Детектив мимоволі

Кажуть, що у "місцях сили" відкриваються портали в інші світи, але виявити їх дано не кожному, а лише обраним.

(знайома ворожка)

Я прокинувся рано-вранці й позирнув на наручний годинник. Він показував шосту десять. Повалятися чи що до сніданку? Прислухався до звуків. Тихо. Мабуть, піду до "саду каменів", — подумав я про галявину з камінням, — потренуюся до сніданку, а потім завітаю у бібліотеку.

Там читати — не перечитати за ці три непомітно минулі для Юзефа роки. І, мабуть, треба особливо ретельно переглянути некрологи, звертаючи увагу на відомі у цьому світі імена та прізвища. Особливо, якщо смерть була раптовою чи загадковою. Потім поєднаю ці прізвища рисками певного кольору, щоб простежити зв’язки між ними.

У мене склалося враження під час перегляду заголовків газет трирічної давнини, що це вісті з незримого фронту. "Граф виступив із різкою заявою", "Крило прихильників змін його підтримало", "Барон заявив про збройну спробу перевороту, коментуючи напад на нього". І це при тому, що уряду як такого в цьому світі просто немає, і всі ці баталії відбувалися у "Великому зібранні".

Так називалася незграбна будівля, куди навідувалися забезпечені громадяни. Вони часом збиралися там для укладання угоди або просто обмінятися новинами, попити чаю. Своєрідний клуб за інтересами для небідних людей чи біржа в зародковому стані.

Коротше, треба купити пачку паперу та кілька ручок. Я розмірковував і одночасно вмивався, голився, зав’язував шнурки на кросівках. Вийшов за п’ятнадцять хвилин до сьомої. Саме те, годинку потренуюся. Коли я прийшов на галявину, то з певною прикрістю зазначив, що місце вже зайняте. Тримаючи в руці букетик квітів, галявиною блукала донька господаря.

— Не думав, що зустріну тут когось так рано. Доброго ранку, — привітав я її.

Вона усміхнулася і попрямувала до мене.

— А ви теж знайшли це місце?

— Так, дивний ландшафтний дизайн. Трава низенька, наче її спеціально скошують, і це каміння. Я назвав це місце "сад каменів".

— Як поетично. Самі придумали?

— Ні, це, здається, з японської культури.

— Я так і знала, що ви звідкись здалеку! Це помітно по ваших незвичних словах та акценту, — захоплено склала вона долоньки разом. — Ви надовго до нас? Чула від татка, що ви заплатили за чотири місяці. Він вихвалявся золотою монеткою.

— Поки що не знаю, чи надовго. Життя покаже.

— Як, мабуть, добре нічого не планувати і не прораховувати, а просто жити, — сказала вона й задумливо подивилася в небо. — Тато вічно все прораховує! — пояснила вона одразу свої слова.

— А мама вже давно втомилася від цього, — додав я в унісон.

— Що, так помітно?

— Мені здалося, що у неї втомлені очі, в яких усе ще жевріє іскорка інтересу до життя. Її очі ще не згасли.

— Звичайно, не згасли! Що ви таке кажете! Вона дуже любить поратися у своєму садочку, доглядати квіти і взагалі... — невизначено, якось розгублено і без ентузіазму закінчила вона свою тираду.

Дівчина явно була схильна до швидких змін настрою. Але говорить правильно і грамотно. Вона переключилася на мене.

— Вас звуть Френсіс? — трохи нахиливши голову, зазирнула вона мені в обличчя.

— Так. Але ваше ім’я мені лишилося невідомим. Батько, мабуть, ревнує вас до всіх осіб чоловічої статі.

— Є трохи, — усміхнулася вона. — Він жахливий власник, але добрий!

Я згадав, як той штовхнув черевиком каліку.

