Детектив мимоволі

Інформація сама по собі — не сила, інакше наймогутнішими людьми на світі були б бібліотекарі.

Брюс Стерлінг

Ця "бібліотека", як я охрестив заклад господаря друкованого слова, була, мабуть, захищена краще за крамницю зброяра. Металеві віконниці на вікнах, ґрати зсередини та ззовні у поєднанні з міцними стінами, складеними з кам'яних блоків. Що цей бібліотекар там так ретельно охороняв? Чи просто купив такий будинок? Я увійшов усередину, і пролунав дзвінок — звичайний електричний потрійний "дін-дон". Я очманів від подиву!

На столі перед рудим хлопцем стояв великий плаский монітор! Неподалік громадилися потужний ксерокс і ще щось велике — як я зрозумів, здатне друкувати у двадцять четвертому або навіть більшому форматі. На столі біля монітора лежало кілька пристроїв, в одному з яких я впізнав графічний планшет для малювання. А звідки він брав гарний папір для друку? Теж доправляли сюди із зовнішнього світу? Тоді йому слід було мати спритного помічника, який пхав би в діру порталу посилку за посилкою! І чи всі посилки доходили?

Біля тієї стели на горі, яка виплюнула те, що від мене залишилося після переміщення, треба побудувати пошту! І приймати замовлення на доставку сюди всіляких... Хоча стій! Тут же електрики немає! Тобто вона є в багатіїв і все. Пральні машини, пилососи, блендери та мікрохвильові печі не працюватимуть. Крім того, не факт, що хтось, крім Пе та покійного графа, знав про властивості цього кам'яного переміщувача.

І навіть якщо той камінь сам не створював перехід в інший вимір, то принаймні був якоюсь точкою на мапі координат магічних порталів. Очевидно, й інші портали тут були, і знали про них та місця їхнього розташування далеко не всі. Інакше тут було б не проштовхнутися від туристів. А до речі, відсутність електричної розетки — це непоганий фільтр від блогерів. Вони б тут бігали як навіжені та робили селфі!

— І довго ви мовчатимете? — промовив хлопець із ластовинням та в круглих окулярах, на які звисав рудий чубчик.

У нього не було заростей під носом, і я вже визначив відмінну рису образу прогресивної людини цього світу — без вусів!

— Чорт забирай! Не сподівався у цьому бронзовому віці побачити пристойний комп'ютер і всю цю купу техніки! — обвів я руками навколо себе.

Хлопець усміхнувся. Може, йому й було більше років, ніж мені, але його худорлявість і хлопчачий чубчик не дозволяли точніше вгадати вік. І ще! Він усміхнувся моєму жарту про бронзовий вік! У них він тут теж був чи він знає історію зовнішнього світу? А-а! Що я кажу! Комп'ютери та інша техніка точно з моєї планети. Навряд чи компанія "Hewlett-Packard" має тут свою філію, — скоса глянувши на принтер, подумав я.

Зовсім не сподівався зустріти тут людину з двадцять першого століття. Нарешті нормальний хлопець, із яким можна просто поспілкуватися та обговорити нову гру чи аніме. Я мимоволі відчув прихильність до нього, а тому засипав його запитаннями, почавши, втім, обережно — з банкіра.

— Знаєте, я мав тривалу розмову з Гаспаром, і він наполегливо радив мені завітати до вас. Що я негайно і зробив! — мовив я і очікувально замовк.

Тепер варто було й господареві закладу щось сказати.

— А електрику самі виробляєте? І яким чином? — знову не втерпів я.

Хлопець відкинувся на спинку обертового крісла і, спираючись ліктями на підлокітники, забарабанив олівцем по носі. Напевно, він так намагався вибити з себе відповідь або просто грав у "де моя свідомість?". Така гра іноді допомагає зосередитися. Потім він перейшов на чоло і, стукнувши себе по ньому кілька разів, відповів:

— Електрику проведено від банку, і я навіть не плачу за неї жодного сантима! Усе завдяки управителю банку. Техніка простоює, тому й небагато споживає, бо ідея виявилася провальною. Газету майже не купують, а книжки вигідніше доправляти з навколишнього світу, аніж друкувати тут. Тож здебільшого я випускаю плакати, заклики, відозви, наочну агітацію та бюлетені, коли наближаються чергові вибори. Газету друкую, але тільки відповідно до кількості передплатників. Довелося розпустити весь штат рознощиків, що розповсюджували газету, і штат репортерів, що збирали новини. Передплатників теж негусто — і чотирьох сотень не набереться. Животію!

