той у кого схожа доля, нещодавно заявив, що навчений. Саме він вказав вимагати підписання договору, і попри дівочі побоювання, що її ошукають, видавши одне за інше, парубок запевнив, що сам з усім розбереться.

Ось тільки як і коли? У неї на руках два папери й вона в душі не знає, що там написано.

— Даруйте, що змусив чекати, пані.

Зоряна підняла очі на людину, що раптово зʼявилась поруч з нею. Гетьман з іншими теж звернули на нього увагу. Перед ними стояв середнього зросту парубок, з завʼязаним, у короткий хвіст, русим волоссям, та одягнений у дорогі одежі з мʼякої тканини, де виднілася золотиста вишивка та розкішні шкіряні чоботи. На доглянутому лиці красувались окуляри в круглій оправі, котрі він одразу поправив. З першого погляду молодик справляв враження вченого із заможної родини.

Очі Зоряни опустилися і знову піднялися, а незнайомець перед нею ввічливо посміхнувся й вклонився присутнім за столиком.

— Вітаю панове, моє прізвище Вовчик – я довірена людина пані Зоряни й прибув аби допомогти з підписанням угоди.

Він не присів до них за стіл. Стоячи на місці парубок протягнув руку до Зоряни, натякаючи, щоб та передала документи.

Зоряна, яка вперше його бачить і взагалі вперше чує про довірену людину:

— …

То ось, як він сам розбереться?

Звісно, Геня єдиний хто міг підійти до них прямо зараз з подібними заявами, ще й так впевнено всміхатися ситуації в лице. До того ж він використав прізвище «Вовчик» – назву їх рідного села.

Зоряна посунула Луку ліктем та змінив положення на лаві, звільнила місце для Гені.

— У ногах правди нема. — Вона вказала долонею на місце. — Прошу, пане Вовчик, ви якраз вчасно.

Молодий хлопець сів на місце, тримаючи рівну поставу. Зоряна протягнула йому документи, однак рука Гетьмана перехопила її.

— Не певен, що можу довірити третій стороні читати вміст угоди. — Лице Вихорського перемінилось на похмуре.

Він продовжував міцно тримати запʼястя Зоряни, що не вирватися.

Женя поправив свої окуляри.

— Гетьману не варто зайвий раз перейматися. — Хлопець обережно витягнув папери з пальців Зоряни, як течія, що несе опалу листву. Лиця чоловіків навпроти перемінилися від подиву. — Ох, я не міг не впізнати настільки впливову людину. Навіть цей одяг купця не замаскує вашої величі.

Женя професійно посміхався, наче намагався вислужитися перед своїм клієнтом.

— Пані Зоряна звернулася до мене та коротко ввела у курс справи, зважаючи на довіру й наше спільне бачення справи.

— Саме так. — Підтвердила Зоряна. — Якщо ми все владнали, то попрошу відпустити мою руку.

Брови Гетьмана лишалися похмурими, однак документи байдуже вже опинились на руках цього хлопака, на прізвище Вовчик, і він почав їх читати. Чоловік відпустив руку Зоряни й та не допускаючи жодної нотки невдоволення на лиці, потерла своє запʼястя.

Завершив читати, Женя повернув документи дівчині.

— З двома примірниками договору проблем немає. Умови прописані, як ви того бажали пані, тому можете сміло підписувати.

Він вказав на місце, де варто поставити підпис або хрестик, якщо людина того не мала.

Зоряна, більш менш знайома з процедурою, взяла металеве перо з чорнилами й обережними рухами почала ставити хрестики у місцях, де вказував Геня. Після чого документи переклали на протилежну сторону столу. Гетьман швидким поглядом глянув договір і без зайвої затримки підписав той. Кожна зі сторін взяла свій примірник, Гетьман поклав свій назад до сумки, разом з пером та чорнилами, А Зоряна склала папір і заховала у підвісну кишеню фартуха.

— Що ж, оскільки справу свою скінчив, уклінно відходжу.

Женя піднявся з місця і вклонився всім присутнім на прощання.

— Мав за честь служити вам.

Зоряна байдуже кивнула, ніби не мало значення лишиться пан Вовчик чи піде геть. Вони виглядали звичайними незнайомцями, котрих обʼєднала короткострокова спільна справа. Гетьман нічого не сказав на рішення молодого чоловіка піти першим, спускаючи все на самоплив. Федора поруч обурила подібна неповага, а Лука безпристрасно дивився кудись у бік, думаючи за своє.

