Детектив мимоволі

Невизначеність — це коли тобі хочеться додому, але ти вже вдома.

Афоризм

Вранці мене розбудив грюкіт у двері. Я лежав мовчки, повільно приходячи до тями. У двері знову рішуче постукали. Згодом вони зі скрипом прочинилися, і всередину зазирнула... Це була пані Карін, і виглядала вона на сто тисяч флоринів. Чорт забирай! Яка ж вродлива жінка! І коли тільки встигла причепуритися? Вона ж лягла вочевидь пізніше за мене та капітана баржі. Я підтягнувся вище до подушки й сів.

Карін, не зводячи з мене очей, підійшла до вікна й відгорнула фіранки. Вона підняла нижню стулку, впускаючи до кімнати свіже повітря. Поки вона це робила, встигла побажати мені доброго ранку, запитати, чи снідатиму я в ліжку, чи спущуся вниз, і чи принести мені теплої води для гоління. Також вона повідомила, що господар човна вже пішов, і поцікавилася, чи надовго я планую зупинитися в її готелі та чи маю дружину.

Одне слово, вона говорила від самого порога без упину, влаштувавши мені справжній допит. Я повільно прокидався і лише роззявляв рота, не встигаючи відповідати. Нарешті я рішуче потер долонями щоки й випалив скоромовкою:

— Доброго ранку, Карін! Я спущуся снідати, але спершу поголюся. Планую лишитися в містечку на кілька днів, а потім повернуся до Середнього міста. Там на мене не чекає молода дружина, бо її в мене немає. Проте на мене чекають нагальні справи, що потребують часу на роздуми...

Після цієї довгої, безвиразної та монотонної тиради я поглянув їй у вічі. Карін не сіла, а майже впала на край ліжка, пирснувши зо сміху в долоні. Вона примостилася не в ногах, а на відстані простягнутої руки. Яка ж вона гарна! І як заразливо сміється! Аж самому хочеться усміхнутися.

— Ой! Вибач! Я так безцеремонно на тебе накинулася! Сподіваюся, у тебе не склалося враження, ніби я легковажна базіка. Втім, чоловікам подобаються не надто розумні жінки — на їхньому тлі вони здаються собі розумнішими.

Тут вона несподівано простягнула руку до мого обличчя і, провівши долонею по неголеній щоці, багатообіцяльно мовила:

— А мені подобаються симпатичні чоловіки з міцною статурою. Зараз принесу тобі теплої води, я вже підігріла!

Вона встала з ліжка і, розправивши плечі так, що її груди ледь не вистрибнули з декольте, попливла до виходу, спокусливо поводячи плечима. Біля дверей кокетливо озирнулася і, протяжно кинувши: "Я за-ар-аз!", зникла в коридорі. Не знаю, що й думати: зі мною вперше так відверто фліртували. Пенелопа — та просто завалила мене в ліжко.

І що мені робити? Ніколи не вважав себе красенем атлетичної статури. Ось у Грима — ото так! Тіло з суцільних рельєфних м'язів. З якого боку не глянь — Аполлон!

Я встиг піднятися і навіть роздивитися у маленьке дзеркальце свою пику зі слідом від подушки. Скоса глянув на власні руки, пограв грудними м'язами та біцепсом. А що, я вже не той блідий дохляк, який з металошукачем приплентався на болото до будинку дворянки. Цілком нівроку, якщо вірити Карін.

У двері знову постукали — увійшла господиня з відром води. Пославши мені повітряний поцілунок, вона знову зникла, а я збагнув: мушу або підкоритися, або рішуче опиратися її натиску. Що ж обрати? Ех, Пенелопо! Де ти зараз? З ким ти? "Це не кохання, це фізіологія", — пролунав її голос у моїй голові. Я вже шукаю собі виправдання — виходить, готовий до зради?

Цікаво, на скільки років Карін старша за мене? Втім, навіть різниця у триста років, як із Пе, мене не лякає. Я багато міркував про вік і дійшов висновку: бабусі — це просто дівчата, які поквапилися народитися років на сорок раніше за мене. Не стали чекати! Бісові дівки! Вічно вони поспішають!

А який у неї оксамитовий голос! Коли вона казала "Я за-ар-аз!", то підняла тон майже на октаву, щоб звучати як юна дівчина. Вміють же жінки миттєво пом'якшувати голос і перетворюватися на солодкоголосих сирен, якщо поруч той, кого вони хочуть приручити.

Мене завжди дивувала секретарка Вікторія на колишній роботі: вона могла на когось лаятися, але миттю змінювала інтонацію, варто було задзвонити телефону. Її "Алло" було таким ніжним, що мені здавалося, ніби зі слухавки на тому кінці стікає тягучими золотими краплями ароматний мед!

