Детектив мимоволі

Вірність зберігати значно важче, ніж цнотливість.

Марсель Ашар

Вночі мені наснилися еротичні видіння з дівчатами команди Марселетт. Я цілувався і пестив усіх по черзі і одразу. На червоному ложі, наче Клеопатра, граційно лежала сама Марселетт, підперши голову рукою і не зводячи з мене променистого погляду. І я знав, що всі ці дівчата, які горнулися до мене і намагалися мене спокусити — лише аперитив перед основною стравою. Перед досвідченою і неповторно бажаною рудою бестією із зеленими очима — Марселетт!

А що ж Пе? Вона сама винна, що спровадила мене подалі від себе, вигадавши відмовку, ніби мені треба подорослішати. Наскільки? На пару сотень років? Пенелопо! Ти мене остаточно забула і навіть у снах не з'являєшся. Невже ти так сильно захопилася своїм першим вчителем? Тобі добре з ним?

Чорт! Чому я лютую? Я хочу їй дошкулити зв'язком з Марселетт? Ні! По перше це повна дурня, а по друге я ще при першій зустрічі з командиркою покоївок подумав: якщо з кимось і буду — то тільки з нею. Можливо, через колір її очей, а може, через запах. Цей запах! Він переслідував мене навіть уві сні.

Будильник спрацював у голові, і мене мало не підкинуло на ліжку. Я розплющив очі й прислухався. За вікном сіріло на світанку, навкруги тиша, тільки хтось сопів мені у вухо теплим диханням і цей хвилюючий запах! Запах Марселетт! Я обережно, ще не зовсім вірячи собі, повернув голову. Так і є, поруч спокійно спала вона, на правому боці. Її зігнута в лікті рука спиралася на мене. Вона під однією ковдрою зі мною! Загорнулася в той край, де ковдри майже не лишилося. І якщо хтось думає, що вона спала в панчохах і одязі покоївок, то він помиляється!

Я підняв руку і витягнув довгу волосину з рота. Це не моя. Не здивувався б, якби вона була з того впертого кучерявчика, що зазвичай падає їй на обличчя. Ледь торкаючись, невагомо погладив її по голові, по лівому плечу і руці. Шкіра немов оксамитова. Особливо ніжна вона, має бути, з внутрішнього боку біля згину ліктя. Там вона як пелюстка квітки. А в Пе найшовковіші місця були на боках біля талії.

Дивна я людина. Для мене тактильні відчуття завжди відігравали дуже важливу роль. Поки не торкався когось, я не розумів цієї людини і не встановлював з нею контакт. Але, напевно, це більше стосувалося жінок. Так приємно ковзати по жіночому тілу, ледь торкаючись подушечками пальців.

І я зайнявся "дослідженнями" її правої руки, тим паче що вона так вдало лежала. Приступив до "вивчення" опуклостей і западин, ямочок і горбиків. Але біля ліктьового згину виявив якісь нерівності. Я продовжив обстежувати її руку ретельніше, намагаючись зрозуміти, звідки на такій ніжній руці такі каверни. Опік чи що?

— Це коли нас з Авророю мало не вбили, — тихо промовила Марселетт, прокинувшись від моїх дотиків.

— Вибач, що збентежив тебе.

— Анітрохи не збентежив. Мені немає чого соромитися шрамів. Якщо захочеш, покажу вдень.

Я хотів щось відповісти, але її губи не дали мені це зробити. Вона воліла домінувати, і я не став чинити опір.

Коли сонце почало виповзати з-за горизонту, ми з Марселетт вийшли за ворота замку. В неї на плечі лежала гвинтівка, у мене — штикова лопата. Моя руденька ще з вечора переодяглася у форму свого загону і в ній вона подобалася мені ще більше. "Моя руденька!" Як гарно звучить! Промовляв би й повторював. Одяг зі стрейчевої тканини з вставками тонкої крашеної шкіри та накладками чорних металевих пластин різної геометричної форми.

Коротше, одяг вигідно підкреслював її струнку фігуру, звичну до фізичних вправ і навантажень. Капюшон відкинутий назад, і висока горловина, що могла прикрити обличчя по самі очі, (коли вона у розгорнутому вигляді) була відкочена вниз. Тонка гнучка талія і граційна хода з ледь помітним похитуванням стегон. Коротка накидка на її вузьких плечах. Все чорного кольору, майже як у ніндзя. Просто у-у-у-хх!

— Тобі подобається ранковий секс? — запитав я, коли ми спустилися до дороги навколо плато.

