Детектив мимоволі

"Річка не бореться з перешкодами, вона їх оминає."

перефразування ідеі давньокитайської філософії даосизму

Два матроси, ліниво перемовляючись, неквапливо загрібали кожен своїм веслом, поки ми не залишили обкладені каменем береги річки в місті. Потім вони наставили вітрило, і справа пішла жвавіше. Вітер був легким та майже попутним, тому один із них став до стерна на кормі. Річка лише трохи вилася, без різких поворотів. Вона прямувала до плато, а потім розвернулася і полинула майже на схід, у бік моря.

Господар цієї шаланди та вантажу повідомив мені: лише коли прямуєш проти течії, доводиться наймати веслярів, а за течією можна й заощадити. Втім, він був не дуже говірким чолов’ягою, і я вирішив не заважати йому сидіти на носі човна та дивитися вперед.

— А де починається річка? — запитав я одного з знудьгованих матросів, який, поставивши ногу на борт, задумливо спльовував у воду, демонструючи філософський склад розуму.

Він подивився крізь мене і, сплюнувши вчергове та помилувавшись колами, що розходилися від плювка, відповів:

— Кажуть, вона бере початок зі струмка, який стікає з гір, там, біля тієї сірої межі, що коливається.

— А ти був біля "межі"?

— Був. Але коли стоїш біля неї, стає моторошно. Особливо коли вона раптом присувається до тебе на десяток кроків, ніби жива, і хоче проковтнути тебе.

— А ця межа є і в морі?

— Є, але біля неї крутяться вири, а течії та вітер зовсім непередбачувані, тож, ледве її запримітивши, всі одразу повертають назад.

— А коли вона ось так присувається, а потім відступає, вона і землю із собою забирає?

— Ні, але трава там не росте, — відповів мені веслувальник і знову сплюнув у воду.

До плювка кинулися дрібні рибки, виблискуючи срібними боками. Можливо, матрос милувався не колами, а рибками. На цьому я закінчив розпитування й пішов на узвишшя на кормі. Звідси, навіть сидячи, можна було бачити далеко. Це, напевно, справді страшно. А раптом ця межа невідворотно рушить усередину, скорочуючи цей світ і поглинаючи все на своєму шляху? Що її тримає? Я влігся на бік, підперши голову, і поринув у роздуми.

Лоренцо якось підійшов до мене, коли я, за звичаєм заглибившись у думки, пив чай з оладками. Я позирав на відвідувачів, вираховуючи, хто міг бути четвертим у групі пожежників, які напали на графа. Як на гріх, у Лоренцо з'являлися лише троє. Схоже, у цій таверні мені не судилося щось дізнатися про четвертого, дарма я просиджував місце. Тієї миті Лоренцо ляснув мене по плечу так, що я з несподіванки ледь не зірвався зі стільця, і, нахилившись, запитав, задушевно обійнявши:

— Про що ти весь час розмірковуєш, Френсісе? Дивлячись на тебе, здається, що всі скорботи світу лежать на твоїх плечах і лише від тебе залежить — зійде завтра сонце чи ні.

— Та ось думаю, чому немає легенд про той кокон, у який загорнутий наш світ?

— Ти про сіру межу світу? Чому ж немає легенд, — тихо промовив він, озираючись, як досвідчений змовник, — Є! Ще й які!

— Не розповіси? Чи мені треба дружити з тобою сто один рік, перш ніж ти зможеш розкрити мені цю страшну таємницю?

— Та немає там ніякої таємниці, все як зазвичай. Два сильні маги не поділили владу, і дійшло до бійки всесвітнього масштабу. Ім'я мага, який протистояв Меріліну, забулося через заборону його вимовляти...

— Чи не Волдеморт часом? — усміхнувся я.

— Я не знаю. Знаю лише, що Мерілін...

— Схоже на Мерліна, який чаклував при дворі короля Артура, — знову перебив його я.

— І довго ти мене ще перебиватимеш? Чи тобі вже не цікаво, як виникла межа нашого світу?

— Вибач, Лоренцо. Я не хотів тебе образити.

