Детектив мимоволі

Пустеньке "ви" сердечним "ти"

Вона, обмовившись, змінила,

І всі мрійливії світи

В душі закоханій збудила

І ось задумливо стою,

Звести очей не маю сили;

Кажу я їй: "Яка ви мила!"

А думаю: "Тебе люблю!"

"Ти і Ви" О.С. Пушкін

Дике суспільство! У місті не було такої яскравої та надмірної шанобливості до рангів чи титулів. Мабуть, цей граф тримав слуг в акулячих рукавицях. Я присів на лаву в затінку дерев за кущем і поплескав по її поверхні поруч із собою, запрошуючи Адель присісти також. Але вона не зрозуміла мого знаку або, можливо, так не запрошують покоївок і цей жест є образливим?

— Адель, присядь, будь ласка, поруч, чи мені кричати на весь сад, щоб ставити тобі запитання? У мене ще не так багато сил.

— Якщо помітять, що ми сидимо поруч...

— То нічого не буде, — закінчив я і ще раз поплескав по дошках лави. Мовляв, "сідай, не бійся, я не кусаюся... принаймні, коли вже щось попоїв".

Вона злодійкувато озирнулася і сіла за пів метра від мене.

— Це граф вас так муштрував, що навіть присісти в присутності гостей не можна? Він що, тримав вас за рабів?

— Ні, це його дружина, — вона знову озирнулася і продовжила, стишивши голос, — але нікому не кажи, що це тобі сказала я. Зараз ще роздолля: звільнився наш мажордом Бартолом’ю після смерті графині. Граф його постійно захищав, хоча, як на мене, він не був потрібен замку. Такий собі надутий індик із ціпком, вищим за потилицю.

— Справа минула, ні графа, ні його дружини вже немає, — махнув я рукою.

— Все одно краще про це не говорити.

— Та зрозумів я вже, зрозумів. Тож це вона і цей ваш Бартолом’ю прискіпувалися до дрібниць? Графиня полюбляла вдавати з себе шляхетну особу?

Якби тут був інтернет, я б повірив, що вона мріяла стати першою блогеркою цієї країни й вела телеграм-канал "Життя справжньої графині"! Очі Адель заблищали — вочевидь, я зачепив болючу тему.

— Вона була не надто й знатною, і вийшла за графа, швидше за все, через титул і гроші. Але він її щиро кохав, часом здавалося, що і вона його...

— Про що пліткуєте? — несподівано вийшла з-за куща Марселетт, і Адель, запнувшись, почервоніла й підхопилася з лави. Марселетт якось невизначено змахнула кистю руки. Мабуть, розганяла аромат цікавих історій, що ширяв у повітрі.

— Адель, залиш нас, нам потрібно побалакати.

Та тільки вклонилася і пішла з червоними вухами.

— Щось вивідуєте у моїх підлеглих, пане Френсісе? — знову насмішкувато запитала Марселетт і без запрошення присіла біля мене, спершись ліктем на спинку лави. Схоже, вона вже давно знає, хто в її фортеці головний розповсюджувач пліток.

— Намагаюся зрозуміти ситуацію в замку, ваші місцеві звичаї та вдачу окремих осіб, щоб не втрапити в халепу перед Авророю чи вами.

— Ситуація так собі, — трохи відвернувшись, сказала Марселетт, і я лише зараз помітив, яке втомлене у неї обличчя. Зблизька добре видно, що вона недосипає.

— Останні кілька днів я погано спала — чекала нападу на замок.

— Це через стрілянину біля горбатого мосту?

— Я б сказала, через низку останніх подій. Адже поки ми не розчавимо цю змію — Модестайна, нам не буде спокою. І навіть Крістоф, якому я вірила на всі сто, виявився зрадником.

"Ох, вже ці чоловіки! Нікому вірити не можна, навіть якщо він обіцяв приносити каву в ліжко" — подумки прокоментував я її роздуми.

— Не схоже, що він був ідейним супротивником. Видно, Модестайн щось хороше зробив для його родини і попросив натомість відомості про розпорядок справ графа та охорону замку.

— А потім він почав стріляти вам у спину?

— Давай остаточно і безповоротно перейдемо на "ти" і перестанемо спілкуватися як аристократи. Згода? — простягнув я їй долоню і всміхнувся.

Адже життя надто коротке, щоб щоразу вимовляти "Ваша милосте". Вона потиснула мені руку, здивовано піднявши брову.