Я озирнувся, ніби побоюючись, що нас можуть підслухати. Пенелопі вранці не дуже подобалося, вона воліла робити це вночі чи під вечір, — згадав я, відчуваючи легкі докори сумління. І навіть не докори, а так, грайливі покусування. "Це просто фізіологія" — звучали в пам'яті слова Пенелопи. Її голос та інтонації. Напевно, я виправдовувався зараз перед самим собою і своїм внутрішнім другим "я", згадуючи саме ці її слова.

— Шкода було тебе будити вночі, ти спав як немовля, я навіть замилувалася. І міг би не стримуватися, тут завагітніти можна тільки на острові Мрій, — відповіла Марселетт, не відповівши на моє запитання.

— Забув про це, звик завжди піклуватися про жінок.

— І скільки в тебе було жінок?

— Одна, — засміявся я.

— Це була правильна жінка, вона тебе гарно виховала. І зайвий раз переконуюся, що ти простий і відкритий, тому всім і подобаєшся.

— А, може, я прикидаюся?

— Ти вже багато часу в цьому світі! Так довго прикидатися навряд чи хто зможе. Навіть Адель ледве трималася в тій таверні. А вона вміє перевтілюватися і ставати непомітною, своєю. Однак і вона скаржилася мені незадовго до розв'язки, що не може більше терпіти і кидає розвідувальну операцію.

— Так. М'яли її там добряче, і зовсім не лагідно. І це я ще не все бачив.

— А чому ти не скористався нагодою?

— Вона була мені симпатична.

— Дивний аргумент. Чому ж запросив до себе мене, а не її?

— О-о так! Щоб прокинутися зі своєю головою на стільці біля ліжка?! — напівсерйозно відповів я запитанням на запитання, і Марселетт не стала з'ясовувати справжню причину.

Ми мовчки крокували порожнім шосе. Внизу, метрів на сто нижче краю дороги, у прірві клубочився туман, приховуючи далекі краєвиди. І тільки верхівки високих дерев витикалися як примари. Я міркував про своє. Ну от, Пенелопо, я тобі і зрадив. А колись думав, що кохання — це один раз і назавжди. Доки смерть не розлучить два серця, що пристрасно б'ються разом, в одному ритмі. Яку маячню пишуть у цих непотрібних і шкідливих книжках!

Я й досі не знаю, що таке кохання і чим відрізняється пристрасть від бажання та хтивості. Чи можна між ними поставити знак рівності? А ось ще питання: якщо хочеш, щоб дівчина була тільки з тобою — це теж кохання чи пристрасть? Чи це ще одне почуття? Почуття власника і бажання неподільно володіти цією людиною? Її увагою, часом, ласкавими дотиками, поглядами з-під вій і словами, що злітають з ніжних уст.

До сніданку ми без пригод повернулися із сотнею золотих, відкопаних з під куща біля струмка. У мене було замало дрібних грошей, щоб вирішити проблеми замку. Крім того, я залишив кілька "ковбасок" із монетами під підлогою у "Трьох котах", акуратно прикрутивши дошку на місце гвинтами, взятими у Юзефа. Тож сьогодні довелося відкопати один із своїх "скарбів".

Коли ми повернулися до замку, спорядили машину в місто. Поїхав Андре і ще четверо, щоб обміняти монети у банкіра та закупити провіант. Всі в загоні Андре добряче озброїлися. Повернулися до обіду, коли я вже почав хвилюватися за них. Дівчата, що не давали заснути ув'язненому в гамівній сорочці, змінилися і, поївши, пішли спати.

Сказали мені що чоловіки з варти чотири рази водили того бандита в туалет. Щось забагато для того кого не кормлять з учорашнього дня. Я ж бо заборонив дівчатам навіть підходити до нього, тому вони і звали двох чоловіків. Аннет підмінила доктора Армана.

Тиняючись двориками і садами замку, де не було зачинено, і милуючись суворою та величною міццю веж і будівель, я натрапив на Андре і запитав, як усе пройшло в місті. Він невизначено хмикнув:

— Я був удостоєний великої честі зустрітися з самим Гаспаром! Мені сказали, що він захотів побачити начальника охорони замку, і тому я з ним розмовляв кілька хвилин. Банкір передавав вам привіт. Тільки-но глянув на монети, як одразу заявив, що впізнає це старе карбування, яке нещодавно бачив в одного заїжджого мага на ім'я Френсіс.

Банкір хитра устриця, що він вивідував у цього простого чолов'яги?

— Чортів пройдисвіт, тепер він усе про мене знає! - вигукнув я вголос.