Все! Стоп! Я вже практично здався, якщо всі думки зайняті Карін! Так не годиться! Увійшла Карін із великим тазом і глеком. Наступні п'ятнадцять хвилин вона лила мені на голову воду, зливала на руки та всіляко намагалася догодити. Нарешті, коли я стояв, нахилившись над тазом, фиркаючи та віджимаючи досить довгий хвіст волосся, вона накинула мені на спину великий рушник і щільно обхопила ззаду, притиснувшись грудьми до спини. Я випростався. Здається нижче пояса щось випросталося теж.

— Карін! Тобі не здається, що ти надто наполеглива?

— Анітрохи! — проворкувала вона, обдавши моє вухо теплим подихом, і легенько вкусила за мочку.

Мене ніби струмом пронизало. Так любила робити Пенелопа.

— Я не хочу чистої фізіології без почуттів. Не хочу, щоб ти вписала чергове ім’я до свого товстого списку перемог! — заявив я, намагаючись випручатися з її обіймів.

— А чого ж ти хочеш? — вела далі вона, цілуючи мою вологу шию біля вуха, поки її руки ковзали рушником по моїх грудях.

І як їй ото не противно мокре цілувати?!

— Ти так збудливо пахнеш!

Я розвернувся до неї обличчям, і її рука непомітно ковзнула вниз...

— Ого! Та ти вже готовий до бою!

— Не дивно після кількох місяців стриманості, — відповів я, перехоплюючи її зап'ястки, — та й ти вродлива, як ніхто з жінок, яких я тут зустрічав.

"Самотність і надія", — пролунало в моїй голові, щойно я торкнувся її долонь.

— Тут — це в нашому місті? — вона тягнулася губами до моїх вуст.

— Тут — це в цьому світі!

— Ого! То ти прийшов ззовні? — вона на мить відсторонилася, щоб зазирнути мені в очі.

От дідько! Як я легко вибовкав те, чого навіть Гаспар не зміг із мене витягнути!

— Отже, ти маг, раз прийшов ззовні та ще й багатий!

— З чого ти взяла, що я багатий, та ще й маг?

— Торговець сказав, той, із яким ти вчора прийшов.

— Що саме він бовкнув?

— Що ти, не торгуючись, виклав чотири срібні монети, хоча сюди можна було дістатися і за пів ціни. Це ж проти течії проїзд дорожчий. А ще він натякав на твої здібності й чутки, що ходять про тебе у великому місті, звідки ти приплив.

На мить мені стало гидко. Тобто її приваблюють не стільки м'язи, скільки гроші! А я вже на хвилину уявив, що зацікавив таку жінку як особистість. Я майже грубо відсторонив Карін від себе.

— Вдячний, що допомогла мені вмитися. Додай це до рахунку за проживання. А тепер мені треба в місто. Пошукаю цікаві місця й зроблю кілька знімків для газети.

— Я тебе чимось образила? — насторожено запитала вона, намагаючись знову наблизитися.

— Ні, не образила, але куйовдитися в ліжку ми точно не будемо!

— Ну, хоч поїж! Бо я вирішу, що ти мене зненавидів!

— Добре. Зараз одягнуся і спущуся до зали.

— Чекатиму! — рішуче кинула вона й забрала глек та відро з мильною водою.

Я відвідав "кабінет роздумів" надворі і повернувся до зали. Там було порожньо, лише в далекому кутку спиною до входу сидів один відвідувач. Я вмостився за столик і почекав, поки в мене візьмуть замовлення. З-за завіси, що відділяла кухню, з'явилася Карін із тацею. Вона спритно виставила переді мною тарілки та чашку.

— Я ж нічого ще не замовляв, — здивувався я.

— А я взяла на себе сміливість приготувати тобі сніданок на свій розсуд. Поїж, це смачно й корисно.

На одній тарілці була сирна запіканка, на другій — трохи каші, на третій — кілька скибок білого хліба, а в кухлі — відвар, що ароматом і кольором нагадував каву з нотками какао. Вона присіла навпроти й підперла підборіддя долонями.

— Дозволиш посидіти поруч, чи я тебе дратую?

— Ти тут господиня.

— Ти казав, що "зніматимеш" місто для газети. А можеш зробити картинку зі мною? Я багато чула про таке і роздивлялася газети Моуен-Віля, але ніколи не бачила, як це робиться. Мабуть, це якась високорівнева магія?

— Ні, це просто дуже точний механізм.

Вона ще трохи поспостерігала за тим, як я їм, а потім неохоче піднялася назустріч мешканцю готелю, що саме спускався сходами. Зрештою, я навіть відчув себе трохи винуватим за ранкову різкість. "Зроблю знімок її готелю для газети — вийде чудова безкоштовна реклама", — подумав я і на тому заспокоївся. Коли я поїв і вийшов на вулицю, Карін наздогнала мене.

