Детектив мимоволі

"...Що ж змусило оленя так довго вдивлятися в дивну постать? Кінь? Але це звичайний кінь, осідланий, загнузданий — у ньому немає нічого, що могло б викликати здивування чи тривогу. Можливо, оленя налякав вершник? Так, це він лякає і змушує дивуватися — в його постаті є щось потворне, моторошне. Сили небесні! У вершника немає голови! Це очевидно навіть для нерозумної тварини."

"Вершник без голови" Т. Майн Рід

Я встав раніше і вирішив зайти на галявину з камінням. Але там, наче навмисне, вже чергувала Жанна. А я думав, що після вчорашнього її тут не застану. Вона одразу попрямувала до мене, і я вже був зібрався розвернутися та дати драла, але вона заклично помахала мені рукою, і я чомусь залишився. Вона, захекавшись, підійшла до мене швидким кроком.

Як і минулого разу, у неї в кулачку були затиснуті коротенькі польові квіти, які ще не відцвіли, незважаючи на пору року. Чорт їх знає, коли тут настає весна, може, вже почалася? Листя на деяких деревах змінило свій колір на жовтий і темно-помаранчевий. Температура повітря, як на мене, все ще не змінювалася. А я боявся, що зустріну холодну зиму без теплого одягу. У цьому дивному світі навіть звичної осінньої сльоти не було.

— Доброго ранку, — переводячи подих, привіталася вона. — А я думала, ви зараз розвернетеся і кинетеся тікати.

— Не дочекаєшся, — грубо відповів я, ще вчора перейшовши з нею на "ти" після її незграбної спроби поцілувати мене.

Не те щоб я був такий собі Дон Жуан, який розуміється на поцілунках, але її ентузіазм вчора мене трохи спантеличив.

— Ви вибачте мені за імпульсивність, я просто сама вчора не знала, що роблю.

— Я помітив, — саркастично вставив я свої п’ять копійок.

І схаменувся, бо так поводитися — це нерозумно і якось навіть по-хамськи. Особливо недобре так поводитися стосовно цієї дитини. Дитини в тілі молодої жінки. Хоча, можу зізнатися, моє внутрішнє "я" на мить загордилося.

— Я приходила сюди щоранку, сподіваючись зустріти вас тут, але вас не було. А потім ви взагалі зникли на два тижні. Ви мене, безперечно, уникаєте! А я хвилювалася за вас!

— Що? Приходила, навіть коли йшов дощ? — знову не стримався я.

— Ні, — абсолютно серйозно відповіла вона. — Під час дощу я сюди не ходила. Та й дощ був уранці лише двічі, доки вас не було.

Ну, просто дивовижна простачка! Ну гаразд, поговорю з нею.

— Ось ви вчора зі своєю мамою заявили, що хочете втекти від сірого життя. А що ви вдвох вмієте робити, щоб справді здихатися невеселої повсякденності та жити яскраво й собі на втіху?

— Я вмію співати й танцювати, а мама розуміється на рослинах і добре веде домашній облік. Вона любить читати й напам’ять може декламувати великі уривки з різних творів. У неї дуже хороша пам’ять на це.

— Хм-м, — підпер я підборіддя рукою. Тільки у вар'єте та в постановці вистав їх можна задіяти. Вони будуть цілком щасливі, живучи у вигаданому світі сцени й насолоджуючись увагою натовпів прихильників. До речі! Що там я вчора читав, доки газета не впала мені на обличчя? "Театр танців", здається. Подивлюся, де цей театр окопався, і зайду до імпресаріо на розмову.

— А я помітила, що ви приходили сюди! Деякі камені були не на своїх місцях і перевернуті. Он, бачите, камінь лежить не там, де від нього залишилася ямка без травички.

Не знаю, який чорт смикнув мене в цей момент за рукав, і я запитав, пам’ятаючи нашу давню розмову про дивака, який створив "сад каменів":

— А хочеш побачити виставу?

— Звісно, хочу! — радісно, як і минулого разу, вона заплескала в долоні, і у квіток у її руці обсипалися пелюстки.

— Тоді дивись. Але близько не підходь і стій тут!

Я пройшов до трьох кругляків у центрі галявини, виліз на них, схрестив ноги в позі лотоса, повернувшись до неї обличчям. Навмисно сів, зігнувши на колінах догори долонями зап’ястя. Зібрав у дотику середні пальці з великими, а решту розчепірив. Випендрюватися, так випендрюватися! Головне — не впасти й не розбити собі носа перед глядачкою.