— І не дивно, увесь базар і місто гудуть чутками, шепочуться, що ви самотужки перебили всіх найманців Модестайна, і що за силою вам немає рівних.

Я подумав про Люка і про плітки, які він назбирав, поки я тут валявся, немов колода непиляна. Втім, чому "непиляна" — Марселетт вранці постаралася на славу. І зворотно-поступальні рухи пішли на користь не тільки мені, а й їй. У нас уже більш довірчі стосунки. Я он її подумки називаю "моїм рудиком". Та й моє здоров'я покращилося. У сенсі — я тепер можу думати не тільки про фігури дівчат та їхню атласну шкіру на спинках і животиках.

Сьогодні я вже майже як огірок, але поспішати і перебільшувати свої сили не варто, щоб не стати млявим огірком. Вчора ледве до лави в саду доповз, так мене приморило. І Марселетт вранці була зверху, швидше за все, теж через це — щоб я сам не рухався і не перевтомився. Теж мені мачо. Сором то який! Так що спокійно, Френсісе, діймо, як доктор Арман прописав.

— Послухай, Андре! А у вас тут немає електрозварювання або просто невеликого трансформатора вольт на шістдесят?

— Якби я знав, що це таке... — задумався Андре і раптом пожвавився:

— Є розумний хлопчина, мій тезка, теж Андре звуть. Тямить у зварюванні, я навіть одного разу бачив як він щось там з'єднував. Три доби очі потім хворіли. А ще він знавець у всіх цих штуках для спостереження. Якщо десь світло згасло чи ще щось — кличемо його. Він навчання проходив у школі графа в Герції.

Цікавенько, граф готував електриків та фахівців з електроніки? Напевно, для банкіра. Той казав, що йому потрібні кадри для роботи на заводах, — прикинув я варіанти, а вголос запитав:

— Відведеш мене до нього?

Андре відвів і, здавши мене своєму тезці, пішов у своїх справах. Ось так я дізнався ще кілька секретів цього замку і побував у спостережному пункті, куди проникнути було не так просто. Там теж двері, як у в'язниці, і додатково зачинялися зсередини могутнім засовом. Серйозно у них тут з охороною.

Молодий Андре (він був молодший за мене і мав меткі, розумні очі) миттю зрозумів, що мені потрібно. Поколупавшись серед дротів та чогось на кшталт динаміків та радіодеталей, що лежали упереміш безформною купою, він відкопав з дна ящика засипаний електричним мотлохом трансформатор ватт на п'ятсот.

Трансформатор намотував якийсь однорукий кустарь, але на вході була цифра двісті двадцять, а на товщих дротах висіли бирки з цифрами: "п'ятдесят", друга — "п'ять V", третя — "дванадцять". Значить, тут не американський, а європейський стандарт напруги, раз двісті двадцять на високій стороні.

— Вам навіщо? Може, додатково блок випрямлення потрібен? — допитувався молодий тезка начальника варти.

— Ні, постійна напруга мені ні до чого. Зараз мені, крім трансформатора, знадобиться барний вимикач, і дуже довгий дріт на високу сторону. Потім два дроти перерізом в чотири квадрати на низьку сторону, метрів по три завдовжки кожен. Ну і ще дещо. Гвіздки, молоток.

— То що ви хочете зробити? — не вгавав хлопчина.

— Будильник, — коротко відповів я.

Він не став розпитувати, помітивши моє небажання пояснювати, але сказав:

— У нас тут розетки тільки в житлових кімнатах. І в довгих коридорах — для пилососів. В інших місцях тільки я зможу підключити трансформатор.

— А коли закінчується твоє чергування? — оглядаючи зображення з камер спостереження на трьох величезних пласких екранах, запитав я його.

Кжен екран зараз передавав зображення з шести камер

— Не проблема! Покличу командира, він мене підмінить.

— Ну, клич.

— Командире, підійдіть на пост спостереження, — чітко відкарбував парубок серйозним голосом в мікрофон на столі і потім відпустив важілець перемикача.

— То у вас і гучний зв'язок є?

— Є, але використовуємо тільки лінію в казарму, там майже всі наші. Зараз тільки Батист і ще двоє пішли мед качати. Он вони на екрані, але можу і їх покликати.

Він перемкнув камеру і розгорнув зображення на весь екран. Щось я не зрозумів: де це? Напевно, у них значно більше внутрішніх просторів у замку, і камери стоять не тільки ззовні. На екрані я побачив три постаті з сітками на головах: одна з них чаклувала з димарем, відганяючи бджіл від рамки, яку тримала інша постать у комбінезоні бджоляра. Це було дивно, "хто ж мед качає в цю пору року?" — вже вдруге здивувався я.