— Фух, — захекано мовила вона, — я вже подумала, що ти забув про обіцянку зробити картинку зі мною.

Я оглянув її. Видно, що щойно причепурилася перед дзеркалом: сукня вже не та, що була зранку під охайним фартушком. "Дивись-но, як губки собі підмалювала", — думав я, обираючи влучний ракурс, щоб захопити у кадр вивіску готелю і при цьому не "обрізати" їй ноги.

— І це все?! Ти мене не розігруєш? — здивувалася Карін, коли я сказав, що знімків уже достатньо.

Я видалив кілька кадрів, де вона була із заплющеними очима. Потім показав на дисплеї доволі посередньої камери сім кадрів, що залишилися. Збільшив її обличчя, щоб вона переконалася — я не брехун.

Вона заплескала в долоні, наче дитина. Давно не бачив такого захвату. Чи вона навмисно вдавала радість? Мабуть, востаннє донька господаря "Трьох котів" так само щиро раділа, коли розповідала про мрію "дивака", що створив "Сад каменів". Майже пів року тому. А час пролетів непомітно. Буквально вчора я увійшов до Середнього міста, не знаючи, що робити й на що наважитися.

Отже зараз змушений був постояти біля входу в готель, відповідаючи на потік її запитань. Відвідувачів зранку мало, ось вона й насіла на мене. Крім сукні, ще й сережки інші вдягла — я ж не сліпий. Виникла підозра, що вона навмисно вчепилася в мою руку й не відпускала, аби покрасуватися перед сусідами чи перехожими. Моє передпліччя вона раз у раз притискала до своїх грудей. Я відчував, що зараз не витримаю! Треба тікати, бо я ж не залізний! Чи мені потім іти, прикриваючи пах руками?

У місті не було нічого надзвичайного. Нічого особливого чи такого, що вартувало б подиву. Містечко як містечко, схоже на Середнє, хіба що рибний ринок міг похвалитися вибором і розмірами. Я розпитав, де будують нову верф, сходив туди й "помилувався" кулеметами на вежах. Територія під охороною, огороджена прозорим парканом із колючим дротом. Я побачив лише кілька великих металевих ангарів — там будували сучасні судна або зберігали матеріали. Сфотографував їх здалеку.

Ну а тепер піду до моря, і ніхто не завадить мені наплаватися досхочу, — вирішив я. Не можна було марнувати таку нагоду, тож я плавав і пірнав до нестями. Згадалися часи, коли ми з Пе займалися у школі дайвінгу. Який чудовий був час, насичений подіями. Але ми зазвичай не цінуємо моментів сьогодення і вічно незадоволені перспективами, хоча вони залежать тільки від нас.

Я плавав, грівся на теплому камені й знову пірнав. Потім купив кілька булочок у торговця, що проходив набережною з великим лотком на шиї. Далі сидів на березі й роздумував, як мені вчинити з отриманою інформацією.

Загонів, що напали на графа, було три. Передовий — той, що скинув машину в прірву. Загін прикриття — прийняв бій і затримав охорону, не давши допомогти графу, поки передові виконували завдання. І був ще третій загін — зачистка. Вони сиділи в засідці на дні прірви, куди впало авто. Саме вони остаточно спалили машину разом із тілами водія, вельможі та його дружини. Їхнім завданням було знищити всю сім’ю, але донька дивом уціліла. Як це сталося — ніхто не знав.

Ось тут уже чуткам дали волю: у записах, які залишав Люк, я нарахував щонайменше з десяток найдивовижніших історій. Інформацію про три групи нападників теж роздобув Люк. Паліїв із третьої групи зачистки я вирахував досить швидко. Перед самим від'їздом, який запланував, щоб розвіятися й усе обдумати, я вже знав їхні імена та бачив обличчя.

Знайшов їх легко ще й тому, що Люк згадував: нібито бачили людей у дивному товстому спорядженні. Я відразу зметикував — це могли бути теплоізоляційні костюми, а такі є лише в пожежній частині. Щоправда, я сумнівався, що вогнемети вони брали так само на роботі. Адже, за розповідями випадкових свідків, нападники несли труби, що вивергали полум'я.

Щоб вирахувати членів третьої групи, вистачило разів двадцять завітати до таверни Лоренцо й придивитися, хто з вогнеборців тримається "своєї" компанії. Я хмикнув, згадавши знайомого інспектора пожежної охорони у моєму світі, який страшенно ображався, коли його називали "пожежником".

Сторони цього протистояння не видавалися рівними. Мені не хотілося ставати на бік слабшого, а слабкою стороною, як на мене, була донька графа. Але з іншого боку, Пенелопа послала мене саме до її батька. Мабуть, на те були причини, про які я не знав. Ну то й що, що люди графа зараз у програші? Тим цікавішою буде боротьба. Хіба не про таке я мріяв у дитинстві, читаючи книжки? Зрештою, не міг же я зрадити друзів Пе? Я зітхнув.