Прикрив трохи очі й повільно підняв камені навколо себе на рівень голови. Добре, що мені вистачило розуму підняти лише ближнє до мене коло каменів, а решта залишалися лежати. Став розкручувати карусель каменів і сам повільно піднявся в повітря над трьома брилами. Важко, чорт! Адже тільки вчора витратив багато сил на бійку.

"Здається, я переоцінив свої здібності й ось-ось гепнуся дупою об каміння, впустивши як попало все це, що кружляє навколо! Оце буде сорому!" — напружуючись щосили, подумав я і став опускатися вниз. Класти камені акуратно я вже був не в змозі й просто впустив усю карусель як прийдеться.

Фу-у! Дивом впорався і не осоромився. Сварив розумові здібності цієї дівчини, а сам нітрохи не розумніший за неї. Серйозна людина не буде так хизуватися перед молодою жінкою, яка до того ж набагато молодша за нього. Я обережно зліз із валунів. У голові зашуміло, і я похитнувся, спершись рукою об велику брилу. Магія, звісно, вражає, але трохи розсудливості теж не завадило б. Або хоча б сніданок для підтримки сил. Жанна стояла, роззявивши рота, і в очах у неї блищали сльози.

Коли я підійшов, вона схопила мене за руку і спробувала впасти на коліна. Я втримав її, щоб не замурзала об траву коліна чи сукню.

— Тепер я бачу, що ви нам допоможете! — промовила вона.

Яка незручна ситуація, але мої груди автоматично розсунулися на два розміри в сторони! Я випадково не нагадую собою півня? Стоп! Щось негаразд за спиною! Я встиг поставити захист, і в край прикриття вдарила фіолетова куля трохи більша за молоде яблуко, вибиваючи з мене сили. Швидко дали про себе знати друзі тих вісьмох! Кулька непроста — у захисті з’явилася прогалина, що повільно заростала, а я, наче навмисне, витратив свої сили на випендрьож перед дівчиною! Ось тобі й наслідки показових виступів!

— Біжи! — крикнув я їй, і поки вона завмерла, вийняв з-за спини Деррінджер. — Та біжи ж!

Вона схаменулася, розвернулася й побігла, і я побіг теж, але не до пансіону, а ліворуч. Друга куля, шиплячи, помчала до мене, але я ухилився. Здалеку стріляють, і швидкість її невелика, що я відзначив ще в перший день знайомства з цим світом. Не швидша за стрілу. Але стрілу майже не видно, а куля дуже помітна. На цій відстані їм не влучити. Скільки їх?

Я пірнув у кущі, і третій постріл прошив їхню зелену стіну навмання, далеко від мене. Вони втратили мене з поля зору. Було ще два постріли в ті кущі, коли я був від них метрів за сто. Я наближався до ймовірного місця, де мав бути стрілець, по дузі, заходячи йому в тил. Обережно ступаючи визирнув. Їх троє, а в мене немає сил, і Деррінджер із двома патронами годиться лише для ближнього бою! Здається, мої ранкові вистави коштуватимуть мені життя. Добре хоч глядачка оцінила. Це мене буде втішати коли я тут загину.

— Де він подівся? Ти бачиш, куди стріляєш?

— Верткий, зараза! Був би живий Джером, він би його зняв!

— Джером отримав учора кулю межи очі, хоча стріляв у нього двічі! А два хвалені маги, фахівці із захисту, самі не змогли вберегтися. Одного підстрелили, а другого покалічив його ж товстий друг! Не кажучи вже про те, що всі в результаті залишили десь свої голови! — з обуренням тряс кулаками тип у чорному капелюсі який нагадував початок минулого століття.

Здається, це він натягнув капелюха водієві на очі в мій перший день тут. І тепер зрозуміло, чому при нападі на графа постраждав лише один із чотирнадцяти нападників. У них було два маги на захисті!

Я зібрався з силами й, зціпивши зуби, знемагаючи, підняв у повітря автомобіль, що стояв за їхніми спинами. Буквально втрачаючи свідомість, пересунув його повітрям у бік бандитів. В очах почорніло, і я впав на землю горілиць одночасно з машиною. Хтось жалібно скрикнув — десь далеко і немов у подушку. Я відключився, встигнувши побачити, що не втратив зору: земля пішла під ноги і мені за спину, а з-за голови ривком вистрибнуло сіре небо і стало переді мною вертикально.

