Детектив мимоволі

"Россіні до кінця своїх днів був оточений любов'ю та співчуттям друзів. І якщо правда те, що він, як багато італійців, вважав п'ятницю днем невдачі, а тринадцять — числом невдачі, примітно, що помер він у п'ятницю, 13 листопада."

Із газетної статті про смерть композитора

— Не варто вам сьогодні їхати на це збіговисько, пане! — говорила покоївка з рудою гривою.

Вона була, як і належить усім покоївкам, у сліпуче білому фартуху та з такою ж білою накрохмаленою наколкою в рудому із золотом волоссі.

— Я бачила поганий сон, — сказала вона після короткої паузи, помітивши, що її співрозмовник не реагує на її слова.

— Ну що ви прямо як змовились! — скрушно відповів роздратованим голосом чоловік із сивими бакенбардами. — Емілія зранку заладила: не їдь, не їдь. Передчуття, передчуття... І ти туди ж! Добре! Хай буде по-вашому! Скажи Андре, щоб послав кілька людей вперед, і за мною нехай їде машина охорони. Якщо люди в авангарді помітять щось небезпечне — вони повернуться і попередять.

До кімнати увійшла тоненька дівчинка років чотирнадцяти, на ходу зав'язуючи стрічки від капелюшка під підборіддям.

— Я вже готова, тату. І не сперечайся з Марселетт, її треба слухати!

— Це тобі потрібно її слухати, моє сонечко. Йди до мене, Авроро, я тебе поцілую, — потягнувся до доньки чоловік і поцілував її в лоб.

Відразу було видно, що ця ніжна істота — пізня дитина, і тому особливо улюблена. Руда покоївка в цей момент вийшла з кабінету. Дівчинка поправила капелюшок, що збився після поцілунку. У кімнату увійшов ще один персонаж, сповнений власної епохальної величі, з довгим посохом, який пасував до його високого зросту. На ньому був блискучий з позолотою камзол мало не до колін.

— Пані Емілія! — гучно оголосив ставний помпезний чоловік із неприродно рівною спиною, а потім сильно вдарив об підлогу посохом, дивлячись прямо перед собою.

Чоловік у кріслі поморщився на цей громовий голос і стукіт.

— Ти єдиний, Бартолом'ю, хто ще шанує колишні звичаї, — подякувала мажордому витончена дама, входячи до кімнати.

Той у відповідь вклонився, приклавши руку до грудей. Його спина при цьому все одно залишилась рівною, і навіть шия не зігнулася, ніби це був шпагоковтач. Схоже, він і сам був упевнений у своїй непробивній грандіозній важливості.

Лінії фігури дами підкреслювало довге плаття, що переливалося срібними лусочками, як тіло змії. Воно було трохи звужене донизу. Вона безтурботно погойдувала мініатюрною сумочкою, тримаючи її за складений удвоє довгий ремінець, затиснутий у руці. Тонка рука була обтягнена довгою рукавичкою до ліктя. До високо підібраного у вишукану зачіску волосся був приколотий маленький кокетливий капелюшок з пером.

— Я готова, любий, — вимовила вона, звертаючись до чоловіка у кріслі.

Виглядала дама значно молодшою за свого чоловіка.

— Добре, Еміліє, тоді виїжджаємо. Марселетт вийшла зробити додаткові розпорядження щодо безпеки, щоб ти даремно не турбувалася. Вона нас наздожене у дворі. Як тільки в мене закінчиться нарада, я заїду за вами, і ми одразу ж повернемося додому. Вам вистачить кількох годин на примірку у кравчині?

— Цілком.

Розмовляючи, чоловік підвівся з глибин крісла і, взявши доньку за руку, пішов до виходу з кімнати, дама трохи відставала. У дверях він пропустив жінок першими. Спускаючись сходами на перший поверх, знову взяв доньку за руку, підставивши дружині лікоть другої руки, щоб та могла на нього спертися. І це був не етикет, а щира турбота.