Яким буде мій план? Можна використати ось що... Лоренцо часто й фамільярно поплескував Монік по різних філейних частинах її молодого тіла, а то й пощипував їх. Вперше я дізнався ім'я офіціантки лише за тиждень, коли господар якось покликав її на ім'я замість звичного "Гей!".

Як на мене, симпатичне ім'я, та й сама дівчина нівроку. Ось тільки незрозуміло, навіщо їй окуляри зі звичайним склом. Чи це тільки я бачив, що вони без діоптрій? Швидше за все, вона носила їх, щоб приховати погляд. Але не це головне. Деякі відвідувачі, бачачи безкарне хамство Лоренцо, теж завели звичку лапати сором'язливу дівчину. Здебільшого це були хлопці з тієї компанії, де ватажком був чолов’яга із солом'яними вусами.

У їхній групі залишилося п'ятеро бандитів. Уп'ятьох вони приходили до Лоренцо або зустрічалися вже там. Пожежники хоч і кивали їм привітно, проте трималися осібно. За словами Люка, шостого з цієї банди не зміг врятувати навіть сам барон, чи дідько його знає, як назвати того типа, якого всі кличуть Модестайн. Я поки не з’ясував — ім'я це чи прізвище. Не став збирати відомості, бо це не мало значення. Модестайн та й годі. Під цим іменем його знають усі.

Отже! Чи варто мені вплутуватися в бійку, чи просто передати в замок здобуті дані? Хотілося випробувати сили в реальній справі, та й сама лише розвідка — це за тутешніми мірками якось не по-чоловічому. Може, час уже ділом довести, що я на боці графа?

Мабуть, почну з того, що заступлюся за Монік. Вони полізуть на рожен, а я не стримуватимусь і наваляю цій п'ятірці по саме не хочу! І якщо хтось із покидьків здохне — шкодувати чи лякатися, як тоді з Юргеном, я вже не буду.

Крім того, у цьому наполовину дев'ятнадцятому столітті з елементами сімнадцятого вбивство в бійці навіть не вважалося злочином. Ось тільки в місті не дозволяли з’ясовувати стосунки зі зброєю чи магією. Усі дуелі проходили за межею міста. Візники зліталися на видовища та мало не билися за право везти постраждалих до лікаря чи трунаря. Такі ось у них були розваги замість телебачення та інтернету.

— А тобі самому не наваляють? — єхидно запитав внутрішній голос.

— А я потренуюся заздалегідь, — відповів я сам собі, — особливо в тому захисті, який називаю "захистом від кісточок".

Поки плив сюди на човні, поставити щит вийшло тільки раз, але ж вийшло! Отже, кілька днів інтенсивних тренувань — і все буде як слід, — оптимістично відповів я внутрішньому опоненту. І добре, якщо ця відповідь була оптимістичною, а не самовпевненою.

Спершу одного виведу з ладу, потім наступного, якщо хтось заступиться за побратима. А вже потім вирушу до фортеці графа Девіля. Не з порожніми руками, а з відомостями та вчинками, що ясно покажуть мої наміри й те, на чиєму я боці. Сподіваюся, донька графа трохи оговталася від пережитого. Минуло майже пів року, точніше, добігав кінця п’ятий місяць. Ходило чимало чуток, ніби вона лишилася калікою, і я був схильний вірити цим пліткам. "Швидше за все, її рани вже загоїлися", — думав я.

Цікаво, а скільки їй років? І ще одне: я переправився сюди у вересні, тож Новий рік уже минув? А де ж зима і коли в них тут з дерев остаточно опадає листя? Втім, це неважливо. Моя цікавість клімат не змінить, а вода в морі була напрочуд стерпною. Я майже не змерз.

До бійки я теж був готовий і перебував у найкращій формі. На крайній випадок маю пістолет і ножі, якщо як маг виявлюся не на висоті... Недарма ж Тіт так довго і старанно тицяв у мене всілякими гострими предметами й муштрував у стрільбі. Головне — відпрацювати "захисний щит" на випадок, якщо у противника теж виявляться пістолети. А вони можуть "несподівано" з'явитися!

Я тільки зараз оцінив зусилля, які Діана та її "болотна" команда вклали в мене. Вчили не тільки магії, а й прийомів ближнього бою. А я ж спочатку дивувався: навіщо вся ця боротьба з Гримом, захвати й больові прийоми, випади клинка, метання ножів та стрільба — зокрема з пістолетів минулого століття. Важких і недоладних пістолів, здатних вистрілити лише раз і абикуди.

