Детектив мимоволі

Мовчи, прошу, не треба щось казать

Бо нам в цей час ганебний і злочинний

Не жить, не відчувать — талан завидний…

Приємно спать, і брилою лежать.

Мікеланджело Буонарроті, "Caro m'è 'l sonno, e più l'esser di sasso…"

— Вставай, сонько, вже о пів на дев’яту вечора, — провела своєю ароматною долонею по моїй свіжій щетині Марселетт, сидячи на краю ліжка.

Я потягнувся, прислухаючись до себе. Ніде не тягнуло, не нило, не боліло. Нарешті організм повернувся до норми. Обережно взяв обома руками її руку і вкрив долоню поцілунками. Вона тихенько засміялася і скуйовдила другою рукою моє волосся. Я миттю вхопив її за тонку талію і перекинув на себе, просто в ліжко. Вона сперлася на подушку, вигнувшись, і випадково боляче потягнула мої довгі пасма, розкидані по ній. Помітивши це, прилягла на мене, щоб звільнити волосся, притиснуте долонею, і погладила по голові.

— Ей, ей, герой-коханець! Тобі ще не можна напружуватися, ти мені потрібен з повною силою!

— Ну ось, знову невдача. Думав, я тобі подобаюсь, а тобі потрібна моя сила.

— А як ти хотів? Жінки жахливо меркантильні й намагаються вичавити з чоловіка по максимуму все: і задоволення, і користь! До речі, у тебе в мішку були листи, я їх переглянула…

— Хто б сумнівався, — вставив я репліку.

— Я так зрозуміла, що в тебе є свій інформатор у місті?

— І що?

— Та ні, нічого. Листи заклеєні. Ти б хоч прочитав, що він тобі пише.

— Там щось важливе?

— Я не знаю твоєї системи оцінок і що для тебе є важливим, але твій інформатор — чоловік.

— Це дивно?

— Я очікувала, що це буде якась панночка.

— Це допит?

— Поки що ні, — відповіла вона і, притиснувшись усім тілом, припала до моїх губ.

Більшого вона не дозволила, і я виліз із ліжка, не отримавши нічого, крім поцілунку та міцної ерекції. Тому почав одягатися.

— Аврора передає тобі вітання і чекає до себе в гості. Їй нудно! — заправляючи ліжко, говорила мені Марселетт.

— Скажи їй, що я до неї обов'язково навідаюся, щойно дізнаюся щось про замок Модестайна. До речі, це його ім'я чи прізвище? — застібав я ґудзики на сорочці.

— Ім'я. Його прізвище не дуже відоме, та й цей замок був захоплений його батьком у графа… чи барона… забула, як його там звали! — махнула рукою Марселетт.

Вона взялася за краї ковдри і вже кілька разів підкинула її, стараючись, щоб вона лягла на ліжко рівно. Рівно вона не лягала. Я ж кажу — підковдра занадто велика і тому заважає!

— І яке ж прізвище у Модестайна? — наполегливо допитувався я, виставивши два пальці правої руки в її бік і зосереджуючись на покривалі.

— Маєр. І він служив господареві того замку ще юнаком. Потім батько якось отримав права власності на фортецю, а після раптової смерті старого вже Модестайн став господарем замку та земель навколо нього.

Я мимоволі присвиснув.

— Та цей барон, швидше за все, з німців. І прізвище каже про те, що його предки керували маєтками в осіб дворянського роду.

Ковдра, розпластавшись у повітрі, завмерла коржем над ліжком.

— Зараз отримаєш! — скорчивши гримаску, щоб не розсміятися, повернулася до мене Марселетт.

Я зітхнув, спробувавши вкласти в це зітхання всю скорботу вразливої та засмученої душі, і дозволив покривалу впасти на ліжко.

— Досить удавати скривдженого, йди чогось перекуси, поки Ноел не вляглася спати, і обов'язково вивідай усі секрети замку Модестайна!

— Підлого Маєра, що вбив свого господаря, — повторив я за нею.

— Ти так вважаєш? Можливо, ти й маєш рацію. То чого ти застиг?

