Детектив мимоволі

— Організм ваш, батечку, геть розладнаний неправильним способом життя. Печінка млява, сердечко вибрикує. Як ви з ним дві тисячі років протягнули? Не збагну. Закінчувати треба з цією хіромантією, дружечок. Пальцями іскрити, виделки ковтати в нашому віці вже не годиться.. І з панночками стриманіше треба. Мармурові вони чи не мармурові — нас те не обходить. Сиди собі на сонечку — грійся.

Доктор із к/ф "Формула кохання"

— Дурниці. Нервове виснаження. Молодим властиво переоцінювати свої сили, ось і він взяв на себе занадто багато. Тиждень без магії та фізичних навантажень. Добре харчуватися, добре спати, прогулянки неспішним кроком. Абсолютно виключити будь-яке напруження сил і волі. Підіймати й рухати тільки ложку і тільки рукою! І молодість візьме своє, і сама все полагодить. Все буде гаразд, не хвилюйтеся.

Я розплющив очі. Ой-вей, краще б я ще трохи був не при тямі. У роті пересохло, тіло боліло, у голові паморочилося гидко, до нудоти, а замість рук і ніг — чотири важезних трансформатори, що гудуть від завеликого навантаження.

— Дайте води! — постарався я сказати мужнім голосом, вийшло занадто тихо і не мужньо. Але моє бекання зрозуміли! Сивий дід з добрими очима, піднявши мою голову, вдарив мене по зубах чашкою з водою. Так боляче! Тепер я знаю, що чув глухий Квазімодо, стрибаючи на величезний дзвін Нотр-Дам де Парі, коли той дзвонив. Я щойно отримав ті самі відчуття.

— Не поспішай, — примовляв дід, вирішивши загнати мене в труну цією чортовою чашкою та її вмістом. Він швидко нахиляв її, і я ковтав як індик, не в силах підняти стотонні руки, щоб захиститися, і тому прагнув швидше випити воду, ніж захлинуся. Мені пощастило, там була лише половина чашки.

— Бачите, як він ослаб? — казав дід, повернувшись кудись убік, — у нього навіть немає сил зробити пару ковтків.

Я спробував повернути голову й максимально скосив очі, щоб побачити, кому він це розповідав. Краєм правого ока я побачив поруч з моїм ліжком інвалідний візок, у якому, усміхаючись, сиділа Аврора. "Чому вона радіє?" — подумав я і провалився у сон. Вона так зацікавлено стежила за моєю беспорадність. Жінки...

Мені запам'яталося ще одне пробудження, я знову просив води. Я був у кімнаті, і за вікном було темно, горів тьмяний нічник. Неясна тінь піднялася з крісла, і я насторожено поглянув на неї: мені навіть було цікаво, чи не вбивця це? Я напружився, але дарма, сил все одно не було. Вбивця виявився покоївкою і мав знайомі риси обличчя. Мене обережно напоїла Монік. Ну, або Адель. Вони напоїли мене вдвох і дбайливо поправили ковдру. Я знову заснув, відчуваючи приємну млість у всьому тілі.

Пробудження було схоже на вихід із марення. У маренні я з кимось боровся, був постійно насторожі й відбивав нескінченні атаки таємничих ворогів, обличчя яких весь час залишалися в тіні. Я почувався не оновленим, як це зазвичай буває після сну, а вимотаним кошмарними сновидіннями. Таке враження, що я провів дві похмурих доби без їжі та відпочинку у черзі з привидами за дефіцитними талонами на кошмари.

— Прокинувся?

Рука Монік лагідно торкнулася щетини на моєму обличчі.

— Хочеш, я тебе поголю? — запитала вона, близько нахилившись і заглядаючи мені в очі.

У неї красиві великі очі — раніше я не помічав цього за важкою оправою її окулярів. Я провів рукою по щоці й здивувався: щетина вже не кололася, стала м'якою. Я міг поворухнути рукою, вона навіть більше не гула.

— Не підкажеш, скільки я тут лежу наче колода?

— Другу добу. Довелося годувати тебе бульйоном з ложечки, але ти відбивався як лев, тож це було непросто.