Мені знову пощастило. Доки я лежав без видінь, ніхто не перерізав мені горло, не прибив цвяхами до осики і не сунув мої ноги у вогнище. Рюкзак тиснув у спину, немилосердно прогинаючи хребет, руки були широко розкинуті по сторонах. Я дивився на сіре небо, по якому пливли вічно сірі хмари.

Завжди сірі, і лише один раз вони були рожевими. Там, у дрібному містечку, біля моря, коли сонце схилялося до заходу і освітлювало хмари у височині, тоді як все інше вже було занурене в морок. А яким красивим і гармонійним було поєднання цих рожевих туч і темно-сірого моря на обрії! Здавалося, що баранці хмаринок — це верхівки гор десь там, далеко за морем. Високі гори із засніженими вершинами, і сніг на них рожевий!

Пролунав стогін, і це стогнав не я. Значить, машина їх не розчавила. Ну так, у неї ж є колеса, а тому є просвіт між днищем і землею, ось вона їх і не перетворила на відбивну. Величезна праска розміром з цей порівняно великий автомобіль була б кращою, але я б її не підняв. Треба вставати, і хоч мені було жахливо кепсько, і кожна кістка боліла, ніби я знову пройшов крізь портал, необхідно добити мерзотників, доки вони втрьох не добили мене. "Колись я навчуся використовувати магію без такого ось відчуття, ніби мене переїхав трамвай" — дав я собі обіцянку.

Важкий рюкзак потягнув мене назад, коли я майже втратив свідомість і впав на спину. Тепер я лежав, як перевернутий жук. Насилу перевалився на бік, потім на живіт, піднявся навкарачки, відчепив рюкзак, встав на повний зріст і, хитаючись, вирушив до машини. Пістолет усе ще був затиснутий у моїй долоні — навіть непритомним я його не випустив. Я іноді втрачаю свідомість, але пістолет тримаю міцно. Ось такі от в мене пріоритети.

Двоє тихо лежали під кузовом. По неприродно вивернутих фігурах було видно, що у них проблеми з хребтом. Потрібне негайне втручання мануального терапевта або трунаря. Третього придавило колесом, і саме він і стогнав. Живучий гад! Це був стрілець, під його спиною лежала магічна гвинтівка. І як він так вивернувся, що гвинтівка опинилася під спиною? Втім, до дідька такий інтерес. Я сам щойно був у такому ж положенні. Може, він просто хотів продемонструвати, який він гнучкий. Йому це вдалося, що вже тут сказати.

Їх було десять зверху і четверо внизу під час нападу на графа Девіля. Отже, вісім трупів плюс три — це одинадцять. Я ж не збираюся кликати лікаря цьому, під колесом? Один потім помер, залишилося тринадцять, отже, живі ще двоє. І хто ж так хвацько видалив голови тій вісімці барбосів? Я присів біля того, що стогнав, і сперся спиною об машину. Трохи перепочивши, я повернув до нього голову і подивився на його мокре від поту обличчя. Це був четвертий пожежник.

— Що, брате, нелегко тобі?

— Гори в пеклі! — із зусиллям прохрипів він.

— Як на мене, це прокляття якраз пожежникам і пасує. Гори там сам. А хто там під кузовом? Не назвеш мені їхні імена? Коли ми вже заговорили про пекло, то може, по дорозі до нього поділишся інформацією?

Він хотів щось відповісти, але кашлянув кров’ю, яка, підлетівши вгору, впала йому на обличчя.

— Ну, не скажеш, і не треба, я сам дізнаюся. Ти тут полеж, відпочинь і нікуди не йди, — сказав я йому фразу зі старого кінофільму, яка мені здавалася жахливо крутою.

Я обережно зняв курки з бойового взводу і сунув пістолет за пояс на спині. Схопивши за рукав одного з тих, хто лежав під авто, потягнув його до себе по слизькій траві. Цього я не впізнаю. Можливо, він із замку Модестайна. Ну-бо дістанемо другого. Я обійшов машину і, трохи перепочивши, нахилився, спираючись долонею об кузов. Схопившись за ногу, взуту в блискучий черевик, потягнув її на себе. По траві виїхав той вусатий тип, який говорив, що машина графа літати не вміє. Капелюх, мабуть, зачепився десь за траву. Він був без капелюха. Який у нього крутий і широкий лоб!