— Ні-ні, нічого, я вже пішов, — відповів я, підійшовши до неї і легенько стиснувши її губи пальцями так, що вони стали схожі на квітку, яку ми в дитинстві називали "собачки".

А потім поцілував її в цей бутончик. Вона ляснула мене по руці.

— Це що було?!

— Ну, знаєш, є така квітка…

— "Левиний зів" називається, в неї тільки джмелі можуть пролізти, знаю, — відповіла Марселетт, уперши руки в боки.

Здається, я поспішив з такими поцілунками. Міг би й по пиці отримати за такі вольності в поведінці.

— Ось і я хочу бути як джміль, щоб тільки мені було дозволено куштувати на смак нектар твого язичка, — вигадав я на ходу виправдання.

— Не зарано ти вимагаєш вірності? Або це ти так зізнаєшся, що не можеш жити без мене?

— Не дочекаєшся, мала капость! — вже від дверей відповів я і швидко вибіг, щоб не дістати подушкою.

Адже могла і ніж кинути. Я бачив, як вона кидає ніж. Небезпечна жінка, але все ж передбачуваніша за Адель.

У Ноел залишилися три котлети розміром у добру долоню кожна, і я попросив зробити три бутерброди з котлетами та хлібом і чогось попити.

— Кисіль на завтра зварила, але він ще гарячий.

— Чудово! Тоді ще три чашки киселю.

Поставивши все це на тацю, я обережно поніс її до в'язниці, у двері якої постукав п’ятою.

— Як арештант? — запитав я, щойно переступивши поріг і обертаючись навколо осі, бо стукав у двері, притулившись до них спиною.

— Випробували ваш пристрій. Феноменально! — задоволеним голосом повідомила мені Марлен.

— Ми ж домовилися на "ти", тож прошу не "викати" мені. Арештант від "будильника" одразу прокидається?

— Давно не чула щоб так репетували, але я його попередила: якщо лаятиметься, ввімкну цю штуку на пів години і піду погуляти. Він миттю став тихеньким, і скрикує так жалібно, коли ми його "будимо".

— Часто засинає?

— Майже кожні десять хвилин.

— Вас зараз змінять, виспися гарненько, мені потрібна буде твоя допомога, і, можливо, вже завтра.

— А їжу кому приніс? — уже на "ти" звернулася вона до мене і вичікувально скуйовдила короткий їжачок волосся на голові, не відриваючи від таці погляду блискучих від жадання очей.

— Для нас. Ненавиджу засинати з порожнім шлунком, а сьогодні, можливо, і спати не доведеться.

— Правильно! З порожнім животом спати нудно! — проворкувала вона несподівано ласкавим і ніжним голосом і забрала з моїх рук всю тацю.

Ну так, можливо, з таким зростом їй потрібен додатковий пайок. Молода ж, їсти хочеться. А втім, не набагато молодша за мене.

Ми сиділи навколо табурета, на який виставили пізній перекус. Дівчата вмостилися на ліжку, а я — на другий вільний табурет. Котлети поширювали часниковий запах, і арештант перестав кивати головою та почав принюхуватися. Нехай нюхає, у нього зараз нюх як у собаки, хоч і не їв усього добу. Я жував бутер і присьорбував гарячим киселем. Марлен поглянула на мене і теж спробувала так само.

— У-ум, — промуркотіла вона, — смачно! Солоні котлети із солодким киселем. Не очікувала, що так чудово буде.

Софі обережно гризла то хліб, то котлету, виблискуючи красивим рядком білих дрібних зубів. А мені якраз було цікаво подивитися, як вона їсть цим ротиком, у який і ложка не пролізе. Почувши хвалебні вигуки Марлен, вона теж спробувала запивати киселем, але, мабуть, їй не так сильно сподобалося, як напарниці.

— Хочеш пів котлети? — запитала Софі подругу.

Марлен не стала розводити церемоній:

— Давай!