Вона говорила це з усмішкою, а я дивувався: звідки їй відомо, хто такий лев? У маренні мене катували й змушували ковтнути "сироватку правди", щоб вивідати всі секрети. Хапали за все чоловіче, погрожуючи відчикрижити. Потім намагалися крізь зчеплені зуби влити отруту. А наостанок все ж таки попри мої зусилля розкрили мені рота і у горлянку залили розплавлений свинець, від чого я помер просто уві сні, провалившись у чорноту. Напевно, саме тоді я заснув по-справжньому і перестав бачити видіння.

Я лежав і згадував те, що вціліло в пам'яті. Треба було відсіяти марення від правди. Пам'ятав, як вийшли з таверни, і Алейна взяла Юзефа під руку. Потім Крістофа і постріли з кущів. Ага, ось тут я і помер. Чи поки ні? Я задумливо пошкрябав щоку. За час доки я в ліжку я перетворився на кактус.

Варто було все ж пристати на пропозицію Адель і дозволити їй поголити мене. Якщо не відріже голову, щоб було зручніше, то, може, ще пощастить магії повчитися. До того ж мене ще ніхто ніколи не голив. Можливо, це було б навіть приємно. Довірити свою шию Адель і отримати купу несподіваних почуттів коли кожної миті чекаєш що вона засміється і полосне бритвою по горлянці. Хоча після розплавленого свинцю мені вже нічого не страшно.

Я напівлежав на трьох подушках і відчував тепло від Адель. Бритву вона взяла звичайну, безпечну. Біля мене поставила таз з теплою водою. Її подих торкався мене щоразу, коли вона нахилялася, і я мимоволі зазирав їй у виріз сукні. Аж мурашки по шкірі! Щоб відволіктися, я лаяв себе: "Який же ти слабак! Постійно падаєш непритомним, наче панянка, що побачила мишу!" Але ж вони в неї такі вели-икі! Ближче до ондатри, але до нутрії не дотягують. Ой! Про що це я?

"Я не винен", — похнюпившись, відповідало внутрішнє "Я". — "Радий би не падати, та це не я себе відключаю, а спрацьовує запобіжник, щоб макітра не луснула". Ну звісно, це не я, це мій внутрішній електрик винен. Крім усього, він ще й бабій! Он як витріщається в пазуху Монік!

— А тепер я допоможу тобі встати, вода у ванні вже налита. Зараз я тебе помию.

— От цього вже не треба, сам упораюся. Я ж не дитина, хоча почуваюся саме так. Тільки обісратися ще бракувало, щоб ті відчуття згадати.

— Ти що, думаєш, я не бачила голих чоловіків? Чим ти мене здивуєш? — запитала вона і її обличчя маком зацвіло. — Чи ти вважаєш, що тобі не треба було в туалет, поки ти тут лежав як неживий?

Жах! Дівчина, яка допомагала мені пі-пі. Який сором! Але вголос сказав:

— А про те, що я можу соромитися не менше за тебе, ти не подумала? Чи гадаєш, тільки дівчата вміють раків пекти? Я напевно вже теж давно червоний нижче пояса.

— Так я ж "твоя дівчина", чого тобі соромитися? — підділа вона мене, нахилившись і закинувши мою руку собі на шию.

Коли я підвівся з її допомогою і ступив на підлогу, додала:

— Якщо покличу когось із чоловіків, ти ще більше ніяковітимеш. Або тобі хочеться, щоб тебе побачили абсолютно безпорадним?

Чесно кажучи, я за ці кілька днів розучився ходити. Але, можливо, це просто болісна слабкість підгинала мої коліна. Допомога Адель все ж була мені необхідна. І вона права: чоловіка я б соромився більше, ніж її. Опущу подробиці, але мені було так ніяково вперше в житті.

Молода дівчина мила безпорадного мене, натираючи мочалкою до звуків мокрого пінопласту по склу. Ми не розмовляли, вона навсібіч вертіла мене, наче манекен. Потім сушила моє довге волосся і розчісувала його щіткою. Зав'язала хвостиком мало не на тім'ї. Пояснила, що інакше лежати мені буде незручно. Здається, я щойно пройшов курс "Як поводяться з Леніним"

Ці процедури були найприємнішими в моєму житті, але все псувала думка, що я справляв нужду при ній. Хотілося дізнатися, як саме це відбувалося, але я соромився. Буде правильніше просто забути цей епізод і ніколи не розпитувати. Я поїв, сидячи в ліжку, і, відчувши втому, впав на подушку. Так минула доба після пробудження, і зміст моїх роздумів красномовно вказував на те, що я вже одужував. Мені знову ставало цікаво жити, з'явилися питання, на які кортіло почути відповіді. "А чи є тут Wi-Fi?" — це було перше непотрібне питання.