— Добий мене, — прохрипів з того боку машини стрілець, придавлений колесом по животу.

Я знову обійшов машину і став над ним.

— Послуга за послугу. Скажеш, хто ті двоє, яких тут немає, і помреш просто зараз.

— Вони із замку, особиста охорона барона, — насилу й ледь чутно прохрипів стрілець. І ці благальні очі на обличчі, залитому кров’ю... Чорт, як же важко залишатися незворушним і твердим.

— Їхні імена?

— Одного звуть Жак, а другого… — тут він знову поперхнувся кров’ю, яка пішла горлом, і, закотивши очі, став битися в судомах.

Заощадив мені кулю. А їх не так багато у мене з собою. Рідкісний калібр, спеціально під цей пістолетик. Як там кажуть? Про мертвих хороше або нічого крім правди? Що ж сказати? "Він був справжній джентльмен, економив мої ресурси навіть на порозі смерті. Амінь!"

— Дякую, — схилив я голову над ним, і я не іронізував. Не по мені вбивати безпомічного, навіть зі співчуття. Нехай здохне сам!

Потім я заглянув у багажник, який навскіс закруглявся мало не до самої землі. Виявивши, що він дуже місткий і порожній, завантажив туди тіло ватажка в начищених штиблетах. Потім другого. Важкі! На харчах не економили. Ось би їм Пенелопа прочитала лекцію про калорії! Хоча, якщо чесно, навряд чи їм це вже допоможе.

Ключі запалювання стирчали в замку, а я думав, ці стародавні тарантаси не мали такого девайса. Але можливо, замок поставили місцеві умільці пізніше, як і стартер. Мені це було на руку, не доведеться маслати криву ручку, щоб завести машину. Я завів її поворотом ключа і з’їхав зі стрільця. Трохи посидів, відпочиваючи. Виліз і підійшов до нього. Обережно, щоб не забруднитися кров’ю, взяв його під пахви, потягнув до багажника.

— Ну, ось ти й позбувся своєї гарпії. Будеш тепер вічно зі своїми товаришами бенкетувати в залах Вальгалли, і красиві гурії будуть подавати вам охолоджений шербет! Або це я щось переплутав, і там валькірії? — запитав я покійника, підтягнувши його тіло до багажника і витираючи піт зі свого чола.

— А-а, не важливо, — промовив я, вже всунувши тіло і закидаючи його ноги в багажник.

Головне, що він тепер не скаржитиметься на життя. Потім поклав у багажник його гвинтівку і капелюх ватажка. Заїду в редакцію, а тоді рушу в замок. Немає лиха без добра, пішки зараз не дійду. А фотик хоч цілий? Я пішов до залишеного рюкзака, заглянув у нього і натиснув кнопку фотоапарата. Цілий, навіть дисплей не розбився! Заодно поклав у рюкзак свій пістолетик, поруч із ножами.

У Юзефа я затримався години на дві. Він попросив мене написати статтю про подорож. Мені було хріново, і це ємне слово пояснювало дуже багато, тому я написав як зміг, а доробити статтю залишив Юзефу. Заважала думка, що якщо кров із трупів почне капати на бруківку, то так легко від міської варти я не відчеплюся, як це було вперше. Похвалив його за дівчину в бікіні на рекламній сторінці. Він розчаровано похитав головою.

— Мене вже разів зо двадцять просили познайомити з цією фотографією.

— А про театр танцю нічого не знаєш?

— Чому не знаю, я здалеку знайомий із його керівницею.

— А мене познайомиш? — запитав я, відчуваючи втомлену байдужість до цієї дами й паралельно думаючи, що мені це знайомство, власне, й не потрібне.

Послати все до біса? Але внутрішній альтруїст, чи то пак авантюрист, незважаючи на втому фізичного тіла, прокинувся і не дав просто піти.

— Тобі навіщо? — все ще цікавився Юзеф.

— Є дві багатообіцяючі акторки, — говорив за мене хтось упертий, що сидів усередині мене.

— Тоді познайомлю, у неї якраз криза, театр загинається, як і моя газета. Ніхто не йде на вистави.

— Я можу дати їй кілька порад, як поставити його на ноги.

— Хочеш роздягнути акторок?