— Ага, — погодився я і подумав: — а міг би й віддубасити Люка, якби був злий, а потім наздогнати і віддубасити ще раз! Ну, або дрючком вперещити по схиленій спині інваліда. Теж своєрідний спосіб прояву доброти. А відгамселивши Люка, повернувся б із доброю посмішкою і знову сів на ґанок, щоб набити люльку свіжою порцією тютюну.

— Жанна, — простягла вона мені свою вузьку долоньку, переклавши квіти в ліву руку.

Долоня її була злегка вологою, як у дітей, які щільно стискають щось у руці, шкіра ніжною як на самих долонях, так і на зовнішній стороні видовженої кисті руки. "Романтична чистота і непорочність до дурості", — промайнуло в мене відчуття від її дотику.

— А не знаєте, хто натягав сюди цього каміння? — щоб відволіктися від своїх вражень щодо неї, запитав я її і заклав руки за спину, ще відчуваючи швидкоплинне легке потискання на своїх пальцях.

— А-а! Це Жюльєн! Дивний був чудик, а потім раптово зник, і тут за отим пагорбом стоїть його маленький занедбаний будинок. Але туди якось моторошно ходити. Раптом там мешкають страшні монстри чи злі привиди! Казали, що там бачили дивне блакитне світло вночі!

Смішно таке чути від цієї дівчини, адже в цьому світі магія — буденне явище.

— Хто ж насмілився ходити в таке моторошне місце серед ночі? Хтось же побачив те дивне синє сяйво? — усміхнувся я.

— Роберта!

— Хто?

— Ну, наша служниця, Роберта. Та, що готує їжу та прибирає в будинку. Вона проходила недалеко від халупи Жюльєна, коли заблукала в лісі. Гриби шукала, ось і заблукала, і тому повернулася лише після дев’ятої вечора.

— А ви не допомагаєте їй у прибиранні та на кухні?

— Мама прибирає у наших кімнатах та допомагає Роберті готувати. А тато, мабуть, уже повернувся зі свіжими запасами з ринку. Він теж робить багато роботи по дому. Сьогодні він обіцяв купити риби з далекого моря. Тож на вечерю буде по шматочку риби!

Вона так захопливо це сказала. Полюбляє рибу?

— А ви не були біля моря? — запитав я.

— Ні, ніколи, але дуже б хотілося!

— Море дивовижне. Я коли вперше побачив море, був вражений сміливістю людей, які хоробро йшли в морську далечінь на хистких кораблях. Це незабутньо! До речі, а навіщо цей чудик на ім’я Жюльєн натягав сюди каміння?

— Я не знаю. Він же був чудик, і казав мені, що тут "місце сили". Він говорив, що колись накопичить магії і ширятиме над трьома кругляками, які стоять по центру галявини. А решта каменів обертатиметься в повітрі навколо нього! — заплескала в дитячому захваті вона в долоні, підстрибуючи, як м’ячик. — Але насправді не міг підняти навіть найдрібнішого каменя!

Тут вона засміялася, і я вперше подумав — чи не дурненька вона? Безпосередня на диво. Я глянув на годинник. Потрібно вже повертатися. Тільки даремно час витратив на розмови з цією простачкою. Де вона лише навчалася? І цікаво, а школи та інші навчальні заклади тут є? І де жителі міста ховають своїх дітей?

— Вже за двадцять хвилин восьма, я піду, щоб не спізнюватися на сніданок.

— Я з вами, ось тільки до матусі в город зазирну.

Вона граціозно побігла вперед, тримаючи руку з букетиком збоку біля стегна. Я, звісно, не став наздоганяти. "Така собі пастораль", — подумалося мені, — "тільки пастушка з ріжком чи сопілкою не вистачає, і стада альпійських овечок у кількості шести штук".

Коли Жанна зникла за пагорбом, я обернувся назад і підняв крайній до мене камінь, що лежав метрів за п’ять. Упустив його на місце і, задоволено хмикнувши, поквапився до будинку. Чудик, кажеш? Не дивно, що згинув, вирішивши зайнятися магією без досвідченого керівника. А от цікаво, чи можна піднімати камінці вибірково, коли вони лежать купою? Через один, наприклад?