Автомобіль, виблискуючи нікельованими ковпаками на колесах, вже чекав на подружжя з донькою. Швидким кроком від гаража йшла Марселетт, притримуючи фартух рукою. Її волосся здавалося на сонці швидше золотавим, ніж рудим, особливо на кінчиках. Чоловік сів на переднє сидіння поруч з водієм, дама сіла за водієм, тобто зліва — ззаду, дівчинка ззаду посередині, і покоївка ззаду біля правих дверей.

— Андре встигає? — запитав чоловік, відкривши кришку кишенькового годинника і глянувши на циферблат.

Потім, з гучним клацанням, закрив кришку. Час — це святе, коли ти спізнюєшся, — казав його вигляд.

— Акумулятор сів, на ній же рідко виїжджають через дорожнечу палива. Намагаються зараз завести заводною ручкою, — немов досвідчений механік відгукнулася Марселетт.

— А дозорних відправили вперед?

— Хвилин десять тому виїхав Себастіан із сином на велосипедах.

— Тоді не будемо чекати Андре та його людей. Наздоженуть. Ми й так вже трохи затримуємося, і мені б не хотілося, щоб ми їхали швидше, ніж потрібно, по такій звивистій дорозі.

Ніхто не заперечував. Машина бадьоро загарчала і виїхала з воріт замку, що розкривалися. Спустившись з невеликої височини, дорога вийшла на карниз навколо плато, і автомобіль повернув праворуч. За першим же поворотом пролунав звук розбитого скла, і водій уткнувся головою в кермо. На лобовому склі з'явилися три дірочки, навколо них стали розходитися тріщини. Скло посипалося всередину, обсипаючи тих, хто сидів, блискучою скляною крихтою.

Пострілів не було чути, проте граф зреагував блискавично. Він схопився за "баранку" водія, викручуючи кермо праворуч, щоб машина, входячи в поворот, не поїхала прямо в прірву. Тіло огрядного водія заважало графу, сповзаючи прямо на нього і вниз. Ззаду закричала Аврора, і голова сім'ї, продовжуючи викручувати кермо, швидко глянув назад, щоб дізнатися, що сталося. З перекошеним від напруги обличчям він обернувся лише на мить, але те, що він встиг побачити, його вразило.

Дружина напівлежала на сидінні, закинувши голову, неприродно вигнувшись, і кров розповзалася по платтю в районі нижче ключиці. Нова фіолетова куля плазми з магічної гвинтівки влучила в ліве переднє колесо. Машина різко накренилася вліво, її тягнуло до краю прірви, незважаючи на титанічні зусилля графа, який намагався її утримати. На жаль, дебела нога мертвого водія продовжувала тиснути на педаль газу, і машина не сповільнилася після його смерті, а додала швидкості.

Розуміючи, що він вже не впорається з керуванням, граф, вчепившись лівою рукою за кермо, розмахував правою, створюючи сяюче зеленуватим мерехтінням полотно захисної сфери. Він намагався розтягнути тремтяче плетиво на весь салон автомобіля. У кабіну влучили ще дві фіолетові кулі, розриваючи неміцну павутину ще не створеного захисного поля на шматки. Машина похилилася, завмерши над прірвою зі звішеними передніми колесами, а потім, заскреготавши днищем, прискорюючись, ковзнула майже по прямовисному схилу вниз, збиваючи кущі й захоплюючи за собою потривожене каміння.

Задерши голови вгору, на дні прірви стояли четверо у дивному громіздкому спорядженні. Вони були одягнені в товсті костюми і, судячи з спітнілих облич, костюми та балони, що висіли за їхніми спинами, важили чимало. Кожен з них в одній руці напоготові тримав трубу з палаючим на кінчику вогником, а в іншій — засклений спереду шолом з коротким шлейфом зі спеціальної тканини для прикриття шиї.

— Знатно обвалився! Побігли, треба встигнути до місця падіння. Джером почав стрілянину трохи раніше, най би він до демонів втрапив за цю поспішність! — сказав один із них.