У двері постукали умовним стуком, і молодий Андре знову перемкнув камери. Я побачив коридор і його тезку — командира варти, що стояв перед дверима. І години не минуло, як його покликали назад. Андре-молодший пішов відчиняти, лише коли переконався, що це саме той, хто потрібен. Правильний хлопець, хвалю за обережність! Увійшов Андре-старший, і хлопчина коротко описав ситуацію. У відповідь той знизав плечима і із задоволенням вмостився в обертовому кріслі перед екранами.

— Е-е, ти тільки мені картинки на місце поверни, — звернувся він до фахівця з електрики. Той поклацав перемикачами на столі, а було їх там як у органіста клавіш. На екранах знову з'явилися краєвиди навколо замку, і я помітив обоз із возів, що проїжджав дорогою. Там, де шлях від замку виходив на шосе навколо плато. Я нарахував п'ять возів з накритою поклажею чи крамом, але, можливо, запізно звернув увагу і їх було більше? Солідно навантажений караван, і кожен віз тягнули два могутніх коня з товстими ногами ваговозів.

— Андре, це вони в Середнє місто прямують? — запитав я, і обидва Андре відповіли мені ствердно.

— З Герції, — майже одночасно вимовили вони і переглянулися.

— Ну і як мені до вас звертатися, коли ви поруч? Буду тебе називати Андрійком або Андрієм, — тицьнув я пальцем у бік молодшого.

Він був не проти.

Як я і передбачав, ніч у в'язниці минула спокійно, тільки під ранок дівчата частіше будили свого підопічного. На всі їхні запитання він відповідав мовчазним презирливим поглядом. Коли вони знудилися від неробства, то валялися на широкому ліжку й читали вголос якийсь роман, поглядаючи, як киває головою в'язень. Періодично штовхали його, щоб вирвати із солодкого сну і повернути в непривабливу дійсність.

Їжі в'язням не давали з учорашнього вечора, і дівчата казали, що в арештанта голосно бурчало в животі. Але варто було мені згадати шрами на плечі Аврори та її ногу, як у мене відразу зникала будь-яка жалість до полонених. Хотілося зробити їхнє перебування в нашому острозі нестерпним. Та й у мене вони стріляли не тому, що були членами "Грінпісу".

Ми з Андрієм підійшли до дверей тюрми, і я постукав у них ногою, оскільки руки в нас були зайняті. Нам відчинили. Цю зміну чергових я ще не знав, хоча, може, і зустрічав десь у замку. Марселетт згадувала, що одна — це Софі, а друга — Марлен. Чорт забирай, усі імена в них як з оперет. Зате красиві!

Цікаво, хто з них Софі? Ця мініатюрна і зовсім ще молоденька веснянкувата дівчинка? З двома товстими темними косами, сором'язливим поглядом і маленьким ротиком із пухкенькими губками бантиком? Чи та, зі світло-русявим волоссям і хлопчачою зачіскою, що визирнула з відчинених дверей камери?

Андрійко сором'язливо торкнувся руки малої з косами і несміливо промовив:

— Привіт, Софі.

Та сховала руки за спину і подивилася на нього (як мені здалося) більш ніж привітно.

— Привіт.

Я не став їм псувати ідилію, нехай поворкують наодинці, справи у них, схоже, йшли на лад. Попрямував просто до камери в'язня. Судячи з усього, там зараз була Марлен. Тобто Маша. На широкому табуреті, зробленому під дуже широкий зад, сидів чоловік у гамівній сорочці з мокрим волоссям, що спадало на обличчя. Мабуть, під ранок його поливали з черпака. Крізь сплутані пасма блиснули його очі.

— Випорожнитися б мені, — сказав він, чи то мені, чи то Марлен.

Марлен неохоче рушила до виходу, може, щоб покликати вартових. Тільки зараз я роздивився її, оскільки, увійшовши в приміщення, найперше прикипів поглядом до арештанта, намагаючись зрозуміти, в якому він стані. Я маю на увазі його душевний стан. Адже до цього я бачив його тільки крізь заґратоване віконце.

Як на мене, він ще не дійшов до потрібної для допиту кондиції. Я з подивом зауважив, що Марлен на кілька сантиметрів вища за мене. У вузьких брючках, заправлених у невисокі чобітки на невеличких підборах. Та й куди їй з таким зростом ще й високі підбори?