— Вибачення прийнято, — серйозно відповів він і продовжив. — Так ось, Мерілін розтягнув захисний чарівний купол, наскільки у нього вистачило магічної сили. За межами захисту відбувалося щось жахливе. Кажуть, що перший тиждень з-під сірої захисної стіни, зведеної Меріліном, текла по землі кров, і земля біля цього бар'єра була нею просякнута. Крові було багато, і було дивно, що її потоки не припинялися — звідкись били свіжі струмені й текли під укіс з-під сірої пелени. Це було там, де стояло напоготові вороже військо.

— Ну, а коли минув час, чому цей маг не зняв захист?

— Кажуть, він витратив надто багато сил на створення цієї стіни й помер за два дні від виснаження. Заснув і не прокинувся. З того часу вже ніхто не бачив зірок. Його учні й послідовники намагалися прорубати двері в цій стіні, але знаєш, те, що вигадав один геній, часом не під силу іншим. Так мені казала матуся. Після того чимало людей намагалося піти за цей бар'єр, з-за якого нічого не долинало. Адже в людей там залишилися домівки, рідні та близькі. Звідти не було жодних звісток, і згодом спроби потрапити за магічну огорожу припинилися. Моя мама казала, що ще її бабуся розповідала, як один коваль з війська Меріліна дуже тужив за дружиною та дітьми, які залишилися за непроникною стіною. Одного разу, попри вмовляння товаришів, він пішов просто в стіну, і перед тим, як вона його поглинула, обернувся й, усміхаючись, гукнув: "Вона м'яка!"

— Ось як! — тільки й мовив я і відпив уже трохи охололий чай.

А я якраз думав, як би розпитати Люка про легенди створення цього світу, а тут так вдало поговорив із Лоренцо. Навіть рудий Юзеф висував геть убогі припущення, хоча й він згадував чаклуна Меріліна. Тема сірої стіни була табу в цьому світі, і лише від Лоренцо я почув таку розгорнуту версію давніх подій. Можливо, тут не любили говорити про таке ще й тому, що за загальною згодою не терпіли магів і мешканців магічних островів. Це було дивно. З одного боку, магія нікого не дивувала, з іншого — магів цуралися й плювали їм услід. Варто було б обговорити це з обізнаними людьми, але навіть Юзеф не захотів про це балакати — ще й озирався, ніби нас могли підслухати ті самі маги.

— А не знаєш, он та трійця постійно займає один і той самий столик. Вони такі нерозлучні?

При цьому я недбало кивнув у бік пожежників.

— Раніше їх завжди було четверо, але четвертий одружився, і йому дісталася така гримза, що тримає його під чоботом і нікуди не пускає. Ось їхня компанія й порідшала. Піду, мене кличуть, — закінчив він розмову й неквапливо рушив до барної стійки.

Корисною була розмова. Іноді я дізнавався щось не лише від Люка. Хоча саме Люк давав мені найцінніші відомості. Ось, наприклад, нещодавно в листі розповів, що Мендес наймає в банк винятково корінних жителів цієї країни. Вони вже жили тут, коли перші маги проникли сюди з нашого світу.

Цей народ прозвали гномами за їхній малий зріст і кремезність. І ніхто не бачив їхніх жінок, що породило безліч легенд. Мовляв, жінки в них теж бородаті, тому їх не відрізнити від чоловіків, або що вони гермафродити, які розмножуються брунькуванням. Я гадаю, що за часів інквізиції біженці висипалися з порталів юрбами і швидко заселили цей світ, тож "гноми" й пішли туди, де їх не скривдять, — тобто під землю. Адже, судячи з легенд, вони жили саме там і вважалися найкращими рудокопами.

Напевно, Гаспар знав більше, але чи розкрив би він мені свої таємниці? Навряд чи. Швидше за все, і видобуток золота, і все його багатство — це результат співпраці зі стародавнім народом. Можливо, його предки уклали з аборигенами договір, якого обидві сторони дотримуються й досі.

Я ж гадаю, що службовці в банку Гаспара нічим від інших людей не відрізняються і цілком можуть жити в окремих селищах. Вони розмовляють своєю, гном’ячою мовою і не пускають до себе чужинців, тому ніхто не бачив ані їхніх жінок, ані їхніх поховань. Як на мене — звичайні люди: ні гачкуватих носів, ні гострих вух.