— Ну, ось бачиш! Ти вже знаєш, що потрібно для успіху!

— Не дам споганити високе мистецтво!

— Заспокойся, Юзефе, я ж нікого не буду примушувати. Просто дай влаштувати пару романтично налаштованих і досить симпатичних жінок у її трупу.

— Якщо так, то гаразд. По руках. Завтра у мене інтерв’ю з нею о третій годині дня. Я надіслав їй офіційного листа ще тиждень тому. Думаю, що прийде. Так що заходь, поговоримо втрьох.

— Ну, тоді удачі тобі і, будь ласка, надрукуй у газеті фото Карін.

— У тебе з нею роман?

— Я цього не казав, але я обіцяв їй фотографії та безкоштовну рекламу. Це тебе не озолотить, але й не пограбує. До речі, ось твій фотоапарат.

— Надрукую, але за рахунок твого гонорару за статтю та за фотографії про подорож!

— Згоден, капіталісте смердючий! Але тоді ще одне прохання: я у тебе свій рюкзачок до завтра залишу?

— Кидай!

Ми попрощалися, і я, сівши в машину, поїхав до Лоренцо перекусити. Може, після того як підкріплюся, мені стане легше. Кістки в суглобах вже не так сильно ломило, як тоді, коли я отямився біля тих трьох, які, тісно обнявшись, лежать у багажнику. І я якось не здивувався, що можу керувати машиною. Чи, може, це тому, що я багато разів бачив, як це роблять інші? Або просто цей старий тарантас може підкорятися навіть повному невігласу? Я діяв на автопілоті й сам погано розумів, що роблю. Руки самі крутили кермо та смикали важіль коробки передач, а ноги вчасно тиснули на грубезні педалі, які я витискав мало не до підлоги.

Лоренцо був у смутку. Зникла Монік. Він навіть припустив, що це помста за те, що я вбив тих, хто її ображав, хоча я їх і не вбивав — крім стрільця і цих трьох, які вже утряслися в багажнику і, напевно, займали менше місця, ніж на початку шляху. Але про смерть останніх трьох ще ніхто не знав.

— Та що за справи, Лоренцо! — поплескав я його дружньо по плечу. — Я ж бачив, що Монік тобі не до смаку, тобі потрібна справжня жінка, ось хоча б як Селеста.

Я повернувся в бік кухні і завмер з відкритим ротом. Селеста з висоти свого гренадерського зросту уважно дивилася на нас обох, стоячи в проході. Монік була, звісно, симпатична, але Селеста — це вже інший рівень.

— Думаєш, вона може полюбити такого, як я? — з надією в голосі запитав Лоренцо, стоячи спиною до кухні й не помітивши, що кухарка чує нашу розмову.

— Якщо тільки вона тобі подобається!

— Вона мені дуже подобається, це єдина жінка, в присутності якої я ніяковію і втрачаю дар мови! Але я не можу їй зізнатися, що тільки про неї й мрію.

Селеста безшумно для своєї комплекції рушила до нас.

— А ти б одружився з нею? — додав я шуму в просторі, щоб її наближення не було почуте.

— З радістю, але навряд чи вона зглянеться на мене…

У цей момент вона впритул підійшла до нього, і він, відчувши, що хтось стоїть ззаду, обернувся. Вона мовчки втиснула його голову між своїх величезних цицьок. Це була прекрасна скульптура! Велична жінка з тріумфально щасливим обличчям і чоловіче тіло без голови, що розпростерло підняті руки й розчепірені долоні. Мистецтво, яке надихає... чи радше зараз не дихає, бо чим там можна дихати?

"Щось на моєму шляху все частіше зустрічаються даллахани", — подумав я. Ніколи б не припустив, що цей бабій Лоренцо віддає перевагу жінкам, на яких треба дертися, як на Еверест. Селеста висмикнула за комір голову Лоренцо, на обличчі якого блукала щаслива посмішка.

— Б-ха-а! — видихнув Лоренцо, ледь не задихнувшись за кілька хвилин до довгоочікуваного щастя, і тут же його рот накрили губи Селести.

"Так вантузом прочищають зливний отвір умивальника", — подумалося мені.

— Мир вам і любов, — пробурмотів я і швидко втік, обережно крикнувши від порога: — Благословляю вас, діти мої! Але мені відповів тільки гомін відвідувачів.

Поїсти я так і не встиг.