Мартин

На галявині, густо зарослій високою травою, часто розквітали польові квіти найрізноманітніших барв. Їхній легкий, нетривкий запах розносив вітер, час від часу розвіюючи віялом стиглий пилок. Посеред квітучої галявини здіймався невеликий пагорб, на вершині якого виднілася якась дивна споруда зі старих дощок. Ліворуч від пагорба можна було розгледіти похилий дах маленької приземкуватої хатини, густо порослої зеленим мохом і плющем.

Мандрівник — невисокий худорлявий хлопчик років десяти — втомлено зітхнув, поправив полатану торбинку, що сповзла з плеча, і рушив уперед. Його стоптані босі ноги, видно, вже давно брели запиленими дорогами. Підійшовши ближче до пагорба, хлопчик роздивився дерев’яну споруду на його вершині. То була шибениця, на якій самотньо погойдувалося на вітрі безжиттєве тіло повішеного.

«Похмуренько», — майнуло в голові хлопчика.

Але він, не сповільнюючи кроку, звернув у бік хатини. Попри свій непоказний вигляд, будиночок був збудований міцно: товсті зрубні стіни, масивні дубові двері, вікна наглухо зачинені віконницями.

Раптом з-під ґанку виліз невеличкий щеня, грізно зиркнув на чужинця і для остраху пискляво гавкнув.

«Суворий охоронець!» — подумав хлопчик.

Він не втримався, нахилився й погладив щеня.

На диво, двері до хатини виявилися відчинені. Хлопчик несміливо потягнув їх на себе.

«Двері не скриплять — значить, завіси недавно змащені», — промайнуло в голові мандрівника.

А це означало тільки одне — у хаті явно хтось жив.

У великій просторій кімнаті стояли стіл і лавка. На столі в чавунному казанку парувала варена картопля, поруч на блюдці лежала нарізана скибками духмяна ковбаса і кілька головок часнику.

Хлопчик мимоволі ковтнув слину. Їсти хотілося страшенно. Він несміливо виліз на лавку і відвернувся від їжі, щоб про неї не думати. Натомість із цікавістю почав розглядати стіни. На одній висіли меч, щит і сагайдак зі стрілами. На іншій — ведмежа шкура з головою біля самої підлоги.

— Кого це ще чорти принесли? — раптом почувся звідкись ззовні невдоволений грубий голос.

Хлопчик напружився. Адже він був у цьому домі гостем незваним.

Двері відчинилися, і до хати увійшов низенький старий із палицею. Він був такий малий на зріст, що ледве сягав хлопчикові до пояса. Його зморшкувате обличчя нагадувало сушену сливу, а борода була настільки довга, що тричі оперізувала старого.

— Ти що тут забув, малий поганцю? — невдоволено забурчав старий і раптом урвався, уважно вдивляючись у лице незнайомця.

І не дивно. Обличчя хлопчика красивим назвати було важко. Носа майже не видно — лише дві чорні ніздрі, з боків стирчали незвично довгі, загострені догори вуха, а на правому оці біліло більмо.

Старий хихикнув.

— Та ти ще й потвора!

— Та й вам красою не вихвалятися, — огризнувся хлопчик. За своє недовге життя він уже встиг наслухатися образ через свою неказисту зовнішність. — Я таким уродився, і моєї вини в цьому нема. Мене звати Мартин. А ви — чарівний гном Ферон?

— Який ще гном! — сердито фиркнув старий. — А Фероном — так, назвали при народженні. І звідки ж ти взявся, потворо Мартине?

— Із Склистих гір. З міста Артополь. Мій батько в передмісті тримає овочеву ферму. Тобто… тримав.

— Це виходить, три дні пішки?

— Два. Я скоротив дорогу й пішов через Зміїне поле.

— Через Зміїне поле? — здивувався Ферон. Його недовірливий погляд був повен сумніву. — Брешеш, мабуть!

— Не маю такої звички, — відповів хлопчик, засунув руку в торбинку і раптом витягнув звідти двох звивистих, шиплячих кобр.

Старий з переляку шмигнув під лаву і затремтів.

— Знайшов чим мене лякати! Самого Ферона! — з гідністю сказав старий, але з острахом позирав на змій. — Ти це… ну… сховай тих гадів подалі. Я їх анітрохи не боюся.