Сніданок пройшов у дружному сопінні під дзенькіт ложок. Тільки вдруге я на такому заході, і вже почав звикати. Жанна уважно дивилася на мене, не відводячи погляду, і я підморгнув їй правим оком. Вона спробувала підморгнути у відповідь, але в неї не виходило. Вона кумедно замружувала обидва ока, потім широко їх відкривала, і студент поруч зі мною густо почервонів, приймаючи ці сигнали на свій рахунок.

— Перестань пустувати за столом, — добродушно прогудів її батько, уважно дивлячись на студента. Я в цей момент як видатний дослідник розглядав кріп, що плавав на поверхні незмінного супу, і тому виявився поза підозрою. Кріп плавав не сам, а в парі із золотистою пір’їнкою цибулі в жирній лінзі олії від засмажки.

Після сніданку я подався в місто, засунувши пістолет за пояс на спині й одягнувши на плечі майже порожній рюкзак. На півдорозі до ратушної площі мене обігнав холерик, який сидів за столом за сухою високою дамою з горжеткою. Він, наче вибачаючись за обгін, підняв свого капелюха і помчав, ніби його наздоганяли кредитори.

Я озирнувся. Кредиторів не було. Вдалині маячіла висока постать тієї дами, про яку я щойно подумав, з облізлою шкуркою лисиці на шиї. Вона йшла широкими кроками і теж у бік центру. Великі черевики на її худих ногах, не прихованих спідницею, виглядали важко і трохи комічно. То тут таки водяться лисиці? Чи ця шкурка, судячи з облізлості, отримана у спадок від її бабусі?

Просидівши в редакції близько трьох із половиною годин, я переговорив трохи з рудим Юзефом і пішов у трактир проїдати вручений авансом золотий. У моєму рюкзаку вже лежала стандартна пачка паперу розміром А4, розрізана навпіл до формату А5, і кілька ручок з олівцями, а також хрестова викрутка, полотно пилки по металу і десяток шурупів. Юзеф хоч і зі скрипом, але дав мені інструмент, взявши мало не клятву на крові, що я поверну викрутку. За решту я заплатив. Хрестика на наріжному камені мосту цього ранку я не помітив.

Виявляється, трактир не пустував серед білого дня. Близько другої тут важко було знайти вільний стіл, і те саме відбувалося після шостої. Причому ввечері народу було більше. У цьому я переконався за кілька днів. В обід та ввечері Лоренцо стояв, спершись на барну стійку, а на кухні орудувала огрядна жінка гренадерського зросту із зосереджено похмурим обличчям. Може, це так здавалося від того, що на лобі у неї було кілька горизонтальних зморшок. Але, можливо, вона робила складки на лобі через жар плити, і її обличчя було червоним з тієї ж причини.

Ну, принаймні, Лоренцо рідше ляскав по сідницям офіціантку, поки вона снувала на кухню і назад. Куховарка іноді випливала з-за завіси, яку розколювала своїм могутнім бюстом, як криголам розколює айсберг, і запитувала голосом, схожим на єрихонську трубу:

— Хто замовляв оладки з медом?

Це був укотре я. Деякі із завсідників уже перестали, посміюючись, озиратися на мене, як на дивака, який прийшов не випити та побалакати з друзями, а поїсти на самоті. І ще один цікавий момент. Тут у кожного було "своє" місце. І навіть я "закріпив" і застовпив за собою суто "свій" стілець та стіл.

Я пропускав не кожну вечерю в мебльованих кімнатах і завжди знаходив на таці у своїй келії охололу їжу. Її я часом використовував як сніданок, щоб змитися з дому раніше. Щодо трактиру, то була ще одна цікава особливість цього місця. За кам’яною колоною непримітно висіла дошка оголошень, яку я взагалі не побачив спочатку. Потім звернув увагу, що там зупиняються суворі чоловіки. Частіше гуртами по дві-три людини. Коли майже не було відвідувачів, я, зацікавившись, теж зазирнув за колону.