— У панянки цікаві знайомі. — Гетьман хмикнув, почісуючи підборіддя. — То син сотника Запорозької Січі, то шинкарка, отрута якої може змусити здорових чоловіків оклякнути, то вчений юнак…

Гетьмана дійсно інтригувала Зоряна та її оточення. Складалося враження, немов звичайна служниця без роду та імені зібрала довкола себе людей всіх мастей. Серед яких не такі прості особистості. Є чимала імовірність, що це не просто зручні знайомі молодої, до яких та звернулась по допомогу, а ціла група однодумців, що переслідують певну ціль. Звісно для Гетьмана вигідно, якщо їх цілі збігаються, це відкриває можливості використати додаткові ресурси.

— Кого ще приховує молодиця?

Зоряна все так само миловидно посміхалась у відповідь.

— Важко відповісти, пане, у мене чимало знайомих, радих допомогти у скрутну годину.

Гетьман кивнув. Йому подобалось як тримає себе ця юна особа, лишаючись вірною собі, при цьому не нахабніє і поводиться стримано. Не кожен побратим ладен так спокійно вести з ним розмову. Для подібного потрібні: впевненість, рішучість, витримка та сила духу.

— Мушу сказати, ви мене зацікавили. — Він перевів погляд від Зоряни до Луки й назад. — І хоча розумію, що молода сина сотника Федора, однак обов’язково пожалкую у майбутньому, якщо зараз не піду проти принципів. Все-таки ще не дружина, тому осмілюся запитати: чи не хотіла б юна пані поріднитися з нашою родиною? У мене як раз є син.

Чоловік гордовито всміхнувся.

— Міцний парубок, не дурний до розмови й до ратної справи тямущий. — Гетьман ледь усміхнувся, спостерігаючи за дівчиною. — А що головне – вірний роду й честі.

Він трохи нахилив голову, даючи їй час осмислити сказане.

— Розумію, що справа така – не до поспіху, та й рішати тобі, а не нам, чоловікам. Та коли серце твоє схоче, аби поряд був гідний муж, моя хата й родина будуть тобі як рідні.

Його голос звучав рівно, без примусу, але погляд уважно ловив найменший дівочий рух.

Лука приголомшено глянув на Гетьмана. Він явно не очікував почути у бік Зоряни подібної пропозиції сьогодні. Тим часом батько юнака завис з відвислою щелепою, не знаючи що і думати. У головах батька та сина повисло одне й теж питання: «Та що тут відбувається?!»

На диво та водночас – на жаль Гетьмана Вихорського, Зоряна відреагувала надто мляво. Вона не виглядала враженою можливістю поріднитися з Гетьманом, чи просто не показувала цього. Всередині ж дівчина впала у легкий ступор від шоку, однак…

— Дякую за вашу щирість та боюся я не гідна скласти компанію вашому синові. — Вона смиренно вклонилась.

Вихорський засмучено захитав головою.

— Не хочу сказати нічого образливого та хіба ось цей. — Чоловік кивнув у бік Луки. — Гідна тобі пара?

У Луки скривилося лице.

Взагалі-то ви вже сказали достатньо образливого.

Зоряна хмикнула.

— А чому ні? Лука вміє тримати язика за зубами, а коли треба – сказати добре слово. На лице вдався, та й сам міцний, тож дітоньки народяться, що треба. Роботящий, не лінується, стане гарним господарем у домі та відданий родині. Завжди підтримає і піде проти всього світу заради мене.

На її лиці розквітла широка посмішка, що викликала в чоловічих серцях жар.

— І навіть зараз він доводить свою відданість, сидячи тут, на готові захистити мене від можливого нападу ваших людей позаду.

Вона кивнула головою у бік групи козаків, що слідкували за їх столиком з відстані. Почувши її слова та помітивши жест, чоловіки всі як один ледь не захлинулися медовухою, котру осмілилися замовити, після того, як їх Гетьман підписав угоду з дівкою.

— Попрошу не дивитися на нього зверхньо. Раз він мовчить, то це не означає, що ховається за моєю спідницею. Він довіряє мені й не втручається, бо нема потреби.

Після короткої паузи, що утворилася між ними Гетьман засміявся. Його дійсно тішила ця молодиця, навіть шкода, що отримав відмову. Жінка подібна їй стала б чудовою опорою його синові у майбутньому.

Вихорський не міг приховати смутку споглядаючи за Лукою. Хлопчина належав до тих хто знає своє місце і не лізе проти вовка з голими руками, такий собі звичайнісінький юнак, який навіть слова сказати всупереч не…

— Перепрошую у шановного Гетьмана за можливу грубість, але ваша нещодавня пропозиція моїй коханій, до якої я маю серйозні наміри, просто переді мною не може не образити мене.

Всі повернули голови до Луки.