Я жбурнув гальку в море, і думки змінили напрямок. Десь далеко був острів Мрій, який також називали островом Меріліна. На честь того легендарного чарівника, який звів захисну стіну, що досі оточує цей куточок всесвіту. Острів лежав у самому центрі еліпса цього світу. Казали, тільки там жінка могла зачати дитину, але для цього треба було прожити на острові кілька місяців. Не кожен міг дозволити собі таке паломництво. Та й ціни на житло й харчування там, напевно, захмарні... Тепер зрозуміло, чому в цьому світі таке нечисленне населення.

Цікаво, а з дикими тваринами так само? Я не бачив жодної живини, крім птахів, хіба що лисячу горжетку у сусідки по пансіону. Зате комах тут стільки, що й рота часом не розкриєш. Була також риба. А корови й коні звідки? Штучне запліднення? Чи це також неможливо? Треба буде з'ясувати.

Люк писав мені, що в Середньому місті є два навчальні заклади: один для хлопчиків, другий для дівчаток. До речі, сусідка в облізлій горжетці викладала музику в жіночій закритій гімназії. Самі університети розташовувалися на околиці міста, мали товсті високі мури й охоронялися як Форт-Нокс. Тільки викладачі вільно входили й виходили звідти. Батьки провідували дітей нечасто, а ті, що бідніші, — і поготів. Тобто діти незаможних батьків майже не бували вдома і жили безвиїзно в інтернаті або пансіоні закритого типу.

Ось і відповідь, чому на вулицях так мало молоді, а дітей не видно взагалі. Треба буде запитати в Люка, як мама маленької Жюлі спромоглася завести дитину. Чи краще не питати, бо почну ще переживати за них обох. Бракувало мені тільки прив’язатися до когось. Я ж тут не назавжди. Ось навчуся особливих магічних прийомів — і назад! Як же я скажено сумую за Пенелопою!

Вкотре забурчало в животі — час було закинути туди щось солідніше за ті дрібні булочки по три сантими. Не розумію, звідки взялося таке сильне відчуття голоду?

Море розстелялося переді мною, і сонячні відблиски гойдалися на верхівках спокійних хвиль. Непомітно минув день, час повертатися до готелю. Пошкодував, що сонце сідало зовсім не в море, а за моєю спиною. "Зате світанки мають бути красивими!" — подумав я і автоматично знову жбурнув у воду гальку, яку крутив у руці.

— Як водичка? — запитав літній чоловік, що підійшов до берега. Він ще мав міцну статуру, але плечі вже похилилися.

— Гарна, і море спокійне.

— Вода прохолоне пізніше, — мовив старий, неквапливо стягуючи через голову сорочку.

Тут більшість сорочок не такі, як у нашому світі: вони мають виріз для голови й часто жодного натяку на комір.

— Колись, кажуть, море було солоним, — знову озвався старий, кивнувши в бік води.

Він зняв штани й кинув їх на валун поруч із сорочкою.

— А потім з’явилася сіра стіна, і море поступово стало прісним, — продовжив він свою думку.

— А ви місцевий?

— Можна й так сказати, — відповів він, зайшовши у воду вище колін і хлюпаючи собі під пахви. — Потрапив сюди, коли мені двадцять п’ять було.

Потім він відвернувся від мене до моря, зайшов трохи глибше і пірнув у хвилю. Мені захотілося дізнатися подробиці — не щодня зустрінеш того, хто сам хоче щось розповісти. Я знову присів на валун поруч із його одягом і задумався. Літо тут тривало нескінченно. Пе казала, що тут три пори року: довга весна, дуже довге літо, тривала осінь і зовсім немає зими. Сніг випадав зрідка, і все це знову ж таки через стіну, що огороджує цей світ.

Відхекуючись, із води виліз усміхнений старий. Зачесав п’ятірнею волосся на лисіючу потилицю і вичавив із нього воду.

— Бачу, ви ще не пішли. Щось запитати хотіли? — звернувся він до мене, висякався і взяв пошарпаний рушник.

— Тут рідко зустрінеш привітних людей, ось і вирішив скористатися нагодою, щоб послухати, як ви потрапили в цей світ, — пояснив я.

— Ви теж з іншого світу. Я це відразу зрозумів за вимовою. Місцеві наголошують інакше, та й говірка тут змішана — багато запозичень із різних мов.

— А ви самі звідки?

— З Польщі, містечко Тлумачув на кордоні з чехами.

— Ні, не чув. Не бував я там, пшепрашам пана.

— Пан розуміє єнзик?

— Я з України.

— Тоді зрозуміло. І давно ви тут?

— Скоро пів року.

— Самі сюди перемістилися?

— Сам.

— Шкода, не зустрів я вас років сорок тому. У мене там залишилася молода дружина. Ви б мені допомогли повернутися?