Утім, у всіх було довге волосся, що прикривало вуха, і невеликий зріст, хоча й цілком припустимий. Та й не факт, що в них мають бути гострі вуха. Наскільки я знаю з книжок, це тільки в ельфів — гострі. Чи в орків? Гаразд, це не важливо!

Я допив чай і з жалем подивився на дно чашки, продовжуючи розмірковувати. Люк теж нащадок стародавніх магів, але тих, що зачаїлися в нашому світі й не схотіли сюди перебиратися. Колись хлопчиськом він знайшов старий зошит свого прадіда десь на горищі будинку, в якому жив дід, і почав його вивчати. Вже дорослим він нарешті зрозумів, що в зошиті йдеться про портал для переходу в інший світ, і вирішив спробувати. Однак щось пішло не так, і портал виплюнув його вже інвалідом. Без зошита і записів, без грошей і допомоги, без ніг зрештою.

Він опинився у чистому полі, де не було нічого, крім отвору порталу за два метри над землею, що саме зачинявся і до якого він не міг дотягнутися. Спочатку крові не було. Він встиг перетягнути обрубки ніг ременем і скрученою у джгут сорочкою, а потім знепритомнів. Його підібрав візник, який бачив на власні очі і портал, і саме переміщення. Думаючи, що прибулець має магічні здібності, його спершу лікували, бо всі маги цього світу багаті. Але коли він опритомнів і з'ясувалося, що він ніхто — його викинули на вулицю. Милосердні люди зустрічаються так само часто, як єдинороги та лісові феї з прозорими крильцями.

Чи пощастило йому, що він вижив? Я не міг відповісти неупереджено. Але він був наочним прикладом того, що з магією не можна бавитися. Я лише знаю (Пе говорила про це з Тітом), що мене вирішили висаджувати не в підвалі замку графа, а на горі, з прив'язкою до координат каменя. Місце висадки якось залежало від знаків, які наносилися на пентаграму надзвичайно ретельно. І ще вона мені сказала наостанок: "Згрупуйся у позі зародка, так буде безпечніше". Що я й зробив, коли летів у тунелі порталу.

Тіт згадував у тій розмові з Пенелопою, що через коливання меж простору цього світу координати могли бути не зовсім точними. Одного разу він випав у підвалі графа з рукавом і полою плаща, які застрягли в камені стіни. А міг би й з рукою чи іншою частиною тіла в тому самому камені.

Бр-р-р, яка гидота! Це ж перемішані молекули, які вже неможливо відокремити одна від одної! І навіть якщо потихеньку відколювати шматочок за шматочком, руку вже не звільниш — вона стає частиною каменю. Я уявив собі біль у цій застряглій у камені руці. Потім — середньовічного ескулапа, що іржавою пилкою з великими зубами відпилює руку, давши клієнту замість анестезії дерев’яну палицю в зуби. Здригнувся і облишив ці роздуми, роззираючись навколо. Ніби прокинувся. А я ж не в трактирі! Ми ж річкою пливемо!

Далі, напівлежачи на кормі баркаса, я розважався тим, що піднімав передні чи задні ноги корів, які періодично траплялися на березі. Вони спускалися до води попити. Ми пропливали повз, і раптом корова ставала дибки, піднята мною. Тварини мукали й злякано відбігали від берега, махаючи рогами. Моя магічна сила зростала нестримно й швидко. Якщо можу пів корови підняти, то незабаром і таке може статися, що я зможу, як Пе, підняти п’ятьох чоловіків і закинути їх на орбіту Місяця. Круто! Ось тільки Місяця я тут не бачив. Невже інший світ?

Щоб не нидіти від неробства, я почав тренувати "захисний щит". Цієї магії Пе почала вчити мене перед самою подорожжю сюди. Спершу вона попросила мене кинути в неї кісточкою від сливи. Але як я не намагався, кісточки наштовхувалися на невидиму для простого смертного перешкоду. Мені ця перешкода вбачалася як зелене, ледь помітне обертове світіння, схоже на круглий щит, і кісточки, відскакуючи, падали на підлогу. А щит стрибав саме до того місця, куди я цілив. Пе казала, що навіть куля не зможе пробити такий захист.

— А багато куль? Із кулемета, наприклад?

— Тільки коли сили мага вичерпаються.

— Але ж кулемет дає таку кількість влучань величезної сили, що виснаження настане досить швидко, — зауважив я.