— Дякую, Монік, — прошепотів я і заснув.

Прокинувся, відчуваючи приплив сил. За вікном був ранок. Хотілося щось зробити, і я спробував для початку сісти. Адель кинулася мені допомагати. Підсунувши під спину подушки, сіла поруч.

— Ти що? Живеш тут біля мене весь цей час? — запитав я здивовано.— Чи тобі подобається голити дикобразів?

— Мене підміняли дівчата, — вкрившись рум'янцем, відповіла вона.

— А ти знаєш, почуваюся непогано, але сісти було ще важко. Не розповіси, що там сталося біля мосту і як я опинився у вашій фортеці? — запитав я її.

— Пані Марселетт відчула недобре, коли поцікавилася, куди це подівся Крістоф. Їй відповіли, що він виїхав на візку тобі назустріч. Але вона не пам'ятала, щоб ти просив тебе зустріти. Коротше кажучи, вона зібрала наш загін, і ми, озброївшись гвинтівками, вирушили в бік міста.

— Прикольно, напевно: шість покоївок у чепчиках і з гвинтівками, — перебив я її, реготнувши.

— Ми були в уніформі.

— Це коли спідниці короткі? — усміхаючись, поцікавився я, — хотілося б подивитись.

— У тебе ще буде можливість побачити мене в нашій формі. Тож мені продовжувати чи покликати мовчазну Аннет?

— Вона справді така мовчазна? І як вона мовчить?

— Так само як говорять, тільки навпаки! — сердито відповіла покоївка.— Я її знаю років десять, і за весь цей час вона сказала менше, ніж ти з моменту пробудження.

— Тоді краще продовжуй. Я вже заткнув свою пельку і постараюся тебе не гнівити своїми дурними зауваженнями.

— Коли ми підійшли до останнього повороту перед мостом, почули постріли й побігли. Ми встигли якраз вчасно. Я бачила, як ти стрибаєш, наче жук-стрибунець, ухиляючись від куль. Ми зняли Крістофа і...

— Ви зняли Крістофа? — спантеличено перепитав я.

— Він був у змові з тими двома.

— Не може бути! Оце так поворот! От і вір після цього людям!

— Пані Марселетт давно підозрювала, що хтось із замку працює на Модестайна. Вона перевіряла й перевіряла минуле кожного, хто залишився, але так нікого й не викрила. Не було жодної причини чи події, які б змусили засумніватися у вірності захисників замку або поставили б під сумнів їхню відданість і чесність. Крістоф вистрілив у тебе двічі, перш ніж ми всадили в нього три кулі. У тебе прострелений наплічник у двох місцях. В одного з ножів, які були всередині, розкололося руків'я. Але не хвилюйся, його вже віддали в ремонт.

— Так, я відчув, що рюкзак смикнуло, але не думав, що це стріляє в мене Крістоф. І один із пострілів, що влучив у рюкзак, скоріш за все, був із кущів — Крістоф точно один раз промахнувся.

— Кінь у візку смикнувся від звуків пострілів, ось він в тебе і не влучив.

— Дурні вони, — трохи подумавши, резюмував я. — Треба було застосувати дробовики: від великої хмари свинцю захиститися практично нереально, якщо не ставити "захисний щит". Або якщо не попросити коня смикнутися.

— А тобі доступна така магія?

— Тренувався трохи, поки подорожував у Портове місто. Але я відчував, що мені на той момент не під силу було одночасно тримати щит і підкидати до неба засідку в кущах.