На дошці були вивішені оголошення для авантюристів та мисливців за головами. Тут наймали людей для охорони та інших справ, які могли бути небезпечними. А також пропонували винагороду за затримання чи навіть знешкодження злочинців. Судячи з виконання зображень, злочинців малював рудий Юзеф.

Хрестик на камені з’явився через чотири дні, коли я вже був упевнений, що безногий каліка відмовиться зі мною співпрацювати. Я зустрівся з ним і передав пакет, де була розрізана навпіл пачка паперу та дві ручки з олівцем. Ми домовилися про систему знаків, за якою я розумітиму, що для мене є повідомлення. Передача чуток мала здійснюватися через сарайчик з дірявим дахом, що стояв на краю міста.

У сараї був камінь, що виймався з товстої стіни. На дверях у цей сарай домовилися ставити сторожок, який мав показувати, що хтось туди заходив, відчиняв двері. У такому разі ми домовилися не зустрічатися і не ходити в сарай тиждень, а також написати літеру "d" на наріжному камені мосту. Перша літера у слові "небезпека". І ще Люк миттєво мав позбутися паперу, щоб його не вирахували за стандартним розміром різаних листків.

Перше повідомлення, яке я отримав, свідчило: "Кажуть, що граф Девіль із дружиною та дочкою вбиті. Він очолював партію прихильників змін і вкладав великі кошти в школи та облаштування порту в Герції". Я поклав три монети по флорину в схованку і написав своє питання: "Як ти втратив ноги? Сподіваюся, питання не дуже безтактне". Головне щоб він не писав мені чутки із своєї голови. Тобто видумані ним самим. Спершу придивлюсь уважно до того що він мені буде повідомляти.

Я й далі приходив тренуватися в сад каменів, але робив це або під час сніданку та вечері в готелі, або після вечері, оскільки господар не пускав увечері доньку з дому, і можна було не боятися зустріти її там. Тренування полягало в тому, що я намагався підняти більше каміння, стоячи в центрі. Я піднімав і кидав на землю бутове каміння доти, доки воно вже відмовлялося рухатися. Потім я повернувся до думки про вибірковий підйом і почав додатково тренуватися на самому початку, доки ще були сили. Під час такого тренування я піднімав лише два камені із чотирьох, що лежали поряд.

Через тиждень два камені з чотирьох піднімалися, а інші два невдоволено ворушилися на землі, але від трави не відривалися. Потрібно збільшити тепер кількість каменів в купі. Потім я вигадав, як можна піднімати себе. Для цього я сідав на дощечку, і тоді вже, піднімаючи її, піднімав і себе. Барон Мюнхгаузен таки дав мені підказку. Він, напевно, піднімав не себе, а коня, на якому сидів. Та нічого! Згодом мені й ця дощечка вже не буде потрібна. Цей світ справді був весь просякнутий магією, і мені легко давалося те, що так важко виходило або взагалі здавалося нереальним у моєму світі.

Часом у мене з пальців, потріскуючи, злітали іскри, але я не знав, чому вони утворювалися і як це можна було застосовувати. Втім, добре, що це траплялося лише на тренуваннях, а не в людних місцях. Один раз я вирішив під час такого потріскування створити вогняний кулак, як це робили чаклуни у фільмах, і став формувати у долонях уявну кулю.

В результаті мене досить болісно, до потемніння в очах, вдарило струмом, і я обпік долоні. Добре, що в мене в рюкзаку був крем від опіків та саден. Після повернення до своїх кімнат я мазав долоні й голосно лаявся. Добре хоч очі не виплигнули, та я їх не пошкодив.