Заговорив…

Юнак же порівняв спину й продовжив:

— Ви, безперечно, праві: їй вирішувати. Але не думайте, що як чоловік я терпітиму подібне ставлення до себе.

Всі настільки здивувалися, бо Лука подав голос, що завмерли на добрі пів хвилини. Їх стан нагадував збентеження, коли німий несподівано починає говорити.

Зоряна прийшла до тями першою й з усім своїм запалом почала плескати милого по стегну, приговорюючи:

— Ну що я казала! — Вона гордовито посміхнулася, щасливо примружуючи очі. — Не хвилюйся, милий, я тебе ні на кого не проміняю.

Зоряна опустила погляд до низу та з хитрістю засміялася, прикриваючи долонею губи, після чого перевела погляд на Гетьмана.

— Вже вибачайте, але мій коханий мене цілковито і повністю задовольняє в усіх сенсах.

Гетьман Вихорський з цікавістю опустив погляд на ноги Луки, правда через стіл він однаково нічого б не побачив. Але ніби все-таки міг бачити крізь предмети, чоловік з розумінням кивнув.

— Що ж, се й справді річ неабияка, тому розумію твій вибір.

Батько Луки не стримав допитливості підвів голову й почав розглядати сина з нового для себе ракурсу. Сам же Лука покрився червоними плямами від сорому. Хоча це й комплімент, однак у Зоряни надто довгий язик. Останні слова точно були зайвими й тепер він почуває себе ніяково!

Лука прокашляв у горло, відганяючи непотрібні думки.

— Вертаючись до головного. — Молоде лице юнака переповнювали серйозні мотиви. — Коли ми вже узгодили розбіжності в поглядах, чи не годиться тепер обміркувати наступні дії, а надто день самого вторгнення?

[Чат глядачів фільму «Повстання проти шляхти»]:

— Стривайте, стривайте. Нікого взагалі не хвилює, що сам Гетьман, типу крутий чувак, особисто прийшов на зустріч з якоюсь служницею?

— Ще й слухав її балаканину та погодився на умови.

— Ну обʼєктивно кажучи Гетьману вигідно погодитися, то чому ні?

— І не забувайте, що Зоряна головна героїня!

— Пфф. Вона гг лише у своїй ролі, до глобального світу не дотягує.

— Що ти сказав про мою богиню? Повтори! О.о

— Вона одним махом паралізувала більше десяток людей, звісно він прийшов глянути на це чудо природи.

— Я сумнівався, але ідея користувача спрацювала, навіть договір уклали, ти ба.

— Козаки звісно погодилися, але не знаю… Глянемо, як піде справа.

— А я все ніяк не можу позбутися присмаку фемінізму в усьому цьому дійстві.

— Тебе переймає, що головна героїня перетягнула увагу на себе, затьмарив головного героя?

— Є таке… Не те щоб це погано, не подумайте, я за рівноправʼя і все таке. Але типу для цього періоду це здається таким дивним. Принаймні у фільмах, які бачив до цього, ситуацією керували чоловіки.

— Розумію про що ти, але так навіть цікавіше! Ніби свіжий ковток повітря!

— Можливо…

Від дня зустрічі з гетьманом минуло чимало часу.

Женя зважив брошку у своїй долоні, поки великий палець тер нерівності візерунків та дорогоцінних каменів. Це та сама брошка, що слугує гербом шляхетної родини Промовських. У той день, восени, на полюванні, чоловік вимолив своє життя в обмін на багатства, котрі обіцяв привезти навесні. Сичик переймався через можливу розплату, все-таки це могло завадити Користувачу виконати всі його завдання для порятунку світу.

Ось тільки вже встиг розтанути останній сніг, і навіть той що несподівано випав у квітні. Наступив травень і земля достатньо прогрівалася аби люди з комфортом перебували назовні у легких одежах, а Промовський так і не зміг повернутися, щоб відплатити за приниження. Та і не зможе, бо у не такому далекому майбутньому розділить долю Ревицького.

Женя підняв очі й глянув на пейзаж за вікном. Поступово вечоріло. Темно-блакитне зливалося з рожевим, утворюючи ніжний пурпурний.

[Що ви робите?]

071 спочивав на хлопчачому плечі весь час поки той прямував коридором, як раптом Користувач зупинився біля вікна, де відкривався один з найліпших видів замку.

[Ви ж навмисно відпросилися раніше з кухні, аби одразу після вечері піти до господині замку.]

Женя зробив глибокий вдих, розправляючи плечі.

«Так, але це не до поспіху. Ще є час помилуватися останнім заходом сонця у цьому світі».