— А щодо пострілів у спину, — продовжив я, — коли граф загинув, Крістоф автоматично став винним у його загибелі, адже він дав Модестайну потрібні для нападу відомості. Він потрапив на гачок. Йому просто довелося піти на відверту зраду. Ну, або ще з якихось причин став співпрацювати з тим Модестайном та його посіпаками. Завербувати не можна тільки тих, у кого немає прив'язаності до своїх близьких. Тож, якщо хочеш стати непереможним, просто відмовся від усіх родичів, — задумливо закінчив я.

— Тоді я можу вірити тільки шістьом своїм дівчаткам, — звела на мене розширені очі Марселетт. — І, можливо, ще Андре, — додала вона трохи подумавши.

"Я знаю тільки п'ять покоївок, отже, шоста — Аврора?" — прикинув я. І коли вона казала про Андре, то мала на увазі сташого?

— Скільки всього людей живе в замку? — поцікавився вже вголос.

— Тепер тридцять два, разом із тобою.

— А у Модестайна?

— Не знаю, — опустила голову Марселетт. — Спроби влаштувати в його замок нашу людину закінчилися її зникненням.

— Ви що, не допитали двох спійманих?

— Вони мовчать.

— Хм-м, а мої шкарпетки їм нюхати давали?

— Що?!

— Та годі, це старий і невдалий жарт. Хоча, щиро кажучи, це був би чудовий метод! Але ж випрали весь мій одяг! Тепер потрібно ще кілька тижнів штрімфлі не міняти.

Я трохи подумав і, зітхнувши, почав розпитувати, але спершу перепросив:

— Марселетт! Ти мене вибач, я людина тут нова і не все знаю та розумію, але чи не могла б ти відповісти мені на кілька запитань і просвітити мене?

Вона мовчки кивнула.

— Сподіваюся, ви посадили бранців не в одну камеру?

— Звісно, ні!

— Камери не поруч? Вони не можуть перегукуватися?

— Ні, їхні приміщення далеко одне від одного.

— Вони одного віку?

— Ні, один молодший.

— Вони не родичі?

— Здається, ні.

— Вони вільно пересуваються камерою?

— Ні, вони прикуті до стіни ланцюгом за залізні нашийники.

— Скільки у тебе людей, яким ти довіриш своє життя?

— Довірю всім п'ятьом! — рішуче відповіла вона і подивилася мені в очі, очевидно, маючи на увазі своїх підопічних дівчат.

"Тоді виходить, що шоста — це Аврора. Я вгадав правильно".

— Добре, тоді дві з них нехай ідуть спати негайно.

— Що ти задумав?

— Катуватимемо твоїх бранців. Але не так, як у кіно, а по-нашому, що ще гірше.

Марселетт скривилася.

— Знаєш, Френсісе, одна справа — вистрілити в людину або проткнути її в чесному бою...

— Або відрізати голову, — вкрадливо додав я.

А про себе ще подумав: "І обов'язково зробити селфі з трофеєм. Ну, щоб було що згадати".

— Катувати живу людину ніхто в замку не погодиться.

Вона підкреслила слово "живу", вигороджуючи Адель. "Але ж після бійки зі мною не всі були мертві?" – не став я озвучувати цей контраргумент.

— Кожен поставить на місце бранця себе і відмовиться брати участь у тортурах. А щодо Адель там особлива розмова, вона трохи не така, як усі.

— Тому ми не будемо їх топити в бочці з лайном або палити, як це вони зробили з графом, а просто не дамо їм спати, — нарешті розкрив я Марселетт свої плани.

— І тільки?

— Ти недооцінюєш значення сну. Повір мені, після трьох діб безсоння вони благатимуть тебе вислухати всі секрети Модестайна, що їм відомі. Лиш би ти дала їм п'ятнадцять хвилин поспати, бодай і стоячи. А ще за кілька діб вони не зможуть відрізнити марення від реальності. Не збагнуть, сплять вони чи ні. Вони навіть почнуть бачити гарненьких фей, що танцюють на стелі та стінах.

— Ну, з таким завданням навіть мої дівчатка впораються.

— Якщо посплять! — зауважив я.

— Отже, ми дізнаємося їхні секрети за три доби? А ще будуть якісь вказівки? — голосом із саркастичними нотками запитала вона.

Видно, не звикла бути виконавицею і завжди була самостійною, навіть за графа. А тим паче тепер — вона єдиновладний ватажок у цій старій фортеці. Ох, ці жінки! Навіть на тортури негідників потрібен дозвіл та чіткий план.