Те, що сталося, мене налякало. Більше я таких експериментів не ставив. Не дарма ж мене Діана застерігала від спроб досліджувати магію самостійно. Майнула думка про те, щоб зв’язатися з нею через царство снів. Мене вже трохи відпустило, і я хоч і дувся на неї, але не вік же вдавати ображеного? Звичайно, мені не хотілося йти на мирову першим, адже вона й сама мене могла знайти, коли я спав. Як у них справи із тілом вчителя? Чи вдалося дізнатися, хто напав на нас у Барселоні? Ні! Не буду! Не хочу виглядати слабаком і першим шукати спілкування з Пе. Я вирішив потерпіти. Адже я ще абсолютно нічого не досяг у цьому світі. Хвалитися було нічим.

Непомітно минув місяць, потім другий, третій, четвертий. Здається, Жанна зраділа, коли побачила, що я залишився жити в їхньому готелі через чотири місяці. Під час спільних трапез вона іноді подавала мені знаки рухом брів та іншою смішною мімікою обличчя, і висока дама ліворуч від мене підозріло кидала на мене погляд. Студент вважав, що всі ці знаки адресовані йому, і густо червонів.

Я навмисне уникав спілкування з донькою господаря і не тому, що він мене попередив про це. Адже не важко потрапити під чари цієї простачки, така вона безпосередня та мила. Варто лише дати волю своїй уяві, і тоді мені вже не стриматися. Я міцно потрапив би в залежність від образу, який неодмінно намалювала б у соковитих фарбах моя невгамовна фантазія.

Тож я обмежився нашою першою розмовою і на цьому поставив крапку. Вона якийсь час намагалася непомітно привернути мою увагу. Потім надулася і кілька тижнів навіть не дивилася в мій бік. Потім відтанула і почала поглядати, потім повернулася до гримас, явно натякаючи, що їй хочеться поспілкуватися зі мною. Однак я вирішив, що мені це без потреби. Мені потрібна жінка в ліжку, а не романтика. Нехай он зі "студентом" романтику крутить.

Листи від Люка приходили регулярно. Ще в перший місяць мого перебування тут він повідомив про чутки, що дочка графа вціліла, хоч її й сильно покалічило. Потім почали говорити, що граф живий, причаївся і зализує рани. Також я дізнався від Люка, як він втратив ноги, і чим заробляють на життя мої сусіди по готелю. Від нього ж я дізнався про диверсію на греблі, яку збудували вниз річкою за наказом Гаспара. Цю новину принесли човнярі. Руйнуванню греблі запобігли, хоча й були постраждалі. Греблю взялися негайно відновлювати, Гаспар, мабуть, не дрімав. Швидше за все, ця гребля і є його електростанцією.

Усі газети за минулі роки були прочитані, і я регулярно отримував свіжі випуски, на які з острахом косився господар готелю. Зате його дружина просила у мене дозволу почитати, після того, як газету перегляну я. Адже там друкувалися уривки з популярних тут любовних романів.

Загальне враження від перегляду газет минулих років було таким, що відкрите напруження пристрастей, яке вирувало кілька років тому, змінилося на таємну і незриму конфронтацію. Світ багатих магів розколовся і згуртувався навколо своїх неофіційних вождів. Існувала партія графа Девіля, його друзів та прихильників, а також партія консерваторів, яку очолював чи то граф, чи князь, чи барон (його всі називали по-різному) на ім’я Модестайн. Ці табори були непримиренні. Принаймні, я читав про вісім спроб знайти компроміс та домовитися.

Газеті я не вірив і розумів, що в цьому світі аж ніяк не дві партії. Набагато більше тих, хто не декларував своїх переконань і просто спокійно жив і заробляв. А ті, хто заявив про свою позицію, розкололися на два табори не з політичних причин, хоча, можливо, й мали різну точку зору на якісь речі.

Вони заробляли гроші, і так склалося, що особиста дружба, а, можливо, й фінансова допомога чи взаємовигідна співпраця розділили їх. Конкуренція, хай йому чорт! Проста конкуренція! А те, що декларувалося народу — так це звичайна практика в усіх світах. Однак ще мій тато казав, що треба вміти читати між рядків. І я, пам’ятаючи його заповіти, так і робив, переглядаючи газети у Юзефа.