Незграбно кульгаючи, вони поспішили в бік машини, що падала з прискоренням. Вона вже рухалася в лавині каміння та зламаних гілок. Часом вона відривалася від схилу і, вдарившись об каміння, знову злітала в повітря, і ось уже одне колесо, виписуючи вісімки, полетіло кудись убік.

Дах був злегка увігнутий від удару об голе, майже без гілок низеньке, товсте і криве потворне дерево, яке тепер котилося з автомобілем наввипередки. Іноді дерево обганяло винуватця свого короткого життя. Але тут на шляху автомобіля зустрівся великий валун. Розбивши об нього радіатор так, що струмені води вдарили фонтанами в різні боки, машина перекинулася через передок і вже безладно покотилася вниз по обривистому схилу.

Нарешті вона встромилася у виступ скелі і, повільно перевернувшись, впала з нього дахом униз з висоти п'ятнадцяти метрів. Впала на укіс з камінням, бризнувши залишками скла, і зупинилася. Коли бригада знесилених людей у своєму важкому спорядженні підійшла до неї, камінчики ще сипалися зверху, і заднє колесо продовжувало обертатися.

Вони, хрипко дихаючи, підбігли майже впритул до купи покрученого заліза. Старший зазирнув у закривавлений салон автомобіля. Мовчки, накинувши на голови шоломи, всі четверо ввімкнули ревуче полум'я вогнеметів.

Ніхто не помітив, що в той момент, коли машина падала з дороги вниз, відкрилися праві задні двері. Марселетт, схопивши за руку дівчинку, висмикнула її із салону, вистрибнувши в останній сприятливий момент. Зараз жодна сила вже не змогла б роз'єднати їх. Покоївка, не випускаючи руки вихованки, впала на два товстих стовбури дерев, що виросли в скелі. Охнула від удару об дерева, і в цей момент їх так рвонуло вниз, що вона виразно почула хрускіт кісток у плечі Аврори, яка слабо скрикнула. Їх зірвало зі зрощених стовбурів, але доля їм криво посміхнулася, і Марселетт повисла на згині ліктя правої руки.

Вони ледь не зісковзнули в прірву, рукав служниці майже відірвався, зачепившись за сучок, а шкіра біля ліктя на руці Марселетт була здерта до голого м'яса. Вона втрималася саме завдяки відірваному рукаву і тому, що чіпко затиснула в долоні гілку, і та, зігнувшись, не зламалася. Застогнавши, Марселетт напружилася і закинула ногу кудись між гілок цього пучка низькорослих кривих дерев, що стирчали майже перпендикулярно зі скелі.

Дочка графа не подавала ознак життя і безвольною важкою лялькою розгойдувалася в її лівій руці, яка мертвою хваткою вчепилася в худеньку кисть дівчинки. Долаючи біль, покоївка на одному обдертому згині ліктя та за допомогою ноги, закинутої на стовбур, змогла підтягнутися вище і навіть вчепилася зубами в гілку, щоб допомогти собі зайняти стійкіше положення. Тільки тепер вона змогла, вивернувшись і сидячи верхи на двох міцних стовбурах дерев одночасно, підтягнути тіло дівчинки вгору.

Спочатку вона нажахалася від вигляду вивернутої руки малої господині. Можна було навіть швидко глянувши зрозуміти, що рука вивихнута в плечі, а можливо, були й переломи. Але що так сильно смикнуло їх донизу, коли вони вже вистрибнули з машини і падали на гілки дерева? Вона стала шукати відповідь і побачила цівку крові, що текла з ноги вихованки. Аврора втратила стопу. Їм одночасно і пощастило, і ні. Пролітаючи повз кам'яний виступ, машина вдарилася об нього відчиненими дверима, і ті захлопнулися з жахливою силою, відрубавши частину ноги дівчинки.