Арештант голосно ковтнув уже вдруге, і мені не треба повертатись, щоб побачити, як його щелепи самі мимоволі рухаються, коли він витріщається на Марлен. Не потрібно мені наочно бачити, як кадик ходить то вгору, то вниз. Я це й уявити міг. А вона вміла наганяти апетит тим, як смачно і швидко поглинала їжу! Здалеку донісся стукіт у вхідні двері. Прийшла друга, нічна зміна, їм дісталася важча частина чергування.

Марлен забрала тацю з порожніми чашками, і вони з Софі пішли. До приміщення увійшла Адель, відверто позіхаючи і не прикриваючи рота долонею. Стала посеред камери, потягнулася, спокусливо випнувши груди, і пішла до ліжка, щоб зі стогоном насолоди впасти на нього на повний зріст.

— Як ти поводишся у присутності пана Френсіса?! — сором'язливо засудила її Регіна.

— Не бійся, він не поскаржиться командиру, — повернувшись на бік і підперши голову рукою, вигнулась на ліжку та.

Але рум'янець на щоках виступив як завжди, коли вона хоч трохи збентежена. І поділ її сукні на напівзігнутій нозі задерся вище коліна! Я відвернувся до арештанта. Такі сцени були не для моєї слабкої психіки. Ці вигини дівочого тіла! Пенелопа і то стриманіша була спочатку.

— А матраци на ліжку самі заколисують, — казав я, підходячи до чоловіка в гамівній сорочці.

Та й пішов я до нього, щоб відволіктися від Адель. Хоча, звісно, вже варто було спробувати розговорити непоступливого полоненого.

— Зручні м'які ліжка, одразу вся втома минає, особливо в попереку. Чисті простирадла з приємним запахом чистоти та парфумів гарненьких дівчат! Смачна їжа — і все це тільки за відомості про людину, яка послала вас двох на смерть, а сама насолоджується життям.

— Які ще відомості? — хмикнувши, озвався ув'язнений і скривився. Видно, зуб розколовся, оголивши нерв, і це не найприємніше, що було в його житті. Трохи помовчавши, він чомусь вирішив продовжити:

— Тобі ж усе Грег розповів, що я ще можу додати?

— Усе, що знаєш, а знаєш ти більше за нього, він визнав це. Крім того, треба звірити вашу інформацію — раптом він щось збрехав?

— Нічого я не знаю! — рішуче заявив арештант.

Далі вже була не бесіда, а мої питання і презирливе мовчання замість відповіді. Але я його доведу або до сказу або до того, що він заговорить і задовільнить мою цікавість. Через кілька годин я монотонно казав йому, сам знесилившись.

— У тебе зараз голова важка, поперек ломить, руки готові відпасти, хоч вони й примотані до тулуба. У животі порожньо, а в голові туман, і далі буде тільки гірше. Деякі люди після трьох діб без сну божеволіють. А я знаю, що це вже четверта доба коли ти спав уривками. Ви ж мене вдосвіта в засідці чекали, тому й не вдалося відпочити як слід. Отже твоє божевілля вже дихає тобі в потилицю. Чи ти хочеш жебракувати по околицях із безглуздо витріщеними очима і слиною, що капає з рота?

У нього почала повільно опускатися голова. Я підійшов до вимикача і клацнув кнопкою. Він скрикнув, і з табурета побіг струмок на підлогу. Поки що він виправдовував своє прізвисько "Обісцяний Жак". А Женевську конвенцію я не підписував, тому байдуже.

— Що? Наснилося, як ти з насолодою справляєш маленьку потребу в замку барона?

— Пішов ти!

— Зараз твоє перебування тут — як важке і кошмарне марення, і повір мені, ніхто не витримає такого. Це гірше, ніж катувати вогнем.

— Ха, гірше! Та я тільки помахав розпеченим прутом перед обличчям вашої сучки Жаклін, і вона відразу в усьому зізналася.

Я знову натиснув на вимикач і потримав його секунди три.

— Скоти! — опустивши голову, заридав він, коли його перестало тіпати.

— Що, стисло дупку? Жим-жим, — зробив я жест пальцями, щоб показати, як у нього стиснуло сфінктер.