Жив Модестайн, як і покійний Девіль, за містом у власному замку, але в інший бік від Мовенвіля. І нехай мені вибачать за те, що я спотворюю назву міста. Надалі просто називатиму його "Середнім містом". У мене вже лежав список тих, хто напав на машину графа. Вони були вистежені по одному, і багато в чому — завдяки Люку.

Мало хто звертає увагу на сумного каліку, який котить обрубок тулуба, сподіваючись знайти прожиток на сьогоднішній день. Іноді він завмирав на вулиці, недалеко від тих, хто веде бесіду, і складалося враження, що він втомився і зупинився лише для того, щоб перепочити. У той же час цей інвалід зовсім не глухий і очі у нього зіркі, багато бачать і помічають.

Я з подивом дізнався, що мій веселий живчик Лоренцо також замішаний у всьому цьому. Я маю на увазі політичну боротьбу. От уже не думав, дивлячись на нього, що його цікавить політика чи ще щось, крім опуклостей симпатичних дівчат. Він, швидше, був нейтральним спостерігачем, але симпатизував барону Модестайну. Та й дошка оголошень за колоною багато про що говорила, хоча оголошень про розшук злочинців там було нарівні з пропозиціями про найм, часто написаними від руки.

Організатором нападу на графа була людина, яка відповідала за охорону замку Модестайна. І я не сумнівався, що напад був схвалений самим бароном. Навряд чи виконавці діяли, виходячи зі своїх міркувань. Поранений, якого я бачив на задньому сидінні з головою, що бовталася, помер у страшних муках. Люк повідомив, що, за чутками, до нього було застосовано давню і дуже рідкісну магію прокляття, яка поступово поїдом їла того, хто під неї потрапив. Знову ж таки, за чутками, Модестайн викликав до себе найсильніших і найдосвідченіших магів аж з островів, але вони нічим не змогли допомогти потерпілому в тій сутичці. Тепер цей вельможа не виходив із замку та займався зміцненням оборони, побоюючись заходів у відповідь.

Час мені вже з’явитися в замку покійного графа, щоб передати зібрану інформацію, але я вирішив дати собі перепочинок, ще раз усе обміркувати та трохи відсторонитися в мандрах. Навідаю містечко, поблизу якого звели греблю і почали будувати сучасну верф. Заодно оціню серйозність цього чувака на ім’я Гаспар. Я зайшов до рудого Юзефа і взяв у нього напрокат фотоапарат.

Наступного дня мені вдалося непомітно зайти в сарай і залишити повідомлення Люку про свій від’їзд на кілька днів, також до обумовленої монети я доклав монету преміальних. Я сів на пристані біля його халупи у великий десятивесельний човен і відчалив у мандри річкою. Маленька Жюлі з другої від краю халабуди помахала мені привітно рукою, я у відповідь кинув їй монетку в десять сантимів. Монетка покотилася спіраллю і швидко впала на бік. Шльопаючи босими ногами, Жюлі підбігла до неї, підібрала і зачаровано стала розглядати, обертаючи її у своїх тонких та прозорих пальчиках.

Поки тут титуловані особи вирішували свої глобальні проблеми, можна було б побудувати хоча б гуртожиток для малозабезпечених і, принаймні, дозволити їм бути ситими. Адже на це не потрібно стільки грошей, скільки вони витрачали на міжусобицю. Тим більше, що всі ці бездомні люди були готові працювати, просто треба було дати їм роботу.

Ми повільно пропливли під арковими склепіннями мосту. Під ними стояло з два десятки халабуд безхатьків. З цього боку річки жили "привілейовані" безхатьки. Все ж таки кам’яна набережна. З того боку — земля. Принаймні, під мостом хоча б можна було сховатися від негоди, а річка одночасно заміняла і водогін, і ванну, і каналізацію.