— А граф умів ставити захисний купол — він ним огороджував себе і тих, хто був поруч, від будь-якої небезпеки з усіх боків. Ми, до речі, відловили тих двох живцем. Поки троє з нас стріляли в Крістофа, а він в нас, пані Марселетт, мовчазна Аннет і Регіна мчали тобі на виручку, ніби за ними гналася сама смерть. Командир і Аннет моментально скрутили тих двох, яких ти підкинув угору. Бандити на той момент ще не оговталися від зльоту й падіння, а їм якраз прилетіло прикладами по шиї і потім заламали руки. А тут і ми підійшли. Ти лежав як дохлий щур, якого переїхав завантажений віз.

Спочатку ми думали, що тобі кінець, потім — що ти поранений, але, оглянувши, зрозуміли, що ти просто виснажений. Добре, що візок був поруч, і ми, якось завантажившись у нього, помчали в замок, ризикуючи злетіти в прірву на поворотах. Лікар наказав тебе роздягнути, оглянув. Потім посвітив в очі, піднявши повіки, постукав по колінах і дав розпорядження — не турбувати. Тут ти опритомнів, попросив води й знову впав у безпам'ятство. Пролежав так кілька діб, зрідка воюючи зі мною за ложку бульйону.

— Пробач, мені здавалося, що Модестайн і його банда заливають мені в горло розплавлений свинець.

— Неправда! Я кожну ложку остуджувала і торкалася нею своїх губ! — заявила Адель і зашарілася.

— Ну і чого ти спаленіла по самі вуха цього разу?

— Тому що наші губи торкалися однієї ложки!

— Батюшки святі! — сказав я мимоволі забутою мовою. — Свята простота!

— Це що за заклинання ти вимовив?

— А от не скажу, — жартівливо відповів я. — Краще допоможи мені одягтися і піднятися. Вже, напевно, пів дня минуло, а я досі в ліжку і не сходив до вітру. А очі вони ж не залізні, я чую як січовий міхур виштовхує їх назовні!

— Лише одинадцята, ні, початок дванадцятої, — відповіла вона, підводячись із ліжка й зиркаючи на камінний годинник.

Труси я натягнув сам, під ковдрою. Далі вона допомогла мені додибати до ванної кімнати, і її обережні дотики були приємні, як учора, коли вона мене мила. От бісова дівка! Вона мені вже як мамка! Навіть одягнутися допомогла. Одяг пахнув свіжістю — мабуть, випрали.

До вхідних дверей я пройшов майже самостійно, Адель притримувала мене під лікоть. Але я відчув, що мені під силу йти самому і, подивившись у її величезні очі, попросив самостійності. Вона дозволила, розчинивши переді мною двері. Я вийшов у залитий сонцем коридор із килимовою доріжкою.

У них все ж анахронічні уявлення про інтер'єр. Скільки зусиль вимагали одноколірні килимові доріжки, щоб здаватися чистими. Вони потребували пилососа щодня, а тут цілий коридорище! Ну були б вони строкатими, тоді навіть якби розгріб ногою ціле відро сміття — було б непомітно. А на бордовому тлі кожна волосинка — як Ейфелева вежа. І що це за старече буркотіння на мене напало? Може, я голодний? Або просто кажу це як експерт із килимових покриттів. Вдома, у батьків були ж майже такі самі доріжки. Через день пилососив.

— Їсти хочеш? — пролунало за спиною від Адель-Монік, що йшла на крок позаду.

— А тебе не дратує, що я називаю тебе то Монік, то Адель? — озвучив я вголос те, що спало мені на думку.

— Адель — це моє ім'я, я до нього звикла, і воно мені більше подобається.

— А мені більше подобається те твоє ім'я, яке я дізнався першим. І не йди у мене за спиною, іди поруч. Я соромлюся і почуваюся незручно, коли ти не поряд зі мною.

— Прислузі не личить ходити з панами.

— Але ж ми з тобою на "ти".

— Тільки коли нікого немає поруч.

— Як усе складно! Може, у вас ще й право сеньйора на першу ніч існує? Чи це вже занадто смілива пропозиція?

— Це як?

Я коротко розповів їй. Вона замислилася, але, попри задумливість, потягнула мене за рукав на одному з розгалужень коридору, і ми повернули праворуч.