— То не стій пеньком під кулями, давай здачі! — засміялася Пе і штовхнула мене вказівним пальцем у лоб.

Від того я впав на ліжко, ніби мене штурхонув великим і м’яким задом плюшевий слон завбільшки зі справжнього.

Одне слово, наступні кілька днів, аж до самої подорожі, вона знущалася з мене, кидаючи все, що потрапляло їй під руку. І це були не лише нешкідливі фруктові кісточки! При цьому вона, звісно ж, винувато всміхалася і робила милі гримаски, кумедно зморщуючи ніс. Дивлячись на її обличчя, я просто не мав сили гніватися за ці пустощі.

Я зітхнув і вирішив потренувати магію захисного щита. Підвісив тягарець на нитці, гойднув його і почав ставити отой щит. Нічого не допомагало: тягарець розгойдувався, і ніщо не заважало йому це робити. Помарнувавши час із пів години, я кинув цю справу і вирішив подрімати. Влігся спиною на теплу від сонця палубу й голосно позіхнув, прикривши рукою обличчя. Потім знову повернувся на бік, поклавши голову на руку. Непомітно я задрімав і опинився у країні марень, де вже стояла Пе і, всміхаючись, дивилася на мене.

— Пе! Як я скучив! — кинувся я їй назустріч і несподівано ледь не обійняв Святого Миколая.

— Що це ви собі дозволяєте, пане? — насмішкувато запитав він, відсторонюючи мене рукою.

— Ой, вибачте. Втім, мені нема за що вибачатися — це ж ваші жарти!

— Як живеться? — з легкою усмішкою запитав він і несподівано став серйозним. — Чи не здається вам, юначе, що ви, набираючи швидкість, впевнено котитеся у глибини пекла? Спочатку все було невинно, але ви вже вбили людину й носите зброю, тренуючи навички вбивства!

— Я захищався від того, хто напав на мене зі зброєю, і треную не навички вбивства, а навички захисту! Чи ви на боці вбивць графа?

— Туди йому й дорога, сумувати за ним не буду.

— Звісна річ, але чим же він вам так насолив?

— Таємниця сповіді! Знаєте такий термін? Не маю я права розголошувати таємні знання.

— Не розумію! Та яке вам взагалі діло, коли маги гризуться між собою? Стежте краще за гризнею у своєму таборі!

— Став ти зухвалим і самовпевненим. Покараю тебе, мабуть! — спокійно вимовив Микола, ніби розмірковуючи сам із собою, і недбало змахнув убік долонею зі складеними разом та випрямленими вперед вказівним і середнім пальцями.

Плюх! Чорт забирай! Трясця його матері! Я звалився за борт! Добре, що хоч прокинувся вчасно, але річкової води все одно ковтнув! Хоч би не завелося в моєму шлунку кілька золотих рибок чи пуголовків! За кілька змахів я наздогнав нашу посудину і, схопившись за низький борт, спершу відкашлявся, видув воду з носа, потім підтягнувся й сів на палубу.

— Ого! — здивувався матрос-філософ. — Звідки ти взявся?

— Звідки й усі — з лона матері, треба думати, — відповів я, виливаючи пів склянки води з кросівка і намагаючись розв'язати шнурки на другому.

Все-таки мала рацію Діана: Микола — майстер у світі снів і керує сновидіннями напрочуд легко. Але не було б щастя, якби не нещастя. Поки сушився розкладений по всьому човну одяг, я встиг трохи засмагнути. Нам траплялися човни, що пливли до міста, звідки ми відчалили, але там було по п'ять гребців із кожного борту. Господарі суден перегукувалися, дізнаючись останні новини. Казали, що застрелено близько двадцяти людей, які напали на греблю. Я був схильний їм вірити.

Згадав, як у таверні Лоренцо одного разу поменшало відвідувачів, і був час, коли деякі з них збиралися тісними купками і, часто озираючись, про щось домовлялися. Можливо, вони знали когось із нападників або й самі були серед них. Човнярі кричали, що гребля майже не постраждала, лише відколовся шматок від верхнього її краю. Цікаво, як ми пропливемо до моря, якщо на нашому шляху гребля і водосховище? Пішки, чи що, звідти йти до містечка на березі прісного океану? Чи там теж шлюзи, про які розповідав головний масон — месьє Жан? Я жодного разу не бачив шлюзів. Цікаво!