Він беззвучно плакав. На цей момент йому стало все байдуже. Можливо, він досить жорстокий тип, і його послали з Грегом, щоб той теж став таким самим, тобто своїм серед найманців. Але зараз уся крутість облетіла з нього, як листя з дерева гінкго. Тобто за одну ніч. У моєму місті теж є дерева, які скидають усе листя під час першого заморозку, але я не спромігся дізнатися їхню назву. Мені то було не цікаво, але я запам’ятав зовнішній вигляд. Вони мали довгасте листя, схоже на листя волоського горіха, невелику висоту стовбура і гілки що опускалися долу.

— Та зрозумій ти нарешті, — умовляв я його, — це ви напали на графа, а не він на вас, і це ви продовжуєте спроби знищити його прихильників. І що, гадаєш? Ми смиренно будемо це терпіти? Малолітня дочка графа залишилася без ноги і ледь вижила, а ти розраховував, що будеш сміятися і жити собі на втіху?

— Ти вбив мого найкращого друга, тварюко, падло! — зірвався він на крик, продовжуючи заливатися сльозами.

Я знову ввімкнув трансформатор секунд на п'ять. Він прогнувся назад на табуреті, його тіло задерев’яніло, м'язи на шиї стали як натягнуті троси, піднятий до стелі рот перекосило. Я вимкнув живлення. Дівчата, сидячи на ліжку, витріщивши очі, дивилися і не розуміли, що відбувається. Можливо, думали, що я особливою магією змушую його відчувати біль.

— Щоразу, коли ти намагатимешся мене обізвати або розлютити, ти отримуватимеш ці неприємні відчуття. Я ж розмовляю з тобою без образ і не погрожую.

— А хто обіцяв щурів у відрі прив'язати! — майже заверещав арештант, , і сорочка стала мокрою у нього ще й під пахвами.

У цьому дивному світі, мабуть, тільки щурі плодяться без проблем, — подумав я відсторонено, — або вони мігрують на острови в центрі карти, використовуючи кораблі. Розумні тварини, на відміну від цього бандита. І як добре, що з камери прокладена каналізація за стіни замку. Хоч його сечу змити можна, та зручно підлогу мити — вихлюпнув кілька відер і вся вода стече завдяки похилій до центру підлозі. А щурі можуть пройти цією каналізацією в камеру? Мабуть, можуть. Навіть якщо там є водяний затвор.

— Я тобі не погрожував, я змалював твоє найближче майбутнє, якому ти можеш запобігти. Я намагаюся тримати слово, щоб ніхто не назвав мене брехуном, але мені не хочеться мучити тебе. А Модестайн у цей момент, поки ти божеволієш, насолоджується життям, йому начхати на тебе! Адже ти для нього волоцюга, витратний матеріал, м'ясо. Він купив тебе за копійки і має право робити з тобою що завгодно. Знаєш чому? Бо ти гірший за шльондру! Бо ти одноразовий...

Минуло чимало часу, поки я тут вовтузився з цим покидьком. Я стомлено подивився на годинник — пів на третю ночі. Вже збився з рахунку, скільки разів будив арештанта і поливав його голову водою для надійнішого контакту. Зараз в нього мабуть тільки плечі сухі.

— Я вже не можу, — пробурмотів той, і його голова знову впала на груди.

Короткочасне ввімкнення трансформатора.

— Матінко! — видавив він із себе, смикнувшись. — Не хочу бачити ваші свинячі рила! Ненавиджу вас усіх!

— Не лайся, інакше відчуєш біль.

— Ні! Не треба! — злякано скрикнув він. — Запитуйте, я все скажу, що знаю, тільки не катуйте!

На його губі повисла тягуча слина, він знову плакав навзрид, і йому вже було дійсно байдуже. Допит тривав довго, з регулярним поливом голови та розштовхуванням. Трансформатор я не вмикав, хоча коли він розповідав про Жаклін байдужим, тихим, захриплим від втоми голосом, мені дуже кортіло ввімкнути напругу і піти. Деякі моменти я замальовував на папері, піднімаючи його голову за волосся і показуючи малюнки.