Мартин криво всміхнувся й знову запхав здобич у торбинку.

— Я прийшов до вас учитися чаклунства. Ви ж, здається, на цьому знаєтеся?

— Іч чого захотів! У учні до мене надумався! — пробурчав старий, виповзаючи з-під лави. — Нащо ти мені здався? Я зроду нікого не вчив і вчити не збираюся!

Мартин сприйняв цю заяву спокійно. Але йти не поспішав. Деякий час він мовчки сидів і з цікавістю розглядав старого. Потім чомусь знизав плечима.

— Значить, люди про вас правду кажуть, Фероне, — загадково мовив він.

— Що? Що вони про мене кажуть? — зацікавився старий.

Хлопчик криво усміхнувся, задумливо розглядаючи стелю.

— Кажуть, що ви гном, який усім розповідає, що він чарівник. І що насправді ви… — тут Мартин раптом замовк. Він підвівся з лави й попрямував до дверей.

— Мартине, ти куди? — крикнув Ферон, недобре примруживши очі.

— Додому. Ви ж сказали, що не хочете мене вчити.

— Так, сказав! Але ж я тебе поки не виганяю. Зроблю це трохи пізніше. А тепер повернися й розкажи, що про мене люди говорять.

Хлопчик трохи подумав і повернувся на лаву. Потім трохи посунувся на ній, вмощуючись зручніше.

— Ну! Розповідай! — нетерпляче сказав старий, втупившись у нього.

Мартин уже відкрив рота, щоб продовжити розповідь, але раптом його погляд зупинився на казанку з картоплею.

— Мені б поїсти, — тихо сказав він. — Можна?

Старий похмуро почухав бороду, ніби від цього залежало рішення надзвичайно важливої справи. Але відповів не відразу.

— Їж, звісно! Для того й поставив, щоб усякі заїжджі потвори знищили всі мої запаси.

— Я б на вашому місці мене не ображав, — мовив хлопчик, витягуючи з казанка картоплину. — Якщо, звісно, хочете знати, що про вас люди кажуть. Називайте мене просто — благородний Мартин. І принесіть, будь ласка, ще ковбаси. Тут уже майже не лишилося.

— Іч чого захотів! Ковбаси! — продовжив бурчати Ферон. — Звалився на мене, мов мішок із піском, а тепер йому ще й ковбасу подавай! Та звідки ти взявся на мою голову, а? Скільки нести тієї ковбаси? Фунтів зо два? Чи три?

— Несіть усе, що є. Якщо не влізе — заберете назад, — сказав хлопчик, налігаючи на їжу.

Старий мовчки кивнув і побіг до комори по запаси. Він ще не знав, що до комори доведеться йти ще двічі — у гостя був чудовий апетит.

Ферон з нетерпінням чекав, коли закінчиться трапеза, уважно спостерігаючи, як шматки їжі зникають у роті хлопця.

Нарешті Мартин наївся. Облизавши губи, він подякував господареві за частування.

Старий кивнув.

— Ну що, тепер розкажеш мені, що про мене люди говорять, благородний Мартине?

— Так, тепер розкажу... Хоча... — хлопчик замислився. — Я можу розповісти це чарівнику Ферону. Але... я не певен, що ти саме він.

— Тобто як це? — здивовано сказав старий. — А хто ж я, по-твоєму?

— Хто завгодно, тільки не чарівник Ферон.

— Що? Та як ти смієш, малий потворо! — обурився старий. — От зараз візьму й перетворю тебе на жабу!

— От тоді я й повірю, що ти чарівник. Тільки... як же я тоді розповім, що про тебе люди говорять? Жаби можуть лише кумкати.

Ферон задумливо почухав бороду. Видно, про такі наслідки він не подумав.

— А знаєш що? Мені плювати на те, що про мене люди говорять. Забирайся-но ти до всіх чортів!

— Гаразд, — одразу погодився хлопчик. — Я піду. Але перед тим скажу підказку. Люди про тебе говорять те, що ти й так знаєш, але боїшся зізнатися в цьому самому собі.

Мартин підвівся з лави й неквапом попрямував до виходу.