— Староста нашого села приходив до моєї матері, коли помер батько. Одного разу я випадково побачила, чим вони займалися, і зрозуміла, що мама це робить заради нашого добробуту. Староста давав їй роботу на своєму млині. А потім мене запросили, ні, точніше наказали, щоб я була в лазні, коли там мився староста. І він те саме робив з моєю подругою. Він був великий і жирний, з обвислим животом і складками шкіри на боках. Коли все закінчилося, він підійшов до мене, взяв великою слизькою п'ятірнею за обличчя і сказав: "Готуйся, дівчинко, наступної суботи твоя черга. Ти ж навчилася, як потрібно поводитися, коли дивилася на нас?".

— І ти втекла?

— Я все розповіла мамі, і вона виштовхала мене з дому, благаючи бігти. Я боялася світу і не хотіла йти в невідомість. Мені здавалося, що простіше стерпіти старосту, адже подруга ж терпіла і мама теж.

"Легше терпіти, ніж бігти" — девіз багатьох, але не Адель, як виявилося! Я зупинився і поглянув у її очі.

— А хочеш, ми відвідаємо цього любителя юних тіл, як тільки я одужаю? Може, йому потрібен урок етикету або щось менш приємне.

— Я його вже відвідала, через п'ять років навчання у пані Марселетт.

— І?

— Більше йому вже нічим похвалитися. Жодної дівчини він більше не скривдить, — сказала вона і залилася рум'янцем.

О-у, здається, староста тепер співає фальцетом.

— Ти хочеш сказати, що тепер він розмовлятиме тонким голосом? — спробував уточнити я.

— Не знаю, про що ти, я йому відрізала там усе… І більше не хочу про це говорити.

Ну, коротко і ясно. Без зайвих деталей.

— А як же твоя мама, адже він помститься їй?

— Я була у формі, з закритим обличчям, він мене не впізнав.

— Підтримуєш стосунки з мамою?

— Іноді пишу їй листи. Гроші у неї є, надсилати не потрібно. Принаймні, вона так каже.

Я відволікся на розмову і не збагнув, куди ми прийшли. З уважністю в мене проблема: я напружився і згадав, що ми спускалися широкими сходами, поки розмовляли, і Адель у цей момент притримувала мене за рукав.

— Угу, — глибокодумно й невлад відповів я на її останню фразу і штовхнув широкі двері, до яких ми підійшли.

Двері піддавалися важко, я був ще зовсім слабкий. Адель мені допомогла і розчинила їх переді мною. Ми увійшли до кухні, і знайома тітка, яка колись дочищала величезну каструлю, коли ми з Крістофом снідали тут сто років тому, вичікувально поглянула на нас. Ні, все ж їй би пасували до цих щічок два зуби, як у хом'ячка. І колесо для бігу — розтрусити сідниці.

— Пан Френсіс голодний, — пояснила Адель наш візит, — чи не знайдеться у тебе чого поїсти, Ноел?

Та облишила обробляти курку і, витираючи руки ганчіркою, відповіла, як мені здалося, трохи сварливо:

— Можу зробити яєчню на салі.

— Дякую вам, цього буде достатньо, — люб'язно озвався я, — і вибачте, що ми відриваємо вас від справ.

— Та нічого, — зніяковіла Ноел, не очікуючи такого повороту, — сідайте он там, на лаві, я її зараз протру.

— Не варто турбуватися, тут чисто, — відповів я, підходячи до лави біля збитого з дощок столу і провівши по ній рукою.

Потім із задоволенням опустився на неї й сперся ліктями на стіл. Ноги гули, але принаймні не тремтіли. Це тішило. Куховарка вже напевно кинула у велику каструлю кілька тушок птиці, і ще дві лежали нерозділеними, — міркував я, відпочиваючи від подорожі замком і позираючи на великі ночви, повні пір'я.

Каструля у неї літрів на тридцять, але вона не повна, отже, у замку близько двадцяти п'яти людей. Мінус троє, які зараз на кухні, залишається двадцять два. Мінус Марселетт і Аврора — двадцять. Персонал впритул, щоб охороняти таку довжину стін. Але, може, вони використовують камери або датчики руху?

Переді мною з'явилася пательня з шиплячою яєчнею.

— А тарілок у тебе немає? — суворо запитала Адель, і куховарка злякалася.

— Я зараз, — розгублено метнулася вона огрядним тілом до шафи в кутку кухні.