Марселетт швидко втягнула малу до себе, вже не думаючи про її неприродно вивернуту руку. Поклала тіло дівчинки у западину між стовбурами дерев. Піднявши її скалічену ногу собі на плече, почала рвати на смуги і скручувати в джгут свій фартух. Потім сильно перетягнула ногу якомога ближче до відрубаної стопи. Обмотала куксу шматком матерії, що залишився. На щастя, дівчинка була без свідомості, але думка про те, який біль вона відчує, коли прийде до тями, змусила покоївку здригнутися.. Вона зайнялася її плечем і рукою, забувши про свій біль та свої рани.

Треба було вправити суглоб і подивитися, чи є перелом, поки підопічна не отямилася. Потім буде складніше це зробити, дивлячись на її муки, та й рука набрякне. З видимого Марселетт одразу виявила перелом ключиці. Краєм ока вона помітила, як далеко внизу серед дерев кілька разів промайнули фігури, що бігли до місця падіння машини графа. Але саму машину через виступ скелі видно не було. Незабаром унизу почувся звук ревучого полум'я, а потім вгору почав підніматися густий дим від палаючих покришок, і почулося кілька далеких вибухів.

Обох врятованих неможливо було побачити зверху, оскільки вони висіли на повороті скелі та дороги. Навіть обережно глянувши вниз уздовж полотна дороги, їх не можна було помітити. Виступ скелі нижче уцілілих дівчат не дозволяв команді вогнеметників з дна прірви виявити в кущах зелені Марселетт. Та й не до того їм було, щоб дивитися вгору. Помітний здалеку білий фартух вона використала для джгута, а біла наколка випала з волосся. Тож їх важко було б побачити, якби хтось спробував це зробити.

Рятівне сплетіння кількох стовбурів, що прижилися метрів на десять нижче дороги, було досить стійким. Криві деревця, як рідні брати, вчепилися в скелю і так само, як і люди, відчайдушно не хотіли гинути.

Зверху ледве чулися крики та звуки пострілів. Пролунав ледь чутний постріл магічної рушниці Андре, звук якого неможливо було з чимось сплутати. Потім ще і ще, і через якийсь час стрілянина припинилася. Вогнеметників унизу теж не було видно. Їхній відхід приховували крони дерев, і через прогалини в гілках Марселетт не помітила жодного. Чорний дим з дна ущелини продовжував підніматися вгору.

Андре народився не надто самовпевненим, але досить упертим, може тому й командував охороною замку. Він залишався єдиним, хто ще сподівався знайти когось живим. Інші не вірили тому що відбулося, а декілька чоловіків просто завмерли в розпачі. Андре блукав біля краю дороги, де було видно сліди від машини, що повзла на череві, і кричав у прірву знову і знову:

— Гей, є хто живий?

Прислухаючись до відлуння, він, нарешті, почув крики Марселетт у відповідь. Її голос бився об виступ над головою і відносився вітром, та й голос охрип, а горло пересохло. Тому й не було чути. Із замку швидко принесли мотузки, і обох жінок підняли нагору. Я не обмовився. Саме жінок. Просто маленька Аврора перестала бути в цей день дитиною. За кілька годин їй довелося різко подорослішати.

На щастя, в замку був свій лікар і все для надання допомоги навіть у найскладнішій ситуації. Граф завжди відрізнявся високим ступенем передбачливості, хоча вона і підвела його сьогодні, у п'ятницю тринадцятого. Запаси заздалегідь заготовленої крові відповідної групи врятували життя дівчинки. Провівши кілька днів у безпам'ятності, вона видерлася на слизький берег Стіксу з того боку де був світ живих.

Андре організував пошукову експедицію, яка знайшла тіла дозорних — Себастіана та його сина на дні прірви разом із покрученими велосипедами. Швидше за все, їх збили машинами. Сходили також і до обвуглених останків машини графа. Забрали кілька фрагментів кісток, що не згоріли в попіл. Але кому вони належали, міг би сказати тільки досвідчений патологоанатом, та й то навряд чи.