Уточнював знову і знову його слова, шкодуючи, що в мене не було диктофона Юзефа. Але нічого, тут ще Адель з Регіною, і очі у них від почутого стали як блюдця. Вони не забудуть, якщо я щось упущу. Десь о четвертій ранку вода і розштовхування вже не допомагали. Він верз казна-що. Я розбудив його востаннє і, дивлячись в його порожні очі, сказав захриплим голосом:

— Я дам тобі поспати, але потім ще раз пройдемося по плану фортеці Модестайна. Зрозумів?

Він байдуже кивнув, і я, попросивши у дівчат клинок, розрізав мотузки, якими він був прив'язаний до табурета. Розрізав, бо торкатися обісцяних мотузок не хотілося. Він впав на підлогу і заснув. Віддавши кинджал я відтягнув його важке обм'якле тіло в кут на солому і кинув там, не розв'язуючи рукавів гамівної сорочки. Тільки поправив ланцюг на нашийнику.

— Адель, — повернувся я до дівчат, — наказ майже колишній: спати по черзі, поглядати на полоненого, але не підходити до нього! Підкреслюю — не підходити. І третє — нікому не відчиняти до ранку. Питання є?

Глянув на годинник на зап'ясті — початок п'ятої.

Позіхнув.

— Страшна ви людина, пане Френсіс, — зауважила Регіна.

— Тільки для покидьків, і насправді не страшніший за цього виродка, — відповів я, кивнувши підборіддям у кут, і, пішов на вихід.

Позаду мене заскреготіли засуви. У саду майнула тінь, і я напружився, але марно — це був Андре-старший, перевіряв пости на дальніх вежах. Я привітав його.

— Коли ти тільки спиш? Весь час бачу тебе на ногах! — зазначив я.

— Мене підміняє мій помічник — Жозеф. Полонений заговорив? — поцікавився він.

— Відповів практично на всі запитання, завтра… ні, вже сьогодні перевірю те, що він розповів, у молодого полоненого і доповім Аврорі.

Андре хмикнув, і я не зрозумів: недовірливо чи задоволено?

— Спокійної ночі, — побажав він.

— Вже ранок, але ще годинки так чотири можна придавити подушку. Спокійного чергування, — відповів я і пішов до себе.

Лекції Діани на болоті про методи інквізиції мені сьогодні добряче допомогли, хоча й доводилося змушувати себе кілька разів робити те, чого не хотілося. Втім, розповідь в'язня про Жаклін розвіяла всі сумніви, які до того моменту мене непокоїли. Тож, згідно з кодексом Хаммурапі, "зуб за зуб, зло за зло" — і ніяк не інакше. Ми не починали цю війну, але наша відповідь має бути саме такою! Жорсткою та безкомпромісною.

Треба обдумати наші дії. Запропонувати щось, що допоможе визволити підлеглу Марселетт. От тільки яким чином? В голові тільки безглузді дитячі проекти. Може спробувати викуп? В мене ще є гроші. Ні, теж не варіант. Спочатку треба більше дізнатися про Модестайна. Він вже нападав на нас і може це зробити знову. Спонсорувати його напади за наш кошт – то повна дурня. Я посміхнувся. Як швидко я вжився в цю величезну фортецю! Вже кажу "наш", "наші" і весь час тримаю на думці Марселетт. Руду фурію яка мені вже не чужа. Мою другу жінку в житті.

Трохи відпочину, побалакаю з молодшим в'язнем і воно якось само складеться в голові, що його в чорта робити! Колись я боявся стати академічним педантом, бо мені подобається все розкладати по поличках. Однак авантюрний характер відьми Діани вплинув на мене за ті декілька років, які я проходив навчання. Вона мені завжди нагадувала, що непередбачуваність — то найкраща стратегія. І те ж саме мені казав Тіт, коли навчав не стояти на місці, а швидко рухатись, щоб супротивник не встиг прорахувати твої подальші дії. Бажано рухатися зигзагом, щоб розхитати увагу.

А тепер все! Я вже заспокоївся і мене ніщо не засмучує. Спати!

Кінець першої частини другої книги. Наступна частина в книзі "Інший світ, інші звичаї"