— Я це знаю, але боюся зізнатися? — спантеличено пробурмотів собі під ніс старий. — Стій! Не йди! Я доведу тобі, що я чарівник Ферон! Покажу тобі справжнє чаклунство, і ти повіриш.

— Гаразд, — знову погодився Мартин. — Але це буде завтра. Сьогодні я дуже втомився.

— Він дуже втомився! — буркотливо пробурчав собі під ніс Ферон. — Пустив на свою голову пройдисвіта на ніч. Ще обчистить усе до нитки — навіть чарівного зілля не залишиться. Де він тільки взявся на мою голову, чортів карлик?

— Я все чую! — з усмішкою сказав хлопчик.

— Та й чорт із тобою! — сердито кинув чарівник і повернувся до ведмежої шкури. — А ти куди дивився, клишоногий? На біса ти його сюди впустив?

Ведмежа шкура, що висіла на стіні, раптом ожила, наповнюючись об’ємом. Просто зі стіни на підлогу повільно сповзла надута шкура й перетворилася на справжнього бурого ведмедя, причому доволі великого.

— Та я це... я ж не того... — ніяково почав виправдовуватися ведмідь. — Я подумав... а що в нього в торбинці? А раптом там змії отруйні? Я отруйних змій страх як боюся. Має ж ведмідь право боятися змій, зрештою? Чи в мене в цьому домі навіть жодних прав нема? А ще... а ще це Лісовик у всьому винен! Це він чужинця прогавив!

— Змій отруйних він боїться! — не вгавав старий. Він, кульгаючи, закрокував кімнатою, невдоволено морщачи ніс. — Іч, прав у нього ніяких нема! Я тобі зараз покажу твої права. І твоєму Лісовикові теж!

Мартин замислився. Про що вони говорять? Дорогою сюди він жодного Лісовика не зустрічав.

Старий сердито тупнув ногою.

— Де ця кошлата наволоч? — вигукнув він, підійшов до вікна, розчахнув його разом зі ставнями й загорлав: — Лісовику! Морда заросла! Тягни сюди своє пузо!

Хлопчикові стало цікаво, про якого такого Лісовика йдеться. Він трохи підвівся з лави й заглянув у вікно.

Його обличчя витяглося від подиву.

Там, на пагорбі, раптом із шибениці сповз несподівано ожилий мерлець і, підстрибуючи, дрібно засеменів у бік хатини.

— Ви що, спілкуєтесь із мертвим повішеником? — здивувався Мартин.

— Який іще мертвий? — відповів старий. — Це найсправжнісінький живий Лісовик.

Слід сказати, повішеник проявив неабияку спритність і, попри чималу відстань, незабаром його кудлата голова з’явилася у віконному отворі. Пихкаючи від напруження, кошлатий повішеник намагався запхати свою важку тушу в маленьке віконце.

— Куди ти преш, дурна голово! — закричав на нього Ферон і вгатив йому по лобі палицею. — Дверей, чи що, нема? От дурня лісова!

Невдоволення старого дедалі більше переходило в суцільне обурення. Звісно, сердився він лише з однієї причини — чарівник терпіти не міг чужинців. Але від цього гніву перепадало й усім іншим.

— Не бийте його! Хіба не бачите — він застряг, — заступився Мартин за Лісовика.

— Так, не бийте мене. Я застряг, — хрипко повторив Лісовик, якому зовсім не сподобалося отримувати палицею по лобі.

— Ну звичайно! — вигукнув Ферон, киплячи від злості. — Спершу він впустив сюди чужинця, потім поліз у вікно замість дверей, а тепер нічого кращого не вигадав, як застрягти в моєму вікні! Повністю! Ну яка з тебе користь? Окрім шкоди? Навіщо ти впустив сюди чужака?

— Я його не впускав! Він сам зайшов! — жалібно заволав застряглий Лісовик. — Я його ще на Зміїному полі запримітив. Змій на нього напустив. І знаєте, що він із ними зробив? Просто запхав до своєї торбинки. А потім я вирішив його від хатини відлякати. Прибіг на пагорб, змайстрував шибеницю й повісився. Думаю, хлопчик малий — мерця злякається. І тут нічого не вийшло! Я старався, Фероне, дуже старався.