— Можливо, але мене ледь не розірвало на тисячу шматочків дорогою сюди.

— Дивно. А я задрімав на возі, потім отямився — місце незнайоме, і кінь став.

— І як ви влаштувалися у цьому світі?

— Та я ж і кажу: кінь у мене з возом був. Зайнявся візництвом, назбирав грошенят, одружився, вже й онуки є. Мені пощастило, що я на возі сюди потрапив, а не на машині. А хотів того вечора на авто виїхати, та побоявся, що нарізані стовпчики не влізуть за довжиною у старий пікап.

— То ви просто з вантажем тут опинилися?

— Простісінько з ним, і тут-таки його продав, — усміхнувся дід, надягаючи просторі штани.

— Успіхів і здоров'я вам, пане! — мовив я.

— Дзенькую за розмове, жиче пану поводзеня! — відказав він.

Я легенько вклонився йому і ще раз глянув на сонце. Захід сонця тут через захисний кокон дуже швидкий. Як тільки світило схиляється до горизонту, світло стрімко згасає і ледь жевріє, хоча диск ще не торкнувся землі. А коли нарешті торкається — вмить настають справжні сутінки. Я ще раз глибоко вдихнув, обернувся до моря помилуватися, як воно зливається з хмарами, рожевими від променів, що досі їх підсвічували. Там, далеко біля межі, яку називають горизонтом. Потім повернувся до цієї краси спиною і пішов у місто.

Ось воно як буває. Дехто потрапляв сюди без мордувань тіла, та ще й із возом і конем! Я уявив собі воза зі скрученим в ембріон конем, що пролітають повз мене в тому дивному тунелі. Кінь із гучним іржанням і витріщеними очима, віз, що розмахує дишлями... Жах! А цей дід навіть не помітив переміщення. Отже, і таке можливо. І в діда онуки є. Висновок — не бідує або знає якийсь секрет. Шкода, відразу не зметикував: треба було і про онуків розпитати, і про дітей, хоча не факт, що він би відповів.

Я знову поринув у роздуми, ніби дня мені було замало. Чому я втік із Середнього міста й опинився тут? Хотілося побачити, як живуть в інших місцях? Витратив майже три дні на дорогу сюди, пару днів тут, і ще потрібно днів п'ять-шість, щоб дістатися назад. Та ні, дурниця! Правильно зробив. Діана завжди повторювала мені: не поспішай, давай собі можливість відволіктися, а в якийсь момент взагалі забудь про мету, якої прагнеш.

І це справді працює! Перші кілька днів усе було як завжди, потім день без жодних думок, а тоді — поперло! Вся засвоєна мною інформація розклалася по поличках. Я чітко побачив, що все робив правильно, і зрозумів, як діяти далі, а яких помилок варто стерегтися.

Так, це була не моя війна, яка тишком-нишком точилася в цьому світі. Але все влаштовано так, що доводиться обирати сторону. Тих, хто допомагатиме тобі, і тих, кому допомагатимеш ти. Стати відлюдником, забитися в лісові хащі чи на скелясту гору і сподіватися лише на себе — нереально. Соціум, хай йому грець!

Так я міркував, крокуючи несподівано людними вечірніми вулицями й відчуваючи дедалі більше роздратування. Міщани дружно зачиняли віконниці на перших поверхах, перегукувалися, вітаючи один одного, ділилися новинами. З вікон других поверхів лилося слабке мерехтливе світло свічок та олійних каганців. Вулиці швидко порожніли — люди ховалися по домівках.

Дивний світ: час ніби завмер, але іноді випадково натрапляєш на речі з мого виміру. А я ж гадав, буде щось казкове, як у книжці про Смарагдове місто. Облом. Містечко стрімко вимерло, забарикадувавшись на всі засуви. А мені треба було терміново поїсти, щоб подобрішати до цього світу і до самого себе. Ліворуч майнула тінь, і я мимоволі викинув руку в той бік і одночасно застосував магію.

— Йок! — пролунав здавлений вигук.

Тіло, гепнувшись об стіну, сповзло до підмурка. Чоловік став навкарачки, насилу підвівся. Поки він зводився на ноги, об бруківку дзенькнув ніж, що він тримав у руці.

— Ах ти ж падлюка! — прохрипів він, стискаючись для нового кидка.

Раптом його тіло, безладно розмахуючи руками й ногами, мовчки злетіло вгору і шльопнулося на каміння з коротким "Хех!". Ніж зі дзвоном докотився до моїх ніг. У підворітті дві тіні, чорніші за саму ніч, щось пробурмотіли й розтанули, ніби вросли в темні стіни будівель. Грабіжник на бруківці не ворушився. Я підняв його ніж через носову хустку — наче тут були криміналісти з лабораторіями, щоб звіряти відбитки. Обережно загорнув зброю і сунув за пазуху руків’ям уперед.