— Потрібна вузька сорочка з міцної тканини до самих п'ят і з довгими рукавами, які можна зав'язати, обкрутивши їх навколо торса. Простіше кажучи, потрібно сповити арештанта. Як новонародженого, тільки замість колиски — камера а замість кайданів – сорочка.

— Навіщо?

— Від недосипу почне навісніти, може нашкодити і собі, і тим, хто поруч, а в такій сорочці бранець буде безпорадний, як дитя, якщо не класти йому палець до рота. Хоча, якщо класти, він, мабуть, почне з голодухи його смоктати.

"Дуже сексуальненько!" – посміхнувся я.

— Зроблю, — запевнила мене Марселетт, — тільки одну?

— Однієї вистачить. А тепер візьми свого вірного Андре, сходимо у ваші підземелля і трохи розхитаємо нерви в'язням. Покажемо їм, хто тут Зігмунд Фрейд.

Ось і подивлюся, на того, кого вона мала на увазі, коли казала про вірність. Руда покоївка тільки посміхнулася і не стала розпитувати, однак додала:

— Швидко ж ти став командувати і роздавати розпорядження!

— Це я користуюся своїм тимчасовим фізичним нездужанням і твоєю жалістю до мене. До речі, якщо є невеликі слюсарні лещата, нехай Андре їх принесе в буцегарню! — крикнув я їй услід, і вона, озирнувшись, з посмішкою, дала знак, що почула.

Я відкинувся на спинку лави і віддався спогадам про те, як Діана мучила мене безсонням. Адже спрацювало! Я почав бачити невидимі простим смертним магічні випромінювання. Ну що ж, лекції Діани про інквізицію та її інноваційні методи мені сьогодні знадобляться! Маже і вона, була колись ще тим "практиком". Хвилин за п'ятнадцять я піднявся, потягнувся руками вгору до запаморочення і вирушив до альтанки біля штучного ставка.

Регіни біля клумби з квітами вже не було. Навколо прив'ялих, тільки но посаджених рослин чорніла мокра земля. Можливо, Марселетт дала їй інше завдання. Наприклад, комусь щось відтяти по саме коріння. Або, як казав мій батько: "Відрізати хвіст по самі вуха". І промовляв цю фразу він із задоволенням. Видно було, що йому подобається той вираз.

В'язниця містилася в окремому приземкуватому будинку головного двору. Ця будівля примикала до внутрішньої поверхні стіни, що оточувала замок, і, можливо, приміщення тюремних казематів розташовувалися частково під цією стіною. Двері, обшиті залізом, були в ніші, і масивний замок із цих дверей було вкрай незручно знімати.

Розмахнутися кувалдою, щоб збити його, теж не було змоги, як і підсунути ломик. Надійне місце, в'язнів звільнити практично неможливо. Я привітався з Андре. Тож я не помилився, руда покоївка довіряє саме цьому чолов'язі. Він приніс лещата, зняв із шиї шнур із ключами від в'язниці, відімкнув навісний та внутрішній замки й запросив нас зайти першими.

Підвал, де сиділи ув'язнені, був величезний і являв собою довгий коридор із численними дверима з одного боку. Не знаю, може, тут і нижній рівень є для особливо "цінних" в'язнів. Десь посередині коридору була катівня. Раніше звичаї були простішими — збагнув я. Тут досі залишалися невеликі за розміром ґрати, тобто гриль. До нього прив'язували арештантів, перш ніж смажити їх над горном, що височів посеред приміщення. У кутах причаїлися старовинні пристосування для добування інформації, вкриті пилом, павутинням та іржею. Схоже, колись тут було весело і не так тихо як зараз, поки не прийшли прогрес та толерантність.

— Ну що ж, Андре, нам доведеться хвилин п'ятнадцять покричати. Але щоб було натурально! Зараз згадаю, як мені щось впало на ногу, і давай прооремося на славу! Нас почують арештанти?

— Двері ж відчинені. Якщо кричатимемо по-справжньому, то в першій камері безперечно почують, а в останній — якщо дослухатимуться, — запевнив мене Андре.

— А мені що робити? — запитала Марселетт.

— А ти пройдися коридором до камер в'язнів і послухай, наскільки переконливо звучать наші зойки.

— Добре, — погодилася вона, усміхаючись і поправляючи рудий кучерик.

Я б на її місці вже давно його відрізав, щоб не заважав.

— Ти вдаєш злісного ката, — тицьнув я пальцем у бік Андре, — а я — нещасного ув'язненого. Ну що, готовий допитувати арештанта?

Андре не став уточнювати й заревів як найздоровіший бугай у череді:

— Відповідай, худобино, скільки людей у замку Модестайна! — і при цьому влупив ногою стару бочку, яка вмить розсипалася зі страшним гуркотом, втративши іржаві обручі.