Так несподівано. Жінка в штанях. Це була перша зустрінута мною дівчина в штанях і друга — з короткою зачіскою. Ну, це якщо не рахувати Марселетт коли вона була в формі. Штани додавали цій дівчині стрункості. Вище них— жакет із рукавами-розтрубами. Жінка з волоссям завдовжки кілька сантиметрів? Швидше вона була пострижена наголо, і це просто те, що відросло, а не зачіска "під хлопчика".

На тімені білий мазок наче від пензля. Цікаво, фарба чи сивина? Замолода для сивини. У Марселетт команда різношерста і не тільки за віком. Ось і така несподівана дівиця є. Залишалося ще виявити в замку когось з пірсингом і фіолетовим або малиновим кольором волосся. Ноги у Марлен красиві, довгі і стрункі. І вони плавно переходять ... у невеликі накачані сідниці. Відразу видно — Марселетт міцно муштрувала дівчат з тренуваннями. Цікавеньким був би у цієї дівчини вигляд у костюмі покоївки! Зріст же ж який! Я зупинив її на півдорозі до дверей своїми словами:

— Ти стерпиш неповажне до себе звернення, Марлен? Нехай він попросить як належить, ввічливо, або залишається на місці.

Вона завмерла на мить і повернула назад.

— Мені дуже треба, — знову озвався полонений.

— Можеш робити свою справу в сорочку, поховаємо тебе гівнюком, — знову відповів я спокійно.

Марлен скривилася:

— Смердіти ж буде. Я тоді до нього не підійду, та й у кімнаті дихати не буде чим.

— Мені по маленькому, — вже жалібно промовив він.

— І як ти собі це уявляєш? Я що, твій цюцюрик тримати буду? — реготнув я. Сідай он на ту дірку в підлозі по-бабськи і роби свою справу крізь сорочку. Цацькатися з без п'яти хвилин трупом ніхто не стане. Як ти до нас, так і ми до тебе, — знову обламав я арештанта.

— Та що ви від мене хочете?! Скоти! Нелюди! — заревів він і, схопившись із табурета, дрібно затупотів до мене.

Невже ланцюг недостатньо короткий? Сорочка була хороша! Як я і просив — дуже міцна, вузька й довга.

— Хак! — видихнула Марлен, і її довга нога переломила арештанта навпіл, відкинувши назад до табурета.

Він упав, зачепивши його; табурет крутнувся на одній ніжці, наче ігровий кубик, що не знає, якою стороною випасти: двійкою чи шісткою. Зробивши кілька хитких рухів, табурет повернувся в попереднє положення, гучно стукнувши ніжками об підлогу.

Бандит охнув коли впав на підлогу й підтягнув коліна до грудей. Полотняна сорочка на його дупі потемніла, намокаючи, і в бік дірки в підлозі побігла тонка цівка.

— Ми не дамо тобі швидко померти, обісцяний Жак! — я обійшов табурет і заглянув йому в обличчя.

Він деякий час мовчав, намагаючись віддихатися, і з ненавистю роздивлявся мене.

— Звідки ти знаєш, як мене звуть, сволото? — вирячивши очі й роздимаючи ніздрі, здавлено прохрипів він.

А я й не знав, просто ляпнув навмання ім'я, яке вимовив помираючий пожежник під колесом авто. Та й другий полонений, здається, називав його Жаком.

— Так я ж тобі казав, що твій молодий напарник вже нам все розповів, зокрема і про Жаклін. І взагалі, мушу тебе попередити: будеш лаятися — отримаєш покарання. Поголю тобі під носом оте волохате лахміття старим способом, яким голилися солдати в окопах під Порт-Артуром!

Я знову вимовив ім'я, в якому не був упевнений. Але Марселетт казала, що Жаклін намагалася влаштуватися в замок Модестайна, і пропала, близько місяця тому, так і не подавши про себе звісточки. Арештант поклав голову на підлогу і нічого не відповів, втупившись кудись удалину.

— Ми потримаємо тебе без сну ще кілька днів, потім підвісимо он на той гак, — я тицьнув пальцем у стелю, з якої стирчало кілька погризених іржею скоб, — і відлупцюємо тебе як слід, часто міняючи того хто втомиться. Постараємося зламати тобі ребра, щоб було боляче дихати, і, звісно ж, ти не раз обісцишся від болю та страху. Я відріжу тобі спершу вуха, потім пальці. Зварю з них супчик для тебе — коли зголоднієш і будеш готовий їсти самого себе. Дівчата наглядатимуть, щоб ти не розбив собі голову чи не спробував виплутатися із сорочки. Але зауваж! Без пальців, з одними оцупками, із сорочки вилізти дуже важко. Навіть коли рукави розв'язати. Якщо твій язик усе одно не стане балакучішим, ми прив'яжемо до тебе відро з двома голодними щурами, і на цій гамівній сорочці в будь-якому місці, яке ти сам обереш, з'явиться дірка від їхніх зубів. Ти ж розумієш, що щури гризтимуть не тільки сорочку?