Отже, навіть у фентезійному світі журналістика — це шлях до злиднів. Принаймні багато не заробиш, якщо писатимеш про котиків і розміщуватимеш їхні фото щодня.

— І скільки коштує передплата на пів року?

— Через малу кількість клієнтів я не можу опустити ціну нижче дванадцяти срібних монет за півріччя. Тому не всі готові платити. А мені доводиться до того ж враховувати витрати на доставку. Якщо я ще й доставкою займатимуся, то взагалі не матиму часу робити газету.

— Газета щоденна?

— У нас не так багато подій, щоб друкувати її щодня. Більша частина видання — це реклама, оголошення, кулінарні рецепти та уривки з романів, що мають попит. Отже, вівторок і п'ятниця.

Звучить так, ніби місцева газета — це аналог нашого інтернету, але без голих жінок.

— Згоден! Оформіть мені передплату.

— Плата наперед!

— Без проблем! Мене звуть Френсіс, — простягнув я йому руку.

— Юзеф, — представився він.

— А старі газети почитати можна?

— Я так зрозумів, що ви знайомі з технікою, то мені простіше пустити вас за сусідній стіл. Почитаєте в електронному вигляді?

— Добре. Так навіть зручніше буде, ніж гортати пожовклий припилений папір на полицях, де бігають миші.

— Ображаєте! У мене ані пилу, ані мишей немає. Правда ж, Вуглику?

Він погладив чорного кота, якого я не помітив за монітором. Кіт потягнувся, випустивши кігті, і позіхнув, показуючи ікла. Потім знову вткнувся носом у хвіст і прикрив зелені очі. Це була перша побачена мною тварина, якщо не рахувати коней. Що з цим світом не так? Цей кіт — один із небагатьох, хто має тут стабільну роботу: бути окрасою інтер'єру. Він не боїться скорочення штату. Та й робота в нього гарна. Йому треба лишень іноді позіхати та потягуватися.

— Скільки я буду винен за дві години читання? Флорина вистачить? — виявив я неймовірну щедрість.

— Цілком. Влаштовуйтеся, і якщо захочете чаю — не соромтеся просити. Чай входить у вартість, — відповів рудий Юзеф, пересідаючи за сусідній стіл і вмикаючи системний блок.

— Дякую, але не думаю, що ваш чай буде смачнішим та ароматнішим за той, яким пригощав Гаспар. Його чай усе ще булькає в мені.

— Він використовує суміш чаїв і тримає в таємниці рецепт приготування! — скрушно розвів руками Юзеф.

Потім підвівся з-за столу, за яким запускав комп'ютер. Монітор там був менший, ніж у нього на робочому місці. Не більше сімнадцяти дюймів, — прикинув я на око.

— Я відкрив вам додаток з усіма газетами, що вийшли друком у цьому світі. А було це майже три роки тому, — задумливо сказав він. — Треба ж, як швидко лине час! І до речі, назвіть свою адресу для доставки.

— Мебльовані кімнати "Три коти".

— А, знаю я цього непривітного пана! Зараз внесу вас до списку розсилки.

Я присунув звичайний офісний стілець ближче до столу і поклав палець на скролінг миші. На кілька годин я випав із реальності. Отямився лише тоді, коли мій сечовий міхур вийшов за межі фізичного тіла, частково розмістившись десь в астралі.

Туалет у бібліотеці був із двадцять першого століття. Відвідавши його, я зрозумів, що іноді очікування винагороджується, даруючи окриляючу легкість і, не побоюся перебільшити — блаженство. Мабуть, це була найважливіша технологія, імпортована в цей світ. Я попрощався з видавцем, віддавши йому обіцяну плату за читання та передплату за газету. Наостанок порадив йому друкувати порнографію.

Моя порада була не такою вже й поганою: дивишся — і народжуваність у цьому світі підніметься. Але, здається, це йшло врозріз із його принципами, бо він почервонів вухами і замахав руками, обурюючись моєю безпринципністю. Треба було його запитати, чи одружений він. Та ні! Можна було й не цікавитися. Та й навіщо йому дружина? Он який приємний кіт завжди поруч: не лається, муркоче і нічого не вимагає!