— Ні! Не бийте мене! — залементував я, періодично затуляючи обличчя руками щоб звук то притишувався, то звучав голосно, — Не треба! Тільки не там!

Андре, наче молотобоєць, гатив залізним прутом по ґратах, по колонах підвалу та підлозі. Я жалібно підвивав, він ганяв по приміщенню дошки від бочки. Хвилин за п'ятнадцять ми обоє захекалися, особливо я, хоча мені дісталася легша роль — просто волати та скаржитися.

— Хух, не можу більше! Води!

— Зараз наберу, — сопучи відповів Андре і зсунув убік дерев'яний диск, під яким виявився викладений каменем колодязь. Тож-бо я дивлюся, він жодного разу по ньому не вгатив, а то вийшов би добрячий барабан! Він витяг із жерла колодязя повне відро на довжелезній мотузці і плеснув у ківш, щоб сполоснути його. Потім набрав мені води.

— Спершу ти, — махнув я рукою. Він, знизавши плечима, випив сам, знову зачерпнув і вихилив другу порцію, потім передав ківш мені. Я теж напився і виплеснув залишки води на губки лещат, щоб вони стали мокрими. Для правдоподібності, звісно. Жодної хімії, суцільний Станіславський.

— Глибокий колодязь?! — кивнув я на довгу мотузку, що лягла кільцями біля відра.

На дужці відра з одного боку був причеплений вантаж. "Це, мабуть, щоб відро відразу нахилилося і зачерпнуло води", — здогадався я. У селі в бабусі теж бачив таку хитрість.

— Мені дід розповідав: коли будували замок, то насамперед шукали, де буде вода, і навіть спочатку думали зводити фортецю біля водоспаду. Довбали багато дірок у горі, і тільки ось тут знайшли водоносну жилу з найчистішою водою, — відповів мій напарник.

Марселетт, спершись на одвірок і схрестивши руки під грудьми, усміхалася.

— Ну й гармидер ви влаштували! Наші в'язні там місця собі не знаходять. Пожвавилися, прислухаються, стривожені.

— Добре, а тепер провідаємо малого. Бери лещата, Андре!

Той похитав головою, але лещата взяв і потягнув за мною. Попереду йшла Марселетт. Ах як гарно йде! Дивився б і дивився! Ключ від приміщення висів на стіні за кілька метрів від дверей. У камері під високою стелею горіла тьмяна лампочка, що вмикалася з коридору. На нас злякано поглянув молодик років тридцяти чи молодший. Він сидів на купі соломи.

Марселетт була не в змозі стримати усмішки від цього фарсу, і на контрасті були ми з Андре в сорочках з мокрими плямами поту, який виступив особливо рясно після того, як ми напилися води. Ми важко дихали, ніби щойно виконували важку роботу, і дивилися спідлоба. Лещата з гуркотом впали на підлогу, і арештант, здригнувшись, прикипів до них поглядом.

— Знаєш, що це таке? — показав я пальцем на лещата.

Хлопець ковтнув слину і мовчки кивнув.

— Ними можна затискати різні речі, — присівши навпочіпки й крутячи заіржавіле руків'я затискача, монотонно пояснював я, — Наприклад, якщо вкласти ось сюди пальці, то ніготь сам відшарується від м'яса. Тобі принести кілька нігтів? Яким віддаєш перевагу? З руки чи з ноги твого друга? Вони такі довгі, а на кінці — хрящик, — фантазував я, згадуючи, як лікар видирав мені ніготь, що луснув посередині. Причому я пам'ятаю, що лікар робив це з усмішкою, як справжній хірург чи садист. Втім, вони там всі трохи садисти.

Тому хірургу довелося виривати дві половинки нігтя, і це було вкрай неприємно, бо наркозу не було. Мій палець через дитячу дурість потрапив у зубчасту передачу велосипеда. Педалі крутилися в одному напрямку, тож мені довелося прогнати палець навколо великої шестірні, зробивши майже повне коло. Я змалку був технарем, але іноді це приносило не лише задоволення від творчості, а й травми. Особливо спочатку. Ну, хто ж не мріяв у дитинстві засунути палець у механізм? Я просто здійснив мрію!

М-да, але повернімося в камеру до нашого в'язня! — схаменувся я. Хлопець, витріщивши очі, дивився на мене. У його очах я був безжалісним і страшним чудовиськом.