— Я тебе вб'ю! — загорлав арештант. — Я змушу тебе вдавитися власними зубами! Я намотаю твої кишки собі на руку!

Хрясь! Жак виплюнув на підлогу кілька уламків зубів із кров'ю і завовтузився, замичав, звиваючись від болю.

— Перепрошую, пане Френсіс, може, я даремно втрутилася у вашу розмову, — спокійно промовила Марлен, ніби не вона щойно зацідила в'язню, поціливши з носака у крикливий рот. Вона кремінь, ця дівчина. Чи в її житті сталося щось таке, що в неї з'явилося "особливе" ставлення до чоловіків? Але ж я теж чоловік. Дідько, не знаю, як із нею поводитися! У камеру зазирнув Андрійко зі своєю Софі.

— Що тут у вас? — кумедно витягнув він худу шию трохи вбік, щоб розгледіти подробиці.

— Йди сюди! Забивай у сидіння ось тут і тут цвяхи, але не до кінця, щоб стирчали над табуретом трохи, — замість відповіді я тицьнув пальцем в дошки.

— Багато?

— Штуки чотири тут і стільки ж тут, — показав я пальцем ще раз.

Андре почав стукати молотком, забиваючи шиферні цвяхи. Принаймні капелюшки в них були величезні.

— Тепер знизу надінь трубку, яку я тебе просив захопити, і зігни їх. Ось так, добре, — прокоментував я його зусилля, — а тепер на загнуті кінці причепимо дроти низької сторони, причому на всі цвяхи, але тільки розділивши їх на дві групи підключення. Так, зачищай ізоляції більше.

Андре сопів і виконував мої вказівки. Ми розмістили трансформатор за кілька метрів від стільця і врізали в провід високої сторони барний вимикач.

— Ну ось, тепер справа за малим: під'єднай до мережі трансформатор і простеж, щоб дівчата не зачепилися випадково за дроти високої сторони. Підвісь їх, чи що, по стіні, біля якої він стоїть.

— А-а, я тепер зрозумів, про який ви будильник казали! — усміхнувся Андре, намотуючи ізоляційну стрічку навколо дроту, — мене било такою напругою. Вбити не вб'є, але від несподіванки смикаєшся. І тут можна підвищити вольтаж завдяки ще двом обмоткам.

— А яка напруга вважається безпечною? — заповзявся екзаменувати його я.

— Здається, двадцять чотири вольти, — невпевнено відповів він. — У підвалах краще ставити дванадцять, а двісті двадцять взагалі не можна застосовувати, тож у цій в'язниці — явне порушення.

Дякувати моєму татові, він багато чого розповів, коли я вивчав фізику. Адже він працював енергетиком. Я ось навіть зараз зможу низьку сторону двох трифазних трансформаторів паралельно під'єднати завдяки його розповідям, — подумав я.

— Коробка стоїть у коридорі, під стелею, — виправдовувався Андрій.

— Та розслабся, я не інспектор енергонагляду. Давай-но посадимо цього виродка на табурет і прив'яжемо його, щоб дівчатам не довелося підіймати тіло з підлоги. Табурет широкий: навіть якщо засне і нахилиться — не перекине.

Ми підхопили Жака під зв'язані руки й посадили на табурет. Він спробував плюнути в мене. Але Марлен стежила за ним і тицьнула йому в опухлі закривавлені губи клинок кинджала, від чого в нього потекла цівка крові по підборіддю.

— Тільки спробуй! Зроблю усмішку від вуха до вуха і скажу, що так і було. А потім зашию рот товстою чорною ниткою — будеш красенем! — попередила вона. Він стримався і сплюнув кров зі слиною на підлогу.

Ми обмотали мотузку навколо його тулуба і кілька разів перекинули через ноги, прив'язуючи арештанта до табурета.

— Води мені. Будь ласка, — вичавив із себе Жак, і Марлен принесла йому черпак води.

Він застогнав, коли почав пити. Зубний біль, як на мене — найсильніший. А неймовірно великий він, якщо болять зуби у слона. Так жартував мій приятель, коли ми сиділи перед кабінетом стоматолога в школі.

— Ну що, дівчата! До вечора! Вдалого вам чергування. Вам хоч обід приносили?

— Так, — відповіла Софі.