Я крокую вулицею і думаю про Пе. За її висловом, вона мене "відлучила від грудей", і мені зараз дико не вистачає її маленьких грудей, її шепоту на вухо і жадібних губ. До біса! А то перехожі помітять, що я не про те думаю. Однак жінки, які мені зустрічалися, були вже аж ніяк не юні. За винятком офіціантки в таверні, і згадати було ні про кого.

Господар Жюль говорив про свою дочку, але не здивуюся, якщо вона схожа на татка і нагадує собою непривітну вгодовану сестру Попелюшки. І ще раз відмітив подумки кричущу дивність — досі у цьому світі я взагалі не бачив дітей. Мабуть, місцеве населення вважає, що відтворення виду потребує надто багато зусиль і незграбних рухів тіла. Може, тому на мою пропозицію друкувати відверті тексти і фото Юзеф так відреагував?

З воза, що стояв біля причалу, погано одягнені люди тягали ящики в човен. Бралися за ящик по двоє й озиралися, спускаючись сходами до майданчика біля води. Збоку від трапа на цей баркас стояв вусатий чоловік, що можна було й не підкреслювати. Адже в цьому міському заповіднику вусатих типів вуса — норма. Він покрикував на носіїв. Серед тих, хто тягав вантаж, я побачив кілька жінок. Трохи віддалік помітив знайомого каліку, і в його погляді був сум. Це була праця не для нього і нічого заробити він не міг. Його сум був, мабуть, таким же важким, як ті ящики.

Я попрямував до нього, знімаючи на ходу рюкзак. Він насторожено подивився на мене, готовий миттєво відкотитися вбік. Я присів на останню сходинку біля досить великого майданчика, що був на пів метра вище рівня води, і, дістаючи пакет з рюкзака, неголосно запитав каліку:

— Їсти будеш? Протягнув йому один пакет, в якому було кілька гігантських бутербродів, і дістав з другого пакета бутерброд собі.

Мовчки вчепився в нього зубами. Безногий взяв простягнутий мною пакет, обстежив вміст і теж засопів, перетираючи несвіжий хліб зі шматочками сиру та м'яса всередині. Вже те, що ця берегова платформа і причал піднімаються всього на п'ятдесят сантиметрів над водою і на них розміщені халабуди безхатьків, свідчить мені, що рівень води в річці стабільний і тут немає весняних повеней чи чогось подібного, — розмірковував я, жуючи свій бутерброд.

— Жюлі! Іди сюди, — неголосно гукнув каліка когось після того, як проковтнув перший шматок.

З другої від нас халабуди вилізла дівчинка років десяти. Це її блискуче око я помітив у щілині між двома полотнами, що замінювали двері. Перша побачена мною дитина. Вона приєдналася до нашої жувальної компанії. У неї були величезні блакитні очі в закисликах та кістляві худі коліна під короткою для її зросту сукнею.

Давно з неї виросла, — зазначив я про себе. Над вухами в неї стирчали, трохи загинаючись догори, дві худі косички, заплетені колоском, перетягнуті на кінцях мотузочками. Бутерброд у її руках здавався гігантським за розміром. Був би я поетом, то, висловлюючись образною мовою, я б сказав, що її бутер був майже як сміх богів на Олімпі, у старого Гомера.

— Дякую тобі, Люку, що ти не забуваєш про мою дочку, — неголосно промовила жінка, коли проходила повз нас.

Вона брала участь у завантаженні баркаса.

— І скільки цей скнара заплатив сьогодні? – спитав Люк.

— По п'ять сантимів кожному! І не кричи так голосно, почує, скине тебе в річку, як минулого разу.

— Я його не боюся, — вороже блиснувши очима в бік баркаса, що відплив, відповів безногий.

Я відсторонено жував свій бутерброд, намагаючись не поспішати, щоб не прикінчити його швидше за Люка. Іноді крадькома розглядав його. Йому було не набагато більше, ніж мені, десь близько тридцяти років. Але, мабуть, життя у нього було нелегким, і на його лобі міцно оселилося кілька глибоких зморшок. А ще, це худе обличчя з випнутими вилицями і неголеними щоками, додатково додавало йому років.