Перекинув тіло, штовхнувши ногою в плече. Нахилився, намагаючись розгледіти розбите обличчя. Анічогісінько не видно! А тут ще ні сірників, ні ліхтарика, ні місяця із зірками. Світла з вікон замало, та й грець із ним. Чи так уже важливо, хто він? Але на майбутнє треба завжди мати в кишені ліхтарик, а не тримати його в рюкзаку. І так: якщо я не поїм у найближчі пів години, цей світ для мене остаточно втратить привабливість!

Хвилин за десять я дістався до готелю "У Корінн". Та сама "добра" тітка, що вчора випроваджувала запізнілих відвідувачів, здивувалася, побачивши мене. Відразу схаменулася і зобразила усмішку, в якій читалося розчарування і прихована лють. Можливо, мені здалося, але цілком імовірно, що саме вона була навідницею для місцевих розбишак. Недарма ж Карін вважала мене грошовитим. За мірками цього світу я був якщо не багатієм, то досить заможною людиною, раз міг дозволити собі не працювати, а подорожувати.

Ех, мені б хист учителя Діани! Він казав, що бачить усі мої приховані почуття та думки. Мені ж зазвичай треба торкнутися людини, взяти за руку й зустрітися поглядом. Та й то повну інформацію я отримував рідко. Так, два-три слова спливали в голові самі собою, і за ними я судив про людину. Та чи не підводило мене це чуття?

Карін помітила мене і майже відразу підійшла.

— Що їстимеш? — привітно запитала вона, віддано дивлячись на мене блискучими променистими очима.

Ні, це точно не вона нацькувала на мене тих трьох. Занадто вже вона була безпосередня та спокійна.

— А що можеш запропонувати, щоб довго не чекати?

— Картопляне пюре, ще гаряче. І котлети з підливою.

— Вже хочу їх, давай швидше! Жах, як зголоднів! І ось що ще: якщо є, принеси, будь ласка, чай із суницею, а не той дивний напій, що був зранку. Від нього мені дико хотілося їсти весь день, а ще — кортіло щось вдіяти. Прямо на місці підстрибував. Плавав і пірнав увесь день і зовсім не втомився!

— Отож-бо, — усміхнулася вона привітно, — є такий ефект у "Цербера". Так ми тут називаємо цей відвар. Від нього додається сили та апетиту.

Я не став їй казати, що збирався повертатися до Середнього міста завтра вранці. З іншого боку, якщо попрошу розрахунок, вона ж може здогадатися про швидку розлуку. Із задоволенням уплітаючи политу підливою пюрешку і час від часу запускаючи ложку в сусідню миску з салатом, я спостерігав, як Карін обслуговує клієнтів.

У неї вистачало дотепних слів, щоб відбиватися від завсідників, чиї жарти іноді були нижче пояса. Лапати себе вона не дозволяла і трималася з гідністю, як справжня власниця готелю. Попри те, що вона не була худорлявою, Карін виявилася дуже гнучкою і вправно виверталася, коли якийсь сміливець намагався простягнути до неї руки. На кухні метушилися високий чоловік із традиційними тутешніми вусами і худа жінка з витягнутим сумним обличчям та сивими пасмами, що вибилися з-під хустки. Вона зовсім не була схожа на куховарку, а швидше нагадувала зажурену коняку.

Дивно, вчора я цю парочку не помітив, мабуть, пішли раніше за останнього клієнта. Атож! Останніми були я та капітан шаланди. У залі снувала, намагаючись не дивитися на мене, та сама сердита помічниця, яку я охрестив "навідницею". Часом Карін і та жіночка несли до столів за раз по чотири керамічні кухлі пива в кожній руці. Мені навіть стало цікаво: а я зміг би так?

Як на мене, найважливішим для клієнтів було те, що Карін стежила за потребами кожного відвідувача — усе бачила й помічала. Щойно я доїв свою порцію, вона з'явилася біля мого столика з чашкою чаю на таці, де ще була цукорниця і якісь коржики на блюдці. За хвилину принесла великий заварник на випадок, якщо мені буде мало однієї чашки.

Кількість клієнтів меншала. Вони виходили на вулицю невеликими групками — мабуть, поодинці в темряві ходити не варто було. Я не поспішаючи допивав другу чашку і вже подумував розстебнути пасок на штанях. Хотів летіти сюди через портал у джинсах, але Пе не дозволила, щоб я не надто відрізнявся від місцевих. Ну, нічого, трохи пізніше вдягну те, що мені звично й зручно носити.