— Весь черпак кров'ю замазав, тепер із нього й не поп'єш! — пробурчала незадоволено Марлен.

— Я принесу чисті чашки і драбину, — зголосився Андре, — а потім під'єднаю пристрій.

Ми вдвох пішли на вихід. У дверях я обернувся до Марлен і підняв великий палець вгору.

— Респект і уважуха, а тому звертайся до мене надалі на "ти", без "панів". У розвідку з тобою ходити можна.

Вона сприйняла мої слова спокійно, ніби я й не сказав зовсім нічого. Може, не зрозуміла? Кремінь, одне слово! Ми вийшли на вулицю, і за нами заскрипіли засуви.

— Андре, ти вже оглянув знайдений у Крістофа передавач? Я так зрозумів його повинні були передати тобі?

— Я послухаю хвилі, може, щось почую, якщо відстань дозволить. Зараз він у мене на підзарядці стоїть.

— Молодець, — тільки й сказав я. — Проінструктуй дівчат щодо "будильника" і, найголовніше — техніка безпеки. Як буде погано працювати — хлюпни води йому під зад або, як ти й казав, додай послідовно обмотку з дванадцятьма вольтами.

Він кивнув, і ми розійшлися. Я намітив собі кілька справ на сьогодні і, побачивши Марселетт, зрадів, що не треба буде її шукати.

— Прямо поспішаєш до мене і радісно усміхаєшся. Напевно, хочеш запросити до себе ввечері, — пожартувала Марселетт, хоча, можливо, це був не жарт, а натяк.

— Ти вранці мені обіцяла показати ваш арсенал.

— Мало що я кому обіцяла, — усміхнулася вона, — обіцяти ще не означає вийти заміж.

— Як там Аврора? — проігнорував я її старі та незугарні жарти.

— Дивиться твої фото і ревнує до тієї красуні біля готелю. Ти зробив багато знімків із нею. Не скажеш, як її звати?

— Секретів жодних немає, її звуть так, як на вивісці написано.

— Я вже здогадалася.

— То як щодо арсеналу? — знову повернувся я до цікавої мені теми.

— А ми куди, по-твоєму, йдемо?

— Ох, і важко ж із тобою розмовляти, коли в тебе настрою немає! — зізнався я, спускаючись за нею вузькими сходами метрів на шість нижче рівня землі.

— Неправда, зі мною легко і просто, — заявила вона і внизу, в ніші, де ховалися двері в підвал, владно притиснула мене до стіни, як це робила Пе.

Мої долоні поповзли від її талії до лопаток, а вона відірвалася від моїх губ і, озирнувшись на сходи - назад і вгору, промовила, переводячи подих:

— Давай не тут, — ніби це я проявив ініціативу і затіяв боротьбу губ та язиків.

Вона відчинила двері й попросила постояти зовні, поки вона зробить дещо.

— І що ти зробиш?

— Це таємниця, яка стосується арсеналу замку, а отже — одна з найважливіших таємниць!

— Пастки знешкодиш і сигналізацію вимкнеш?

— І як це ти здогадався? — ледь стримуючи усмішку, запитала вона і зникла за дверима.

Справжня жінка! Будь-кого зможе довести до сказу. Хвилин за десять вона визирнула назовні й махнула рукою, запрошуючи увійти. Я наздогнав її у вузькому високому коридорі, освітленому низкою лампочок, і спробував обійняти.

— Не тут, тут є камери! — швидким рухом скинула вона мою руку зі стегна.

Коридор кілька разів розходився в боки, ми минули чотири розгалуження. Потім він звузився і в кінці звернув праворуч невеликим апендиксом. Як і слід було очікувати, там були двері, але цього разу — особливі. Круглі, як люк підводного човна, двері з цифровим блоком по центру. Та той граф був заможною людиною!

— Відвернися, — попросила вона, і коли я обернувся до неї спиною, набрала код на цифровій клавіатурі. — А тепер допомагай!

Ми вдвох ухопилися за штурвал, що відсував внутрішні запірні ригелі, і відчинили масивні двері. Тут було сухо. Я б сказав — дивно сухо. І це був справжній арсенал. Усе: від луків і стріл до кулеметів і гранат.

— А в казармі багато зброї? — запитав я.

— Зазвичай п'ять гвинтівок і магічна рушниця Андре. Але іноді я додатково видаю ще парочку.

— Чув, він використовує магію, від якої немає порятунку.

— Це його родинна таємниця, хист, здатність, вміння — як хочеш, так і називай. Його прадіди служили предкам графа як управителі замку і навчали цієї магії своїх дітей. Так було заведено в них протягом багатьох поколінь.