Вночі я ліг спати, обмотавши навколо руки мотузку, щоб Микола знову не пожартував наді мною. Так непомітно минуло ще кілька днів, і сьогодні в мене вперше вийшов "захисний щит". Поки що слабко, і доводилося витрачати час на зосередження, але я зрозумів, як його візуалізувати. Дурна, проте, назва у цієї магії. Ніби щит може бути зброєю.

Пенелопа прочитала б мені цікаву лекцію про те, що щит може бути і зброєю, і що існує величезна кількість їхніх різновидів. Але "захисний щит" звучало як "масляне масло". Втім, мені байдуже, як це називається. Можна й коротше: просто "щит" або "магічний захист".

Річка ставала дедалі ширшою, течія сповільнилася. І ось береги розійшлися на величезну відстань — я зрозумів, що ми увійшли у водосховище. Коли ми наблизилися до низенької перепони на іншому краї, виявилося, що це і є та сама гребля. Ми йшли вздовж лівого берега. На ближньому до суходолу краї греблі я помітив кілька кулеметних гнізд, розташованих у бетонованих дзотах.

Видно, місцеві зроду не бачили, що таке кулемет з обертовими стволами, раз вирішили атакувати це місце. Згадуючи розмову з Пенелопою про захист від вогню, я зрозумів, що маги з кулеметами не впоралися. І якщо вони й поставили спочатку захист, то швидко виснажилися, не в силах стримати тисячі куль.

Але двадцять людей втрат серед нападників? Вони що, всією ватагою бігли в лоба? Чи їх було значно більше? Двадцять, як кричали човнярі? Чи це втрати лише в двадцять чоловік? Це з пораненими чи тільки мертві? Жодних новин нема! А ті, що є — неточні. Що за підхвістя кобиляче?!

Ми зайшли в перший шлюз, і я з захопленням побачив з висоти всю систему шлюзів, що спускалася сходами чортзна-куди вниз, відходячи далеко вліво від охоронюваної греблі. Я витягнув фотоапарат і зумом наблизив відколотий шматок стіни вгорі першого шлюзу. Судячи з безлічі трісок, пнів і порожнього простору без рослинності навколо будівлі, битва відбулася саме тут, а не на греблі. Кулемети системи Гатлінга, що вивергали шість тисяч пострілів на хвилину, викосили всі дерева. Тут теж були встановлені бетонні доти з амбразурами, а в темряві вузьких бійниць виднілися стволи кулеметів.

Я вперше побачив шлюзи для човнів і кораблів. До цього тільки чув про таке, коли ми з Пе відвідували гросмейстера масонів, і він розповідав про судноплавний канал. Про той самий канал, який ще в тисяча шістсот дев'яносто якомусь там році прорили впоперек Лангедока від Атлантичного океану до Середземного моря. І всього-то за дванадцять років! Враховуючи, що екскаваторів і металевих лопат тоді не було... Круто!

Ми прив'язали наш баркас до поплавця, який пересувався спеціальними напрямними у стіні шлюзу. Коли рівень води впав, пропливли в інший шлюз із ще одним човном за компанію. Назустріч нам із нижнього відділення висунулося однощоглове судно метрів п'ятнадцять завдовжки й кілька великих шаланд на зразок нашої. Озирнувшись, я побачив, як піднімається щогла того мініатюрного кораблика у шлюзі, який ми щойно покинули; водночас падав рівень води у нас.

— Це тендер, — повідомив мені матрос, якого я залічив до славетного племені філософів.

— І що робити такому величезному кораблю в цьому маленькому водосховищі? — запитав я, так і не зрозумівши, що таке "тендер": розмір, призначення чи тип?

Я не цілковитий профан, коли йдеться про яхти й вітрильники, але про тендери чую вперше.

— Не таке вже й маленьке наше озеро. Воно дуже глибоке. А корабель, можливо, піднімають для охорони від нападу з боку водосховища. А може, для переправи пасажирів та вантажу з берега на берег. Тут же верф, їм за іграшки побудувати кілька невеликих корабликів. На верфі й трищоглові роблять. А от якби греблю підірвали, то місто могло б і потонути. Та ні! Його б просто змило потоком води!