Часом через зал проходили люди до сходів на другий поверх, де були номери. Карін помічала і їх, привітно кивала, коли вони віталися. Я ліниво спостерігав за цією круговертю, зазираючи одним оком на дно чашки. Допив останній ковток і підняв долоню угору. Тут це слугувало сигналом для офіціанток, і я подав знак саме тоді, коли "навідниця" була до мене спиною. Карін підійшла усміхаючись.

— Хочеш випити?

— Ні, мені вистачило і чаю. Хочу розрахуватися за їжу та ночівлі.

— Чого це раптом? — занепокоїлася вона.

— Та на мене сьогодні напали, коли я повертався у сутінках. Могли й встромити в спину ножа, і я б не повернув тобі борг за проживання, — сказав я, викладаючи на стіл ніж із хустки.

— Не бачила такого раніше, — глянувши на зброю, спокійно відповіла Карін, — але ж ти впорався!

— Так. Однак буває всяке, тому нічого не думай і просто скажи, скільки я винен до завтрашнього ранку. А там подивимось.

— Ну, як хочеш. Тридцять сім флоринів буде достатньо.

— Ось тобі п'ятдесят і не гнівайся, якщо я тебе розчарував.

— Ох, який же ти дурний! — мовила вона стиха, спершись ліктями на стіл і наблизивши своє обличчя до мого.

Судячи з припухлих губ, вона хотіла сексу. Саме так припухали губи й у Пенелопи, коли вона "планувала" завалити мене в ліжко. Чи я помиляюся, і в неї постійно такі соковиті вуста? Чому я уникав дивитися на них? Бо ця подібність до Пенелопи збивала з пантелику. Я ненароком зазирнув у виріз її мереживного фартуха на грудях і, намагаючись відволіктися, скосив очі вбік.

— Соромишся дивитись? — помітила моє збентеження Карін. — Тільки скажи, і будеш не лише дивитися.

Я вирішив не відповідати на провокацію. Вона підвелася, спираючись долонями на стіл, і забрала гроші.

— У мене склалося враження, що на мене напали за вказівкою твоєї непривітної офіціантки. Одному я, здається, добряче поламав кістки. Сподіваюся, не здохне.

— У неї є непутящий брат, про якого вона дбає. Якщо це йому дісталося, то мені її шкода. Але давати їй у борг на його лікування я не збираюся.

Вона сховала гроші в кишеню фартушка і, помітивши сигнал від іншого відвідувача, відійшла. Що й казати — надто практична особа ця Карін. Втім, мала на це право. Я підвівся і поплентався рипучими сходами нагору, у свій номер. Ніж залишив на столі. Було б цікаво глянути на "навідницю", коли вона підійде прибирати посуд. Однак ні! Мені байдуже.

У кімнаті я підпер двері стільцем, аби їх не можна було відчинити, не зламавши. Дивно, що в номері не виявилося ні засува, ні навіть звичайного гачка. Хоча, якщо придивитися, колись тут була невелика засувка, але її вибили. Двері відчинялися всередину.

Вночі в мої двері шкреблися, кілька разів я чув тихий жіночий голос, але прикинувся, ніби міцно сплю. Можливо, Карін хотіла повернути решту з п'ятдесяти флоринів. Так я собі думаю. Рано-вранці я прибрав підпірку на дверях і, піднявши нижню фрамугу, якомога тихіше виліз за вікно з рюкзаком на одному плечі. Ухопився за край невеликого карниза, опустив ноги, спружинив на руках і зістрибнув на землю.

Адресу готелю я записав ще вчора. Треба ж надіслати Карін фото і газету, як і обіцяв. На вулицях панували сутінки й легкий туман. Як же волого в цьому похмурому містечку! І як вони тут сушать білизну? Мабуть, просто чекають на спеку, бо море поруч і вологість висока завжди. Хіба що використовують піч, або духовку коли готують на печі їжу.

Я йшов і подумки розмовляв сам із собою. Таке зі мною трапляється часто, я вже звик. "Слухай, Френсісе! Місцеві дідугани легко мандрують із кіньми та возами, а ти ледь не розсипався на атоми в тому порталі. Твій набутий тут досвід — це як вихваляння, що ти вмієш кататися на самокаті там, де всі літають на драконах".

А Карін... ну що тут скажеш. Жінка, яка одразу після пробудження виглядає на "сто тисяч" і знає, як підігріти воду для гоління... Це ж не просто господиня готелю, це бізнес-леді високого польоту! Вона, мабуть, прорахувала мою платоспроможність ще до того, як я встиг вимовити "доброго вечора".

Тобто її запитання про дружину — це, звісно, не флірт, а глибокий аналіз ринку щодо потенційних конкуренток. А розмова про мій прес? Ну, хто ж не любить тугих гаманців? Так! Її думка про міцну чоловічу статуру — це вже не про фізику, а про поєднання життєвої фізіології та економіки. І ще питання — як швидко я знайду човен до Середнього міста?!