— А якщо затиснути все твоє чоловіче єство, то ти ніколи не зможеш мати дітей. І це так боляче, що ти навіть із заплющеними очима побачиш зорі крізь кам'яне склепіння! Або феєрверк із власних мрій про подружнє життя!

Він почав відсуватися, аж поки не втиснувся спиною в кут. Думаю, я вигадав вдалий зворот: "Зорі крізь стелю!" Їх же і без стелі не видно. От тільки чи знає він, що таке зорі?

— Ти тут посидь, подумай. Модестайн зараз смачно обідає у себе в замку, а я приготую твоє "чоловіче господарство" просто тут. На пательні з великою кількістю олії, і навіть не солитиму. Сіль вона не корисна у великій кількості, як страва не сподобається, досолиш сам. А як не смакуватиме, то дам зжерти собакам, щоб ти бачив, що сталося з дуже важливою для тебе частиною тіла. Ти як? Вже хочеш з'їсти свої бубонці та ковбаску щоб не ділитися?

М-да! Тут я схибив — собаки тут рідкісний звір, занесений до Червоної книги. Марселетт перестала усміхатися, Андре тільки гучно крякнув, від чого в'язень завовтузив ногами, намагаючись ще дужче втиснутися в стіну. Але стіна теж його відштовхувала. Нікому не до вподоби невдахи.

— Ми сьогодні добряче попрацювали над твоїм приятелем, там, — я кивнув собі за спину, — втомилися. Прийдемо до тебе завтра, готуйся. Лещата поки тут хай полежать, звикай до їхнього холодного й байдужого металу. Але ти можеш нам просто все розповісти, і ми відпустимо тебе на всі чотири вітри. Мені здається, так буде краще для всіх. Нам не доведеться пітніти, тобі — не доведеться непритомніти від нестерпного болю. Тож думай! Поки є час.

Я звівся на повний зріст, помахав йому рукою, усміхнувся і пішов до виходу. Він дивився на розведені мокрі губки іржавих лещат.

— Ну ти й нелюд, — із часткою захоплення визнала Марселетт уже в коридорі.

Мабуть, у неї з'явився новий кумир. Це був я! І я по-новому поглянув на її постать та волосся. Після того як крокував позад неї.

— Я вже думав, ви й справді будете його катувати, — прогудів Андре.

Я почав звертатися до нього на "ти", але він не сприйняв це як щось ненормальне чи образливе і, як і раніше, гнув своє — на "ви". А я ж планував швиденько стати тут "своїм". Бісові манери цього світу! Тут навіть на "ти" перейти складніше, ніж витягнути з в'язнів таємниці.

— Тш-ш-ш, у нас ще один в'язень, — напівпошепки промовив я, приклавши палець до губ.

Відчинивши заслінку віконця в дверях камери й зазирнувши всередину, я крикнув:

— А твій друзяка в усьому зізнався! Тепер візьмемося й за тебе, готуйся до веселощів! — і надривно зареготав, захлопнувши заслінку.

Ми вийшли на вулицю і мимоволі зажмурилися після підвальних сутінків.

— Гамівна сорочка буде готова до сьогоднішньої ночі? — запитав я Марселетт.

— Постараємося.

Я повернувся до Андре:

— Знадобиться допомога кількох міцних чолов'яг — одягнути старшого бранця в спеціальну гамівну сорочку, щоб він не зашкодив собі чи нашим дівчатам. Я збираюся трохи натиснути йому на психіку, він може зламатися і стати буйним. А буйний — це щось на кшталт скаженого. Почне кусатися, і доведеться нашому лікарю всім робити щеплення від сказу.

— Зробимо, — спокійно відповів Андре, — але сподіваюся...

— Ні, ні! — перебив я його. — Затискати в лещата і смажити частини тіла ми не будемо! Обійдемося словами, погрозами та чистою психологією. Я впевнений, що психологія не менш дієва за розпечене залізо!

Коли Андре пішов, я похитнувся і сперся на Марселетт.

— Ху-у, як я втомився.

— Тримайся, Френсісе, зараз покличу на допомогу!

— Ні, не треба, я й так ледь дочекався, поки Андре піде. Допоможи мені додибати до он тієї лави в кущах. Не треба нікому бачити, що в мене забракло сил. Я там приляжу і трохи перепочину.

Ми так і зробили. Я ліг на лаву, підібгав ноги й заснув, підклавши кулак під голову. За мірками нашого світу зима добігала кінця, але тут було тепло, і Регіна знаходила сорти квітів, які цвіли попри все. "А власний кулак — найм'якша подушка на всі часи", — подумав я, засинаючи.