— То ти його посунула з посади?

— Зовсім ні, я звільнила його від господарських питань, залишивши на ньому оборону замку, але він і в цьому зі мною радиться.

Мене насамперед цікавила базука, і я знайшов кілька труб на ящиках з пострілами до них. Потім попросив показати пістолети і з подивом побачив "Glock 17" на коробках із набоями. Тіт тренував мене саме з цим пістолетом.

— Багато у вас таких? — запитав я, покрутивши таку знайому і схожу на пластикову іграшку зброю.

— Знайдемо кілька штук, — туманно відповіла Марселетт. Я подивився на неї, і відчув роздратування, чому й підняв здивовано брови.

— Я, звісно, розумію, що я чужинець у замку і довіряти мені ти ще не звикла, але...

— Перестань дутися, — вона обхопила мою зігнуту в лікті руку, втиснувши моє передпліччя між своїх грудей, — просто я така завжди, а не тільки з тобою. Менше знаєш — легше буде, коли потрапиш до ворога на допит.

Тільки те, що я розлютився, не дало мені "поплисти", як на кухні, від її дотиків і тепла тіла, від її подиху і запаху. Ця жінка мала наді мною якусь незбагненну владу, мене до неї нестримно тягнуло. До неї і її пахощів.

— Не думав, що ти така жорстока! Я б усе виказав на допиті й отримав тарілку супу! А нічого не знаючи, як заробити на додатковий харч?

— Та ну тебе! — легенько вдарила вона мене по плечу і тут-таки притулилася до нього щокою.

— А у вас передбачена евакуація Аврори в безпечніше місце на випадок нападу? — намагався я відволіктися від того що збуджувало.

— Так, це було продумано ще за часів графа для всієї його родини, — випроставшись, відповіла вона.

— Але тепер Модестайн напевно знає і цей план, і взагалі все планування і де які приміщення в замку.

— А ти маєш рацію! Я якось забула про зрадника. І що ж нам тепер робити?

— Дивно чути таке запитання від тебе. Змінювати те, що придумали раніше, і шукати нове рішення, — знизав я плечима, — чим тільки чорти не жартують, поки боги сплять.

— Бери його, якщо хочеш, — помітила вона, з яким жалем я поклав Глок на коробки, — твій пістолетик у мішку — просто несерйозна іграшка. Але потім повернеш! Сам розумієш, скільки нам довелося заплатити, щоб його доправили з твого світу до нас.

Я не став чекати на подальші вмовляння. Коли дають — треба подякувати і брати.

— Рюкзак — там зрозуміло. А в моїх кишенях ти теж нишпорила? — запитав я, засовуючи пістолет за спину і поклав кілька пачок набоїв у бічні кишені куртки.

— Поки ні, — притулилася вона до мене, а потім відсунулася, зітхнувши, — не пам'ятаю, куди камера дивиться!

— Що означає "поки"?

— Крім грошей там нічого цікавого не було. І грошей забагато, як для самотнього чоловіка.

— Значить, таки нишпорила!

— Тільки перед пранням! Щоб бува чого не намочити, — засміялася вона і пішла на вихід.

Я за нею.

— Йди сам на вулицю, ти ж запам'ятав, де і куди повертати? Мені тут потрібно...

— Зрозумів, піду нагору. Посплю трохи, бо опівночі потрібно ламати Жака.

— Це арештанта чи що?

— Його.

— Чи не зарано ще? Ти казав про три ночі. Втім, якщо хочеш, я можу провести ніч із тобою, — усміхнулася вона двозначно, кажучи при цьому про ніч у в'язниці з тим найманцем.

Я вже починаю звикати до її кпинів та іронії. Навіть не розсердився.

— Подумай краще про евакуацію Аврори на випадок небезпеки, — серйозно відповів я.

Не чекаючи на неї вийшов із підземелля і видерся крутими вузькими вищербленими сходами на поверхню. Зазирнув до Ноел і, поївши, подякував їй за оладки з медом. Мед був чудовий, кращий, ніж у Селести, — може, тому, що щойно викачаний. Потім поплівся спати.

Моє самопочуття було значно кращим, ніж учора. Можливо, ще й тому, що чоловіки, які сиділи на кухні, вітали мене не насторожено, як раніше, а як знайомого і з усмішками. Цілком собі доброзичливо.

Авжеж! Мабуть, з моєї позики їм видали платню. Сім'ї ж теж годувати треба. Людей на кухні було небагато. Замок порожнів: до вечора залишалося лише восьмеро тих, хто постійно проживав у замку, і лише п'ятеро були на чергуванні.