071 не розділяв сентиментального настрою Користувача. Це не перший його світ і точно не останній. Як система, що існує не одне століття заради виконання місій, все що не повʼязане з ними – здається далеким і непотрібним.

Птах повернув голову й глянув на свого Користувача. До цього моменту він вважав, що Жені теж непритаманні подібні емоції.

[Не очікував, що ви сумуватимете за цим світом.]

Кутки губ Жені ледь здійнялися до гори.

«Я не сумуватиму, просто думаю за деяких людей, хто лишиться тут».

Він стис брошку у долоні, після чого сховав у внутрішній кишені спідниці.

«Як складеться життя головних героїв? Чи все буде в порядку з Лукою? Як ніяк, а Зоряна вкрала його зірковий час через моє втручання».

[Приємно знати, що ви розумієте які неприємності спровокували.]

«Але чи неприємності це?» — Женя покрутив головою оглядаючи простір. — «Я лише допоміг їй проявити своє істинне «Я», всередині неї з самого початку зростав росток фемінізму».

Він почесав щоку й відвів погляд.

«Правда після того, як Зоряна розкрила свій потенціал, тепер трохи хвилююся за Луку. Він досить поступливий, коли вона розмахує кулаками… Але то вже їх амурні справи».

Женя кинув останній погляд на вікно, після чого продовжив рух, рівно крокуючи коридором.

«І переймаюся за Геню та трохи за Георгія. Що той, що інший – хороші люди з нещасними долями та розбитими серцями. Я ніколи не розумів цих мук закоханих, поки не відчув емоції Гені. Це дійсно жахливо…»

[За девʼятнадцять років життя ви жодного разу не вступали у стосунки?]

Женя подумав кілька секунд.

«Ну чому ж… Я почав зустрічатися, коли мені стукнуло шістнадцять. До речі з подругою, яку знав з дитинства. Але нічого не вийшло».

[Чому?]

Женя легенько повів плечима аби не потурбувати птаха.

«З самого початку ідея виявилась провальною. Нас обох цікавило: як це – вступити у романтичні стосунки? Ми чудово ладнали. Вона грала зі мною в онлайн ігри, а я слухав її історії про прочитані bl романи. Вона ще та фанатка – міцної чоловічої, і це від неї я понабирався – всіх цих ідей з бромансом».

Женя тихо засміявся згадуючи минуле.

«Ми сприймали один одного такими, як є. Не вдавали когось іншого. Чудово проводили час у компанії один одного, тому й вирішили, що ідеально підійдемо на роль закоханих. Але не даремно друзі – то друзі, а кохані – то кохані. Не спалахнуло між нами іскри. Мене не цікавили романтичні штучки, поцілунки та близькість з нею, а їй більше подобалось уявляти мене в парі з черговим однокласником чи симпатичним перехожим».

Здається тоді, вони обоє знали, що не створені для романтики, чи поки не готові для неї. Надто юні та зосередженні на інших радощах життя.

«На тому й закінчили стосунки, за відсутності цікавості, виправдовуючись, що ще не настав наш час».

Женя знов згадав за Геню з цього світу та Георгія. Вони обоє втратили коханих та страждали у муках самотності, за винятком, що Георгія кохали у відповідь, але мила покинула цей світ надто рано, а Геня так і не пізнав, як це, коли тебе люблять, і був вимушений спостерігати за чужим щастям у пітьмі. У них обох лишились шрами, які не так-то й легко вилікувати.

Добре, якщо після того, як він покине цей світ, Георгій не полишить цього Геню самого. Вони могли б лишитися гарними товаришами, майже родиною, у якомусь сенсі.

Георгій якось кликав його до себе в гості, у нього мається свій будинок у місті. Після завершення нальоту він міг би прихистити Геню, бо тому нема куди вертатися. Місце, де він народився вже давно не слугує його домівкою. Та й Георгію буде не так самотньо. Поживуть разом, залижуть рани розбитих сердець, а потім, як пощастить, знайдуть свої другі половинки та проживуть залишок життя у родині повній щастя.

Хотілося думати, що все складеться саме так. Все-таки він відчував емпатію до свого «жилета» і бажав, аби той знайшов своє щастя з іншою дівчиною. На Зоряні клин клином не зійшовся. Не варто зациклюватися на ній, та і Георгію вартувало б знайти свій щасливий кінець. Навіть не обовʼязково будувати родину з кимось, якщо вони захочуть жити самі, плекаючи в серці старе кохання, то нехай. Хто він такий, аби вказувати, кому як жити? Ніхто. Звичайний прохожий, який сам ніколи не кохав.

Просто… Добре, якщо вони проживуть свої життя щасливо та без жалю, та й все.