Я зробив ще кілька знімків. Юзеф зрадіє такому матеріалу! На виході власник човна віддав шлюзовий збір і ми вирушили далі. Річка, нарешті, звільнилася від кам'яних стін шлюзів і повернула праворуч до старого русла. Ми випливли нижче греблі, і я, не приховуючи захоплення, знову почав клацати фотоапаратом. Звідси гребля виднілася у всій красі. Я й не знав, що вона така висока! Мабуть, раніше річка текла серед стрімких скель.

Ми пливли все далі й далі, і нарешті з'явилося місце будівництва кораблів. Я фотографував великі судна, що стояли на стапелях верфі, повз яку ми саме повільно пропливали. Там кипіла робота, люди носили дошки. Швидше за все, більшість жителів містечка зайняті саме на цих підприємствах, хоча рибалки, напевно, теж є.

— Дивись, он там тільки бімси й пілерси ставлять, а ось тут, — "філософ" показав пальцем на велетенський корабель, що терся бортом об причал на широкій у цьому місці річці, — уже закінчують оснащення й такелаж.

Я дивився. Зазвичай у таких випадках я кажу, що не відрізняю клотика від бушприта і шпігата від гальюна, щоб не встрявати в розмову зі спеціальними термінами. Адже деякі люди вживають їх лише для того, щоб похизуватися своїми "особливими" знаннями. Час від часу я фотографував. Вечоріло, але господар баркаса вирішив не зупинятися, тож матросам довелося допомагати веслами повільній течії та вітерцю, що вщухав.

До міста залишалося плисти недовго: наш капітан хотів ночувати в комфортному ліжку, а не в гамаку чи на дошках палуби. Коли ми дісталися пристані й заплатили за охорону нашого пришвартованого корита, я впав йому "на хвоста", і він повів мене до готелю "У Корінн". Можна сказати, він узяв наді мною шефство — став моїм чичероне на цей вечір.

Як я дізнався дорогою, Корінн — це ім'я господині закладу. На вивісці пишногруда блондинка тримала кухоль із пивом і піною, що клубочилася над ним. Блондинка всміхалася. Намальовано майстерно, особливо соковито вийшли груди та піна. Живописцю неабияк вдавалися округлі форми.

Було вже пізно, і я не помітив би цієї вивіски в повній темряві, якби шукав готель сам, або якби назва закладу не була освітлена. Картинка висіла ліворуч від входу. Праворуч стирчав зі стіни ліхтар із товстим ґнотом за каламутним склом. Він давав достатньо світла, щоб роздивитися рекламу.

Останні відвідувачі виповзали на вулицю, тримаючись один за одного. Декого з них вибірково хльостала мокрою ганчіркою сварлива тітка — очевидно, за особливі заслуги, залишаючи на спинах винних вологі сліди. Ті, хто отримав цю "відзнаку", намагалися зі сміхом жартувати.

Побачивши господаря "галери", на якій я сюди прибув, тітка різко змінила ставлення до пізніх гостей. Люб'язним голосом, геть не схожим на нещодавнє гарчання, вона запросила нас зайти. Відчинивши засклені дверцята ліхтаря, вона накрила ґніт довгим прутом із ковпачком і, загасивши вогонь, зачинила за нами двері в заклад на засув. Знайшлися і їжа, і пиво, яке так натурально зобразили на вивісці. Пиво принесла сама господиня, виявляючи повагу до капітана.

Накинувшись на їжу, я подумав, що в господині немає відбою від відвідувачів та залицяльників. Вродлива жінка з абсолютно невидимою пишністю форм. Я маю на увазі, що язик не повертався назвати її повненькою, хоча всього було вдосталь. Можливо, це через вузькі плечі й тонку талію у поєднанні з високими грудьми і ще більшим декольте. Блондинка з гарними очима та "кінським хвостом" майже білого волосся, перетягнутого високо на потилиці двоколірною стрічкою.

Втім, мені вже було байдуже. Хотілося спати. Але вночі вона теж мені наснилася у сум'ятті образів і видінь. До речі, виявилося, що жінки й тут фарбують волосся — вона не була блондинкою від природи. Так мені шепнув господар нашого баркаса.