Його обличчя було наче карта, де кожна зморшка — це історія про те, як життя намагалося його добити. З чого ж почати і як з ним заговорити, щоб завербувати у свої інформатори? Коли він взявся за другий бутерброд, я мовчки віддав йому свій пакет, де лежало ще два. Він передав пакет Жюлі, і та потягла здобич у свою халабуду.

— Люку! — неголосно покликав я, щоб привернути його увагу.

Він насторожено глянув мені в очі.

— Мені потрібна будь-яка цікава інформація про місто, городян, справи, які тут творяться, про чутки і про що шепочуться, побоюючись говорити вголос. За кожну цікаву новину я буду платити флорин.

Він перестав жувати і подивився на бутерброд, трохи відсторонивши його від обличчя. Потім перевів погляд на мене. Проковтнув із зусиллям пережоване.

— Якщо мене часто бачитимуть у вашій компанії, то цей хлібець може мені стати поперек горла, і вже нікому буде розповідати вам наші плітки. Та й мало флорина за цей ризик.

Я трохи подумав. Ну так, флорина дійсно мало. Але ж він не буде мені писати повідомлення тричі на день. Звичайно, якщо купувати їжу на ринку, то це дешевше, ніж у трактирі, і все одно, щоб його зацікавити, потрібно збільшити вартість його послуг. Спробую поторгуватися і заодно оціню його розумність та жадібність.

— Згоден на три флорини, — підняв я ставку. — Можемо зустрічатися за містом в умовлені дні та години. Або можеш залишати повідомлення в затишному місці. Впевнений, що писати ти вмієш. Там же я буду залишати плату.

— Хм! Але у мене немає письмового столу і канцелярського приладдя, — саркастично зауважив він.

— Я можу забезпечити тебе папером і ручкою.

— І що буде, коли хтось побачить, як я пишу?

— Гаразд, як хочеш, — сказав я байдуже і зробив вигляд, що збираюся піднятися і піти.

— Слухайте, месьє...

— Мене звуть Френсіс.

— Я подумаю, як краще передавати вам відомості. Знайдіть мене, коли побачите хрестик на наріжному камені мосту з цього боку.

— Добре, і ось тобі аванс, — сказав я і втиснув у тріщину між каменів сходинок дві монети складені разом. Одна на два, інша на один флорин. Тріщина завелика і я вирішив що дві монети в самий раз.

Тим більш, що монетка, яка стирчить вертикально, не так помітна здалеку, як та, що лежить плазом. Я піднявся і, кивнувши йому, пішов. Проходячи по мосту, озирнувся і побачив, як він обперся об сходинку якраз у тому місці, де була встромлена монетка.

Він покрутив головою навсібіч і, не помітивши нікого, крім мене, покотив на своєму візку до однієї з халабуд. А міст знизу виглядає більш ніж солідно. Три бики підтримують його, стоячи посеред річки. Дві великі арки пропускають навіть баркаси з щоглами.

Перший день, а це був практично мій перший самостійний день у цьому світі, минув не марно. Я вирішив піти до готелю іншою дорогою і зробив чималий гак, вийшовши до околиці міста далеко від мого тимчасового житла. Компас крутився в моїй голові, вказуючи, куди мені слід рухатися. Я, кілька разів озирнувшись, пішов прямо через гайок, якщо дерева, що стояли на відстані десяти метрів одне від одного, можна було назвати гаєм. Навіть дерева тут дотримуються соціальної дистанції. Оте товсте дерево, мабуть, з графів, тому і стоїть осторонь.

Хвилин через тридцять я подумав, що скоро можу вийти до того стовпа, з якого почалося моє знайомство з Моуен-Вілем. Може, не ламати язик і називати це місто Мовенвілем? У цей самий момент я набрів на увігнуту галявину, де була тільки низька трава і жодного деревця або кущика.

На схилах западини, що нагадувала велику супутникову тарілку, яка лежить горизонтально, спіральними або, можливо, концентричними колами лежали брили різного розміру. Навіщо вони тут були складені, для мене було загадкою. Посередині стояли три особливо великі валуни. Десь майже мені до пупа.