— Іч ти! Старався він! — сердито буркнув старий. — Так старався, що застряг у вікні мого дому! Кудлате страховисько! Так… а чому Лев впустив чужого? Га?

Ведмідь мовчки вийшов із житла й незабаром приніс маленьке щеня, якого Мартин зустрів біля порога. Він поклав щенятко на стіл. До нього тут же приплентався Ферон, видерся ногами на лаву й потряс у повітрі палицею.

— Ти навіщо чужака в дім впустив, негіднику? Хіба для цього я тебе годую?

Щеня радісно завиляло хвостиком і тихенько гавкнуло. Ферон важко зітхнув. Він почувався дуже нещасним. Втім, так він почувався завжди, але сьогодні мав для цього особливий привід. Зістрибнувши з лави, старий знову заходився ходити кімнатою, занурившись у свої думки. Чомусь він висловлював їх уголос.

— Нікому! Нікому не можна довіряти! Мене оточують самі нездари й боягузи! Ну як тепер жити, якщо кожен заходь куди хочеш, бери що заманеться? Га? Як жити в цьому домі? У домі, де в кожному вікні стирчить застряглий Лісовик задом назовні?

— А що? Треба було застрягти задом усередину? — раптом озвався Лісовик.

Ферон завмер і на секунду замислився.

— Ні! Так було б іще гірше! Я не готовий усе життя дивитися на твої смердючі п’яти.

— А що, я тепер усе життя стирчатиму в цьому вікні? — занепокоївся Лісовик.

— Справді, треба витягнути Лісовика з вікна! — оголосив Ферон. — А точніше, втягнути. Хапайте його за руки й тягніть усередину!

Ведмідь ухопив нещасного Лісовика за праву руку, Лев підскочив і вчепився зубами за рукав лівої. Обоє почали тягнути бідолаху до себе. Точніше, тягнув тільки Клишоногий, бо щеня лапами до підлоги не діставало й лише безпорадно теліпало ними в повітрі, повиснувши на рукаві.

Раптом почувся тріск. Лісовик із виряченими очима заголосив на всю хату.

— Ой! Боляче! Не треба!

— Тягніть сильніше! — командував старий, розмахуючи своєю палицею. — Буде знати, як застрягати в моєму вікні!

— Стій! Припиніть тягнути Лісовика! — раптом скомандував Мартин, який до цього моменту залишався осторонь.

Усі здивовано обернулися до нього. Навіть сам Лісовик перестав жалібно верещати.

— Ви що, не бачите? Увесь дім тріщить по швах! — сказав хлопчик. — Ще трохи — і він розвалиться, перетворившись на купу колод.

— Точно! Він має рацію! — погодився Ферон.

— А Лісовик? Подивіться на нього. Ви ж зараз розірвете його навпіл. І у вас буде замість одного Лісовика — два.

Старий замислився.

— Як це два? Мені й одного Лісовика забагато. Я не хочу двох! Ану там! Припиніть мені подвоювати Лісовика!

— Так! Припиніть мене подвоювати! — підхопив Лісовик. — Іч що вигадали! Розірвати мене навпіл!

Мартин підійшов до нещасного застряглого й уважно його оглянув.

— Тут усе просто. Лісовику, ти можеш видихнути повітря?

— Усе? — уточнив той.

— Усе, до краплі.

— Гаразд. Спробую.

Лісовик спершу вирішив набрати в груди якнайбільше повітря, а вже потім його видихнути. Але під час видиху він справді помітно схуд. Мартин підійшов ближче й мізинцем легенько тикнув його в лоб. Лісовик, мов мішок із картоплею, вивалився назовні й із характерним звуком гепнувся на землю.

Втім, довго на землі він не лежав і доволі швидко зайшов до хати — цього разу через двері.

— А ось і я! — оголосив Лісовик, мохнатий, але дуже задоволений.

Ферон подивився на Лісовика, потім перевів погляд на хлопчика.

— Як ти це зробив? — задумливо спитав він.

— Я просто видихнув, потім випав із вікна, а потім зайшов через двері, — пояснив Лісовик. — Це було дуже просто.

— Я не тебе питаю, — сердито пробурчав старий. — Я питаю благородного Мартина.