— Не треба, Ноел, — зупинив я її, — не такий вже я і пан, та й із сковороди смачніше. Адже хто не любить їсти просто з неї, той не куштував справжньої їжі!

— От і я ж кажу, — спробувала виправдатися куховарка.

— Тільки будьте ласкаві, мені б скоринку хліба і виделку, — попросив я і повернувся до Адель, що стояла біля столу, — а ти вже їла?

Та зашарілася і сказала, що снідала.

— Тут вистачить на двох, — умовляв її я, але вона відмовилася, дедалі більше червоніючи.

Я із задоволенням з'їв усе і провів останнім шматочком хліба по пательні, збираючи смачні залишки. "Залишки солодкі!" — казала моя бабуся і мала рацію. Ноел позирала на мене, дивуючись моїм манерам, і вправно орудувала ножем, розбираючи птицю на шматки.

— Дякую вам, Ноел, і ще раз вибачте за вторгнення, — злегка вклонився я в її бік, підвівшись з лави.

— Заходьте в будь-який час, пане Френсіс, — блиснула вона у відповідь зубами між двох рум'яних щік і тут же злякано глянула на суворе обличчя моєї супроводжуючої.

Зуби у куховарки були звичайні, а Адель змовчала і вказала мені рукою на інші двері. Не на ті, через які ми увійшли. Я покірно пішов до них, Адель крокувала трохи позаду. Вона навіть не присіла на лаву, поки я їв. От же вперта!

Ми вийшли просто в якийсь кущ і, обійшовши його, опинилися в саду. Посеред саду стояла біла альтанка, а поруч поблискувало темною водою крихітне озерце з берегами, обкладеними великим камінням. Доріжки, викладені каменем, петляли між кількома лавами, розставленими так, щоб у будь-який час дня можна було знайти місце для відпочинку в затінку.

Маленькі охайні клумби наповнювали повітря солодкуватим ароматом квітів. Дивно для цієї пори року, але квітів було багато. Біля однієї з клумб я побачив Регіну — покоївку Аврори, яка була з нею під час нашої першої зустрічі з молодою графинею. Ту саму налякану й неговірку "черницю". Я попрямував до неї. У мене складалося враження, що замок порожній. Я ніде не бачив чоловіків. Вони мені поки що не траплялися. Тільки покоївки.

— Привіт! — підняв я руку, вітаючись із нею. Вона обернулася і здивовано поглянула на нас.

— Доброго дня, пане Френсіс, — нарешті відповіла вона. Спершу вона підвелася, а потім трохи присіла в реверансі притримавши спідницю чистою лівою рукою. Потім провела під носом тильним боком правої долоні.

Тінь Адель, як і раніше, була за метр позаду мене.

— А чим зараз зайнята Аврора? — поцікавився я.

Регіна скосила очі мені за спину, ніби питаючи, чи варто довіряти мені таку важливу таємницю. Тінь Адель, яку я бачив бічним зором, ствердно кивнула головою. Теж мені, конспіраторки!

— У пані Аврори зараз період відновлення після операції на руці.

— І коли зробили операцію?

Регіна знову подивилася мені за спину.

— Того ж дня, після того як привезли вас до замку.

Ну все! Дістало мене таке ставлення, я почувався ніяково від цього поводження зі мною як з поважною особою. Я підійшов до неї впритул і взяв її обома руками за забруднену в землі долоню — у неї аж рот відкрився від подиву. "Недовірливість і давній переляк", — промайнуло в голові. Але я не мав наміру до неї залицятися чи знову лякати її.

— Регіно! Я дуже вдячний вам за те, що врятували мені життя. Адель мені розповідала подробиці сутички біля мосту.

Тінь від силуету Адель з'явилася праворуч від нас, і Регіна зніяковіло висмикнула свою долоньку.

— Я там взагалі нічого не зробила, це командир… тобто пані Марселетт… — залепетала "черниця", зніяковівши ще більше.

— Ви також були серед тих, хто мене рятував, і я вам за це вдячний, я ваш боржник! — закінчив я і, щоб не бентежити її більше, рушив доріжкою далі, туди, де було більше дерев і кущів.

Отже, Аврора провідала мене і лише тоді пішла на операцію? Яка мужня дівчинка!