Потинявшись по галявині кілька хвилин, і не маючи змоги зрозуміти, яке практичне застосування закладено в цьому розташуванні каменів, я кинув будувати здогадки. Подумаю пізніше або розпитаю. Хіба мало Стоунхенджів існує на світі? — вирішив я і пішов туди, де повинен був знаходитися мій готель і куди показував внутрішній компас. Здається, навіть у паралельних світах люди люблять викладати камені колами без жодної очевидної причини.

На вечерю я встиг вчасно. Познайомився з компанією людей, що проживають у мебльованих кімнатах. Як на мене — це атавізм, збиратися всім разом для споживання їжі. Але, здається, ніхто не збирався обговорювати це питання з господарем. Всі затихли, розсівшись по місцях, а володар "Трьох котів" урочисто взяв за руки свою дружину і дочку, що сиділи праворуч і зліва від нього.

Якби він ще ворушив губами, я б міг присягнутися вухами своїх сусідів, що він віруючий і молиться! Однак він не молився. Принаймні вголос. Через кілька миттєвостей мовчання він кивнув служниці, яка почала наливати в миски суп. Напевно, це залишилося з давніх часів від перших переселенців, ось він і дотримується цього ритуалу, навіть достеменно не розуміючи його значення.

Дочка господаря виявилася вельми милою симпатичною тендітною дівчиною років сімнадцяти з тонкими рисами обличчя. Сором'язливо і несміливо вона крадькома озирала тих, хто сидів за столом, і іноді тихо посміхалася чомусь. Вона пішла в матір і, хвала небесам, ані краплі не була схожа на батька.

Я очікував побачити його дружину в образі худої старої гримзи з суворо стиснутими губами, складеними в курячу гузку. Або, щонайменше, в образі сварливої товстої тітки з немитою головою і злиплим волоссям. Дочку я собі уявляв розгодованою і примхливою. Однак її мати була цілком симпатична спокійна жінка десь під сорок але з втомою в очах.

І у дочки, і у матері були дивовижно товсті коси світлого волосся, згорнуті на голові короною, і я пожалів тендітну шию дівчини, якій доводиться терпіти таку вагу цілими днями. А ще неабиякий клопіт оту розкіш кожен день розчісувати. Я ж бо знаю як з тим марудилася моя двоюрідна сестра, коли приїздила на канікули в село до бабусі. Втім, у матері шия виглядала не набагато міцнішою. Після дружини господаря сиділи дві худорляві старенькі, потім повненький чоловік в окулярах, дивлячись на якого я дійшов висновку, що він холерик.

Він йорзав, шморгав носом, крутив ложку в руках, заглядав під дно тарілки, поки, нарешті, служниця з ополоником не підійшла до нього. Вона поклала в порожню тарілку довгими металевими щипцями шматочок м'яса і потім урочисто налила порцію супу. Здається, це був не просто суп, а ритуальна страва, яку подавали з максимальною драматичністю.

За холериком сиділа худорлява і дуже висока жінка невизначеного віку. Я зустрівся з нею на ганку готелю. Вона тоді тримала в руці на відльоті такий довгий мундштук для папіроси без фільтра, що мені довелося зігнутися, щоб, привітавшись з нею, пройти в будинок.

Шкідливі звички проникли і сюди. Вона була задумлива, і на моє привітання там, на ганку, тільки трохи кивнула головою. Я звернув увагу на облізлу лисячу горжетку, накинуту на її плечі. І це в таку теплінь! Мабуть, вона вважала, що хутро лисиці додає їй загадковості, а не просто виглядає як застарілий трофей.

Слідом за цією особою сидів я, потім блідий худий юнак, якого я охрестив "студентом", а далі сім'я з замученого щастям лисіючого чоловіка з гіпертонічним рум'янцем на щоках і двох дівчаток-близнючок віком п'ятого класу школи. Це вдруге я побачив тут дітей! Вони все ж існували в цьому світі! На лисині чоловіка ясно читалися невидимі оку сліди, які є у всіх підкаблучників. Сліди від дзьоба благовірної дружини. Його лисина була живою історією подружнього життя, видряпаною гострим язиком жінки.

За близнючками, підстриженими під коротке каре, сиділа їхня мати — весела товстушка, теж з таким же коротким каре, як у дочок. Вона реготала з періодичністю метронома з будь-якого приводу і крізь пальці дивилася на витівки дочок. І нарешті, коло замикалося на дочці господаря, що сиділа після веселої матері близнючок.

Я ще раз перерахував усіх, хто сидів за цим величезним овальним столом, по центру якого стирчали дві однакові вази з квітами. Ці квіти точно не ініціатива господаря. Сподіваюся, володар пансіону не надає великого значення числу тринадцять. Втім, зі служницею було чотирнадцять, але вона з нами не сіла, чекаючи поруч з візком на коліщатках, коли можна буде подавати другу страву. Стиків на столі не бачу, отже можу сказати, що цей стіл обійшовся любителю люлькового тютюну у копійчину.

Після вечері я повернувся до себе в кімнату і впав на ліжко, роззувшись біля порога. Не знаю, де тут у них прийнято знімати взуття, і тому своє я зняв у кімнаті біля дверей. Було шкода працю служниці, яка наодинці шкребла весь цей чималий будинок. Трохи полежавши, я взявся приміряти ключ до замка, намагаючись замкнути двері зсередини. Мені це вдалося.

Замкнувши двері, я залишив ключ у замковій щілині. Знайшов застосування бандані, яку виявив у рюкзаку на ночівлі під відкритим небом. Щоб ніхто не підглядав у замкову щілину, чим я займаюся, я пов'язав бандану навколо ключа. День минув не дарма, але я пам'ятав настанову Пе — практичні заняття з підняття важких речей, інакше мені не освоїти бойову магію.

Зосередившись, я підняв важкий стілець і перемістив його до дверей, а потім назад до столу. І так знову і знову. Йшло легше, ніж у нашому світі. Та й цей стілець не рівня нашим, він із важких товстих дощок. Може, в цьому світі магія більш яскраво проявляється? Я спробував злетіти сам, сівши в позу лотоса на підлозі, але як я не моделював цю ситуацію, у мене не вийшло відірвати дупу від підлоги. Мабуть, закон всесвітнього тяжіння тут був сильнішим за моє бажання перемогти реальність.

Я знову впав на ліжко навзнак, прикидаючи, як мені все-таки навчитися піднімати самого себе. Навіть барон Карл Фрідріх Ієронім фон Мюнхгаузен зміг підняти за косичку волосся себе і свого коня. Він його затиснув між колінами, сидячи в сідлі. Я маю на увазі не косичку, а коня. А я поки що безсилий таке повторити.

Це ж які м'язи на ногах повинні бути! Або він піднімав коня, а з ним себе? Адже це думка! Барон був більш досвідченим магом — дійшов я висновку шляхом недовгих роздумів. Я посмикав себе за хвіст волосся на потилиці. Боляче, чорт! Згадуючи минулий день, я знайшов, як застосувати камені на знайденій мною галявині. Буду їх піднімати! Мій наступний рівень прокачування — це стати гібридом Сизифа і Мюнхгаузена.

Однією із переваг дорогого номера, який і став моїм житлом, було те, що у мене було дві кімнатки і туалет з ванною. Централізованого водопостачання у місті не було, але на горищі стояв великий бак і ще один, трохи менший, який можна було нагрівати розташованою в ньому пічкою.

Вода накачувалася в баки ручним насосом, і цим займався сам господар, про що він довго розповідав мені вранці. Більш дешеві кімнати туалету не мали, і мешканцям доводилося ходити в загальні душові та туалет в кінці коридору. Я при побіжному огляді виявив ще одну дивину. У кімнатах не було батарей, і камін явно не топився вже дуже давно.

Ну, добре, хоч унітази з трубами вони якось сюди пропхнули через діри порталів, бо зручності на подвір'ї мене б добили. А в трактирі Лоренцо є ватерклозет? Трактир... Трактир... Щодо нього так багато питань... Мої очі самі собою закрилися, поки думки ліниво перемішувалися в голові.

Я прокинувся вже вночі. Тому що замерзли ноги, що стояли на підлозі, в той час як я задерев’янів у незручній позі, прогнувшись у спині на ліжку. Я швидко роздягнувся і пірнув під товсту ковдру, що нагадувала худу перину. Укрився з головою і, зігрівшись, заснув вже капітально. Ось так закінчився день, повний пригод і роздумів про водопостачання в паралельних світах. Завтра, можливо, я відкрию для себе, що тут немає кави. Та й нехай! Я її все одно не люблю!